Далла Піккола стверджує, що він не Далла Піккола 2 страница

Повернувшись до кабінету, я відкрив роман Ґодше на тій сторінці, де Далла Піккола поклав закладку. Моя німецька дещо заіржавіла від невживання, але я міг зрозуміти якщо не тонкощі розповіді, то хоча б основне. Безсумнівно, що це була саме моя зустріч рабинів на празькому цвинтарі, хіба Ґодше (з його пристрастю до театральності) яскравіше розписав нічне кладовище, написав, що спочатку на цвинтар прийшов банкір, такий собі Розенберґ, та польський рабин з капелюшком на маківці і пейсами на скронях, а для того, щоб увійти, треба було прошепотіти сторожеві кабалістичний пароль з шести складів.

Слідом на цвинтарі показався чоловік, який в моїй оригінальній версії був моїм інформатором, а разом з ним такий собі Ласалі, що обіцяв допомогти йому відвідати зустріч, яка відбувалася раз на сто років. Обидвоє нап'яли на себе несправжні бороди та довгі сутани, а потім зустріч відбувалася більш‑менш так, як її описав я, включно з моїм фіналом, у якому з могили здіймалося блакитнувате світло і віддалялися постаті рабинів, котрих проковтнула ніч.

Безсоромник використав мою куценьку доповідь, щоб нагнати мелодраматичності. Вона згодилася для будь‑чого, окрім як збити кілька талерів. Дійсно, немає більше нічого святого.

Достоту, як того хочуть євреї.

Наразі йду спати; я відійшов від своїх помірних гастрономічних звичок, випивши, я б сказав, непомірну кількість кальвадосу (у мене непомірно голова йде обертом, підозрюю, тепер таке траплятиметься неодноразово). Але, оскільки я, здається, лише занурившись у сон без сновидінь і прокидаюся абатом Далла Пікколою, я б тепер хотів подивитися, як же ж це я прокинуся у подобі покійного, безсумнівною причиною і свідком смерті котрого був особисто я.

 

Далла Піккола воскрес

 

Світанок 6 квітня 1897 року

Капітане Симоніні, не знаю, чи сталося це під час вашого сну (непомірного чи незмірного, називайте, як вам до вподоби), та я знову прокинувся й мав змогу прочитати ваші рядки. У перших світанкових променях.

Коли я прочитав ваші нотатки, мені спало на думку, що, можливо, з якоїсь загадкової причини ви обманюєте (й опис вашого життя, який ви так відверто складаєте, зовсім не заперечує того, що ви іноді вдаєтеся до брехні). Якби й існувала людина, яка напевне знає, що ви мене не вбили, то це я сам. Отже, знявши з себе моє священицьке вбрання, я, майже голим, спустився у льох, відчинив міфічний лаз, про який ви так чудово розказували, і очманів від смороду. Я спитав себе, що ж я хочу перевірити: чи у каналізації ще лишилася купка кісток від трупа, якого ви залишили там більше чверті століття тому? І задля цього я маю спуститися у те лайно, аби переконатися, що то не мої кісточки? Та, якщо дозволите, я вже це знаю напевне. Отож, я вам вірю, ви дійсно вбили якогось абата Далла Пікколу.

Хто ж тоді я? Цілком певно, що не той отець Далла Піккола, якого ви вбили (який навіть на мене не схожий), але як же можуть існувати двоє абатів Далла Пікколи?

Насправді річ у тому, що я, можливо, божевільний. Боюся виходити з дому. Чи, може, навпаки, мені слід вийти й щось купити, позаяк через своє священицьке вбрання по шинках розгулювати мені не можна.

У мене немає таких кулінарних талантів, як у вас, хоча, відверто кажучи, я не менше за вас ласий до всілякої смакоти.

Мене охопило нездоланне бажання вбити себе, але я усвідомлюю, що це диявол мене спокушає. Та й нащо мені себе вбивати, якщо це вже зробили ви? Тільки б даремно час згаяв.

 

7 квітня

Любий абате, досить уже.

