Російськомовна література 1920−1930-х рр. в Україні.

Національне культурне відродження, яке започаткувала революція 1917- 1921 років, продовжувалось і після поразки визвольних змагань та утвердження в Україні радянської влади. Адже за короткий час сформувалися такі соціально-політичні та національно-духовні вартості, які протягом усього ХХ ст. визначали напрямок розбудови національної державності та культури. Створився той особливий духовний клімат, який позначився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Нехтувати цією

реальністю радянська влада у перші роки свого існування не могла. З 1923 року бере початок політична кампанія, відома під назвою „українізації”. Ідеологи та організатори цього процесу з числа керівництва Компартії України розглядали українізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури. Безумовно, головним її завданням було

піднесення авторитету радянської влади, проте українізація мала своїм побічним наслідком бурхливий розвиток української освіти, літератури, мистецтва. Загальне піднесення національної культури у 1917-1933 роках яскраво проявилось у розвитку літературного процесу. Це була доба відносно вільного розвитку літератури та мистецтва, коли створили свої найкращі прозові твори М. Хвильовий, В.Підмогильний, Г. Косинка, Ю. Яновський. Широку популярність завоював гуморист Остап Вишня. На 1920-ті роки припадає розквіт творчості П. Тичини та М. Рильського, поряд з ними творила цілаплеяда талановитих поетів: М. Зеров, М. Драй-Хмара, Є.Плужник, В. Сосюра, М. Бажан, Т. Осьмачка. Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходять поетичні збірки В. Чумака („Заспів”), В. Сосюри („Червона зима”), І. Кулика („Мої коломийки”). Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини „Сонячні кларнети” і „Плуг”.

Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки яскравих форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О.Кобилянської, М. Коцюбинського. На творчості українських літераторів

позначився також вплив європейських модернізму. Зокрема, тяжіння до нього було характерним для творчості поета, театрознавця, перекладача М. Вороного (1871–1940). Він одним з перших увів до української лірики тему міста, інші

модерністські мотиви європейської поезії.

13. Розвиток науки в УРСР.

Велику державну підтримку в УРСР мала наука. У 1921 році

український радянський уряд схвалив положення, згідно з яким Українська академія наук, що була створена за часів гетьманату П.Скоропадського (1918) визнавалася найвищою науковою державною установою радянської республіки.

Причому її назвали Всеукраїнською Академією наук, тим самим декларуючи намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України. Президентами Академії були видатний природознавець Володимир Вернадський (1919—1922), ботанік Володимир Липський (1922—1928),

мікробіолог й епідеміолог Данило Заболотний (1928— 1929).

Академія мала три секції: історико-філологічну, фізико-математичну і соціально-економічну. Найбільш плідно працювала історико-філологічна секція, де провідну роль відігравав Михайло Грушевський. У 1924 році він

повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН, а в 1929 році — академіком АН СРСР. Членами секції були історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин, Осип Гермайзе, Дмитро Яворницький,

літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, філолог і сходознавець Агатангел Кримський, мистецтвознавець Олексій Новицький. Провідним виданням українознавчих студій став журнал „Україна”. У фізико-математичній секції працювали вчені зі світовими іменами— математики Дмитро Граве та Микола Крилов, хіміки Володимир Кістяківський та Лев Писаржевський, в соціально-економічній секції — Костянтин Воблий, який започаткував вивчення економічної географії України, статистик і демограф Михайло Птуха, історик права Микола Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи фізіології рослин Євген Вотчал, ботанік Олександр Фомін, біолог Микола Кащенко, геолог Павло

Тутковський. У 1934 році у складі Академії наук утворився Інститут електрозварювання під керівництвом всесвітньо знаного вченого у галузі зварювання металів і мостобудівництва Євгена Оскаровича Патона. Видатні

відкриття в Україні зробив фізик Лев Давидович Ландау, який пізніше стане лауреатом Нобелівської премії (1962).