Далла Піккола стверджує, що він не Далла Піккола 4 страница

Копія листа знайшлася на дні комода у маленькій дідовій скриньці ще тих часів, і Симоніні зажадав від падре Берґамаскі винагороди за такі неоціненні дані. Єзуїти – скнари, але падре був змушений співпрацювати. І ось у липні 1878 року у виданні «Contemporain» надрукували спогади падре Ґрівеля, котрий був довіреною особою отця Баррюеля, більшість інформації Симоніні дістав не пише з дідового листа, а й з інших джерел. «Про празький цвинтар напишемо потім, – казав падре Берґамаскі. – Якщо певні вибухові новини подавати за одним разом, після початкового ажіотажу, читачі про все забудуть. А такі новини треба смакувати, й тоді кожна нова звістка збурить спогади про попередню».

 

Створюючи документ, Симоніні не приховував свого задоволення від repêchage [225]дідового листа, а пройнявшись зухвалістю, ніби переконався, що, роблячи те, що він робить зараз, він, по суті, точно виконує заповіт.

Симоніні з охотою взявся прикрашати розмову рабинів. Пильніше вчитавшись у твір Жолі, він зауважив, що на автора не так сильно вплинув Сю, як гадав Симоніні, коли вперше читав цю книгу, приписавши своєму Наполеону‑Макіавеллі інші ниці вчинки, які, здавалось, вигадані саме під євреїв.

Поєднуючи документ в одне ціле, Симоніні усвідомив, що він надто яскравий і занадто розлогий: добра змова євреїв уразить ревних католиків, якщо в ній неодноразово згадуватимуть про замір зіпсувати мораль, ба навіть можна запозичити у Ґуґено де Массо ідею про фізичну вищість євреїв, чи взяти брафманівські правила, як скористатися нажитками християн за допомогою лихварства. А ось республіканці збентежаться, почувши про пресу, яку контролюють щодень сильніше, а підприємців та дрібних банківських вкладників, які ніколи банкам не довіряли (суспільна думка вже обізнана з виключно єврейськими страшезними статками), за живе візьме звістка про економічні наміри міжнародного клану юдеїв.

 

Отож мало‑помалу в голові Симоніні заснувала думка, яка, хоч він того й не усвідомлював, була надзвичайно єврейською та кабальною. Не потрібно складати одну історію про празький цвинтар та вигадувати один варіант бесіди рабинів, а треба скласти декілька варіантів: один для курії, один для соціалістів, ще один для росіян, інший для французів. І не треба загодя робити шаблони для бесід, просто зробити все на окремих аркушах таким чином, щоб, скомпонувавши їх по‑різному, виходила та чи інша розмова: тоді можна було б продати кожний примірник різним покупцям, залежно від потреби, кожному своє. Загалом, для гарного нотаріуса це все одно, що запротоколювати різні депонування, свідчення чи зізнання, які потім пропонують адвокатам, аби ті могли вести захист щораз по‑різному. Отже, Симоніні почав складати свої записи як Протоколи, пильненько слідкуючи за тим, щоб падре Берґамаскі був у курсі, позаяк для святого отця він відбирав тексти, які якнайбільше стосуються релігії.

Симоніні завершує свою коротку розповідь про тогочасну роботу надзвичайно цікавим зауваженням: наприкінці 1878‑го він радо відзначив, що зник і Ґодше, якого, вочевидь, придушило пиво, котре він жлуктив щодень більше, і бідолашний Жолі, що, як завжди у розпачі, прострелив собі голову. Мир душі його, він, урешті, був непоганою людиною.

Можливо, на пам'ять про дорогого покійного автор щоденника надто розтягував свою розповідь. Коли він пише про це, його почерк стає плутаним і сторінка обривається. Значить, він заснув.

 

Проте, прокинувшись наступного дня майже надвечір, Симоніні зауважив у своєму щоденнику кілька нотаток абата Далла Пікколи, який, потрапивши якимсь незбагненним чином до кабінету сьогодні вранці й прочитавши записи свого альтер еґо, поспішив вписати кілька моралізаторських уточнень.

