Національно-культурне відродження у Наддніпрянській Україні
На початок ХІХ ст. українські землі перебували в межах двох
багатонаціональних імперій – Австрійської та Російської. Західна Україна, (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) знаходилася у складі Австрії. Більша частина України, зокрема Правобережна Україна, Наддніпрянщина,
Слобожанщина, були поділені російською владою на 9 губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Миколаївську (Херсонську), Слобідсько-Українську (Харківську).
Остаточно зникають особливості полкового адміністративно-територіальногоустрою, вся виконавча влада в губерніях здійснювалася губернаторами, яких призначав цар, а в повітах – справниками. За офіційною ідеологією, національну основу Росії становив російський народ, який мав три гілки – великоруську, білоруську та малоруську. До
останньої входили українці, яких тоді офіційно прийнято було називати росіянами, а на побутовому рівні – ще малоросами або хохлами. Відповідним було ставлення з боку влади й до української мови. Національно-культурне відродження, що відбувалося на теренах Наддніпрянської (Підросійської) України мало великий вплив на інтелігенцію
Галичині, яка знаходитись в імперії Габсбургів. Так, протягом 1833-1837 рр. у Львові діяло демократично–просвітительське літературне угрупування «Руська трійця», керівниками й засновниками якого були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький
2. Розвиток освіти і науки в Україні у ХІХ ст.
ХІХ століття – це період розвитку капіталістичних відносин у Росії й,відповідно, в Україні як найбільш розвинутому регіоні імперії. Попри те, що правлячі кола країни у своїй переважній більшості боялися поширення знань серед широких верств населення. Уряд також змушений був надати можливість отримати середню й навіть вищу освіту представникам недворянських (різночинських) верств населення. Адже капіталізм був пов’язаний з розвитком промисловості й торгівлі, міським будівництвом, ускладненням правових відносин у державі, руйнацією натурального господарства, а це, в свою чергу, збільшувало потребу в освічених і кваліфікованих працівниках.Найнижчою ланкою освіти залишалися парафіяльні школи, які створювалися при церковних парафіях і були початковими. Навчання в них тривало 4-6 місяців у селах і до одного року у містах. Навчання велося російською мовою, учнів навчали читати, писати, рахувати, основ православної віри. Трохи більш високий рівень початкової освіти надавали повітові школи,
які були спочатку дво-, а згодом – трикласними. Тут навчалися здебільшого діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісників. Вони вивчали російську
мову, географію, історію, арифметику, фізику.
Хлопчики з дворянських родин, які зазвичай отримували початкову освіту за допомогою гувернерів, продовжували навчання в гімназії. Для дівчат існували інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони. Термін навчання вгімназіях спочатку становив 4, згодом – 7 років. Викладалися іноземні мови, зазвичай французька, німецька, грецька, латинська, Закон Божий, література, історія, географія. Наприкінці ХІХ ст. в українських губерніях Російської імперії було 17
тис. початкових шкіл, 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, якими було охоплено приблизно 30% дітей. Як наслідок в Україні, як і загалом
в імперії, письменні становили менше ніж чверть населення
Радикальні зміні в економіці, позитивні зрушення в освіті зумовили інтенсивний розвиток науки. Основними осередками, які продукували та популяризували наукові знання, були університети. Водночас з метою
концентрації інтелектуального потенціалу, координації досліджень, організації ефективного обміну науковою інформацією було створено низку наукових
товариств – Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи; Харківське математичне, Київське фізико-математичне товариства; Історичне
товариство Нестора Літописця в Києві, історико-філологічні товариства в Харкові, Ніжині, наукове товариство ім.Шевченка у Львові та ін.
Т. Г. Шевченко.
Одним з найбільш видатних синів українського народу по праву вважається Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 рр.). Т. Шевченко збагатив українську культуру такими високохудожніми творами, як поетична збірка
«Кобзар», поеми «Гайдамаки», «Катерина», «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим, і не ненародженим землякам…», дев’ять повістей, написаних російською мовою, яку він до речі шанував не менше, ніж українську.
Справжнім гімном визвольної боротьби народних мас став Шевченків «Заповіт». Шевченко разом з такими видатними російськими літераторами, як Некрасов, Чернишевський, Добролюбов, Салтиков-Щедрин та ін., започаткував критично-реалістичний напрям у художній літературі, змістом
якого стала допомога народу в пошуках відповідей на питання «хто винен?» і «що робити?». У своїх чисельних творах Т. Шевченко висловлював глибоке співчуття і палку любов до свого народу, викривав і засуджував самодержавство і кріпосництво. Шевченкові належить провідна роль у
формуванні національної самосвідомості українців, духовних засад визвольного руху в Україні, в історії української культури ХІХ ст. Іван Франко писав, що Т. Шевченко «був сином мужика – і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим... Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду...».
4. Українська література у І половині ХІХ ст.
Засновником нової художньої української літератури став Іван
Котляревський, поема якого «Енеїда» була надрукована в 1798 р. З формального погляду поему І. Котляревського можна було б назвати пародією на відомий твір античного римського поета Вергілія, якби не такі яскраві образи козацької минувшини, не жива народна українська мова, не надзвичайно
соковитий гумор. «Енеїда» І.Котляревського засвідчила факт перетворення української мови на літературну. Пізніше Котляревський написав п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», які мали великий читацький успіх не тільки в Україні, але й у Росії. З іншого боку, великий вплив на формування літературної творчості на українських землях мала російська література, насамперед творчість О. Пушкіна і М. Лермонтова. У розвитку української художньої літератури визначне місце належить Г.Ф. Квітці-Основ’яненку, Є.П. Гребінці. Григорій Квітка-Основ’яненко довів,
що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Найвідомішими прозаїчними творами Г.Квітки-Основ’яненка є повісті «Пан Халявський», «Маруся», «Конотопська відьма», а також та п’єси «Сватання на
Гончарівці» і «Шельменко-денщик». Досить різноманітна творча спадщина Євгена Гребінки – вірші, історичні поеми, повісті, байки, переклади. Талант Євген Гребінки виявився й
у ліричних віршах, які він писав українською та російською мовами і які стали піснями, серед них відомі «Очи черные, очи жгучие» та «Помню, я ещемолодушкой была». Але найбільшої слави здобув письменник завдяки байкам, які стали окрасою української літератури. Полтавщина – мала батьківщина геніального письменника Миколи Гоголя, який завжди пишався своїм «малоросійським» походженням. Перший
літературний успіх М. Гоголю приніс цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки». В них змальовано поетичний образ України, овіяний народними повір’ями і легендами. Українській тематиці присвячені його збірка
«Миргород» і передусім повість-епопея «Тарас Бульба», що присвячена героїчній визвольній боротьбі українського (руського – у Гоголя) народу проти польських поневолювачів. Вершиною творчості М. Гоголя вважаються поема
«Мертвые души» та комедія «Ревизор».
