Дело Дрейфуса и его последствия.

Кока –кола

В 1886 году американец Джон Пембертон из штата Атланта запатентовал прохладительный безалкогольный напиток под названием «Кока-кола», ставший неотъемлемым атрибутом «американского образа жизни».

Фотографія

В 1880 году американец Джордж Истмен создал собственную компанию. Он усовершенствовал метод сухой фотосъемки и в начал 1888 году поставил на рынок аппараты «Кодак», оснащенные рулонной фотопленкой. Продукция «Кодак» способствовала широкому распространению любительской фотографии. В конце 19 века термин «фотография» заменяет понятие «дагеротипия».

Радіо

В 1895 русский физик и электротехник А. С. Попов смонтировал первый в мире радиоприемник, с помощью которого беспроволочная радиосвязь была осуществлена на расстояние 600 м, а в 1897 — уже на 5 км. На Западе изобретателем радио считается итальянский радиотехник Г. Маркони (1874-1937), который в 1898 организовал связь между сушей (селение близ Дувра) и небольшим судном, стоявшим на якоре на расстоянии 19 км от берега. В 1901 его радиосигналы, посланные через Атлантический океан, достигли берегов Северной Америки.

Рентген

В 1895 году немецкий физик Вильгельм Рентген совершил открытие, которое привлекло внимание всех ученых мира. Обнаруженное Рентгеном излучение, объясненное впоследствии как возникающее при торможении быстрых электронов в веществе и при переходе электронов с внешних электронных оболочек на внутренние, было названо рентгеновскими лучами (сам ученый называл их Х-лучами). Применение рентгеновского излучения перевело на новый уровень исследования во многих областях науки.

Магнітофон

В 1898 году датчанин Вальдемар Паульсен изобрел первый магнитофон, который он называл «телеграфоном», в котором, в отличие от современных магнитофонов, запись звука производилась не на ферромагнитную ленту (она появилась в 1928 году, а получила коммерческое применение только в 1950 году), а на стальную проволоку.

Політ першого літака

Первый в мире успешный полет самолета американских авиаконструкторов братьев У. и О. Райт с двигателем внутреннего сгорания состоялся 17 декабря 1903. Полет продолжался 59 сек.

Ейнштейн

В 1905 Альберт Эйнштейном опубликовал специальную, или частную теорию относительности. Эта работа стала первой в ряду творений Эйнштейна, определивших облик всего 20 века.

Павлов

В 1900-е годы выдающийся русский физиолог И. П. Павлов (1849-1936) занялся проблемами изучения высшей нервной деятельности, он стал создателем крупнейшей физиологической школы современности. За серию работ по физиологии кровообращения и пищеварения (знаменитые «павловские фистулы») был удостоен в 1904 Нобелевской премии.

Групи крові

Чешский врач Ян Янский (1873-1921) установил наличие четырех групп человеческой крови, что имело исключительно важное значение для практики переливания крови, ибо последнее допустимо только в том случае, когда переливаемая больному кровь по своей группе совпадает с группой его собственной крови.

Первое в истории медицины успешное переливание крови человеку было произведено в 1667 году профессором математики, философии и медицины парижской Сорбонны Жаном Батистом Дени. 16-летнему юноше, крайне ослабленному двадцатью (!) «лечебными» кровопусканиями, столь популярными у врачей прошлого, было перелито 9 унций (это около 250 кубических сантиметров) крови ягненка. Больной быстро поправился. Видимо, этому пареньку, здорово повезло, поскольку, о группах крови в 17 столетии никто не мог и помыслить, кроме того кровь животных, независимо от ее групповой принадлежности, несовместима с кровью человека. И не удивительно, что в трех последующих переливаниях крови профессор Сорбонны двух своих пациентов отправил на тот свет. В 1670 году французский парламент строжайше запретил переливание крови человеку.

Пилосос

В 1908 году был выпущен на продажу первый компактный электрический пылесос. Несколько ранее, в 1904 году, был сконструирован компактный пылесос без электропривода.. Ранее, в 19 веке, пылесосить могли, только подогнав к дому огромный паровой агрегат и просунув в окно толстый шланг, причем шум от пылесоса был такой сильный, что специальным указом регламентировалось время для уборки помещений.

Парашут

Еще в 1495 году Леонардо да Винчи обосновал идею парашюта. В 1617 году инженер-механик Ф. Веранцио совершил первый прыжок с парашютом. Однако массовое применение парашютов в авиации долгое время было проблематичным, так как парашют укладывали в специальный отсек самолета в растянутом состоянии, и при эвакуации он мог легко зацепиться за детали планера. В 1911 году русский изобретатель Г. Е. Котельников создал первый в мире ранцевый спасательный парашют, позволивший начать его повсеместное и главное безопасное применение.

Вітаміни

Казимеж Функ (1884-1867), ученый биохимик, польский еврей (с 1920 года американский гражданин), учившийся в Швейцарии и работавший в Германии, Франции, Англии, США и Польше, в 1912 году, проводя исследования в лондонском Институте профилактической медицины, впервые получил вещество, которое назвал «витамином» (от латинского «vita», что значит «жизнь», и «амины» — класс органических соединений, содержащих определенную азото-водородную атомную группу).

Это был витамин B-1, который Функ выделил из рисовых отрубей в качестве профилактического средства против бери-бери, которой болели (в странах Азии) те, кто питался лишь очищенным рисом. В 1897 году голландский военный врач Христиан Эйкман, служивший на острове Ява, установил, что переход на неочищенный рис исцеляет эту болезнь. Однако выделить вещество, оказывающее целительное действие, пришлось на долю Функа, который также «узаконил» высказывавшееся задолго до него многими врачами и физиологами мнение о том, что такие болезни как цинга, рахит, пеллагра и др. вызываются отсутствием в потребляемой пище определенных веществ — в его терминологии, авитаминозом (среди этих ученых первенство принадлежит Н. И. Лунину). В 1929 году, когда за вклад в открытие витаминов Нобелевская премия была присуждена Х. Эйкману и английскому биохимику Фредерику Гоуленду Хопкинсу, многие ученые не сомневались в том, что Функ был обойден совершенно несправедливо.

Тітанік

14 апреля 1912 крупнейший пассажирский лайнер того времени «Титаник» (Великобритания) во время своего первого плавания из Саутгемптона в Нью-Йорк столкнулся с айсбергом. В результате «Титаник» получил колоссальную пробоину и затонул. Число погибших, по различным данным, составило от 1400 до 1517 (всего на борту находилось приблизительно 2200 человек). Судно было построено в 1911, его водоизмещение составляло свыше 46 300 т, длина около 269 м, ширина 28,2 м, скорость 25 узлов. Гибель «Титаника» — одна из величайших морских катастроф 20 века. В 1985 совместная американо-французская экспедиция обнаружила затонувшее судно приблизительно в 800 км к юго-востоку от острова Ньюфаундленд.

