Нерівність в доходах та проблема бідності.

Нерівність в доходах являє собою різницю в рівні доходів різних верств і груп населення, зумовлену відмінностями в оплаті праці, неоднаковим відношенням до засобів виробництва, створеного продукту, економічної та політичної влади тощо. Вона спричинена багатьма чинниками.

Відмінності в рівнях особистих (індивідуальних) доходів зумовлені розбіжностями в рівні заробітної плати; неоднаковими розмірами власності і, як наслідок, різною величиною доходів від неї; неоднаковою соціальною допомогою від держави та різними пільгами; наявністю підприємницького хисту або особливих, унікальних здібностей; соціальним статусом (особа, яка зайнята або незайнята трудовою діяльністю, молодь, що навчається, найманий працівник, власник майна, пенсіонер тощо), іншими чинниками. Різниця в заробітній платі, у свою чергу, спричинена природними здібностями людини, освітою, професією, спеціальністю, кваліфікацією, досвідом, галузевими відмінностями, умовами праці тощо. Щодо диференціації сукупних доходів сімей, вона, крім зазначених чинників, зумовлена також чисельністю і складом сім’ї (наявністю непрацездатних членів сім’ї, їхньою кількістю в сім’ї, співвідношенням працюючих і непрацюючих членів сім’ї).

У графічному вигляді нерівність розподілу доходів населення ілюструє крива Лоренца – кумулятивний розподіл чисельності населення та відповідних цій чисельності доходів. Таким чином, вона відображає співвідношення часток усіх доходів та часток усіх їх отримувачів. За умови абсолютно рівного розподілу доходів 10% населення одержувало б 10% доходів, 20% - п’яту частину всіх доходів, 50% - половину і т.д. Цей розподіл мав би вигляд лінії рівномірного розподілу (діагоналі квадрату зі сторонами від 0 до 100%). Нерівномірний розподіл характеризується кривою Лоренца (лінією фактичного розподілу), яка знаходиться (відхиляється) тим далі від діагоналі квадрату, чим більша диференціація.

Однією з найважливіших характеристик рівня життя населення є бідність. Бідність як явище притаманна всім економічним системам й існувала за будь-яких часів. На сьогодні проблема бідності набула глобального характеру. Бідні є не лише у країнах, що розвиваються, і країнах з трансформаційною економікою, а й у високорозвинутих країнах. При цьому, звичайно, проблема бідності в різних країнах і різних регіонах світу має свої особливості.

Розрізняють такі форми бідності, як об’єктивна та суб’єктивна; абсолютна та відносна. Об’єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та доступом до тих чи інших матеріальних і духовних благ. Для характеристики об’єктивної бідності найпоширенішими є застосування абсолютних (нормативних), відносних, структурних, ресурсних критеріїв. До них відносяться, зокрема, встановлений у країні прожитковий мінімум, частка населення із середньодушовими доходами (витратами) нижчими за нього, енергетична цінність добового раціону харчування, частка витрат на харчування в загальній структурі витрат (порогом вважається 60%). Суб’єктивна бідність визначається за самооцінюванням і самоідентифікацією, тобто коли людина, певні групи населення оцінюють власний рівень життя як притаманний бідним верствам і відповідно визнають себе бідними.

Абсолютною бідністю називається бідність людини, родини, які не можуть забезпечити себе сумою благ, абсолютно необхідних для збереження здоров’я і ведення помірно активного трудового життя, тобто якщо їхній рівень споживання не забезпечує визначеного мінімуму. Саме поняття мінімуму не є сталим і різниться в одній і тій самій країні в різні періоди, в один і той самий період у різних країнах залежно від рівня економічного розвитку, життєвого рівня, наявних у суспільстві соціальних стандартів тощо. Нижчим щаблем рівня життя, крайнім проявом бідності є злиденність, тобто споживання мінімально припустимого за біологічними критеріями набору благ. Відносна бідність визначається як певна частина (від 30 до 75%) середнього по країні рівня споживання.

