Текстуальне опрацювання положень правових актів і юридичних документів: правові норми, встановлені прямо

Текстуальне опрацювання положень правових актів і юридичних документів у процесі їх тлумачення дає змогу виявити правовий зміст, закріплений у них прямо. Слід враховувати, що термін «пряме встановлення (передбачення, закріплення тощо) правових норм» вживається в актах законодавства (ч. 3 ст. 6 ЦК; ч. 3 ст. 179 ГК). Прямо можуть встановлюватись і правові конструкції. Правові норми слід вважати встановленими прямо, якщо в акті законодавства вказується що особа «має право», «може», «вільна» (у виборі певних варіантів поведінки). Правові норми слід вважати встановленими прямо також тоді, коли в актах законодавства вказується, що те, що особа «зобов’язана», «несе обов’язок», «повинна», «має» (щось зробити).

1. Термін «пряме» встановлення (передбачення, закріплення тощо) правових норм і правових конструкцій є поширеним у вітчизняному законодавстві. Що стосується юридичної практики (та й науки теж), ні и ній ще більш поширеною є відсутність розуміння того, що ж означає «пряме» встановлення (передбачення, закріплення тощо) правових норм і правових конструкцій. На підтвердження викладеного наведемо і який приклад. Відповідно до частини третьої ст. 21 КЗпП «сфера застосування контракту визначається законами». Виключається, щоб Кабінет Міністрів був налаштований усупереч закону. Але в одній із постанов він передбачив, що «контрактна форма трудового договору застосовується... лише у випадках, прямо передбачених законом». Але у законі (частині третій ст. 21 КЗпП) слова «прямо» немає. Оскільки ми не припускаємо наміру Кабінету Міністрів на порушення закону, змушені зробити висновок про те, що при прийнятті згаданої постанови Кабінет Міністрів не усвідомлював значення слова «прямо», яке він включив до одного із положень цієї постанови.

2. Пряме встановлення правових приписів має місце тоді, коли в даному та пов’язаних з ним положеннях актів законодавства прямо зазначається на права, обов’язки чи відповідальність учасників відповідних правовідносин, а також на обставини, за яких права, обов’язки чи відповідальність певних осіб виникають, змінюються чи припиняються. Прямо можуть встановлюватись також правові конструкції. Пряме встановлення правових приписів та правових конструкцій означає, що відповідний текст актів законодавства не потребує будь-якого лінгвістичного перетворення для того, щоб при його прочитанні отримати інформацію про зміст прав, обов’язків та відповідальності відповідних осіб, про обставини виникнення, зміни та припинення прав, обов'язків та відповідальності цих осіб, про обставини виникнення, зміни та припинення правових явищ, що складають зміст правової конструкції. Так, ч. 1 ст. 782 ЦК прямо встановлює право наймодавця відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі. Гіпотеза цієї правової норми також встановлюється прямо. Назване право виникає у наймодавця за умови, «якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд». Для того, щоб сприйняти зміст цих правових приписів, немає необхідності в будь-якому лінгвістичному, а тим більше, - у логічному перетворенні тексту ч. 1 ст. 782 ЦК. Тому таке встановлення (передбачення, визначення, закріплення) правових приписів і назване прямим.

3. Для прямого встановлення права особи використовується не тільки формулювання типу «особа має право», а й формулювання типу «особа може». Так, відповідно до ч. 4 ст. 563 ЦК «кредитор може пред’явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано». Тут прямо встановлюється право особи, але використовується вираз «кредитор може». Мається на увазі, що в теорії права є загальновизнаним, що суб’єктивне право надає особі певних можливостей, визначає вид і міру можливої поведінки управненої особи. Значно рідше для прямого встановлення права особи (осіб) використовується формулювання «особа є вільною». Так, відповідно до ст. 627 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Частина перша ст. 26 Конституції України дає приклад ще однієї мовної форми прямого встановлення суб'єктивних прав: «Іноземці та особи без громадянства...користуються тими самими правами і свободами...як і громадяни України».