Форд. Конвеєр

В 1913 г на заводах Форда бал впервые применен конвейерный способ сборки. Основной задачей этого способа производства являлось удешевление конечного продукта и использование на предприятиях низко квалифицированной рабочей силы. Для подготовки 43 % рабочих требовался всего 1 день, за неделю рабочим навыкам обучалось 36 %, 6 % требовалось на обучение около 2-х недель и только 14 % рабочих проходили обучение от месяца до года.

Феяни – на початку Великої Французької революції, впливовий політичний клуб поміркованих конституціоналістів під проводом графа Оноре де Мірабо та решти ліберальних аристократів таких, як генерал Лафаєт. Через їхню діяльність відбулося скасування абсолютної монархії, дворянських та клерикальних привілеїв. Але вже на квітень 1791 р., коли помер Мірабо, клуб феянів перетворився на пригнічену меншість. Феяни розбурхали революцію, проте вже не змогли її зупинити та загальмувати повалення монархії.

Жирондисти – очолювана П’єром Верньйо група депутатів з французької провінції Жиронди, які в перші роки Великої Французької революції були центристами, згодними співпрацювати з королівським урядом, але згодом вони дедалі більшою мірою стали пройматися демократичними та республіканськими почуттями. Найбільшої сили жирондисти досягли в 1792 р., коли вони сформували останній королівський уряд та очолили перехід до республіки.

Якобінці («Товариство споборників свободи та рівності») – в часи Великої Французької революції, політичний клуб прихильників необмеженої демократії, революційної диктатури та насильства. Очолюваний адвокатами та журналістами, клуб якобінців був невеликим за чисельністю, проте йому вдавалося нав’язувати свою волю свій державі через вплив на пролетарів з передмість Парижу та всіх інших в соціальному плані найбільш пригнічених та екстремально налаштованих елементів.

До якобінців належали найрізноманітніші люди – від принца де Брольї та пари герцогів – Егільйонського та Шартрського до бретонського селянина «батька» Жерара. Серед якобінців були Жорж Дантон, Каміль Демулен, Жан-Поль Марат. Проте найбільше серед якобінців відзначився адвокат Максимільєн Робесп’єр, який встановив свою диктатуру 1793 – 1794 рр.

Комітет громадської безпеки – був створений 13 липня 1789 р. в переддень «взяття» Бастилії – дня, який офіційно вважається початком Великої Французької революції. Згодом після детронізації короля та проголошення республіки 22 вересня 1792 р., що стало можливим через те, що якобінці контролювали паризьку Комуну, виконавча влада зосередилася в руках Комітету громадської безпеки – спершу під проводом Жоржа Дантона (квітень – липень 1793 р.), потім Максимільєна Робесп’єра (липень 1793 р. – липень 1794 р.). В цей час Конвент втратив можливість вдаватися до самостійних дій. Комітет громадської безпеки контролював усю країну, діючи через мережу допоміжних комітетів у кожній комуні та департаменті Франції. Ці комітети, утворені законом від 21 березня 1793 р. для регулювання справ іноземців, стали знаряддям необмеженої диктаторської влади. Як Дантон та Демулен, так і Робесп’єр були страчені.

Декларація прав людини та громадянина – далі утвердила принципи, що містилися в англійському біллі про права 1689 р. та у визначальних деклараціях, пов’язаних з утворенням незалежних США. Ця декларація збереглася як пам’ятник ранньому ідеалізмові революції. Ухвалена 26 серпня 1789 р. «у присутності й під покровительством Верховної Істоти», вона складалася з преамбули й 17 статей, що перелічували «природні, невідчужувані й священні права» людства. Зокрема в Декларації говориться, що «люди народжуються і живуть вільними та рівними в правах», природними та невідчужуваними називаються права на свободу, власність, безпеку від гноблення та опір проти нього. Третя стаття Декларації стверджує те, що «принцип усякої суверенності спирається на народ».

Шомонський трактат 1814 р. – договір підписаний Англією, Росією, Прусією та Австрією з метою перемоги над Наполеоном та повернення донаполеонівської Європи. За умовами цього трактату, до переможного кінця війни Росія, Австрія та Прусія мають надавати по 150 тис. солдат в рік, а Англія – 5 млн. фунтів в рік – для війни з Наполеоном, скільки б не прийшлося воювати.

Липнева монархія – в 1830 р. у Франції вибухнула революція проти політичного режиму Реставрації Бурбонів. Безпосереднім поштовхом до появи барикад в Парижі стало обмеження Карлом Х свободи преси. Поваливши Карла Х, політичні кола Франції не насмілилися встановлювати республіку, у зв’язку з посиленням робітників. В липні 1830 р. за порадою впливового банкіру Лафіта та маркіза Лафаєта королем обрали Луї-Філіпа – ліберального родича Бурбонів, який за часів Великої Французької революції був членом клубу якобінців. Лафіт сформував перший уряд Липневої монархії – уряд банкірів. Революція 1830 р. не призвела до значних змін, виборче право хоч і збільшилося втричі, проте все ще охоплювало лише десять відсотків населення. Липнева монархія проіснувала до лютня 1848 р.

Бонапартизм – ідеологія, яка виникла всередині ХІХ ст. Її засновник Луї Бонапарт повторив шлях Наполеона Бонапарта: від республіки до імперії. В результаті революції 1848 р., яка повалила Липневу монархію, Луї Бонапарта обрано президентом Другої Республіки, згодом він був проголошений довічним президентом, а потім і імператором Другої Французької імперії.

Луї Бонапарт стверджував, що абсолютизм та республіка є дві негативні крайності; ідеальним має бути режим, за якого нація всенародно обирає собі лідера, який візьме на себе відповідальність за націю до кінця свого життя. Таким чином, бонапартизм передбачає вибори, проте один раз – для обрання імператора всією нацією. По суті, бонапартизм передбачає режим популістської імперії, яким і стало правління Луї Бонапарта, яке закінчилося в 1871 р. – ганебною поразкою у Франко-Пруській війні 1870-1871 рр.

Єгипетський похід Бонапарта 1798 – 1799 рр. – за словами Талейрана, метою цього походу було: зробити Єгипет залежним від Франції, привнести «цивілізацію», знищити «варварську тиранію» та призвести до матеріального зростання – ця схема стала використовуватися європейськими метрополіями по відношенню до всього неєвропейського світу впродовж ХІХ ст.

Єгипетський похід Бонапарта став прецедентом для наступних псевдонаукових концепцій, які обґрунтовували права Європи нав’язувати свої цінності неєвропейському світу. Цей похід став зразком колоніальних експедицій всього ХІХ ст. та зародженням європейського імперіалізму, який обґрунтовував свої завоювання ідеєю поширення «цивілізованості» та «прогресу».

