Право власності на землю традиційно розглядається у суб’єктивному та об’єктивному розумінні (як і категорія «право» взагалі).
У суб’єктивному розумінні право власності на землю – певні повноваження (правомочності) суб’єктів по відношенню до землі (земельної ділянки) як об’єкта права.
Ч.1 ст.78 ЗКУ визначає право власності на землю як «право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками». Наведений підхід відображений і в працях представників доктрини земельного права, одні з яких формулюють свої визначення на основі тріади повноважень2, а інші – додають до неї інші правомочності (напр., правомочність «вільно набувати земельну ділянку» та «захищати земельну власність»3).
Підхід, коли визначення права власності зводиться до перерахування класичної «тріади», викликає певні заперечення: можна навести чимало прикладів, коли правомочності володіння, користування та розпорядження будуть знаходитися не у власника, а в іншої особи, і навпаки, прикладів, коли у певний момент часу власник не має всіх трьох правомочностей. Поділяємо думку, за якою будь-яка сума правомочностей не може повністю пояснити право власності4. Очевидно, необхідний інший підхід.
Право власності на землю у об’єктивному розумінні є суто доктринальною категорією9. У об’єктивному розумінні право власності на землю прийнято розглядати як систему правових норм, що регулюють відносини щодо набуття та здійснення суб’єктивного права власності на землю.
Зміст права власності на землю (земельну ділянку), як і на будь-яку іншу річ, умовно можна виразити через повноваження з володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою (ст.78 ЗКУ, ст.317 ЦКУ). Втім, специфіка земельної ділянки як речі нерухомої обумовлює істотну специфіку в обсязі та характері кожної із названих правомочностей.
У правовій доктрині неодноразово висловлювалися думки, за якими зміст права власності не може бути описаний «класичною тріадою» (правомочностями володіння, користування та розпорядження)1. На наш погляд, слід погодитися із таким твердженням у тому відношенні, що будь-який перелік правомочностей «за визначенням» є умовністю, він не може повністю пояснити сутності права власності як найбільш повного речового права, зміст якого визначається формулою «дозволено все, що не заборонено». Між тим, безперечно також, що «класична тріада» досить повно відображає набір можливостей, що є у власника.
Проблеми:
1. Проблеми визначення та реалізації права власності на землю в Україні. Проголошене у перших законах незалежної України і закріплене у Конституції України право власності Українського народу на землю не знайшло свого адекватного вираження у земельному законодавстві і подальшого розвитку у правовій системі України
2.підлягає коригуванню суб’єктний склад: Не визначено право на З осіб без громадянства,обмежені права власників ділянок, наданих для ведення ОПГ, оскльки у перехідних положеннях не визн.,що ОСГ є правонаступниками ОПГ
3. Встановлення обмежень та мораторію відп. П 13-15 Перехідних положень ЗК
4. Не згадується в ЗК категорія колективної власності, хоча де факто вона існує, теж з земельними ділянками, власник яких тимчасово не визначений, З.Д. іноземних держав
5. проблема розмежування земель комунальної та державної власності.
46. Проблеми та перспективи систематизації земельного законодавства України.
Основною формою впорядкування і одночасного змістовного розвитку законодавства є його кодифікація. Вона є найглибшою формою систематизації законодавства, оскільки пов'язана з переробкою, зміною, удосконаленням змісту правового регулювання.
Слід зазначити, що прийняття Слід зазначити, що прийняття 25 жовтня 2001 року Земельного кодексу України не призупинило процеси кодифікації земельного законодавства. Як зазначає Андрейцев В. І., Земельний кодекс більшою мірою схематизував форму законодавчого акта, але, як правила, далі узагальнень та набору бланкетних норм так і не пішов, оскільки далася взнаки не зовсім виважена доктрина механізму правового регулювання земельних правовідносин, він не став навіть логічним продовженням у правовому регулюванні тих новацій, які були запроваджені попереднім Земельним кодексом України.
У багатьох випадках у чинному Земельному кодексі України не враховуються висловлені в науковій літературі думки щодо потреби застосування нових методологічних підходів до розроблення системи земельного законодавства, які мають базуватися на нормах Конституції України. Через невідповідність Земельного кодексу до Основного Закону держави ускладнюється системний підхід до розроблення і прийняття вітчизняного земельного законодавства.
В сучасних умовах кодифікацію земельного законодавства слід проводити не за принципом «від концепції – до структури, від структури – до тексту». Погоджуємось з позицією Мірошніченка А. М., що кодифікації земельного законодавства має передувати інкорпорація як процес «інвентаризації» нормативного матеріалу; після цього нормативний матеріал має бути консолідований, шляхом виключення дублюючих норм та набору із норм, що знаходяться в колізії, тих норм, які регулюють відносини більш вдало. При цьому матеріал має бути викладено у вигляді єдиного документу – кодексу із внесенням суворо обґрунтованих змін до існуючих приписів, спрямованих на ліквідацію проблем, виявлених при застосуванні існуючого законодавства.
Проблеми: 1.відсутність концепції розвитку земельного законодавства з урахуванням необхідності його адаптації до законодавства ЄС; 2. Стихійність розвитку зем. Зак-ва та пристосування його до потреб поточного моменту; 3. Величезна кількість колій та прогалин
