Світовий досвід формування пріоритетів інноваційної політики

Пряме державне регулювання інноваційних процесів у різних країнах здійснюється неоднаковою мірою, проте скрізь відіграє важливу роль у забезпеченні інноваційного розвитку.

Вивчаючи досвід промислово розвинутих країн, серед основних засад державної науково-технічної політики в інноваційній сфері варто звернути увагу на її основні структурні елементи.

Цими базовими елементами є такі три принципи:

1) технологія. Цей принцип потребує визначення і встановлення пріоритетів науково-технічного розвитку, за якими створюватимуться технології. Як правило, вибираються напрями, в яких уже є певні успіхи;

2) фінанси. Мається на увазі фінансове й ресурсне забезпечення створення технологій та введення їх у цивільний обіг;

3) інфраструктура її менеджмент.

Ці елементи мають становити єдиний механізм комерціалізації. Брак навіть одного з них робить усю конструкцію нестійкою. Зазначені принципи, на нашу думку, мають стати складовими національної інноваційної системи (політики). [7, 463 с.]

Порівняння національни інноваційних систем дає змогу дійти висновку про їхній позитивний або негативний вплив на економічний розвиток країни.

За даними Організації Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР) визначено, що збільшення обсягів фінансування науки на 1% загального обсягу внутрішнього валового продукту не впливає на процеси комерціалізації технологій.

Також не позначається на економічному зростанні збільшення кількості людей з вищою освітою на кожну 1000 громадян. Разом з тим, з’ясовано, що збільшення кількості молоді, яка працює в інжинірингових компаніях, позитивно впливає на економічне зростання країни. Таку залежність називають мобільністю кадрів.

Звертаючись до принципу фінансів, зауважимо, що в цілому в промислово розвинутих країнах під час реалізації політики стимулювання інноваційної активності в промисловості фінансовими методами прямого державного регулювання простежується постійно зростаюча тенденція переходу від державного субсидіювання підприємств промисловості, що розробляють нову наукоємну продукцію, до механізмів, що підвищують фінансову відповідальність промисловців за отримання й використання науково технічних результатів.

Найпоширенішими механізмами в цій сфері є:

а) державні кредити або державні гарантії, які надаються комерційним банкам, що забезпечують доступ до кредитних ресурсів;

б) державне замовлення на розробку, виробництво й поставку стратегічно важливої наукоємної продукції;

в) пайова участь у фінансуванні наукових досліджень, що замовляються промисловими підприємствами (як правило, до 50%).

До нефінансових механізмів прямого державного регулювання належать, зокрема, експортно-імпортні квоти вживані для забезпечення необхідного рівня конкуренції на внутрішньонаціональних ринках наукоємної продукції.[8, 435 с.]

Усі промислово розвинуті країни світу також активно використовують і непрямі методи державного регулювання, передусім механізмів податкової й амортизаційної політики. Майже всі підходи ґрунтуються на наданні деяких стимулів (пільг), що полягають ось у чому:

1) віднесення витрат на НДДКР на поточні виробничі витрати підприємства (у США, Італії, Великобританії, Канаді, Бельгії, Швеції, законодавчо дозволено відносити на собівартість продукції цілком усі витрати на НДДКР);

2) відстрочення сплати податків для підприємств, що здійснюють інвестування в розроблення й освоєння виробництва нової наукоємної продукції, до початку надходження прибутку від її реалізації;

3) знижка з податку на прибуток, пропорційна приросту витрат підприємства на НДДКР.

Звертаючись до міжнародного досвіду, варто звернути увагу на участь банківського капіталу в розвитку інфраструктури інноваційної сфери. Банк інноваційної типу в Польщі було створено ще в 1990 р.

Головним завданням цього банку було фінансування процесу реструктуризації польських підприємств, а також приватизація, кредитування інвестиційних проектів, надання гарантій, формування кредитних консорціумів. Іншою важливою функцією банку була активна діяльність на ринку капіталу, зокрема, гарантія емісії акцій підприємств.

У Росії подібний банк було створено в 1999 р. Головною функцією Російського банку розвитку (РБР) є довгострокове кредитування реального сектору економіки. Метою своєї діяльності РБР бачить практичне сприяння реалізації державної інвестиційної політики шляхом кредитування підприємств пріоритетних галузей економіки. РБР робить акцент передусім на проектах інноваційного характеру, фінансуванні імпортозамінних галузей промисловості та модернізації основних фондів підприємств.

На сьогодні РБР є одним з найбільших банків Російської Федерації. Вважаємо, що досвід наших сусідів у цій сфері буде корисним і для вітчизняних банкірів.[2, С. 14-18.]

Інтерес викликає досвід Росії в розбудові інноваційного сектору економіки. Зауважимо, що вже понад 10 років на території Російської Федерації діє Міжнародний науково-технічний центр.

За цей час цим центром було профінансовано більш як 1800 науково-технічних проектів на суму близько 500 млн дол. США. До 2003 р. засновники центру, уряди США, Японії, Європейського Союзу та Росії припускали, що фінансування центру здійснюватиметься за рахунок коштів, що отримуються від комерціалізації технологій, створюваних російськими вченими ВПК.