Громадянська війна в США 1861 – 1865 рр. – війна Півночі проти Півдня. Обрання Авраама Лінкольна, програма якого включала ліквідацію рабства, президентом США та прийняття нової Конституції призвела до виходу південних штатів із союзу, що стало безпосередньою причиною війни. Лінкольн казав, що якби для єдності країни треба було б зберегти рабство, він би зберіг його. Проте була обрана війна, яка для Півночі була війною за збереження єдності держави та ліквідацію рабства, а для Півдня – боротьба за незалежність культурного Півдня від варварської Півночі.

Під час Громадянської війни в США вперше в історії була використана тактика тотальної війни – знищення всієї інфраструктури супротивника. В результаті війни штати втратили 400 тисяч осіб вбитими, що є більше, ніж за всі війни США разом узяті. Війна закінчилася перемогою Півночі – рабство на Півдні було ліквідовано, єдність штатів збережено та заборонено вихід окремих штатів зі складу США.

Превентивна дипломатія Отто фон Бісмарка – Германська імперія народилася з переможної для Прусії Франко-Пруської війни 1870-1871 рр. Перемігши Францію, Прусія як ядро Германської імперії приєднала до себе не лише безумовно німецькі землі Германського митного союзу, а й промислово розвинуті Ельзас та Лотарингію, які мали змішаний франко-німецький національний склад та до війни з Прусією належали Франції. Таким чином, канцлер Германії Отто фон Бісмарк, очікуючи реваншу з боку Франції, прагнув випередити її, організувавши антифранцузький військовий союз. В результаті було підписано договір з Австро-Угорщиною в 1879 р. та договір з Італією в 1881 р., що оформило так званий Троїстий союз – супротивник Антанти в Першій Світовій війні.

Сфери впливу – в 90-х роках ХІХ ст. європейські метрополії та Японія поділили між собою Китай на зони свого інтересу. В своїй сфері впливу метрополія отримала монопольне право на інвестиції, пріоритетне право на будівництво підприємств, комунікацій, наданні допомоги з утримання порядку, та, як результат цього, в сферах впливу утворювалися анклави європейських поселенців. За такою схемою до сфери впливу Франції відійшов південь Китаю, до Британії – басейн річки Янцзи, до Германії – півострів Шаньдун, до Росії – Порт-Артур, та до Японії – територія прилегла до Корейського півострова.

Доктрина Хея – європейські метрополії та Японія, поділивши на сфери свого впливу Китай, не допускали на його ринки інші країни, що викликало незадоволення США, які з 1885 р. стали найпотужнішою промисловою країною світу, та з 90-х років почали нарощувати і військові сили. Таким чином, в 1899 р. США висунули вимогу «Відкритих дверей та рівних можливостей» по відношенню до Китаю, так звану доктрину Хея.

«Культурна боротьба» - політика канцлера Германії Отто фон Бісмарка в 70-х роках ХІХ ст. з витіснення впливу католицької церкви в країні. Германія перейшла до секуляризованого церковно-державного права, з держави був вигнаний орден Єзуїтів. Згідно з «травневими законами» встановлювався державний контроль за школами, призначенням на церковні посади та відносинами між церквою та паствою. Окрім поліції як орган контролю був створений спеціальний держаний суд з церковних питань.

Пангерманська спілка – громадська організація 1891 – 1939 рр., заснована в Берліні. Її учасниками були політична та економічна еліта Германії, яка бажала світового панування Германії. Пангерманська спілка мала дві дочірні спілки: колоніальну та флотську. За планами спілки, Германія мала анексувати Бельгію, Нідерланди, Люксембург, Північну Францію, Польщу та половину Австро-Угорщини для того, щоб створити 100-мільйонний германський моноліт в Центральній Європі. Із своїми сусідами Германія повинна була мати митний союз та єдиний економічний простір. Таким чином, в Пангерманській спілці народилася ідея про Mitteleuropa. Одним з результатів діяльності цієї організації був проект залізниці Берлін – Багдад (а згодом –Басра), яка мала стати виходом Германії до Близького та Дальнього Сходу.

Франко-Британська Антанта 1904 р. – за формою договір представляв собою генеральний компроміс з колоніальних питань перед лицем спільного ворога – Германської імперії.

Секретною частиною Антанти 1904 р. було обумовлено, що Британія не буде заважати Франції підкорювати Марокко, в свою чергу Франція не буде заважати Британії в її справах в Єгипті.

Германія в договорі не згадується.

Англо-Російська угода 1907 р. – так само, як і франко-британська Антанта 1904 р, стосувалася суто колоніальних питань. Зокрема встановлювалось, що Афганістан, Тибет та Південно-Східний Ірак – сфера впливу Британії, а Північний Іран – Росії.

«Стандарт двох держав» - в рамках гонки озброєнь к. ХІХ – поч. ХХ ст. Британія ввела цей стандарт щодо збереження лідируючих позицій свого флоту. Відповідно до «стандарту двох держав» флот Британії завжди мав бути сильнішим, ніж флоти двох інших держав. В результаті, Германія вирішила обійти Британію не кількісно, а якісно, взявши на озброєння дредноути – кораблі-броненосці.

Доктрина Монро 1883 р. – впродовж ХІХ ст. зовнішня політика США обмежувалася Американським континентом та характеризувалася самоізоляцією від справ Європи, винятком була війна з алжирськими та туніськими піратами в 1806 – 1807 рр. В останній чверті ХІХ ст. ізоляціонізм США оформився в так звану Доктрину Монро.

Авангард (avant garde). Загальна назва нових течій (шкіл) в європейському мистецтві, які виникли в к. ХІХ – поч.. ХХ ст.. Серед них кубізм (напрям в образотворчому мистецтві, зокрема живописі, виник в 1906-1907 рр.) дадаїзм (виник під час Першої світової війни), сюрреалізм, експрессіонізм, футуризм, конструктивізм, модернізм і т.д. Для них усіх притаманний символізм, експерименталізм, поєднання непоєднуваного, новітні засоби та методи творення. Що було головним чином спричинено т. зв. науково-технічної революцією та, відповідно до цього, переоцінкою цінностей, переосмисленням себе у природі та суспільстві європейцями

Наполеонівські війни. Період з 1803 по 1815 рр., під час якого відбулося декілька воєн між Францією в період Консульства (1799-1804) та імперії Наполеона (1804-1814, 1815). Головним супротивником Наполеона в цей час була європейська коаліція Австрії, Англії, Росії, Швеції і Пруссії та країи Іспанія і Росія. Битви біля Аустерліца в 1895р., Йени 1896 р., Ейлау та Фрідланда 1807р. Франція виграла, а от у битву біля Трафальгара (після поразки у морському бою з Англією) було програно. В бою біля Лейпцигу Наполеона Бонапарта забрали до полону та пізніше заслали на острів Ельбу. Звідки він повернувся лише у 1815 р., почав збирати знову сили проти коаліції, але це завершилося битвою біля Ватерлоо.