Я не пригадую, що зробив учора, та ваші записи я знайшов сьогодні вранці. Припиніть себе мучити. Що, ви теж не пригадуєте? Тож повторюйте за мною, довго витріщайтеся собі у пупок, а потім починайте писати, нехай ваша рука думає за вас. З якого це дива я завжди повинен усе пригадувати, а ви згадуєте лише дещицю, яку я волів би забути?

Наразі мене охопили зовсім інші спогади. Щойно вбивши Далла Пікколу, я отримав записку від Лаґранжа, в якій він запрошував мене на зустріч опівночі, цього разу на Фюрстенберзькій площі, у пору, коли те місце видається досить химерним. Як кажуть совісні люди, того вечора у мене було нечисте сумління, адже я щойно вбив людину й боявся (підсвідомо), що Лаґранж про це дізнався. Аж ні, було цілком очевидно, що мова піде зовсім про інше.

– Капітане Симоніні, нам треба, щоб ви не спускали очей з одного кумедного типа, священика… як би це мовити… сатаніста.

– І де ж я його знайду, у пеклі?

– Без жартів. Отже, це такий собі отець Буллен, який багато років тому познайомився з Адель Шевальє, послушницею з монастиря «Saint‑Thomas‑de‑Villeneuve» у Суассоні, про яку ходило багато містичних чуток: нібито вона вилікувалася від сліпоти й почала пророкувати. У монастирі почали юрбитися послідовники, її поведінка збентежила наставниць дівчини, тож єпископ відправив її подалі з міста. Хай там як, та наша Адель потім обрала отця Буллена за свого духовного наставника, тим паче, що згодом Господь звів їх. Так вони вирішили заснувати релігійну спільноту «Товариство виправлення душ», іншими словами, хотіли присвятити Господу нашому не лише молитви, а й різноманітні види фізичної спокути гріхів, аби спокутувати обрАзи, яких завдали Йому грішники.

– Непогано, як на мене.

– Ось тільки вони проповідують, що, аби позбавитись гріха, треба грішити, стверджуючи, що людство знікчемніло від подвійної зради Адама з Ліліт[208]та Єви з Самаелем[209](і не питайте мене, хто вони такі, бо парафіяльний священик з моєї церкви розповідав мені лише про Адама та Єву), й загалом, треба проробляти не зовсім зрозумілі речі, проте, здається, абат та панянка, про яку йдеться, а також чимало їхніх послідовників сходилися, як би це мовити, на дещо розпусні зустрічі, де ґвалтували одне одного. Поза тим, пліткували ще й про те, що абат завбачливо сховав плід їхніх з Адель незаконних утіх. Ви, звісно, скажете, що все це радше має цікавити поліцейську префектуру, а не нас, одначе до цієї купи давно вже ввійшли пані з поважних родин, які є дружинами високопосадовців, навіть жінка одного міністра, а падре Буллен вивуджував у цих набожних дам значні кошти. За таких обставин справа набула державної ваги, а тому ми мали взяти її в свої руки. ПАрі висунули звинувачення й присудили три роки за ґратами за шахрайство й порушення пристойності, звідки вони вийшли наприкінці 1864‑го. Потому ми загубили слід Буллена, але, на нашу думку, він узявся за розум. Останнім часом, вочевидь, прощений Святим престолом після численних покаянь, абат осьдечки у Парижі знову взявся доводити своє переконання про спокуту чужих гріхів, примножуючи гріхи власні; а якщо всі почнуть дотримуватися такої думки, то справа перетне межі релігії й стане справою політичною, ви мене розумієте? З іншого боку, вже навіть церква занепокоїлась, і нещодавно паризький архієпископ відлучив Буллена від церковних служб і то, маю сказати, саме вчасно. У відповідь Буллен тільки й того, що сплутався ще з одним святенником, який зажив собі слави єретика, таким собі Вінтрасом. Ось у цій течці все, що вам варто про нього знати, чи принаймні все, що знаємо про нього ми. Тепер ваша черга за ним дивитися й повідомляти нам, що він замірився утнути.

– Я ж не жінка, яка шукає собі духівника, аби той її ґвалтував, як же я підійду до нього?