Пряме встановлення актами законодавства гарантій є прямим встановленням суб’єктивного права у правовідносинах між гарантом (зазвичай — державою) та управненою особою. Права цієї особи у відносинах з третіми особами із гарантій лише випливають. Оскільки права особи у відношенні до іншої особи охороняються державою, то із прямо передбаченого актом законодавства права особи випливає обов'язок держави це право гарантувати, забезпечити. Цей зв’язок нормативно-правових положень, що встановлюють права, з одного боку, та їх гарантій, — з іншого, можна наглядно показати на прикладі закріплення трудових прав працівників (ст. 2 КЗпП) та гарантій цих прав (ст. 51 КЗпП). Зміст кожної із цих статей є дуже близьким до змісту іншої статті.

Тому із прав, що закріплені в ст. 2 КЗпП, випливають і висновком від попереднього правового явища (прав) до наступного при тлумаченні виявляються відповідні гарантії, а із гарантій, закріплених у ст. 51 КЗпП, випливають і висновком від наступного правового явища (гарантій) до попереднього при тлумаченні виявляються відповідні права працівників у їх відносинах з роботодавцями. Адо від Радянського Союзу Україна успадкувала традицію заідеологізованості трудового законодавства. Звідси — прагнення спеціально закріпити гарантії, хоч, наприклад, у цивільному праві такого немає.

Гарантіями, які встановлені Конституцією (недоторканості житла (ст. 30), таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), свободи пересування, вільного вибору місця проживання (ст. 33) тощо), також прямо встановлюються права людини і громадянина тільки у відносинах з державою. Права людини і громадянина у відносинах з третіми особами звідси лише напливають. Вони виявляються при тлумаченні висновком від наступного правового явища (гарантій) до попереднього.

4. Обов’язки учасників правовідносин встановлюються прямо за допомогою формулювання типу «особа зобов’язана». Часто для прямого встановлення обов’язків використовуються формулювання типу «особа повинна». Рідше обов’язок встановлюється прямо за допомогою формулювання «особа має» (щось зробити). Так, згідно з ч. 1 м, 661 ЦК, за певних умов «продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки». Використовується і формулювання «особа несе обов'язок» (відповідно до частини першої ст. 26 Конституції України «іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах...несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України...»).

5. При використанні правотворчими органами правових конструкцій гак званих відсильних та бланкетних норм правові приписи також слід вважати встановленими актами законодавства прямо. У таких випадках виявлення змісту правових приписів не потребує будь-якого ні атеїстичного перетворення тексту, а потребує тільки звернення до джерела, до якого правотворчий орган відсилає та із якого виявляється цей зміст.

Тільки недостатньою науковою розробкою проблематики, про яку йдеться, можна пояснити твердження, згідно якого слід розрізнювати три способи викладення правових норм в актах законодавства (повний, підсильний і бланкетний). Звичайно, треба розрізняти випадки, коли законодавець у певному нормативному положенні повніємо розкриває (прямо і непрямо) зміст прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин, від випадків, коли він відсилає до іншого конкретного законодавчого положення чи до визначеного тільки у найбільш загальному вигляді положення. Але ж не можна не враховувати ту обставину, що законодавець під прямим встановленням (передбаченням, визначенням) правових приписів розуміє дещо інше, а термінологія законодавця для юриста є найбільш прийнятною.

Частина перша ст. 117 Конституції України надає Кабінету Міністрів повноваження видавати постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання, «в межах своєї компетенції». Але ця компетенція визначається не в ст. 117 Конституції, а в її ст. 116. Це не є підставою для заперечення твердження про те, що ст. 117 Конституції разом із ст. 116 Конституції прямо встановлюють повноваження Кабінету Міністрів видавати постанови і розпорядження з питань, передбачених ст. 116 Конституції. Інша справа, що такі широкі повноваження Кабінету Міністрів не погоджуються з принципом верховенства права, який вимагає чіткого визначення меж, цілей та процедур нормотворчої діяльності органів виконавчої влади.

Дуже часто в положеннях актів законодавства безпосередньо не передбачаються ні права, ні обов’язки, а встановлюються прямо лише правові конструкції, до яких і треба звернутись для визначення змісту прав та обов'язків відповідних суб'єктів. Вони означають цілий комплекс прав та обов'язків і умов їх виникнення, припинення, зміни тощо. Так, Законодавець в кожному конкретному випадку не зазначає на весь комплекс прав та обов'язків учасників правочину, які тягне за собою недійсність правочину, а тільки встановлює, що за певних умов правочин є недійсним, а весь комплекс пов'язаних з недійсністю правочину правових наслідків описується в інших положеннях Цивільного кодексу. У таких випадках також слід визнати, що раз правова конструкція передбачена прямо, то і відповідні права та обов'язки встановлюються прямо або непрямо, залежно від того, як це встановлено в самій правовій конструкції.