Яких уточнень? Наш капітан Симоніні, котрий, якщо не намагався дуже вправно стерти з пам'яті згадку про це, то напевне був не в змозі пригадати все, як слід, не мав би так дивуватися смерті Ґодше та Жолі.

Після того, як у газеті з'явився дідів лист, Симоніні отримав від Ґодше листа, написаного французькою з досить сумнівною граматикою, однак з цілком однозначним змістом. «Любий пане Симоніні, – йшлося у листі, – гадаю, те, що побачило світ у «Contemporain», – це аперитив перед наступним матеріалом, який ви намірилися оприлюднити, а ми обоє знаємо, що авторство цього матеріалу належить мені й я можу це довести (маючи на руках «Біарріц»), а от ви не маєте на свою користь жоднісінького доказу, навіть того, що ви у тому документі коми розставляли. Тому я, перш за все, пропоную вам відкласти свій намір і зустрітися зі мною за присутності нотаріуса (звісно, з іншого гніздечка птиця, ніж ви), аби визначити авторство документа про празький цвинтар. Якщо не погодитеся, я напишу в газету про ваше шахрайство. А відразу по тому піду до такого собі пана Жолі й розповім йому, що ви поцупили один з його літературних витворів. Якщо ви ще не забули, що за фахом Жолі – адвокат, тоді ви усвідомлюєте, у яку халепу можете вскочити».

Стривожившись, Симоніні відразу ж зв'язався з падре Берґамаскі, котрий порадив: «Ти переймайся Жолі, а ми подбаємо про Ґодше».

Досі вагаючись, не знаючи, як учинити з Жолі, Симоніні отримав листа від падре Берґамаскі, в якому той повідомляв, що бідолашний ґер Ґодше відійшов у інший світ, лежачи у своїй постелі, благаючи помолитися за мир душі його, навіть попри те, що був він проклятим протестантом.

Тепер Симоніні втямив, що мав на увазі Берґамаскі, коли казав «перейматися Жолі». Одначе робити деякі речі Симоніні було не до вподоби, та й, урешті‑решт, саме він був у боргу перед Жолі. Втім, він не міг наразити на небезпеку успішне завершення їхнього з Берґамаскі плану, як би сумління його не гризло. Але ми вже знаємо, як Симоніні активно використовував твір Жолі, абсолютно не завдаючи собі клопоту турбуватися через заперечні скиглення автора.

Отож чоловік, ще раз навідавшись на рю де Лапп, придбав невеличкого, малопотужного та ще й майже безшумного пістоля, якого легко можна сховати вдома.

Симоніні чудово пам'ятав, що у помешканні Жолі, хоч і невеличкому, всі стіни завішені гобеленами та килимами, які чудово приглушують багато сторонніх шумів. Хай там як, а діяти краще вранці, коли знадвору чутно стукіт екіпажів та омнібусів, які прямують з Королівського мосту на рю де Бак чи їздять туди‑сюди вздовж Сени.

Симоніні подзвонив у двері. Відчинивши, адвокат, хоч і здивувався, але швиденько запропонував гостю кави. Потому Жолі взявся переповідати всі свої недавні нещастя. Для більшості людей, котрі читають газети, неправдиві як завжди (йдеться і про читачів, і про редакторів), він, хоч і покинув свої оманливі революційні переконання й запал його згас, усе‑таки досі лишився комунаром. На його думку, він цілком справедливо обурювався марнославством Ґреві[226], котрий висунув свою кандидатуру у президенти республіки, тож Жолі склав докірливий маніфест, розрекламувавши й надрукувавши його за власний кошт. Утім, йому стали докоряти, буцімто він бонапартист і плів інтриги проти республіки, Ґамбетта[227]зневажливо згадав про «продажні пера, за плечима яких стоїть судова картотека», а Едмон Абу[228]поставився до нього як до фальсифікатора. Коротше, вся французька преса напустилася на нього, лише «Фіґаро» надрукувала його маніфест, тоді як усі інші не прийняли листа, який Жолі написав на свій захист.