– Та звідки ж я знаю, може б, ви священиком вдяглися? Як мені відомо, ви можете перевдягтися ґарібальдійським генералом чи щось таке.

 

Ось що мені щойно спало на думку. Але до вас, абате, це не має жодного стосунку.

 

Буллен

 

8 квітня

Капітане Симоніні, прочитавши ваші роздратовані примітки, я вирішив наслідувати ваш приклад й узятися за перо, навіть не витріщаючись собі у пупок, майже машинально, довірившись власному тілу, яке через мою руку саме вирішить пригадати те, про що забула моя душа. А той ваш лікар Фройд зовсім не був дурнем.

 

Буллен… Перед моїми очима наша з ним прогулянка біля парафіяльної церкви на околицях Парижа. Чи то було у Серве? Пригадую, як він казав мені:

– Покутувати гріхи, які вчиняють проти Господа нашого, значить, ще й брати їх на себе. Гріх може бути загадковим тягарем; тому, щоб звести нанівець тягар кривди, який покладає нечистий на людство, слід грішити якомога сильніше задля того, аби скинути її з плечей слабших наших братів, які неспроможні вигнати з себе лихі сили, що зробили нас своїми рабами. Ви коли‑небудь бачили papier tue‑mouches, яке нещодавно винайшли у Німеччині? Вони намащують стрічку патокою й вішають її над своїми тортами у вітрині. Приваблені патокою, мухи застрягають у цій в'язкій речовині, гинучи з голоду, або ж тонуть, коли стрічку, обліплену комахами, викидають у канал. Ось і ревний спокутувач гріхів має бути, як цей папірець, що знищує мух: приваблювати до себе всіляке безчестя, аби потім перетворитися на очисний тигель.

Бачу, як Буллен, стоячи перед вівтарем у якійсь церкві, збирається «очистити» затяту грішницю, вже одержиму, яка, звиваючись долі, сипала бридкими прокльонами й повторювала імена демонів: Абігор, Абракас, Адрамелех, Габорум, Мельхольм, Столас, Заебос…

Буллен вдягнений у священне вбрання фіолетового кольору й у червону тогу, він схиляється над жінкою, промовляючи щось схоже на замовляння, тільки (якщо я добре розчув) навпаки: «Crux sacra non sit mihi lux, sed draco sit mihi dux, veni Satana, veni!»[210]Потім, схилившись над спокутницею, тричі плює їй у рота, підіймає поділ, і, помочившись у чашу, яку використовують під час меси, дає нещасній випити з неї. Згодом (руками!) витягає з посудини речовину безперечно фекального походження й, оголивши груди одержимої нечистим, розмазує на них речовину.

Задихаючись, жінка качається долівкою й випускає стогони, які помалу затихають, аж поки вона не провалюється у майже гіпнотичний сон.

Зайшовши у ризницю, Буллен швиденько вимив руки. А потім тяжко зітхнув, так ніби щойно виконав суворий обов'язок: «Consummatum est»[211].

Пригадую, я сказав йому, що мене прислала особа, яка бажає залишитися невідомою й яка хотіла б провести обряд, для якого знадобляться освячені облатки.

Буллен осміхнувся:

– Чорну месу? Але якщо на обряді присутній священик, саме він безпосередньо повинен їх освячувати, освячення буде справжнім, навіть якщо церква його відлучила.

Я зробив уточнення:

– Гадаю, особа, про яку йде мова, не захоче, аби месу проводив священик. Вам же відомо, що у певних ложах для того, щоб скріпити клятву, проколюють кинджалом облатку.

– Зрозуміло. Я чув, що є один тип, у якого неподалік пляс Мобер є крамничка, в якій той продає bric‑à‑brac, але він і облатки продавав. Спробуйте зв'язатися з ним.

То це за таких обставин ми познайомились?

 

Часи Комуни

 

9 квітня 1897 року

Я порішив Далла Пікколу у вересні 1869‑го. У жовтні я отримав цидулку від Лаґранжа, в якій він запрошував мене на прогулянку по набережній уздовж Сени.