Троїстий союз. Військово-політичний союз між Німеччиною, Італією та Австро-Угорщиною, метою створення якого було протистояння Франції та Росії протягом 1879-1882 рр. Члени даного утворення зобов’язувалися допомагати одна одній в разі виникнення зовнішньої загрози з боку інших країн та вести спільну політику проти посилення Франції та Росії з метою уникнення гегемонії цих держав.Даний союз зі своїми певними змінами-нюансами існував приблизно до 1915, коли Італія оголосила війну Австро-Угорщині.

Франко-прусська війна. Збройний конфлікт 1870-1871 рр. між Францією та Пруссією, причиною початку якого були обставини пов’язані з поділом іспанської спадщини. Першими війну оголосили французи, які в результаті програли, підписавши Франкфуртський мир. Найважливішим наслідком було було утворення єдиної Німецької імперії.

Союз трьох імператорів. Ведення спільна політики правителями Росії, Німеччини та Австро-Угорщини, наслідком якої було укладені угод в 1873 р., 1881 р. та 1884 р. Свій початок бере від Шенбрунської угоди 1873 між Олександром ІІ та Францом Йосифом І, до якої через кілька місяців приєдналася Німеччина

Конвент или Национа́льный конве́нт — законодательный орган (фактически наделённый неограниченными полномочиями) во время Великой французской революции (1792-1795).

Возник как учредительное собрание, созванное для решения вопроса о новой форме правления для Франции и приостановки власти короля), провозглашенной 10 августа 1792 г. Первичные выборы 26 августа 1792 г., департаментские — 2 сентября; организовался конвент 20 сентября, и в первом же заседании, 21 сентября, декретировал отмену королевской власти и провозглашение республики. жирондистов - праві, то монтаньяров - ліві

Вандейское восстание - конвент установить смертную казнь для всех эмигрантов и не присягнувших священников, которые через неделю после обнародования этой меры будут находиться в пределах Франции; декрет об обезоруживании дворянства и духовенства.во всех общинах были учреждены революционные комитеты, для надзора за «подозрительными». 10 марта 1793 г. революционный трибунал, для суда над изменниками, бунтовщиками, недобросовестными поставщиками в армию, подделывателями бумажных денег и т. д. 1 апреля 1793 г. был принят декрет, лишавший права неприкосновенности всякого депутата, на которого падет подозрение в сообщничестве с врагами республики. Терор.

Решительный удар жирондистам был нанесен 31 мая — 2 июня, когда конвент в первый раз подвергся нападению парижского пролетариата, руководимого парижской коммуной. Результатом «31 мая» было восстание в провинциях, охватившее более половины Франции (Бордо, Тулон, Лион, Марсель, Нормандия, Прованс и др.); руководителями его во многих местах явились жирондисты. Конвент со страшной энергией и жестокостью подавил эти восстания. В конце 1793 г. начались столкновения между эбертистами, желавшими продолжения террора, и дантонистами, стремившимися с ним покончить. Робеспьер 5 февраля 1794 г. выступил в конвенте и против «крайних» (эбертистов), и против «снисходительных» (дантонистов): в марте эбертисты были арестованы, обвинены в сношениях с «врагами свободы, равенства и республики» и казнены (24 марта), а вслед за ними, в апреле, погибли и дантонисты. Господином положения стал Робеспьер, вместе с Кутоном и Сен-Жюстом.

Эбертисты, настояв на замене христианского календаря республиканским, предложили заменить католицизм культом Разума: 10 ноября состоялось празднество Разума в соборе Богоматери, после чего комиссары конвента стали распространять новый культ в провинциях, а парижская коммуна закрыла городские церкви. 7 мая Робеспьер предложил конвенту декретировать признание французским народом бытия Верховного Существа.

Постоянное усиление террора, угрожавшее многим влиятельным членам конвента, привело, 9 термидора (26 июля), к падению Робеспьера и к реакции против террора.

Конвент сосредоточивал в себе власти исполнительную и законодательную, отчасти и судебную; во все время его существования власть его не была ограничена никаким законом и он правил государством, как абсолютный монарх. Исполнительная власть находилась в руках комитетов (числом до 15), из которых особое значение приобрели комитеты общественного спасения способствовать защите республики мерами чрезвычайными и не терпящими отлагательства;и общей безопасности право предавать революционному суду Декрет 21 марта 1793 г. отдавал в полное распоряжение комитета общественного спасения местные комитеты надзора и национальных агентов или комиссаров конвента, а последние фактически имели в своих руках муниципальные и департаментские власти и распоряжались революционной армией и революционными трибуналами, действовавшими без всяких гарантий для подсудимых. Другой декрет, 10 марта 1794 г., прямо подчинил все управление комитету общественного спасения, а по декрету 12 жерминаля II г. (1 апреля 1794 г.) во власть комитета были отданы и 12 комиссий, заменивших собой министерства

Первым шагом конвента после 9 термидора было обновление комитета общественного спасения и революционного суда, произвол которого был при этом ограничен. Затем, в середине ноября, последовало закрытие якобинского клуба, возвращение 73 жирондистов, исключенных за протест против «31 мая» (8 декабря), предание суду и казнь Каррье, отмена декретов об изгнании дворян и не присягнувших священников, возвращение уцелевших вождей Жиронды, объявленных в 1793 г. вне покровительства законов (март 1795 г.). Парижский пролетариат, лишенный значения, которое он имел в эпоху террора, 12 жерминаля III г. (1 апреля 1795 г.) произвел нападение на конвент, требуя «хлеба и конституции 1793 г.»; это дало конвенту повод арестовать некоторых монтаньяров, реорганизовать национальную гвардию и обезоружить предместья.

1 прериаля (20 мая) народ снова восстал; толпа ворвалась в конвент, заняла места депутатов и декретировала восстановление революционных мер, но к вечеру, когда часть инсургентов разошлась, а другая была разогнана национальной гвардией, конвент отменил все, что было декретировано инсургентами. На следующий день в Париж были введены войска, произведено до 10000 арестов; на эшафоте погибло ещё несколько депутатов — «последних монтаньяров».

Ещё в 1793 г. конвент поручил особой комиссии составить проект конституции, который получил название «жирондистского проекта конституции». Проект этот был отвергнут, так как ко времени его составления жирондистская партия пала. 24 июля была принята конвентом, а затем утверждена и первичными собраниями другая конституция, получившая название конституции 1793 г. или якобинской но исполнение её откладывалось монтаньярами до окончания войны и внутренней смуты.

После победы термидорианской партии последняя выработала новую конституцию принятую конвентом 22 августа 1795 г. Желая обеспечить установившийся к этому времени порядок от покушений как со стороны более крайних элементов, так и со стороны роялистов (которые после 9 термидора везде поднимали голову, а кое-где даже восставали), конвент постановил, чтобы в новые законодательные собрания две трети членов были избраны непременно из среды конвента. Это постановление лишило роялистов надежды получить перевес на выборах и легальным путем восстановить монархию. 13 вандемьера (5 октября 1795 г.) они подняли восстание в Париже и напали на конвент. Последний был спасен только благодаря военной силе (см. Наполеон I). 26 октября 1795 г. конвент прекратил свою деятельность, издав декреты об уничтожении смертной казни и об общей амнистии, из которой были исключены, однако, эмигранты, не присягнувшие священники, подделыватели ассигнаций и вандемьерские инсургенты.