Інший приклад: законодавець створив правові конструкції публічних договорів, договорів приєднання, попередніх договорів (ст. 633-635 ЦК). У подальшому він називає певні договори публічними договорами чи договорами приєднання. У такий спосіб прямо чи непрямо встановлюються (залежно від способу формулювання прав та обов'язків у нормативному положенні, яким визначається зміст правової конструкції) права та обов’язки учасників відповідних правовідносин, зміст яких виявляється при тлумаченні за допомогою ст. 633, 634 чи 635 ЦК, в яких розкривається зміст правових конструкцій публічного договору, договору приєднання, попереднього договору. Ще один приклад такого роду — це правова конструкція власності. Ч. 3 ст. 331 ЦК встановлює, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Правове визнання особи власником майна розкривається в інших положеннях Цивільного кодексу та інших актів законодавства. Але і таке становлення прав та обов’язків учасників цивільних відносин може бути прямим, якщо у законодавчому положенні, яке встановлює відповідну правову конструкцію, прямо формулюються відповідні права та обов'язки.

6. Поняття прямого встановлення (передбачення, визначення) правових норм зустрічається в науковій літературі. Складається, однак, враження, що науковці у відповідних випадках не дуже добре розрізнюють правові явища, про які вони ведуть мову. Так, у підручнику з криміналістики як одна із умов застосування закону за аналогією називається як відсутність у системі права норми, яка б прямо передбачала даний вид відносин. Це - явна помилка, яка йде від відсутності правильного розуміння словосполучення «прямо передбачала». Завважимо, що то була наведена цитата із підручника логіки для юристів, який покликаний навчати студентів використанню засобів логіки для роботи з нормативним текстом.

Аналогічне значно раніше стверджувала Ю. Г. Ткаченко. Ні чинні законодавчі акти України (ст. 2 ЦК; ст. 8 ЦПК; ст. 9 КАСУ), ні законодавство Союзу РСР ніколи не пов’язували застосування аналогії з відсутністю норм права, які б прямо передбачали даний вид відносин. Аналогія не може застосовуватись за наявності правових приписів, які не тільки «прямо передбачають» відповідні відносини, а й правових приписів, що випливають із нормативно-правових актів, які поширюються на ці відносини.

Це твердження видається нам безспірним. Навіть у випадках непрямого випливання правових приписів із положень нормативно-правових актів, застосування закону за аналогією, за загальним правилом, є неможливим.

Справляє враження і та обставина, якого змісту в одному із рішень Конституційного Суду надається терміну «прямо закріплені положення»: «Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених в Конституції України».

Видається, що вища юридична сила належить як правовим приписам, які прямо закріплені в Конституції, так і правовим приписам, які прямо випливають із положень Конституції і які непрямо випливають із Конституції. Усі ці правові приписи, а не тільки положення, «прямо закріплені в Конституції», є обов’язковими для Верховної Ради як при прийнятті законів, так і при прийнятті інших актів чи здійсненні певних дій.

Таким чином, першим способом встановлення, передбачення, визначення чи закріплення в актах законодавства правових приписів є їх «пряме» встановлення, передбачення, визначення чи закріплення. Якщо стосовно розрізнення та співвідношення понять встановлення, передбачення, визначення та закріплення правових приписів, з одного боку, та їх випливання із тексту нормативно-правових актів, — з іншого, можуть бути певні сумніви, що є приводом чи навіть підставою для дискусії, то розрізнення понять прямого встановлення, з одного боку, та непрямого встановлення правових приписів із актів законодавства, — з іншого, видається авторам неодмінною умовою задовільно кваліфікованого тлумачення актів законодавства.

7. Зазначення на «пряме» встановлення чи передбачення правових приписів зустрічається в актах законодавства неодноразово. Наведемо деякі приклади.