Ось такі вони, жарти пам'яті. Може, я й не пригадую найістотніших подій, але чудово пам'ятаю відчуття, яке з'явилось у мене того вечора, коли біля Королівського мосту я зупинився, вражений раптовим спалахом світла. Я стояв біля будівельного майданчика, на якому зводили новий офіс «Journal Officiel de l'Empire Français»[212]і який y нічну годину освітили електричним світлом, аби прискорити роботи. Посеред лісу балок та будівельних помостів усі промені палаючого джерела електричного світла були зосереджені на групі каменярів. Неможливо передати словами магію того зіркового пролиску, що сяяв у навколишній темряві.

Електрика… У ті роки дурні почувалися так, ніби їх оточує майбутнє. Відкрили Суецький канал, який поєднував Середземномор'я з Червоним морем, і тепер для того, щоб дістатися Азії, не потрібно було обпливати навколо Африки (нашкодивши багатьом достойним мореплавним експедиціям); урочисто дали початок Усесвітній виставці, й завдяки її винаходам стало очевидним, що те, що зробив барон Осман, аби понівечити Париж, було лише початком; американці добудовували залізницю, яка з'єднає схід та захід їхнього континенту, а зважаючи на те, що вони щойно дали волю неграм, ця чернь змішається з усіма націями, перетворюючи їх на болото напівкровок, гірше за євреїв. Під час війни між Північчю та Півднем Америки з'явилися підводні човни, на яких моряки вже не топилися, а задихалися під водою, добрі сигари, які існували за часів наших батьків, замінювали на нетривкі патрони, які згоряли в однісіньку мить, позбавляючи курця будь‑якого задоволення, наші солдати вже давно харчувалися зіпсованим м'ясом, законсервованим у жерстяних бляшанках. Кажуть, у США вже придумали кабінку, яка герметично закривалася й могла за допомогою гідропоршнів піднімати людей на горішні поверхи багатоповерхівок: і вже повідомляли про те, як кілька поршнів зламалося у суботу ввечері й люди залишились замкнутими у тому ящику, без повітря, не кажучи вже про воду та їжу, аж поки у понеділок їх не знайшли там мертвими.

Усі були у захваті, адже тепер життя полегшувалося, вже вивчали прилади, які дозволяли говорити на відстані, а також машини, за допомогою яких можна писати механічно, не користуючись ручкою.

Чи ще залишаться авторські документи, які можна буде сфальшувати?

Люди раділи, дивлячись у вітрини парфумерних крамничок, де виставлялися дивовижні засоби на основі тонізуючого ефекту молочка латуку, відновники для волосся на основі хіни, крем маркізи Помпадур із соком банана, молочко з какао, рисова пудра з пармськими фіалками – і всі ці винаходи з'явилися задля того, щоб зробити привабливішими найхтивіших жінок, а тепер усім цим могли користатися й модистки, вже готові перетворитися на утриманок, адже у багатьох ательє тепер стояли машини, які шили замість них.

Єдиною справді цікавою річчю, яку винайшли за тих часів, була порцелянова штукенція, яка дозволяла випорожнятися сидячи.

Утім, навіть я усвідомлював, що це видиме пожвавлення ознаменовувало кінець імперії. На Всесвітній виставці Альфред Крупп[213]продемонстрував п'ятдесятитонну гармату небачених розмірів, яка заряджалася з розрахунку сто фунтів пороху на одне ядро. Наполеон так захопився зброєю, що нагородив Круппа орденом Почесного легіону, та коли чоловік показав імператорові перелік своїх збройних винаходів, які він уже був готовий продати будь‑якій європейській країні, вищі французькі командувачі, в яких були свої фаворити серед судновласників, переконали імператора відмовитись від пропозиції купити винаходи. А от король Пруссії, вочевидь, придбав.

Однак Наполеон уже не міг міркувати, як раніше: через каміння у нирках імператор був не в змозі їсти та спати, не кажучи вже про їзду верхи. Він вірив консерваторам та своїй дружині, які були переконані, що французька армія досі була кращою в світі, хоча (це виявилося пізніше) вона нараховувала лише щонайбільше сто тисяч проти вчетверо більшого прусського війська. А Штьєбер уже слав до Берліна рапорти, у яких писав про chassepots [214], що їх французи вважали останнім зойком техніки серед зброї, які насправді вже годилися хіба що для музейних експонатів. Більш того, тріумфував Штьєбер, французи не мають розвідувальної служби, яка могла б зрівнятися з їхньою.