Деятельность конвента не сводилась лишь к борьбе партий, террору, организации защиты против внешних врагов (см. Революционные войны Франции) и выработки конституции. Он заботился о правильной постановке благотворительности и продовольствия голодающим; издавал новые законы, касающиеся семейного, имущественного и наследственного права; занимался составлением нового гражданского кодекса, проект которого был ему представлен Камбасересом 9 августа 1793 г. и впоследствии послужил основой для Наполеоновского кодекса. Важные улучшения были произведены конвентом, по предложению Камбона, в финансовом ведомстве. Много было сделано и в области просвещения, на поприще которого особенно видную роль играл Лаканаль: созданы или преобразованы Эколь Нормаль, центральная школа публичных работ, специальная школа восточных языков, бюро долгот, консерватория искусств и ремесел, Луврский музей, национальная библиотека, национальные архивы, музей французских древностей, национальная консерватория музыки, художественные выставки, национальный институт. Декретами 30 вандемьера и 29 фримера II г. (21 октября и 19 декабря 1793 г.) провозглашен принцип обязательного и бесплатного начального обучения, не получивший, однако, осуществления.

Опиумные войны в Китае, XIX век — две войны, инициированные Великобританией и Францией против императорского Китая:

Первая опиумная война 1840 — 1842 — война Великобритании против Китая. Целью английских войск была защита торговых интересов Великобритании в Китае, и расширение торговли, в том числе опиумом (отсюда название), которому препятствовала политика последнего. Непосредственным поводом к началу военных действий стал арест в 1839 г. китайским комиссаром контрабандистов опиумом — английских подданных, и уничтожение груза. Первое боевое столкновение произошло уже 3 ноября 1839 г. — обстрел английским флотом китайских судов в устье реки Сицзян. Начало собственно войны задержалось до июля 1840 г., до получения приказа из метрополии и подготовки флота.

Основой тактики английской стороны был маневр флотом (вдоль побережья Восточно-Китайского моря, вверх от дельты Янцзы до Императорского канала), бомбардировка укреплений линейными кораблями с последующим быстрым десантом, и блокада Императорского канала (одной из главнейших транспортных артерий страны). Все сухопутные действия англичан не отдалялись от моря либо рек, и велись с поддержкой флота. Основой тактики китайской армии была оборона укрепленных крепостей, оснащенных многочисленной, хотя и устаревшей артиллерией, устройство заграждений на реках (затопление груженых камнями судов), атаки английского флота брандерами.

В ходе войны английские войска продемонстрировали значительное превосходство своего флота и артиллерии, высокую маневренность и организацию. Китайские войска, в том числе и элитные маньчжурские отряды, не смогли оказать серьезного сопротивления, что было вызвано недостаточным владением артиллерией (особенно полевой), слабостью общевойсковой подготовки и низким моральным духом армии. Большинство крупных сражений в ходе войны происходили при относительно небольших потерях со стороны англичан убитыми и ранеными, однако более значительные потери последние несли от жаркого климата и тропических болезней (особенно в частях, прибывших непосредственно из метрополии). Потери китайской армии были значительно крупнее.

Результатом войны стала победа Великобритании, закрепленная Нанкинским договором от 29 августа 1842 г., выплата Китаем контрибуции в размере 21 000 000 долларов, передача Великобритании острова Гонконг и открытие китайских портов для английской торговли.

Первая опиумная война стала началом длительного периода ослабления государства и гражданской смуты в Китае, что привело к закабалению страны со стороны западных держав и долговременной депопуляции населения. Так в 1842 г. население Китая составляло 416 118 200 человек, в 1881 — 369 183 000 человек.

Вторая опиумная война — война между Великобританией и Францией, с одной стороны, и Китаем с другой стороны, продолжавшаяся с 1856 по 1860 год.

В 1851 — 1864 гг. в Китае шла гражданская война. Ослабление китайской имперской власти после первой опиумной войны стало переломным моментом в истории Китая. На территории Китая образовалось Тайпинское государство, с которым китайское правительство вело изнурительную борьбу.

Формально Великобритания, Франция, США на первоначальном этапе тайпинского восстания соблюдали нейтралитет. Однако, на самом деле они уже в 1854 г. попытались использовать Гражданскую войну в своих корыстных целях. Дипломатические представители Великобритании, Франции и США предъявили китайскому императору совместное требование о перезаключении договоров 1842—1844 гг. Державы требовали себе права неограниченной торговли на всей территории Китая, допущения своих постоянных послов в Пекин, официального права торговать опиумом. Китайское правительство отклонило эти требования, но к открытому конфликту это не привело, так. как военные силы Великобритании в это время были связаны в войнах с Россией, Ираном и Индией.

Когда Великобритания, Франция и Россия освободили свои силы после Крымской войны, британцы стали искать повод для развязывания военного конфликта в Китае. Такой повод нашелся — это было задержание китайскими властями английского судна «Эрроу»8.101856, занимавшегося контрабандной торговлей.

В конце октября 1856 г. британская эскадра подвергла бомбардировке порт Гуанчжоу. В начале 1857 г. в военных действиях также участвовали американские корабли. Вскоре к Англии присоединилась и Франция.

· 1860 объединенная англо-французская армия вновь развернула военные операции на Ляодунском полуострове и в северном Китае, захватила Тяньцзинь. В решающем сражении, в конце сентября, под Пекином англо-французская артиллерия разгромила маньчжуро-монгольскую конницу. Путь на Пекин был открыт. Неподготовленные к войне китайские войска были полностью разбиты. Кроме того цинское государство было к этому времени полностью обескровлено продолжавшимся Тайпинским восстанием.

24-25 октября 1860 г. был подписан Пекинский договор, по которому китайское правительство согласилось выплатить Англии и Франции 8 миллионов лянов контрибуции, открыть для иностранной торговли Тяньцзинь, разрешить использовать китайцев в качестве рабочей силы (кули) в колониях Англии и Франции. К Англии с этого момента переходила южная часть Цзюлунского полуострова.

 

Вели́ка францу́зька револю́ція (1789 — 1799) рр. — одна з найважливіших подій в історії Франції. Протягом цього часу, республіканський устрій замінив абсолютну монархію в Франції, і спричинив до радикальних змін в французькому суспільстві. Французька революція вважається головним переломним моментом в історії західної демократії — як епоха переходу від віку абсолютизму і аристократії, до віку демократії і участі широких верств населення в житті країни.