Хоча, якщо добре поміркувати, Жолі таки виграв свою битву, адже Ґреві зняв свою кандидатуру, але ж це був один з тих людей, які ніколи не бувають вдоволені, прагнучи остаточної перемоги справедливості. Викликавши на дуель обох своїх кривдників, Жолі подав позов на десять газет за відмову прийняти його оголошення, наклепи й публічну образу.

– Захищався я самостійно, і запевняю вас, Симоніні, що я викрив усі скандали, які преса замовчувала, а надто ті, про які писала. А знаєте, що я сказав тим негідникам (я й суддів маю на увазі)? «Панове, я не боюся імперії, яка, маючи владу, змушувала вас мовчати, й тепер я сміюся з вас, бо ви наслідуєте ту імперію у найгидкіших її проявах!». А коли вони хотіли позбавити мене слова, я додав: «Панове, імперія судила мене за заклики до ненависті, зневагу до уряду, а може, й до імператора, але імператорські судді дали мені слово. Наразі ж я прошу суддів республіки дарувати мені таку ж свободу, якою я тішився за часів імперії!»

– І чим усе скінчилось?

– Я виграв, проти вісьмох з десяти газет мій позов задовольнили.

– То чому ж ви пригнічений?

– Адвокат, який був моїм супротивником у суді, хоч і похвалив мою працю, але сказав, що я зруйнував своє майбутнє через власну нестримну завзятість і що безталання ходить за мною, як кара за мою гординю. Що, торкнувшись то одного, то іншого, я так і не став ані депутатом, ані міністром. І що, мабуть, я мав більше успіху як письменник, ніж як політик. Та це цілковита брехня, адже про те, що я написав, уже давно забули, а по тому, як я виграв судові справи, всі значущі салони повиганяли мене геть. Я виграв безліч битв, але все одно лишився невдахою. Настає мить, коли всередині щось обривається, й тоді вже немає ані снаги, ані волі. Кажуть, потрібно жити, але життя – то морока, що, врешті‑решт, доводить до самогубства.

Симоніні подумав, що зробити те, що він задумав, – то святе. Він позбавить бідолашного найвідчайдушнішого, та ще й вкрай принизливого вчинку, його останньої невдачі. Він зробить добру справу. А заразом здихається небезпечного свідка.

Симоніні попрохав адвоката проглянути деякі документи, з приводу яких він потребував думки Жолі. Він дав чоловікові величезний стос: то були старі газети, але для того, аби зрозуміти, про що йдеться, потрібно було кілька хвилин, тож Жолі, сівши у крісло, намагався позбирати всі аркуші, що падали йому з рук.

Поки той спантеличено почав читати, Симоніні спокійно зайшов йому за спину, притис дуло пістоля до скроні й вистрелив.

Жолі розм'як, з дірочки у скроні потік тоненький струмінь крові, руки звисли. Вкласти пістоля йому в руку було неважко. На щастя, подія ця сталася років за шість чи сім до того, як винайшли чарівний порошок, котрий допомагає виявити на зброї неповторні відбитки пальців, що торкалися тієї зброї. У часи, коли Симоніні зводив рахунки з Жолі, ще довіряли теорії такого собі Бертільйона, яка полягала у вимірюванні скелета та інших кісток підозрюваного. Ніхто й не запідозрив, що такий чоловік, як Жолі, міг не вкорочувати собі віку.

Зібравши стос газет і вимивши філіжанки, з яких вони споживали каву, Симоніні залишив квартиру в ідеальному порядку. Як він дізнався згодом, тамтешній швейцар, не побачивши свого пожильця кілька днів, зателефонував до комісаріату у кварталі Сен‑Тома‑д'Аквін. Вибивши двері, знайшли труп. З короткої замітки у газеті випливало, що пістоль лежав долі. Ймовірно, Симоніні надто слабко поклав зброю до рук покійного, одначе то було неістотно. Завдяки надзвичайному везінню, на столі лежало кілька листів до матері, сестри, брата… І попри те, що в жодному з листів прямо не йшлося про самогубство, однак усі вони були просякнуті глибоким, високомовним песимізмом. Складалося враження, що їх було написано заздалегідь. І хтозна, чи не мав наміру Жолі насправді заподіяти собі смерть, бо ж тоді Симоніні даремно так журився.