 

Втім, повернімося до фактів. Я зустрів Лаґранжа у домовленому місці.

– Капітане Симоніні, – мовив він без усіляких світських люб'язнощів, – що ви знаєте про абата Далла Пікколу?

– Нічого. А що таке?

– Він зник саме тоді, коли виконував невеличке наше завдання. Як на мене, ви останній, хто з ним бачився: ви хотіли з ним побалакати, й я направив його до вас. А що далі?

– Далі я передав йому ту ж саму доповідь, яку я давав росіянам, аби він показав її у певних церковних колах.

– Симоніні, місяць тому я одержав записку від абата, в якій він казав щось на кшталт: «Мушу якнайшвидше з вами зустрітися, маю розказати вам дещо цікаве про вашого Симоніні». Зважаючи на тон повідомлення, хвалити вас у своїй розповіді він не збирався. Отже, що сталося між вами та абатом?

– Я гадки не маю, що він хотів вам розповісти. Можливо, він вважав свавіллям з мого боку пропонувати йому документ, який (як він гадав) я виготовив для вас. Вочевидь, він був не в курсі наших домовленостей. Мені він нічого не сказав. І я більше його не бачив, хоч мені теж цікаво, що зрештою сталося з моєю доповіддю.

Лаґранж кілька хвилин пильно на мене дивився, а потім, сказавши «ми про це ще поговоримо», пішов геть.

Не було про що ще говорити. З тієї миті Лаґранж мені з душі не злазив, та, якби мав якісь більш конкретні підозри, навіть попри те, що я закрив рота абату, мене б усе одно спіткав знаменитий удар кинджалом у спину.

Тому я вжив деяких запобіжних заходів. Звернувшись до зброяра на рю де Лапп, я попросив у нього палицю‑меч. У нього була одна, але дуже поганої якості. Тоді я згадав, що просто на моєму улюбленому Passage Jouffroy я бачив такий у вітрині крамнички торгівця ціпками. Там я знайшов справжнє диво: з ручкою у вигляді змії зі слонової кістки та палицею з червоного дерева, неймовірно елегантна річ – і міцна. Одначе ручка на тому ціпкові не для того, щоб на неї спиратися, якщо у вас часом болить нога, позаяк хоч вона трошки нахилена, та радше розташована вертикально, ніж горизонтально. Проте вона чудово годилася, якщо треба використати ціпок як шпагу.

Такий ціпок – феноменальна зброя, коли ти вступаєш у сутичку із супротивником, який озброєний пістолем. Удаючи зніяковіння, ти відступаєш назад і направляєш на ворога палицю, ще краще, щоб і рука тремтіла. Той регоче й хапається за ціпок, щоб вирвати його з твоїх рук, допомагаючи тобі вистромити з палиці гострезний, колючий стержень, і поки він ошелешено намагається втямити, що тримає у руках, ти швидко проколюєш його лезом, майже без зусиль розпанахуючи його від скроні до самого підборіддя, впоперек, а може, ще й розрізуючи йому ніздрю, якщо не виколюючи око; кров, юшачи з чола, заливає йому очі. Крім того, найважливіше у цій справі – ефект несподіванки: отоді ворога буде знешкоджено.

Якщо це дрібненький нападник, скажімо, якийсь злодюжка, то ти забираєш ціпок і йдеш собі геть, залишаючи злодюжку понівеченим на все життя. А от якщо супротивник більш підступна особа, після першого розрізу, майже підкоряючись рухові руки, горизонтально розвертаєшся й одним рухом розтинаєш йому горлянку, аби нещасному більше не довелося перейматися через свій рубець.

Я вже не кажу про те, який поважний та шляхетний вид маєш, ідучи вулицею з такою палицею, хай вона й коштує чимало, але вона варта своєї ціни: часом не потрібно скупитися.