Французька революція надихнула провідних діячів кінця 18-го, 19-го і навіть 20-го сторіч на боротьбу за соціальну справедливість. Головний лозунг революції («Свобода, рівність, братерство, або смерть!») взяли собі на озброєння партії і діячі, що дотримувалися різних, іноді навіть протилежних, політичних поглядів. Саме тому значення Великої французької революції для подальшого розвитку людської спільноти є неоціненним.

Прийнято вважати, що Велика французька революція розпочалася 1789 року після скликання Генеральних штатів — середньовічного парламенту Франції, що не збирався до того більш як 100 років.1789— 1794 Від початку роботи Генеральних штатів до страти Максиміліана Робесп'єра та його поплічників. У цей час Франція прийняла дві конституції, стала республікою, був страчений король Людовик XVI і набрав обертів маховик страт ворогів республіки. 1794—1799 Від страти Робесп'єра до приходу до влади Наполеона Бонапарта. В цей час країною керувала Директорія. В цей час у Франції було чотири політичні парті: фельяни (були за конституційну монархію), жирондисти (конституційні радикали), якобінці (радикальні демократи) і роялісти (були за абсолютну монархію).1799—1804 Від приходу Наполеона до влади до відновлення монархії після проголошення 1804 року Французької імперії.

Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVIІ ст.). Певною мірою притаманний усім європейським літературам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті ХІХ ст. орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька “Плеяда” (XVIІ ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму.

Першою важливою спробою формулювання принципів класицизму була «Поетика» Ж.Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат «Мистецтво поетичне» Н.Буало (1634), написаний після того, як літературний класицизм у Франції сформувався. Застосувавши філософський метод Декарта до літератури, який полягав в узагальненні досвіду класицистів, Н.Буало встановив суворі рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфіку. Для класицизму був характерний раціоналізм, представники якого вважали, що краса та істина досягаються через розум, шляхом природи, яка мислилася як відкрита розумом сутність речей. З раціоналізмом пов'язана нормативність класицизму, яка регламентувала мистецтво та літературу, встановлювала вічні та непорушні правила й закони. Для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця).

У галузі мови класицизм становив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів. Для класицизму характерний аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви. Героями класицистичних творів були переважно люди аристократичного походження. Важливим складником теорії та практики класицизму була встановлена ієрархія жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні: епопея, трагедія, дидактична поема, ода, байка, сатира.

Практиками класицизму були насамперед французькі письменники: поет Ф.де Малерб, драматурги П.Корнель, Ж.Расін, Ж.-Б. Мольєр, романістка М. де Лафайєт, письменники-афористи Ф. де Ларошфуко, Ж. де Лабрюйєр, байкар Ж. Де Лафонтен, пізніше — просвітителі Вольтер, Ж.-Ж. Руссо та інші.

В Україні класицизм не зміг у силу несприятливих історичних обставин розвинутися як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (очевидно, під впливом низового бароко). Деякі тенденції класицизму знайшли свій вияв у трагікомедії «Володимир» Феофана Прокоповича, поезії Івана Некрашевича, шкільних «піїтиках» XVIІІ ст., поемі «Енеїда» Івана Котляревського, травестійній оді «Пісні Гараська» Петра Гулака-Артемовського, оповіданнях Григорія Квітки-Основ'яненка та ін.

Бароко — стиль у європейському мистецтві у 16 - 18 ст. Характерна пишність, парадність, яскравість кольорів, контрастність. В архітектурі — розмах, використання складних криволінійних форм, створення ансамблів; у живопису — парадні портрети, у музиці — поява опери. Бароко, стиль у мистецтві й архітектурі, характеризується екстравагантністю орнаменту, асиметрією конструкцій і великою експресивністю. Домінував у європейському мистецтві в 17 столітті, представниками цього стилю є П. П. Рубенс, А. ван Дейк (Фландрія), в архітектурі Л. Берніні (Італія), В. Растреллі (Росія), в літературі П. Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє (Франція), М. В. Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Монтеверді, А. Вівальді, Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель. Барокко. було покликане прославляти знать і церкву. Але в ньому відбилися і прогресивні ідеї, зумовлені тогочасною боротьбою за нац. єдність в ряді країн Європи. Поряд з цим Барокко. відкрило нові можливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилися в синтезі мистецтв, в створенні грандіозних міських і паркових ансамблів тощо. Стиль Бароко., що прагнув до урочистості і вражаючих ефектів, відзначається динамічністю композиції і декоративною пишністю. В архітектурі панують примхливі форми планів, сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, світлотіньові та кольорові ефекти. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою.

Барокко виникло і набуло великого розвитку в Італії, замінивши прості форми мистецтва Раннього Відродження. Кращі представники італійського Барокко: архітектор і скульптор Д. Берніні, арх. Ф. Борроміні і К. Фонтана, живописці П'єтро да Кортона, Л. Джордано, А. Маньяско, Дж. Б. Тьєполо. Здобуті в Італії досягнення Б. лягли в основу дальшого розвитку мистецтва Іспанії та її американських колоній, а також Німеччини, Австрії, частково Франції, Фландрії, Польщі, Чехословаччини та ін. В Росії розвиток Барокко був пов'язаний із зростанням і зміцненням дворянської держави. Російське Б., на відміну від західноєвропейського, не мало містицизму. Видатними пам'ятниками російського Барокко. є палац у Пушкіно (кол. Царське Село), Зимовий палац, Смольний монастир, Нікольський військово-морський собор та інші будови стилю барокко Санкт-Петербурга, створені В. В. Растреллі, С. І. Чевакінським і Д. В. Ухтомським.

У 18 ст. на Україні, переважно в Києві, Переяславі та Львові, в стилі укр. Б. були створені видатні споруди та цілі архітектурні комплекси. Найвизначнішими з них є: Духовна академія в Києві (Й. Шедель, 1732—40), Ковнірівський корпус в Києво-Печерській лаврі (С. Ковнір, 1721—73), надбрамна церква Кирилівського монастиря в Києві (І. Григорович-Барський, 1760), церква Юра у Львові (Б. Меретин, 1745—70), ратуша в Бучачі (Б. Меретин, 1751), церква в Почаєві (Г. Гофман, Ф. Кульчицький та М. і П. Полейовські, 1771—91). У композиції цих будівель помітне прагнення до зовнішнього блиску, парадності, до розвиненої архітектурної декорації — вибагливі фронтони, соковиті ліпні орнаменти та майоліка. Колони, півколони та пілястри архітектурних ордерів у тому чи іншому трактуванні фасадів займали провідне місце.