Це вже не вперше Далла Піккола нагадує своєму сусіду по квартирі те, про що, напевне, міг дізнатися лише під час сповіді й що той сусіда дуже прагнув забути.

Симоніні вже трохи до того звик, тож унизу сторінки з доповненнями Далла Пікколи він надряпав кілька роздратованих речень.

Звісно, текст, у який Оповідач тихцем заглядає, сповнений несподіванок, і, можливо, колись із нього варто буде скласти роман.

 

Осман‑бей

 

11 квітня 1897 року, вечір

Любий абате, я насилу намагаюся згадати своє минуле, а ви неугавно перериваєте мене, наче педантичний гувернер, котрий щоразу вказує мені на мої орфографічні помилки… Ви мене відволікаєте. Бентежите. Гаразд, це я вколошкав Жолі, але ж мета, яку я перед собою поставив, виправдовує ті незначущі засоби, якими я зазвичай користуюся. Візьміть за взірець політичну поміркованість та холоднокровність падре Берґамаскі й тримайте своє хворобливе зухвальство на припоні…

Коли мене вже не шантажували ані Жолі, ані Ґодше, я нарешті був у змозі взятися за свої Празькі Протоколи (чи принаймні такими я їх уявляв). Мені слід вигадати щось новеньке, позаяк мій старий варіант про зустріч на празькому цвинтарі вже перетворився на загальновідому оповідку, майже як з роману. Кілька років по тому, як у «Contemporain» надрукували дідів лист, там же з'явилася реальна розповідь рабина, яка нібито була задокументована у рапорті одного англійського дипломата, такого собі сера Джона Рідкліфа. Оскільки Ґодше, підписуючи свій роман, використовував псевдонім «сер Джон Реткліф», було цілком зрозуміло, звідки ростуть ноги. З часом я припинив рахувати, скільки разів різні автори запозичували мою розповідь про празький цвинтар: оце пишу, й мені, здається, пригадується, що недавно такий собі Бурнан надрукував «Les juifs nos contemporains»[229], де знову з'являється розмова рабинів, тільки тепер Джоном Рідкліфом звуть уже, власне, рабина. Боже мій, як же жити у світі фальшувальників?

Я шукав нову інформацію для своїх Протоколів, не нехтуючи певними витворами преси, досі гадаючи, що, коли не зважати на бідолаху абата Далла Пікколу, мої клієнти не надто скидаються на людей, які цілісінькими днями просиджують у бібліотеках.

Якось падре Берґамаскі сказав таке:

– Російською вийшла книжка такого собі Лютостанського про Талмуд та євреїв. Я спробую дістати її й попросити своїх братів зробити переклад. Однак є ще одна особа, з якою треба поспілкуватися передовсім. Ти коли‑небудь чув про Осман‑бея?

– Він турок?

– Можливо, серб, але пише німецькою. Його книжечку про підкорення євреями світу вже перекладено багатьма мовами, та, гадаю, йому знадобиться більше інформації, бо він живе з антиюдейських кампаній. Кажуть, що російська політична поліція дала йому чотириста рублів, аби він поїхав до Парижа в науку до Всесвітнього Єврейського альянсу, про який, як я пригадую, ти вже дещо дізнався від свого друга Брафмана.

– Насправді, обмаль.

– То вигадай щось і запропонуй тому Осман‑бею, а він запропонує щось тобі.

– Як я його знайду?

– Він сам тебе знайде.

Я вже майже не співпрацював з Ебутерном, але час від часу ми зв'язувалися. Цього разу ми зустрілися біля головного входу в Нотр‑Дам, і я розпитав його про Осман‑бея. Здавалося, що він знайомий з поліцією половини світу.