 

Якось увечері, повертаючись додому, я зустрів біля своєї крамнички Лаґранжа.

Я трішки повернув ціпок, але потім збагнув, що таємні служби не послали б такого, як він, позбавлятися такої особи, як я, тож я налагодився слухати.

– Отже, палиця‑меч. З такою головкою це не що інше, як палиця‑меч. Боїтеся когось?

– Ви мені скажіть, чи варто, пане Лаґранж.

– Нас боїтеся, адже знаєте, що ми стали вас підозрювати. Наразі, дозвольте мені висловитись коротко. Війни між Францією та Пруссією не уникнути. Штьєбер заводнив Париж своїми агентами.

– Ви їх знаєте?

– Не всіх, і саме тут уступите у гру ви. Оскільки ви пропонували Штьєберу свою доповідь про євреїв, він вважатиме вас, як би то мовити, особою, вартою довіри. Гаразд, у Париж прибула його людина, Ґодше, з яким, здається, ви вже знайомі. Гадаємо, він вас шукатиме. Станете прусським шпигуном у Парижі.

– Шпигувати проти рідної країни?

– Не будьте лицеміром, це не ваша рідна країна. Та якщо вас це так турбує, ви шпигуватимете саме для Франції. Передаватимете пруссакам неправдиву інформацію, яку ми вам надаватимемо.

– Наче неважко…

– Навпаки, надзвичайно небезпечно. Якщо у Парижі вас викриють, ми будемо вимушені вдавати, що ви не маєте до нас стосунку. Тоді вас розстріляють. Якщо пруссаки дізнаються, що ви ведете подвійну гру, вас уб'ють і, певно, у набагато менш правомірний спосіб. Скажімо так, під час цього завдання існує п'ятдесятивідсоткова ймовірність того, що ви кісток не зберете.

– А якщо я не погоджуся?

– Тоді ймовірність дев'яносто дев'ять відсотків.

– Чому не сто?

– Через ваш ціпок. Утім, не надто на нього розраховуйте.

– Я був певен, що маю щирих друзів у спецслужбі. Дякую, що дбаєте про мене. Гаразд. Я згоден без усілякого остраху, погоджуюсь заради Батьківщини.

– Ви станете героєм, Симоніні. Чекайте на накази.

 

За тиждень, незвично впрілий, у моїй крамничці з'явився Ґодше. Опиратися бажанню його задушити було важко, але я впорався.

– Знаєте, я вважаю вас крадієм та фальсифікатором, – мовив я.

– Не більше за вас, – відповів німець, улесливо посміхнувшись. – Гадаєте, я врешті‑решт не докопався, що ваша розповідь про зустріч на празькому цвинтарі була навіяна твором Жолі, котрий скінчив за ґратами? Я б і сам до цього дійшов, та ви скоротили мені шлях.

– А чи усвідомлюєте ви, ґер Ґодше, що ворожої поведінки на французькій землі достатньо, аби доповісти про вас моїм знайомим, і тоді ваше життя не буде варте й шеляга?

– А ви розумієте, що ваше вартуватиме не більше, якщо, у випадку арешту, я назву ваше ім'я? Отже, мир. Я сподіваюся продати той розділ з моєї книги надійним покупцям, як щиру правду. Поділимося порівну, адже тепер маємо працювати разом.

За кілька днів до початку війни Ґодше привів мене на ґанок будинку обабіч Нотр‑Дам де Парі, в якому один старець понабудовував чимало голуб'ятень.

– Це чудове місце для того, аби пускати голубів, бо навколо Нотр‑Дам їх сотні, тож ніхто не зважатиме. Кожного разу, коли матимете корисну інформацію, напишете послання, й старий випустить голуба. Так само й ви приходитимете щоранку до нього, аби дізнатись, чи є для вас настанови. Все просто, чи не так?

– Але що саме вас цікавить?

– Ми ще не знаємо, яка саме інформація про Париж нам потрібна. Наразі ми перевіряємо передову. Але рано чи пізно, якщо ми переможемо, Париж нас зацікавить. Тому нам потрібно знати інформацію про пересування війська, чи у місті імператорська родина, настрій люду, все й одночасно з тим – нічого; настала ваша година показати свій гострий розум. Нам можуть прислужитися мапи, й ви, напевно, поцікавитеся, як можна прив'язати географічну карту на шию голубу. Ходімо поверхом нижче.