Відповідно до абзацу другого ч. З ст. 6 ЦК сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, зокрема, якщо в цих актах «прямо» вказано на це. Згідно ст. 1030 ЦК «не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом». Ч. 2 ст. 178 ЦК передбачає, що види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається, «мають бути прямо встановлені в законі». У ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлюється: «Фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності».

Закон «Про міжнародне приватне право» містить таке формулювання: «Сторони договору згідно із статтями 5 та 10 цього закону можуть обрати право, що застосовується до договору, крім правочину, коли вибір права прямо заборонено законами України».

У ч. 3 ст. 179 ГК виокремлюються передбачені законом випадки, коли державне замовлення є обов’язковим для суб'єкта господарювання (без зазначення на те, що таке передбачення має бути прямим), і випадки, коли «існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору».

Посилання на пряме передбачення зустрічається не тільки в цивільному та господарському праві, а й в інших галузях права.

Відповідно до частини другої ст. 10 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» нормативні акти органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів стосовно регулювання зовнішньоекономічної діяльності приймаються тільки у випадках, прямо передбачених законами України.

Більш категоричним варіантом формулювання «прямо встановлюється», «прямо передбачається» та подібних їм є формулювання «прямо і у виключній формі», запозичене українським законодавцем із міжнародно-правових документів. Так, частиною першою ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» встановлюється: «Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності при складанні текстів зовнішньоекономічного договору (контракту) мають право використовувати відповідні міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі цим та іншими законами України».

Викладене дає підставу для висновку про те, що феномен прямого встановлення, передбачення, визначення, закріплення прав та обов’язків, правових приписів та правових конструкцій визнається законодавцем. Нагадаємо, що пряме встановлення, передбачення, визначення чи закріплення правових приписів та правових конструкцій поняттям у відношенні до встановлення, передбачення, визначення чи закріплення та має на увазі наявність другого поняття - непрямого встановлення, передбачення, визначення, закріплення правових приписів та правових конструкцій (їх випливання із положень актів законодавства).

8. Вищий господарський суд в рекомендаціях «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» роз’яснив, що правочини щодо підпорядкування відносин з корпоративного управління господарського товариства, зареєстрованого в Україні, нормам іноземного права, є нікчемними (п. 6.3). Але ж відповідно до ст. 204 і ч. З ст. 215 ЦК нікчемність правочину має бути встановлена законом прямо. Вищий господарський суд посилання на закон, який прямо встановлював би нікчемність правочинів, про які йдеться, не дає, бо такого закону не існує. Вищий господарський суд, очевидно, виходив із того, що відповідно до ст. 25, 26 Закону «Про міжнародне приватне право», ст. 98, 159-161 ЦК, ст. 41, 44, 46-49 Закону «Про господарські товариства» ці відносини регулюються правом України, названі положення якого мають імперативний характер. Але нікчемність таких правочинів прямо законодавчими актами не встановлена, а їх невідповідність імперативним нормам цивільного і господарського права є недостатньою для визнання їх нікчемними. Це є тільки підставою для визнання їх недійсними судом. Визнання таких правочинів нікчемними у згаданих рекомендаціях є наслідком широкого (незаконного) тлумачення терміну «пряме встановлення правових приписів». Інша справа, що статут господарського товариства не є правочином, а тому положення статуту, якими передбачається підпорядкування корпоративних відносин нормам іноземного права, не підлягають застосуванню незалежно від визнання їх нечинними, оскільки статут - це локальний нормативний акт, а стосовно нормативних актів діє правило, відповідно до якого їх положення не можуть суперечити актам вищої юридичної сили. Але ж в цитованому роз’ясненні йдеться про правочини.