– Можливо, він єврей, як і Брафман та решта озлоблених представників його породи. У нього довгенька біографія. Спочатку він називався Міллінґер чи Міллінґен, пізніше – Кібрідлі‑заде і якийсь час його вважали албанцем. Бея виганяли з багатьох країн за брудні оборудки, здебільшого шахрайства, інколи в якій‑небудь державі він потрапляв за ґрати на кілька місяців. Він присвятив себе єврейському питанню, бо завбачив, що це справа прибуткова. Не знаю вже, за яких обставин, але якось, перебуваючи у Мілані, він привселюдно зрікся всього, що казав з приводу євреїв, а потім надрукував у Швейцарії нові антисемітські книжечки й подався продавати їх у Єгипет, ходячи від хати до хати. Але справжньої слави він зажив у Росії, де спочатку опублікував кілька розповідей про вбивства християнських дітлахів. Наразі він присвятив себе Єврейському альянсу, й саме тому ми хочемо втримати його якнайдалі від Парижа. Я багато разів казав вам, що ми не хочемо встрявати у сварку з цим людом, нам немає у цьому потреби, принаймні зараз.

– Але він уже їде до Парижа, а може, вже й приїхав.

– Бачу, ви вже більш за мене обізнані. Та нехай, якщо хочете, приглядайте за ним, ми, як і завжди, будемо вам вдячні.

Ось саме тому я мав двійко вагомих причин, аби зустрітися з тим Осман‑беєм: по‑перше, щоб продати йому інформацію, яку маю на євреїв, а по‑друге, щоб тримати Ебутерна у курсі пересувань об'єкта. За тиждень Осман‑бей дійсно дав про себе знати, підсунувши під двері моєї крамнички записку, в якій повідомляв мені адресу пансіону в кварталі Маре[230].

Я гадав, що він ласий до смачненького, тож хотів запросити його у «Grand Véfour», аби він скуштував fricassée de poulet Marengo e les mayonnaises de volaille [231], ми обмінялися кількома цидулками, але він відхилив мої запрошення, призначивши зустріч того ж вечора на розі пляс Мобер та рю Метр‑Альбер. Я побачив, як під'їхав фіакр, тож мені довелося підійти ближче.

Коли екіпаж зупинився на розі майдану, звідти вигулькнув писок, з яким я б не хотів зустрітись посеред ночі на котрійсь вулиці у моєму кварталі: закудлані довгі коси, карлючкуватий ніс, хижий погляд, землисте обличчя, сухоребрий, наче акробат, та ще й ліве око нервово сіпається.

– Доброго вечора, капітане Симоніні, – відразу привітався чоловік, додаючи: – У Парижі, як то кажуть, навіть стіни мають вуха. Тому єдиний спосіб спокійно погомоніти – прогулятися містом. Візник не почує нас аж звідси, а якби й міг, то він усе одно глухий, як тетеря.

Так, поки на місто спускалися сутінки, а з туманної ковдри, яка поволі розстелялася, майже вкриваючи бруківку на вулицях, накрапав дрібненький дощик, ми вперше повели свою розмову. Здавалося, що фурманові дали вказівку прослизнути у найменш залюднені квартали, їхати найгірш освітленими вулицями. Ми цілком спокійно могли побалакати на бульварі Капуцинів, та Осман‑бей, вочевидь, полюбляв театральність.

– Париж – немов пустеля, погляньте на перехожих, – казав він, усміхаючись, і від тої усмішки його обличчя осяялось так, як осяюється череп від свічки (цей чолов'яга із землистим обличчям мав білосніжні зуби). – Вони рухаються, наче примари. Може, щойно проб'ються перші світанкові промені, вони поспішать повернутися у свої могили.

– Мені вже осточортіло: я, звісно, оцінив стиль, дещо навіть нагадує найкращі зразки творів Понсона дю Терая[232], але, може б, ми побалакали про більш конкретні речі. Наприклад, що ви можете мені розповісти про такого собі Іполита Лютостанського?