На нижньому поверсі я побачив ще одного персонажа з фотолабораторії та невеличку вітальню, де одна стіна була пофарбована у білий колір і стояв один з тих проекторів, котрі на ярмарках називають «магічними ліхтарями», бо завдяки їм на стінах та великих простирадлах з'являються картинки.

– Оцей добродій візьме ваше послання, яке б воно велике не було й скільки б сторінок не мало, й зменшить його на аркуші колодію, який і відправлять із пташкою. У місці призначення ваше послання збільшать, спроектувавши на стіну. Так само буде й з посланнями, які отримаєте ви, якщо вони будуть дуже великими. Одначе тепер пруссаку у цих місцях уже не затишно, тож сьогодні ввечері я поїду з Парижа. Ми з вами переписуватимемось записками, як закохана пара.

Лише від самої думки мене пройняла огида, та, хай йому грець, я сам у це встряв, і лише тому, що прикінчив абата. А що ж тоді діється з генералами, які вбивають тисячі людей?

 

Так ми дожили до війни. Лаґранж, звісно, часом давав мені звістки, які я мав передати ворогові, але, як сказав Ґодше, наразі пруссаків Париж не цікавив, адже здебільшого вони переймалися тим, скільки війська має Франція в Ельзасі, Сен‑Прива, Бомоні, Седані.

Аж до самісінької облоги Париж жив веселощами. Та у вересні вирішили позакривати всі концертні зали, не лише аби можна було брати участь у фронтовій солдатській драмі, а й для того, щоб відрядити на той самий фронт пожежників, які перебували на чергуванні, однак уже за місяць театр «Комеді Франсез» отримав дозвіл показувати вистави задля підтримки сімей полеглих солдат, хоч і показували ті вистави в умовах економії: без опалення, встромивши свічки туди, де мали б стояти гасові лампади. Пізніше у Амбіґу, Порт‑сен‑Мартен, Ле Шатле та Атенеї теж поновили деякі вистави.

Найважчі часи настали після Седанської трагедії[215]. Наполеон потрапив у ворожий полон, імперія впала, країну охопили майже (знову ж таки «майже») революційні заворушення. Було проголошено республіку, хоча, як мені дали зрозуміти, у лавах самих республіканців не було єдності: одні вбачали у цьому можливість соціальної революції, а інші – були ладні підписати мирову з ворогом, аби лишень не допустити такого реформування, адже, як казали, воно б обернулося справжнісіньким комунізмом.

У середині вересня прусські війська підійшли до брами Парижа й, захопивши укріплення, які мали б боронити це місто, почали його бомбардувати. П'ять місяців тривала нещадна облога, під час якої найбільшим ворогом став голод.

З політичних махінацій та маршів з одного кінця міста в інший я розумів небагато, а ще менше хотів розуміти, тож дійшов висновку, що у такі моменти краще надто вже не тинятися вулицями. А от питання харчів ще й як мене стосувалося, тож я щодня розпитував крамарів у своєму районі, як справи з поживком. Спочатку, під час прогулянок садами штибу Люксембурзького, складалося таке враження, ніби парижани живуть у череді худоби, бо у межах міста розгулювало багацько великої та малої рогатої худоби. Та вже у жовтні говорили про те, що лишилося не більше двадцяти п'яти тисяч биків та сто тисяч баранів, а цією краплиною в морі багатомільйонний мегаполіс не прогодуєш.