В українському живопису стиль барокко позначився насиченістю композицій, колористичною вишуканістю й декоративністю. Персонажі на іконах і портретах зображаються в дорогій одежі, типаж і аксесуари українізуються («Св. Параскева П'ятниця», 1701, майстра Пилипенка з с. Високого, розписи Рутковича в церкві Скваряви та Кондзелевича в Богородчанах). В портреті помітне прагнення до імпозантності пози, небуденного оточення (портрет значкового товариша війська запорозького В. Г. Гамалії в Київському музеї українського мистецтва). Риси піднесеності і декоративності яскраво виявилися у скульптурі ратуші в Бучачі, рельєфах дзвіниці Софійського собору в Києві. Риси барокко виступають також у розписах Троїцького собору Густинського монастиря (кінець 17 ст.) та пізніше Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, виконаних під керівництвом А. Галика. Тут композиції сповнені динаміки й руху, а персонажі подані в природних позах, в золототканій і багато орнаментованій одежі. барокко яскраво відбилося в різьбі дерев'яних іконостасів середини 18 ст., які являли собою величні декоративні композиції, що ніби золототканими завісами закривали вівтар (іконостас Покровської церкви в с. Сорочинцях Полт. обл., 1732, та ін.), а також у ювелірних виробах (келихи, блюда, оправи євангелій тощо) і в книжковій графіці, гравюрах.

Колоніалі́зм - підкорення народів і держав більш могутніми державами з наступним поширенням на них дії свого суверенітету. Колоніалізм означає принципову нерівноправність відносин між метрополією і колонією (провінцією). Це виявляється в:

1. політичному пануванні метрополії, і відповідно, домінуванні одного етносу чи нації;

2. відмінному порядку формування і функціонування держ. інститутів метрополії і колонії;

3. обмеження населення колонії в правах.

Колоніалізм супроводжується економічною експлуатацією, руйнуванням культури корінного населення як примітивної, нівелюванням етнокультурних і релігійний особливостей, нав'язуванням офіційної метрополітальної культури, формуванням ідеології, що виправдує панування (расизм, месіанство т.п.), що розширює імперські міфи і стереотипи.

Панування метрополії може бути встановлене насильно (колоніальні війни), чи шляхом відповідного договору.

Колоніально залежна держава (протекторат) може зберігати частину інституцій і власний правопорядок у межах обмежених повноважень, головним чином у внутрішній політиці; влада в колонії може здійснюватися колоніальною адміністрацією з залученням представників місцевої еліти.

Романтизм

Один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.

Визначальні риси романтизму:
- заперечення раціоналізму доби Просвітництва;
- ідеалізм у філософії;
- вільна побудова творів;
- апологія (захист) особистості;
- неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);
- культ почуттів;
- ліричні та ліро-епічні форми;
- захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;
- інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.
Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького.
Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія».
Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін.

Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.

Чартизм (англ. Chartism) — политическое и социальное движение в Англии с конца 1830-х до конца 1840-х гг., получившее имя от поданной в 1839 г. парламенту петиции, называвшейся хартией или народной хартией.

Главное требование петиции, выраженное в 6 пунктах (избирательное право для всех мужчин старше 21 года, тайное голосование, отмена имущественного ценза для депутатов, равные избирательные округа, вознаграждение депутатов, годичный срок парламентских полномочий) и сводившееся к всеобщему, прямому, тайному и равному избирательному праву, было чисто политическим и соответствовало желаниям радикальной части буржуазии; предшественниками чартистов по отношению к этому требованию были ещё в XVIII в. Картрайт (Cartwright), Вилькс, Годвин, в XIX в. Коббет, Аттвуд и в особенности Фрэнсис Плэс (Place), из коих последние два принимали участие и в самом чартистском движении. Другие требования чартистов, имевшие экономический и социальный характер, были выражаемы в их петициях в менее определённых формах, не в требовательных пунктах, а в мотивировке. Тем не менее именно они, не смотря на всю их невыясненность для самих вождей, являлись центром тяжести движения.

Чартисты надеялись, что реформированный, согласно их желаниям, парламент сумеет найти верные средства для устранения социальных бед, против которых они протестовали. Для них построенный на принципе всеобщего голосования парламент должен был явиться организацией работающих масс в видах защиты их экономических интересов; поэтому Ч. можно считать предшественником социал-демократии, хотя собственно социалистические стремления в нём были весьма слабы. Непосредственной причиной, создавшей чартистское движение, были промышленные кризисы 1835 и 1836 гг. и созданная ими безработица 1825 -30 и 1836 -40 гг., распространившаяся преимущественно на Ланкашир, но захватившая также и другие части Англии, выбросившая на рынок десятки тысяч рабочих рук и значительно понизившая заработную плату остальных. Безработица вызвала ещё в 1820-х гг. длинный ряд рабочих бунтов в различных городах Ланкашира, сопровождавшихся грабежом булочных и съестных лавок.

Движение буржуазии, приведшее к парламентской реформе 1832 г., нашло горячую поддержку и в рабочих массах. Но успех этого движения совершенно не удовлетворил рабочих.

Начиная с 1836 г., в стране происходили митинги с десятками и даже сотнями тысяч присутствующих, направленные против закона о бедных 1834 г. (створення робочих будинків) и оканчивавшиеся подачей в парламент петиций об его отмене. В одну сессию 1838 г. было подано 333 петиции, с 268000 подписей, против закона (в защиту закона поступило только 35 петиций, с 952 подписями).

В 1836 г. в Лондоне возникло общество рабочих (англ. London Working Men’s Association), за которым последовало основание других подобных же ассоциаций. В нём была выработана программа хартии из 6 пунктов, вошедших впоследствии в народную хартию.