– То шахрай та шпигун. Був католицьким священиком, але сану його позбавили, бо він, як би то мовити, робив з хлопчиками не надто порядні речі, а це вже, знаєте ж бо, найгірша характеристика, адже, святий Боже, всі ж знають, що людина – слабка, таж якщо ти вже став священиком, то мусиш дбати про певні норми пристойної поведінки. А він тільки й зробив, що став православним монахом… Я вже досить добре знаю Святу Русь, аби стверджувати, що у тих монастирях на краю світу старці зав'язують з послушниками, як би краще висловитися, – «братерські стосунки». Втім, я не охочий до інтриг і не переймаюся чужими справами. Знаю лише, що ваш Лютостанський взяв у російського уряду для своїх оповідок про людські офіри, які приносять євреї, – звичайнісінькі казочки про ритуальні вбивства дітей‑християн, – шалені гроші. Ніби він з дітьми ліпше поводиться. Загалом, ходять чутки, що він, пообіцявши за певну грошову винагороду зректися всього, що опублікував, зблизився з певними єврейськими колами. Уявляєте, якщо євреї труснуть калиткою. Ні, це ненадійна особа. – А потім ще додав: – Ох, мало не забув. У нього сифіліс.

Мені хтось казав, що великі письменники завжди у своїх персонажах описують себе самих.

Пізніше Осман‑бей вислухав те, що я хотів йому розповісти, й поблажливо посміхнувся, почувши мою мальовничу розповідь про зустріч на празькому цвинтарі, а потім перебив:

– Капітане Симоніні, оце й справді скидається на літературу, так само, як і те, що ви приписуєте мені. Я шукаю неспростовні докази зв'язку Єврейського альянсу з масонами, бажано – не знову блукаючи минувшиною, а передбачаючи майбутнє, свідчення зв'язку французьких та прусських євреїв. Альянс – це сила, яка закидає свої золоті тенета на увесь світ, прагнучи підкорити собі всіх і все, й саме це необхідно доводити й викривати. Сили, подібні до Альянсу, існують споконвічно, вони існували ще до Римської імперії. Саме тому вони дієві, позаяк мають три тисячоліття. Подумайте‑но, як вони керували Францією, використовуючи такого єврея, як Тьєр.

– Тьєр був євреєм?

– А хто ж як не єврей? Вони навколо нас, за нашими спинами, вони контролюють наші заощадження, керують нашою армією, впливають на нашу церкву й на наші уряди. Я підкупив одного службовця в Альянсі (французи всі продажні) й дістав копії всіх листів, які надіслано комітетам євреїв у багатьох країнах, які мають теплі стосунки з Росією. Комітети існують у всіх країнах зарубіжжя, й поки поліція наглядає за великими шляхами, вони бігають полями, болотами та водопротоками. Все це одна павутина. Віддавши це послання цареві, я врятував Святу Русь. Лише я. Я миролюбний, я мрію, щоб у світі панувала смиренність і ніхто більше не знав, що значить слово «насильство». Якщо зі світу зникнуть усі євреї, котрі своїми грошима підтримують торгівців зброєю, ми станемо ближчими до століття щастя.

– Отже?

– Отже, одного дня ми муситимемо прийняти єдине розумне рішення, остаточне рішення: про повне винищення єврейського поріддя. Ви спитаєте, чи разом з дітьми? Так, з дітьми. Знаю, це може видатися іродівським наміром, та коли йдеться про погане сім'я – просто зірвати рослину не достатньо, треба вирвати її коріння. Якщо не хочете, щоб вилупився комар, – убивайте лялечку. Наступати на Єврейський альянс треба лише в переломний момент. Єдиний шлях знищити його – позбавитись усього поріддя.

Наприкінці нашої прогулянки пустельним Парижем Осман‑бей зробив мені пропозицію:

– Капітане, того, що ви мені запропонували, – надзвичайно мало. Не вдавайте, що я розповів вам щось цікаве про Альянс, про котрий незабаром знатиму геть усе. Укладімо угоду: я спроможний наглядати за євреями з Альянсу, але не за масонами. Походячи з містичної, православної Росії, не маючи глибоких знань про місцеве фінансове та інтелектуальне середовище, я не зможу проникнути до масонів. Вони приймають до своїх лав таких, як ви, з годинничком у кишені свого жилета. Вам утертися в те оточення буде неважко. Я чув, ви пишаєтеся тим, що брали участь у походах Ґарібальді, того масона, як і будь‑хто інший. То як – ви мені про масонів, а я вам про Єврейський альянс?

