Ліс як природний об’єкт нерозривно пов’язаний з землею, на якій він проростає. Саме тому, що такий зв’язок має не тільки біологічний, а й правовий характер, виникають різні тлумачення поняття “ліс”, які не завжди збігаються. Досить часто науковці у своїх дослідженнях звертали увагу на єдність та розмежування понять “ліс” і “земля” у визначенні поняття лісу. Різні аспекти співвідношення цих понять відшукуємо в працях О.І. Крассова, Н.І. Краснова, О.С. Колбасова, Г.Н. Полянської, В.Ф. Горбового, В.П. Непийводи, С.М. Шершуна, А.М. Мірошниченка та ін.
Проблема співвідношення юридичних понять “ліс” та “земля” породжує наукову дискусію, яка відображає співвідношення двох об’єктивних тенденцій у розвитку природоресурсного законодавства. З одного боку, це тенденція до внутрішньої інтеграції цього права і відповідного законодавства. В її основу покладено об’єктивну єдність та внутрішній взаємозв’язок всієї сукупності природних ресурсів як цілісного природного комплексу. З іншого боку, є тенденція
до диференціації, спрямована на детальніше правове регулювання відносин, які виникають у зв’язку з використанням окремих природних ресурсів, зокрема, лісу та землі. О.І. Крассов вніс пропозицію створення окремого законодавчого акта, який би закріплював правове становище лісових земель, в рамках не лісового, а земельного законодавства. Було запропоновано визначення лісу як сукупності
низки його природних елементів, окрім землі, так зване “юридичне поняттялісу”, що не збігається з його “біологічним поняттям”. Тобто,законодавче розуміння лісу звужувалось лише до лісової рослинності.Обґрунтовуючи відмінність юридичного та біологічного поняття лісу,Краснов Н.І. писав, що біологічні, економічні та інші характеристикиприродних об’єктів і відповідні їм поняття не можуть бути автоматичноприйняті юриспруденцією для використання у законодавстві, оскільки правоформує поняття природних об’єктів, керуючись своїми критеріями, і поняття ці
можуть збігатися, проте можуть і відрізнятись. О.С. Колбасов, дотримуючись того погляду, хоча і визнавав, що право повинно виражати потреби, які випливають з об’єктивних законів природи, і, відповідно, система юридичних понять загалом відображає реальний стан речей, ал, водночас
вказував на те, що ця система понять має значну специфіку порівняно з природничими, господарсько-технічними та буденними уявленнями і поняттями. На думку В.Ф. Горбового, включення до визначення лісу землі, тварин та мікроорганізмів є безпідставним. Адже ці та інші природні компоненти, такі як надра, вода хоч і взаємопов’язані з лісами, водночас є самостійними предметами правового регулювання незалежно від місця розташування мають свій режим,
зумовлений їх природними властивостями та соціально-економічною роллю. Проте з цим твердженням погодитись не можна, оскільки ліс є складним природним комплексом, що охоплює інші об’єкти навколишнього природного середовища: землю, надра, рослинність, тваринний світ. Кожен з них є окремим об’єктом правового регулювання, проте саме їх комплексне поєднання утворює такий об’єкт, як ліс. Дослідник Непийвода В.П. вважає ліс об’єктом охорони лісового права, тобто тим осередком, навколо якого виникають і розвиваються відповідні суспільні відносини. Однак поняття “ліс” не може бути одновимірним і тотожним у всіх випадках. Тому в законодавстві потрібно відобразити два принципові аспекти поняття лісу: по-перше, як елемента довкілля в його нерозривному зв’язку з іншими елементами і, по-друге, як сукупності певних земель. Визначення лісу в ЛК України у редакції від 2006 р. не відображає єдності лісу із землею (вжито
значно вужчий термін “ґрунти”). Шершун С.М. пропонує визначити ліс як елемент географічного
ландшафту, який складається із сукупності землі, дерев, що переважають чагарників, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що у своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають один на одний і на довкілля. Науковець А.М. Мірошниченко вважає, що ліс не охоплюється поняттям “земля”, “земельна ділянка”, обґрунтовуючи це тим, що проголошення власника земельної ділянки “автоматично” власником цього природного ресурсу фактично є декларацією, не наповненою реальним змістом: власник земельної ділянки (за деякими незначними винятками, що підтверджують правило) не має змоги на свій розсуд володіти, користуватись та розпоряджатися лісами, розташованими в межах земельної ділянки. Тенденція до розмежування поняття лісу та землі простежується з часу прийняття Лісового кодексу Української РСР 1979 р., в якому дано визначення поняттям “ліс” та “лісові землі”. Це було спричинене тим, що ще раніше, в Основах земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік уперше в історії вітчизняного законодавства норми, які регулювали використання земель державного лісового фонду, були включені й до земельного законодавства. Відносини, пов’язані з використанням лісових
земель, регулювались як земельним, так і лісовим законодавством. Таке рішення законодавця можна пояснити тим, що зазначені норми хоча формально і включені до складу лісового законодавства, проте за своєю юридичною природою є земельно-правовими. У ст. 3 Лісового кодексу України в редакції 1994р. ліс було визначено як сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Тобто,
поняття лісу охоплювало землі, на яких він проростає. Із внесенням змін Законом України №3404-IV від 08.02.2006 року законодавець у частині 1 ст. 1 Лісового кодексу України (далі – ЛК України) під
поняттям лісу розуміє тип природних комплексів, в якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав’яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов’язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище. Отже юридичне поняття “ліс” охоплює ґрунти як складову частину цього природного комплексу, не згадуючи при цьому земель.
Аналізуючи чинні норми законодавства доходимо висновку, що виключення землі з поняття лісу є лише потребою суто юридичною з метою уникнення незрозумілостей у правовому регулюванні лісів та земель лісогосподарського призначення. Так, не залишаючи землю складовою частиною лісу, законодавець чітко вказує на те, що норми стосовно використання земель лісогосподарського
призначення регулюються земельним законодавством, а норми щодо охорони, відтворення, захисту лісів – лісовим.
