Ні, то не втома, іще не втома.

Хочеться стежки й отчого дому,

Дому, по вікна у лопухах,

В трунку медовім під самий дах.

 

Хочеться ранку в мережаних тінях,

Запаху зілля сухого в сінях,

Руж і криниці зі зрубом старим.

Де це було, у житті якім?

 

Хто мені скаже: то в сні чиєму

Хвіртка у сад прочинялась темний,

Жаром зірниць паленіло вікно?..

Все це в дитинстві, давно, давно…

 

Нині згадалось, чому – невідомо

(Ні, це не втома, іще не втома):

Стежка… Криниці ранкової скло…

Просто це слово до мене прийшло.

 

В нього від спраги вуста скипілись.

От і схотілось йому, схотілось

В травах свої віднайти сліди,

З тої криниці попити води.

 

***

Ці небеса, ці світлі небеса,

Під ними і живу і золотію.

Тут голос мій до людської надії

Горобиновим кетягом звиса.

Цим водам і тополям біля трас

Я й досі ще не звірилась в любові,

Отак, щоб висловить – аж захлинутись враз.

Кажу зерну: – Благословись, зерно!

Кажу травині: – Мир тобі, травино!

І ти, і ти, моєї України

Святися і світай мені, вікно.

Там, у вікні, і усміх і роса,

І не смеркаються з роду в рід народи,

І сходить день, і мови сходить врода…

А над усім – ці світлі небеса.

 

Є ЩАСТЯ…

 

Своїх дідів шаную заповіти,

Рощу свій сад в рожевій куряві.

Є щастя, о високе щастя жити

І чути Батьківщину у крові.

 

Отак, як сонце чує в собі сонях,

Отак, як небо чує в собі птах.

Є щастя при снігах і при осонні

У неї словом бути на устах.

 

І промовлять до всесвіту й колиски,

Своє дитя – її іменню вчить.

Є щастя – хай з вершечка обеліска –

А все ж світити,

Їй одній світить.

 

ЖНИВА

 

Отож обіцяй нам,

що будеш погожим, день,

Що білій хмарині

дощем не даси пролитись.

Жнива –

це як радісний видих широких легень,

Жнива –

це як задум,

якому дано звершитись.

І ось уже руки

натхненно лягли на кермо.

Здригнувся комбайн…

ген сахнулись вітри у житі…

Не хлібом єдиним, – хтось каже.

О так, живемо –

Не хлібом єдиним у цьому світі.

Бо знаємо хліба

і знаєм безхліб'я ціну,

В молекулі зерен

нам сходить краси начало.

Як марило хлібом дитинство моє у війну!

Як часто за хлібом у чергах

нічних стояло!

Не хлібом єдиним…

Хай світить нам батьків поріг,

Під небом оцим о навічно

пребудь, кохання!

Та хліб – лиш єдиний! –

Її врятувать би міг,

Ту дівчинку сиву…

оту ленінградку… Таню.

В цю пору, в цю сонячну пору жнив,

О думо про хліб, ти від думи

про мир невід'ємна.

Збулось!

І зерно, і зерно до лунких кузовів

Уже полилось, як блискуча, дзвінка поема.

В цю пору, коли так шалено

зринає вись,

Коли і душа, і надії, і сонце в зеніті,

Я чую: у зерні,

у зерні вже б'ється мисль –

Рясним врожаєм у грядущім зрости столітті.

 

ПІВНІ СПІВАЮТЬ

 

Півні співають. Влад а чи не влад

В селі півні так голосно співають,

Ключем музичним ранок відкривають,

Так – уже сотні й сотні літ підряд.

 

Ще відкриттів технічних благодать

Їх не торкнулась. Ще не повелося

В півнів – своє лунке різноголосся

По приймачах повсюдно транслювать.

 

Співають, аж рясніють мислі трав,

Аж мальва під вікном на дибки пнеться,

І, мабуть, не одному з них здається:

Так він іще ніколи не співав!

 

О сліпота! О півнячий наїв!

Був голос не позбавлений фальцету.

Та як щасливо все ж серед півнів

Триває ця співоча естафета.

 

Коли село в свої недільні дні

Геть прикипає до телеекрана,

Я думаю: як добре, що півні

Співають – і співать не перестануть.

 

ВЕСНА

 

Весна тільки перші бере акорди,

Відчайні "піано", розгублені "форте",

Дівча, початкуючи в жестах, невміле,

Бурульку крихку об асфальт розбило.

З тонесеньким дзвоном синиць впереміж

Невпевнений свій почало капіж.

 

Та весни судить передчасно не треба.

Весні ще повірити дайте в себе.

Школярка – вона ще себе вам покаже,

Ще в світі такі розіграє пасажі!

Без жодного фальшу!

Без тіні огріху!

І ніздрі чуттєво здригнуться в лосихи,

І в битві суперницькій зчепляться роги,

І зійде на крові чиясь перемога.

Весна-одчаюга, хмільна голова,

Захоче лиш сильного визнать права:

Скресать!

У полон безбережності брати!

І гнізда звільнять!

І розносить загати!

В безладді комусь перемішувать мислі

(Відходження в русла – то після, після).

Являти грядуще в прокльові зерна…

О, віруйте в тих, хто лише почина!

Садів буде закип і пінна, й гаряча.

По осені весен пізнається вдача.

 

***