– Угоди на словах досить?

– Коли домовляються джентльмени, зайве укладати письмові угоди.

 

Росіяни?

 

12 квітня 1897 року, дев'ята ранку

Любий абате, я остаточно переконався, що ми – дві різні особи. Маю цьому докази. Сьогодні вранці, десь, мабуть, годині о восьмій, прокинувшись (у власному ліжку), я ще в нічній сорочці пішов до кабінету, коли помітив темну примару, яка намагалася дременути донизу. Краєчком ока я миттю зауважив, що хтось наробив у моїх паперах безладу, тож, узявши ціпок‑меч, котрий, на превелике щастя, був під рукою, я зійшов до крамниці. Я помітив, як чорна тінь, неначе крук – передвісник лиха, вийшов на вулицю. Я пішов слідом, але чи то мені просто не поталанило, чи то мій нав'язливий гість добре підготував свою втечу, та я спіткнувся об стілець, який стояв не на своєму місці.

Витягши меча з палиці, я, накульгуючи, кинувся в завулок. Ох, ні душі вже не було ані праворуч, ані ліворуч. Мій відвідувач утік. Але я можу заприсягтися, що то були ви. Саме ви, бо коли, повернувшись додому, я зайшов до вашого помешкання, ваше ліжко було порожнє.

 

12 квітня, полудень

Капітане Симоніні, щойно прокинувшись (у власному ліжку), відповідаю на ваше послання. Присягаюся, то був не я, оскільки у той час я спав. Однак, прокинувшись, я був до смерті наляканий, побачивши, як коридором біжить чоловік, безсумнівно, то були ви. Не знявши нічної сорочки, я побіг за вами й побачив, як ви, наче привид, спускаєтеся у свою брудну крамничку й вислизаєте з дверей. Я теж спіткнувся об стілець, коли вбігав у завулок Мобер, де від привида не лишилося й сліду. Але то були ви, присягаюсь, на Бога, скажіть мені, що я вгадав…

 

12 квітня, перша пополудні

Любий абате, що зі мною? Вочевидь, я слабую, наче спочатку втрачаю свідомість, а потім, знов опанувавши себе, помічаю, що ви, втручаючись у мою розповідь, псуєте мій щоденник. Ми з вами одна особа? Замисліться на хвильку, хоч би послуговуючись здоровим глуздом, як не логічним доказом: якщо наші обидві зустрічі трапились одночасно, то цілком обґрунтовано можна було б припустити, що один з цих чоловіків я, а інший – ви. Але зустрічі ці трапились у різний час. Певна річ, якщо я, увійшовши до своєї оселі, бачу, як хтось тікає, я знаю напевно, що то не я; а припущення про те, що інший – то обов'язково маєте бути ви, ґрунтується на майже безпідставному переконанні, що цього ранку у квартирі нас було лише двоє.

А якщо нас справді було лише двоє, тоді виникає певна суперечність. О восьмій ранку саме ви порпалися у моїх речах і саме за вами я гнався. Але чому тоді кожен з нас пам'ятає мить і годину, коли хтось проник у його оселю, але зовсім не пригадує той момент і ту годину, коли власне він сам увійшов до помешкання іншого?

Звісно, ми могли б про це забути, або мати таке бажання, або з якоїсь причини замовчати. Але я, наприклад, цілком щиро запевняю, що анічогісінько не приховав. З іншого боку, думка про те, що у двох людей одночасно виникло однакове бажання приховати щось один від одного, мені видається дещо схожою на літературну вигадку, тож годі, навіть Монтепен[233]не зміг би вимудрувати чогось такого.

Більш вірогідним здається припущення, що у цьому замішані троє. Таємничий пан МістЕр[234]рано‑вранці вдирається до мене, а я думаю, що то ви. Об одинадцятій цей самий пан Містер приходить до вас, і ви гадаєте, що то я. Чи вам це здається неймовірним, зважаючи на море шпигунів навкруги?

Одначе це не доводить, що ми різні люди, позаяк одна й та сама людина, спочатку в подобі Симоніні, може пригадати візит чужинця о восьмій, а потім, уже як Далла Піккола, – об одинадцятій.