Відповідно до обраних критеріїв бідності здійснюються розрахунки масштабів і рівня бідності. Масштаби бідності – загальна кількість населення (домогосподарств, сімей), визнаного бідним згідно з прийнятими критеріями. Рівень бідності – частка населення (домогосподарств, сімей), яке визнається бідним згідно з прийнятими критеріями, у загальній кількості населення (домогосподарств, сімей).

Реальною основою подолання бідності може бути лише стійке економічне зростання, однак, з іншого боку, бідність і породжувані нею низький рівень культури, загальноосвітньої та професійної підготовки, незадовільний стан здоров’я населення є суттєвою перешкодою на шляху до зростання, яке спирається на найповніше і ефективніше використання людського ресурсу. Це вимагає від держави вжиття необхідних заходів щодо подолання впливу негативних чинників на рівень життя населення.

 

 

 

Соціалізація економіки.

Соціалізація у загальному розумінні цього поняття є процесом поглиблення суспільного характеру життєдіяльності людини посилення щільності зв’язку між людиною та суспільством.

Соціалізація економіки, виступаючи органічною ланкою загального процесу соціалізації, знаходить свій прояв в усуспільненні процесів виробництва, розподілу обміну та споживання.

У цьому розумінні суспільна праця, як суттєва складова соціалізованої економіки, це діяльність, яка:

1) задана цілями розвитку суспільства і визнана суспільством безпосередньо;

2) базується на суспільних ресурсах;

3) усуспільнена в процесі поглиблення суспільного поділу праці, її типів та форм;

4) задовольняє своїми результатами суспільні потреби.

У цьому розумінні суспільна праця може бути структурованою за аналогією з індивідуальною працею по лінії цілі — ресурси — витрати — результати. При цьому слід зазначити, що ані суспільна власність, ані суспільний поділ праці, самі по собі ще не наділяють працю якістю безпосередньої суспільності. Праця набуває суспільного характеру не тільки тому, що застосовує суспільні ресурси, а й тому, що має ознаки соціальності як за метою, так і за результатами, що далеко не автоматично задається суспільною власністю й усуспільненням праці.

Соціалізація економіки проявляється у таких напрямах:

1) розвиток інтелектуальних можливостей та інтелектуального капіталу працівників відповідно до нових потреб та вимог суспільного виробництва;

2) якісна трансформація системи інститутів, які забезпечують взаємозв’язок основних суб’єктів господарювання в усіх сферах економічного життя і, відповідно, зміна місця та ролі працівника у системі прийняття рішень через інститути соціального партнерства, соціальної відповідальності, соціальної конкуренції;

3) соціальна орієнтація економічних основ та матеріальних стандартів існування працівника, що виражається у збільшенні частки сукупного працівника у національному доході, отже, змінах у розподілі, організації оплати праці, обсязі фонду споживання;

4) соціальна орієнтація ринкового законодавства;

5) поява та розвиток середнього класу, його структури, якості, ваги в економічному та політичному середовищі, у системі відносин власності.

На сучасному етапі розвитку головним цілісним арбітражним механізмом, здатним забезпечувати рівновагу та розвиток системи відносин індивід — суспільство, може, виступати лише соціальна держава де створюються умови для реалізації взаємозв’язків і взаємозалежностей ринкових економічних і соціальних законів в інтересах кожного члена суспільства.

Одним із визначальних внутрішніх факторів формування сучасної соціальної системи, соціальних зв’язків між суб’єктами економічної діяльності, агентами суспільних відносин на усіх рівнях: індивід — група — суспільство, є потреба у соціальній справедливості, соціальній підтримці, соціальному захисті.

Соціальна справедливість — це визначальний синтетичний принцип та інститут функціонування будь-якої соціальної системи, хоча поле його прояву неоднакове для різних верств того чи іншого суспільства. Воно залежить від рівня сформованості такого суспільства, його соціальної організації, пов’язаної з рівнем розвитку економічної та господарської систем.

Рівень розвитку соціалізації економіки, а отже, якість змін у системі економічних відносин, виробничих можливостей тієї чи іншої країни, фірми залежить від ступеня активності особистості у процесі прийняття та реалізації рішень, готовності сприймати ці зміни та забезпечувати їх позитивний характер своєю працею.