І дійсно, деякі сім'ї помалу почали смажити своїх золотих рибок, усі коні, котрих не забирала армія, йшли на конину, бушель картоплі коштував тридцять франків, а один кондитер, такий собі Боссьє, за двадцять п'ять продавав ящик сочевиці. Кролятиною вже й не пахло, тож м'ясники без крихти сорому продавали спочатку добре вгодованих котів, а потім і собак. Повирізали всіх екзотичних тварин із зоопарку Саду рослин[216], тож той, хто різдвяної ночі мав що тринькати, у фешенебельному ресторанчику «Вуазен» міг пригощатися міцною юшкою зі слонини, верблюжою печенею по‑англійському, тушкованим кенгуру, котлетами з ведмежатини під sauce poivrade [217], м'ясом антилопи з трюфелями, котятиною з гарніром з молочних мишенят, адже наразі на дахах не те що горобчика не побачиш – пацюки та миші зникали з підвалів.

Гаразд, верблюда в їжу – ще півбіди, таке я ще стерплю, але пацюків на харч – оце вже нізащо. Навіть під час облоги у місті знаходилися контрабандисти та перекупники, тож я донині пригадую одну пам'ятну вечерю (шалено дорогу), коли я разом із кількома привілейованими особами (не всі серед них були людьми з вищого паризького товариства, але у такій скруті забувалися соціальні відмінності) не в якомусь дорогезному ресторані, а в одному gargotte[218], котрий розташовувався майже на околиці міста, смакував фазаном та найсвіжішим паштетом з гусячої печінки.

 

У січні з німцями підписали перемир'я, а в березні символічно здали Париж, і, мушу зізнатися, навіть мені було принизливо бачити, як пруссаки марширують у своїх шпичастих шоломах Єлисейськими Полями. Потім вони закріпились на північному сході столиці, залишивши французькому уряду керівництво південним заходом, тобто фортами Іврі, Монруж, Ванве, Іссі, включно з чудово оснащеним фортом Мон‑Валер'єн, з якого (і це довели пруссаки) легко можна було обстрілювати західну частину столиці.

Прусські війська залишали місто, й починав роботу новий уряд на чолі з Тьєром. Та Національна гвардія, яка вже майже не підкорялася урядові, наразі конфіскувала й сховала на Монмартрі гармати, які придбала завдяки публічній підписці. Тьєр послав генерала Лекомта, аби той забрав гармати: спочатку він наказував своїм солдатам обстрілювати Національну гвардію та натовп, проте згодом, приєднавшись до повстанців, його ж солдати взяли генерала Лекомта у полон. Тим часом, не знати як, але хтось серед повстанців упізнав ще одного вояка – генерала Тома, який під час подій 1848‑го залишив по собі не надто добру славу[219]. Одначе справа була не лише у цьому: чоловік був переодягнений у цивільне, ймовірно, тікаючи через якісь свої справи, та всі вирішили, що він шпигує за повстанцями. Отож його відвели до Лекомта, й обидвох розстріляли.

Тьєр відступив разом зі своїм урядом до Версаля, і вже наприкінці березня у Парижі було проголошено Комуну. Тепер уже Тьєр зі своїми урядовцями (версальськими) взяли Париж в облогу, бомбардуючи його з Мон‑Валер'єн, а от пруссаки взагалі не встрявали, навіть дещо прихильно ставлячись до тих, хто зайде на їхню територію, тож під час другої облоги провізії у столиці було більше, аніж під час облоги першої: зморені голодом своїми ж співвітчизниками, парижани таємно отримували харчі від ворога. Тож уже були люди, котрі, порівнюючи чиновників Тьєра з німцями, тихцем казали, що, врешті‑решт, ці любителі кислої капусти були добрими християнами.

 

Саме коли повідомляли, що французький уряд відходить до Версаля, я отримав від Ґодше листа, в якому той повідомляв, що німців уже не цікавлять події у Парижі, а тому голуб'ятня та фотостудія будуть демонтовані. Але тими ж таки днями до мене завітав Лаґранж, який, здавалось, здогадався, про що мені писав Ґодше.

– Любий Симоніні, ми хочемо, аби ви робили для нас те, що робили для німців: тримали нас у курсі. Ми вже заарештували двох ваших друзів. Голуби полетіли за своїм звичним маршрутом, але все, що лишилось у лабораторії, залишиться нам. За допомогою комунікаційних ліній ми налагодили зв'язок між фронтом у Іссі та тією самою мансардою неподалік Нотр‑Дам. Звідти й відсилатимете нам свої повідомлення.