Таким чином, цей трапунок геть не вирішив проблеми стосовно нашої особистості. Тільки ускладнив обом життя (чи тій людині, якою ми обоє з вами є), пускаючи, щоб плутався між ногами, третього, котрий може спокійнісінько навідуватися до нас обох.

А що, як нас не троє, а четверо? Містер‑1 прийшов до мене о восьмій, а Містер‑2 завітав до вас об одинадцятій. Який зв'язок між Містером номер 1 та Містером номер 2?

Врешті, чи ви абсолютно певні того, що людина, котра переслідувала вашого Містера, – це були ви, а не я. Визнайте, це чудове питання.

Хай там як, а я вас попереджаю. У мене є палиця‑меч. Щойно я зауважу ще одну примару у власній оселі, не питатиму, хто такий, відразу рубатиму. Навряд чи, щоб то був я і щоб я сам себе зарубав. Можу вколошкати Містера (першого чи другого). Але можу вбити й вас. Отож треба бути насторожі.

 

12 квітня, вечір

Ваші слова, прочитавши які, я немов прокинувся від тривалої дрімоти, збентежили мене. Немов уві сні, у моїй голові промайнув образ лікаря Батая (але хто це такий?), котрий, коли ми були в Отьой, трохи хильнувши, дав мені маленького пістоля, кажучи: «Мені боязко, з масонами ми зайшли надто далеко, вони хочуть нашої смерті, краще мати при собі зброю». Я перелякався, однак мене більше настрахала зброя, аніж загроза смерті, бо я знав (але чому?), що з масонами я впораюся. Наступного дня я жбурнув пістоля у шухляду тут, у цій квартирі на рю Метр‑Альбер. Цього ранку ви мене налякали, тож я пішов зазирнути до тієї шухлядки. У мене виникло відчуття, ніби я це вже робив, але за мить я струснувся. Геть марення. Близько шостої я обережненько вислизнув у коридор для перевдягань і попростував до вашого помешкання. Я побачив, як просто на мене насувається химерна фігура: то був згорблений чоловік, котрий тримав у руках лише маленьку свічечку. То могли бути ви, але, святий Боже, я зовсім утратив голову. Я вистрілив, і чоловік упав до моїх ніг, більше не поворухнувшись.

Його було вбито одним пострілом просто у серце; це був мій перший і, сподіваюсь, останній у житті постріл. Яке жахіття!

Я обмацав його кишені: знайшов лише кілька листів російською. А потім, поглянувши на його обличчя, я ясно побачив високі вилиці й трохи розкосі очі, як у калмика, не кажучи вже про біляве, майже біле волосся. Безсумнівно, це був слов'янин. Чого він хотів від мене?

Я не міг дозволити трупові лежати в моїй оселі, тому я зніс його донизу, у ваш льох, і, відчинивши хідник, який веде до каналізаційних тунелів, цього разу насмілився зійти східцями, по яких насилу стяг тіло, а потім, ризикуючи задихнутись від міазмів, потяг його туди, де, як я вважав, лежать рештки ще одного Далла Пікколи. Та отакої, на мене чекали аж дві несподіванки. По‑перше, випари та пліснява у підземеллі, через якесь хімічне диво, диво науки, яка є царицею нашого часу, посприяли збереженню протягом десятиліть того, що, мабуть, було рештками мого бездиханного тіла, від якого, щоправда, лишився лише скелет, однак на ньому можна було ще й розгледіти клапоть чогось схожого на шкіру, тож, хоч то була мумія, але в ній досі збереглася людська подоба. По‑друге, поряд із тілом імовірного Далла Пікколи лежало ще двійко трупаків: чоловік у сутані і напівоголена жінка, та, попри те, що обидва вже були на стадії розпаду, мені здалося, що є в них щось страшенно мені знайоме. Чия ж це пара тіл, котрі немов збудили у моєму серці бурю, а в голові – невимовні образи? Я не знаю й знати не хочу. Та обидві наші історії виявляються набагато складнішими, ніж здавалось.