За таких умов авторам задають питання про те, чи зустрічали вони самі в законодавчих актах прямі зазначення на нікчемність (недійсність) правочинів. Автори відповідають: так, вони зустрічали в законодавчих актах такі формулювання в кількості більше 50. Ось деякі із правочинів (їх окремі умови), які прямо називаються законом нікчемними (недійсними):

1) правочини, що обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені цивільні права та обов’язки, тобто правоздатність фізичної особи (ч. 1 ст. 27 ЦК). Наявність цього правила та відсутність спеціального правила про недійсність (нікчемність) правочинів, що обмежує дієздатність фізичної особи, підтверджує висновок про те, що законодавець включає дієздатність до змісту поняття правоздатності;

2) правочини, що спрямовані на відмову від права чи на обмеження права учасників повного товариства ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ таких товариств (ч. 3 ст. 121 ЦК);

3) правочини щодо відмови від права на вихід із повного товариства (ст. 126 ЦК);

4) правочини, вчинені з порушенням вимоги про їх нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 219 ЦК);

5) правочини, що вчинені малолітніми за межами їх часткової дієздатності (ч. 2 ст. 221 ЦК);

6) правочини, вчинені без згоди органу опіки та піклування, якщо ця згода відповідно до ст. 71 ЦК є необхідною (ст. 224 ЦК);

7) правочини, що вчинені недієздатною особою (п. 1 ст. 226 ЦК);

8) правочини, що порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК);

9) довіреності, в яких не зазначена дата їх видачі (ч. З ст. 247 ЦК);

10) правочини на відмову особи, яка видала довіреність, від права здійснювати останню (ч. 1 ст. 249 ЦК);

11) правочини, якими встановлюються способи забезпечення виконання зобов’язання, що вчинені з порушенням вимоги щодо їх письмової форми (ч. 2 ст. 547 ЦК);

12) правочини, якими обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно (ч. З ст. 586 ЦК);

13) умови публічних договорів, які не відповідають вимогам, що встановлені ч. 2 ст. 633 ЦК;

14) договір дарування майнового права та договір дарування із зобов’язанням передати дарунок у майбутньому, якщо при їх укладенні порушено вимогу закону про їх письмову форму (ч. З ст. 719 ЦК);

15) доручення (у главі 17 Цивільного кодексу використовується термін «довіреність») на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного (ч. 4 ст. 720 ЦК);

16) умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти (ч. 1 ст. 739 ЦК);

17) умови договорів найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати (ч. 2 ст. 780 ЦК);

18) умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що закріплене н типових умовах договору, які може встановлювати наймодавець (ч. 2 ст. 787 ЦК);

19) умови договорів побутового підряду, що позбавляють замовника права, зазначеного в ч. 2 ст. 867 ЦК;

20) умови договорів, що обмежують права споживача-фізичної особи порівняно з правами, встановленими Цивільним кодексом і законодавством про захист 34 споживачів (частина перша ст. 21 Закону «Про захист прав споживачів»);

21) договори страхування, у разі недодержання вимоги про їх письмову форму (ч. 2 ст. 918 ЦК), а також якщо при їх укладенні страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований (п. 3 ч. 1 ст. 989 ЦК);

22) правочини на відмову довірителя від права скасувати доручення та на відмову повіреного відмовитися від доручення (ч. 2 ст. 1008 ЦК);

23) кредитні договори і договори банківського вкладу, які вчинені з порушенням вимоги закону про обов'язковість їх письмової форми (ст. 1055, 1059 ЦК);

24) умови договорів про відмову вкладника від права розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку (ст. 1060 ЦК);

25) договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності у разі недодержання письмової форми договору (ч. 2 ст. 1107 ЦК);

26) умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням Цивільного кодексу (ч. 9 ст. 1109 ЦК) або які погіршують становище творця об’єкта права інтелектуальної власності порівняно з законом або типовим договором (ч. 2 ст. 1111 ЦК), умови договорів про створення на замовлення і подальше використання об'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують права творця такого об’єкта (ч. 4 ст. 1112 ЦК), умови договорів про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об’єкта або його спадкоємців порівняно із становищем, передбаченим Цивільним кодексом або законами, чи обмежують право творця на створення інших об'єктів (ч. З ст. 1113 ЦК; ч. 5, 7 ст. 33 Закону «Про авторське право та суміжні права»);

27) умови договорів комерційної концесії, відповідно до яких правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни (ч.2 ст. 1122 ЦК);

28) умови договорів простого товариства чи односторонні правочини, що мають своїм змістом відмову учасника такого договору від права ознайомлюватись з усіма документами щодо ведення спільних прав учасників чи обмеження такого права (ст. 1136 ЦК), умови таких договорів про звільнення від участі у відшкодуванні спільних витрат або збитків (абзац другий ст. 1137 ЦК), про позбавлення або відмову учасника від права на частку прибутку (абзац другий ст. 1139 ЦК), про обмеження права на відмову від безстрокового договору простого товариства (абзац другий ч. 1 ст. 1142 ЦК);