Проте досі цілком це завдання вирішити не вдалося, хоча іноземні юристи й фахівці у сфері комерціалізації створили в Центрі відмінно організовану інфраструктуру для такої комерціалізації, у тому числі систему підготовки менеджерів проектів. Отже, ще раз було доведено важливість «третього принципу», а саме менеджменту.

Нині в Російській Федерації, насамперед, за підтримки Мінпромнауки Росії, створено близько 50 інноваційно-технологічних центрів (ІТЦ) в 11 регіонах країни. У них працюють більше тисячі різних малих науково-технологічних підприємств, що використовують інфраструктуру ІТЦ для свого розвитку. Якщо ще п'ять років тому, за даними Фундації сприяння інноваційному розвитку, малі підприємства майже не цікавилися питаннями використання ОІВ у своїй діяльності, то зараз понад 50% таких підприємств стали активно їх застосовувати.

Це, до речі, може свідчити про те, що їм потрібні нові наукові ідеї для створення нової продукції і послуг для наявності на ринку.

У міжнародній практиці прогресивним промислово-інноваційним об'єднанням підприємств є так звані кластери (кластер – клас споріднених елементів статистичної сукупності).

Кластер – це об'єднання підприємств, пов'язаних між собою технологічно та економічно з метою випуску високотехнологічної продукції світового рівня. Об'єднання компаній є загальною тенденцією, що простежується у світовій економіці, але у сфері залучення до цивільного обігу наукоємних технологій питання об'єднання стає ще актуальнішим.

Зрозуміло, що систематичне проведення НДДКР потребують великих капіталовкладень, тому ізольоване підприємство в сучасних жорстких умовах конкурентної боротьби не в змозі постійно підтримувати інноваційний статус.

Найбільш розвинуту кластерну систему має Італія. За останніх 50 років тут створено потужну розгалужену кластерну модель економіки. У країні сформовано модель мережевої системи, в якій працює механізм підтримки між кластерами, що ґрунтується на вивченні інноваційних, коопераційних та організаційних зв'язків між підприємствами мережі.

Австрія, спочатку вивчивши патентні можливості кожного регіону, майже весь інноваційний сектор економіки побудувала на кластерній моделі.

Колишні країни СЕВ теж активно застосовують кластерні моделі для розвитку інноваційної економіки. Розвинуті кластерні системи працюють в Угорщині, Польщі, Румунії. Наприклад, у Гданську (Польща) у кластері, який займається біотехнологіями, комп'ютеризацією, електронікою та телекомунікаціями, задіяно близько 60 компаній.

В Європі працює кластер, який створює літаки (А340, А380). У Фінляндії економіка цілком кластеризована.

Досить вагомий внесок у розвиток системи комерціалізації науково-технічних розробок на міжнародному рівні належить компанії ВТG (Великобританія). Компанія пропонує весь спектр можливих послуг щодо залучення науково-технічних розробок до економічного обороту. Головним завданням ВТG є виявлення комерційного моменту в новітніх технологіях та його ефективна реалізація.[4, С 86-98.]

Висновки

Світова економічна історія доводить, що хоча ринок і відіграє важливу роль у стимулюванні інноваційної діяльності та відборі науково-технічних продуктів адекватних потребам суспільства, сам по собі він не здатний забезпечити комплексне розв'язання проблем, пов'язаних з динамічним розвитком інноваційних систем.

Необхідним є державне регулювання, наявність виваженої державної політики, у межах якої реалізуються конкретні заходи щодо підтримки і стимулювання тих етапів інноваційного процесу, для яких ринкових стимулів-недостатньо.

Головними підсумками цих заходів має стати поява, перспективних ринків; збуту наукоємної продукції, створення нових робочих місць, збільшення надходжень до бюджету через розширення податкової бази.

Зрозуміло, що вади ривку притаманні не тільки національним економічним системам. Проблеми, у тому числі інноваційні, однієї держави мають своє продовження й на міжнародному рівні. У зв'язку з цим актуальною є генерація міжнародної інноваційної політики, яка б ураховувала глобальні тенденції розвитку науково-технічної сфери й водночас толерантно ставилася до національних ринкових формацій.

Підсумовуючи результати вивчення світового досвіду регулювання інноваційних процесів, варто відзначити цілком реальну можливість застосування тих чи інших здобутків і у вітчизняній практиці використання ОІВ у господарському обороті.

Зрозуміло, що розвиток ринку інтелектуальної власності – процес складний і довготривалий. Отже, поняття інтелектуальної економіки є відносно новим навіть для країн з розвинутими ринковими відносинами, у яких формуванню інтелектуальної економіки передував важкий та суперечливий етап розвитку ринкової економіки взагалі. Україні ще потрібно пройти складний шлях до повноцінного формування інноваційної економіки, і на цьому шляху міжнародний досвід може стати корисним матеріалом для створення власної оригінальної моделі економічного розвитку країни.