Уже в 1837—1838 г. среди чартистов намечаются два крыла; одно, во главе которого стояли радикальный депутат Аттвут и секретарь лондонской ассоциации рабочих Ловет, высказывалось за союз буржуазии с рабочим классом и отстаивало борьбу исключительно духовными средствами воздействия на парламент (митингами, процессиями, петициями Левое крыло, во главе которого стояли О’Коннор. O’Бриен, священник Стефенс, отстаивало борьбу путём насилия. Правое крыло поддерживало агитацию за отмену хлебных законов; левое крыло ожидало от её падения заработной платы и усиления буржуазии и потому при современных условиях считало её невыгодной и опасной для рабочего класса, предоставляя её будущему парламенту, избранному всеобщим голосованием. Социальная и экономическая программа правого крыла была несколько шире, но и она свидетельствовала о слабом уровне экономических и финансовых сведений, и тоже целиком подчинялась тому же политическому требованию. В неё входило уничтожение хлебных законов и понижение таким образом цены хлеба, отмена закона о бедных, разрушение рабочих домов и пересмотр фабричных законов. Кроме того, Аттвуд настаивал на восстановлении бумажной валюты, считая «дорогие деньги», то есть золотую валюту, источником многих 6ед. 4 февраля 1839 г. собрался в Лондоне первый национальный конвент чартистов, состоявший из 53 делегатов от различных чартистских ассоциаций; конвент этот. по плану его устроителей, должен был иметь значение народного или рабочего парламента в противоположность парламенту аристократически буржуазному, заседающему в Вестминстере. На нём шла борьба между левым и правым крылом чартистов, между сторонниками физической силы и нравственного воздействия, и победа склонилась на сторону первых. На конвенте была окончательно выработана хартия и решена её подача парламенту. В случае ожидавшегося непринятия петиции палатой общин было решено обратиться ко всем сторонникам реформы с предложением в один определённый день взять из сберегательных касс все имеющиеся у них деньги, предъявить к размену на золото все находящиеся в их руках ассигнации, а затем вооружиться и при помощи оружия отстаивать народную свободу. Хартия начиналась с указания на тяжёлые испытания, которым подвергается в настоящее время народВ июле 1839 г. хартия была представлена палате общин с 1280000 подписей. 12 июля она была рассмотрена и требования её отвергнуты большинством 235 голосов против 46. Уже 15 июля митинг негодования в Бирмингеме окончился кровавым столкновением народа с полицией; полиция стреляла, народ, хотя и плохо вооружённый, защищался; в результате—много убитых с обеих сторон, пожар, в котором сгорело 30 деревянных домов, масса арестов и судебных процессов.. В 1842 г. была составлена вторая хартия с теми же 6 требованиями, но редактированная гораздо резче; она представлялась уже не с полным почтением, как первая; в петиции говорилось не только о гнете налогов, но и о несправедливости огромного содержания членов королевской фамилии и церковных сановников, при нищете народных масс; запрещение ночных митингов признавалось неконституционным; дурные законы объяснялись говорилось о господстве монополий, о недостаточности фабричного законодательства, о необходимости бороться с чрезмерным трудом и низкой заработной платой, о необходимости уничтожения государственной церкви и расторжения законодательной унии Великобритании с Ирландией. Палата 287 гол. против 59 отвергла петицию. Тогда в Манчестере и в других местах Ланкашира была начата грандиозная стачка; толпы рабочих. примкнувших к стачке, насильно останавливали работавших, а в некоторых случаях портили машины и разбивали съестные лавки. Впрочем, официальные изображения бесчинств, произведённых рабочими, по-видимому сильно преувеличены. Ч. был выражением протеста против развивающейся промышленной системы, но протестом, видевшим свой идеал не в изменении этой системы, а в её уничтожении и в возвращении к земледельческому строю. В 1847 г. в Англии начался новый промышленный кризис, опять стала усиливаться безработица, и в 1848 г. Ч. вновь оживился на время, отчасти под влиянием толчка, данного парижской революцией. В Лондоне собрался новый конвент чартистов, на котором была принята новая (третья) хартия. Быстро под ней было собрано громадное число подписей (по утверждению О’Коннора— 5 милл.) и она была передана палате общин. Комиссия этой последней не насчитала. однако, под петицией и 2 милл. подписей и в их числе нашла подписи королевы Виктории, герцога Веллингтона, апостола Павла и т. п. Раскрытие этого факта сделало хартию и Ч. предметом не ужаса, чем они были прежде, а насмешек, и Ч. после этого окончательно сошёл со сцены. Нельзя, однако сказать, чтобы он остался совершенно безрезультатным. Введение подоходного налога в 1842 г., отмена хлебных пошлин в 1846 г. и, самое главное, фабричный закон 1847 г., установивший 10-часовой рабочий день для женщин и детей, в значительной степени являются делом чартистов. Не смотря на то, что 1850-е гг. были эпохой, когда рабочее движение в Англии замерло,

Рисорджименто (итал. il risorgimento — возрождение, обновление) — историографический термин, обозначающий период борьбы за политическое объединение Италии. Поначалу слово употреблялось по аналогии с Il Rinascimento (Эпоха Возрождения) и употреблялось исключительно в культурно-литературном контексте. И только впоследствии при посредстве Витторио Альфьери (1749 — 1803) его значение стало постепенно расширяться в сторону предполагаемого объединения Италии в политическом, культурном и национальном плане.

Хронологические рамки периода трактуются довольно широко: корни явления уходят в XVIII в., и лишь в финальной фазе есть некая определённость — в 1861 г. создаётся объединённое Итальянское Королевство, а в 1870 г. с присоединением к нему Рима завершается эпоха Рисорджименто.

Существуют различные стадийные деления процесса, в основе которых обычно лежит критерий всеобщности выступлений против австрийского угнетения. Если поначалу они представляли собой лишь отдельные инициативы конспираторов из общества карбонариев или из других подобных обществ, то постепенно, благодаря обществу Мадзини «Молодая Италия», идеи независимости вышли за рамки узкого круга интеллектуалов, формируя общенародное настроение.

В отечественной историографии принято довольно размытое подразделение на I этап (конец XVIII в. — первая половина XIX в.) и II этап (1848 — 1870); в итальянской непосредственно предшествующий период часто опускается, а сам процесс складывания независимого государства делится опять-таки на две фазы: 1847 — 1849 гг., когда, несмотря на ряд революционных и антиавстрийских выступлений, не удалось поколебать status quo, и 1859 — 1860 гг., когда за два года дело объединения было значительно продвинуто вперёд, за чем последовали провозглашение независимого Королевства и присоединение к нему Рима.

Идеологические предпосылки Рисорджименто весьма разнообразны: это, конечно, и просвещенческие, и либеральные идеи, романтически-националистические, республиканские, социалистические или антиклерикальные, светские и церковные. Экспансионистские амбиции Савойского дома соединялись с антиавстрийскими настроениями.

Конечно, немалую роль играла и национальная идея. Она была довольно своеобразна: Франко Вальсекки в своей работе о Рисорджименто в контексте европейского национализма видит в основе национализма итальянского некоторые первичные концепции: идеалистическую — Мадзини, религиозную — Джоберти, рационалистическую — Каттанео, реалистическую — Дурандо. Все они легли в основу разработанной Романьози, который соединил национальную идею и принцип легитимности, выработав концепцию Этникархии. Нация для него — это население, которому природой задано некое географическое и духовное единство. Таким образом, вместе с Манчини, который в своих лекциях подчеркивал бессмертие национального государства, основывающегося на бессмертной идее нации, они сформировали представление о юридической раздробленности Италии как о явлении сугубо временном, в то время как в реальности настоящее государство — национальное.

Хронология

1820 — начало восстания в Неаполитанском королевстве, подавленного впоследствии австрийской интервенцией;

1821 — волнения распространяются на Пьемонт по инициативе секретного общества, руководимого Сантароза и Конфалоньери; восстание также было подавлено австрийцами;

1831 — австрийцы подавляют ещё одно восстание — в герцогстве Пармском. Джузеппе Мадзини основывает в Марселе «Молодую Италию», патриотическое движение, которое боролось за объединение Италии и включение её в европейский контекст.

1833: Неудачная попытка «Молодой Италии» поднять восстание в Генуе.

1848 - 1849: «Пять дней Милана» и первая война с Австрией за независимость, завершившаяся неудачно (перемирие в Виньяле и миланский мирный договор), однако сыгравшая важную роль в развитии и распространении патриотических настроений.

Июнь-июль 1857 - экспедиция Пизакане: неудачная попытка поднять восстание в Неаполитанском королевстве.

1859 — 1860: вторая война за независимость, в результате которо