29) правочини, що вчинені з порушенням вимоги закону про їх письмову форму, якщо відповідно до спеціального правила закону таке порушення тягне недійсність (нікчемність) правочину (ч. 2 ст. 547; ч. 1 ст. 719; ч. 2 ст. 981; ч. 2 ст. 1055; ч. 2 ст. 1059; ч. 2 ст. 1107; ч. 1 ст. 1118 ЦК);

30) правочини щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передання в наступну іпотеку, спільну діяльність, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя (частина третя ст. 12 Закону «Про іпотеку»);

31) умови договорів, що обмежують право боржника до продажу предмету іпотеки на прилюдних торгах виконати забезпечене іпотекою (Зобов'язання відшкодувати іпотекодержателю витрати та збитки з метою припинення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах (ст. 42 Закону «Про іпотеку»);

32) умови договорів, укладених до виникнення події, що стала причиною смерті пасажира, ушкодження його здоров’я або пошкодження вантажу, які (умови) мають своєю ціллю звільнити перевізника від відповідальності або зменшити розмір такої відповідальності в порівнянні і законом, а також умови таких договорів, ціллю яких є перенесення тягаря доказу, покладеного на перевізника (ст. 186 КпАП]);

33) договори, якими встановлюється обтяження рухомого майна, якщо в них відсутній опис предмета обтяження, чи якщо існуючий опис по дозволяє ідентифікувати предмет обтяження (частина перша ст. 7 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»). Слід, однак, мати на увазі, що недійсність договору про обтяження (умов про обтяження) не тягне недійсності договору (умов договору), па підставі якого виникає вимога, що забезпечується обтяженням;

34) правочин, спрямований на наступне відчуження права вимоги, якщо попереднє відступлення цього ж права вимоги було належне зареєстроване (частина четверта ст. 36 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»);

35) умова, визначена в заповіті як така, що тягне виникнення права на спадкування, якщо вона (ця умова) суперечить закону або моральним засадам суспільства (ч. 2 ст. 1242 ЦК);

36) заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі (ч. 2 ст. 1307 ЦК);

37) договір комерційної концесії, укладений з порушенням вимоги про його укладення у письмовій формі у вигляді єдиного документа (ч. 1 ст. 367 ГК).

Нікчемність правочинів встановлюється частинами 5, 9, 11, 12, 13 ст. 25 Закону «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва», а також іншими законодавчими актами.

Як пряме встановлення нікчемності правочину передбачає наявність формулювань «правочин є недійсним», «правочин є нікчемним», так і пряме встановлення цивільних прав та обов’язків передбачає наявність формулювань «особа має право», «особа може», «особа вправі», «особа вільна», «особа зобов’язана», «особа повинна», «особа несе обов’язок», інших подібних формулювань. Встановлення гіпотез правових норм не передбачає використання усталених формулювань, оскільки формулювання при цьому переважно обумовлюється обставинами, що складають зміст гіпотези, а ці обставини можуть бути найрізноманітнішими, що виключає формалізацію текстів гіпотез правових норм, якими прямо встановлюються підстави виникнення, зміни та припинення прав та обов’язків. Але не підлягає сумніву, що правові приписи, які входять до складу гіпотез правових норм, також можуть встановлюватись прямо, а можуть випливати із актів законодавства.

Послідовне врахування викладеного розуміння прямого встановлення (передбачення) правових приписів інколи створює незручності. Так, відповідно до частини першої ст. 7 Закону «Про іпотеку» «за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання. Зручніше і справедливіше було б тут слово «прямо» взагалі не читати. Але ж у такий спосіб тлумачити нормативно-правові акти не можна. Тож права іпотекодержателя відповідно звужуються, хоч би це особам, які шукають в актах законодавства нормативно закріплену справедливість, і не подобалось. І тільки у випадках, коли вирішення питання про права та обов'язки на підставі частини першої ст. 7 Закону «Про іпотеку» буде грубо і явно несправедливим, можливе відступлення від цього законодавчого положення і урахуванням принципу верховенства права.