Ремесло Середньовіччя, його галузева структура. цехова організація ремісництва та її значення.

Економічно розвинуті міста Англії, Франції та Німеччини і 11-12 ст. досягли значного розквіту. Зросло міське населення, розвиваються ремесла і торгівля. Панівне місце посідає вир-во вовняних тканин, збут яких забезпечує піднесення ремесла і торгівлі. Збагачуються купці. посилюється їх вплив.

У 12-13 ст. сформувались у містах ремісничі об’єднання – цехи. Середньовічний цех співзвучний із сучасним тільки за назвою. У ті далекі часи він організовувався за професійними ознаками (шевський, ковальський, кравецький, ювелірний і т.д.). Цехи складалися з майстерень певного профілю. Час від часу члени цеху збиралися в церкві або в ратуші, вирішуючи життєво важливі проблеми. Кожний цех мав свій статут. цей документ узаконював і регламентував не тільки виробничий, дух., а й моральний спосіб життя ремісничого колективу. Трудились тільки вручну. Заборонялося майстрам та їх помічникам застосовувати будь-які вдосконалення. винаходи. Такі суворі заходи вживалися для того, щоб не збагачувались одні і не біднішали інші. Статути всіх цехів встановлювали зразкові вироби, шедеври, на які й орієнтувались ремісники. Ніхто з членів цеху не мав права укладати договори чи вступати в спілки на шкоду свого об’єднання. Члени цеху були водночас і воїнами, захищ. певну ділянку обороняючого муру або вежі.

Разом з купцями та ін. станами ремісники демократично управляли містом. Тисячі селян-кріпаків, тікаючи від феод. неволі, знаходили за фортечними мурами надійний притулок. Через 1 рік і 1 день ставав повноправним громадянином міста.

У містах склалась ієрархія на зразок сільської общини. Майстри гнобили підмайстрів, ремісників. Щоб стати повноправним членом цеху (майстром), необхідно було пройти стаж учнівства (3-7 років), скласти складний іспит.

Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників (партачів), обмежували вир-во, щоб уникнути конкуренції за різних умов. Цехова регламентація була економічно раціональною в 13-15 ст. і відіграла прогресивну роль у розвитку сіського ремесла. Вона сприяла вир-ву якісної продукції, але зусилля цехів зберегти дрібне вир-во, поставити всіх у рівні умови загальмували розвиток прод. сил. До винахідників застосовувалась смертна кара, що призвело до застою науки і техніки.

Розвиток ремесла набув бурхливого розвитку в 13 ст. Так, у Парижі в той час було до 300 різноманітних ремісничих, торгових спеціальностей, в ін. містах менше: 70-100.

Якщо в Зах. Європі більшість майстерень була у прив. власності вільних ремісників, то в Константинополі були державні майстерні: монетний двір, зброярні, майстерні виготовлення предметів розкоші, тканин та ін. Основним виробником залиш. дрібний самостійний ремісник (у Константинополі), який працював з 2-3 помічниками.

Міста Північного Причорномор'я

3.1 Ольвія

Площа поселення, яка збереглася, складає близько 10 га. Відкрито залишки землянок, які в останній чверті VI ст. до н.е. змінюються звичайними грецькими наземними будинками. Місто в окремих своїх районах мав прямокутне планування. Ольвія (давньогрецькою мовою означає "щаслива") - осередок Ольвійського держави. Розташована на правому березі Південнобузький лиману біля сучасного с. Парутине Очаківського району Миколаївської області. Заснована близько середини VI ст. до н.е. вихідцями з району Мілета і проіснувала до середини III ст. н.е. Після цього життя в Ольвії ледь тліло до початку IV ст. н.е., але до того часу вона вже остаточно втратила риси, властиві античному центру.

Топографічне Ольвія складалася з трьох частин - Верхньої, Терасной і Нижньої. Остання вже після загибелі міста в значній своїй частині була зруйнована водами лиману. На етапі розквіту - в кінці IV - в III ст. до н.е. - Ольвія займала територію площею близько 55 га, чисельність її мешканців становила близько 20 тис.

В історії міста й держави в цілому простежуються два великі періоди. Пер ший охоплює час від заснування тут колонії до середини І ст. до н.е. Забудована в другій половині VI ст. до н.е. однокамерними часничниця і напівземлянками, в V ст. до н.е. Ольвія набуває звичайний для давньогрецького міста вигляд. У V ст. до н.е. в ній, за Геродотом, уже існували укріплення, а також палац скіфського царя Скіла. Житлові споруди Ольвії - звичайно одноповерхові з підвалами, рідше - двоповерхові. Відкрито залишки агори - площі, навколо якої зосереджувалися торгові ряди, будинки суду, різних магістратур, гімнасій. Виявлено також священні ділянки - теменос (один з них присвячений Аполлону Дельфінію, другий - Аполлону Лікарю), вівтарі, залишки храмів, допоміжні будівлі, залишки оборонних споруд, зокрема Західні ворота, фланкована двома великими баштами.

Ольвію добре знали в античному світі. У V ст. до н.е. її, нагадаємо, відвідав Геродот. Деякий час вона входила до складу Афінського Морського союзу, її торгові та культурні зв'язки досягали не тільки причорноморських міст, а і Східного Середземномор'я - Греції, Малої Азії, Олександрії Єгипетській. Ольвійської держава мала свої гроші - спочатку це були литі "дельфінчики", трохи пізніше - аси (великі монети із зображенням на аверсі особи Медузи Горгони, богинь Афіни або Деметри, а на реверсі - символів поліса), а з середини V ст. до н.е. починає карбувати звичайні для античного світу монети. Економічну базу поліса становило сільське господарство - в даний час сільська округу Ольвії займала узбережжі Дністровського, Південнобузький, Березанського та Сосіцкого лиманів, а також Кінбурнській півострів. Загальна кількість сільських поселень на різних етапах існування держави наближалася до двохсот. Розвивалися ремесла і торгівля. Відносно невелику роль грали промисли.

У період з останньої третини IV по середину III ст. до н.е. Ольвійськое держава досягла найвищого економічного піднесення. В даний час, зокрема, виник новий тип сільських поселень у вигляді так званих колективних садиб. Тим не менш вже з кінця III ст. до н.е. починає поступовий занепад.

У II ст. до н.е. Ольвія опиняється під протекторатом царя Малої Скіфії (у Криму) Скілура. З кінця II ст. до н.е. по 70-ті роки І ст. до н.е. вона перебувала під владою Мітрідата VI Євпатора (121 - 63 рр.. до н.е.) - царя Понтійського держави.

Проте вже в кінці І ст. до н.е. починає поступове відродження Ольвії та поселень її сільської округи, що стає початком другого періоду, який взагалі проходив під знаком римських впливів. У цей час територія городища скоротилася майже втричі, його забудова була скупчено і взагалі бідною. Близько середини І ст. н.е. Ольвія потрапляє в залежність від скіфських або сарматських царів, проте незабаром звільняється. У середині II ст. н.е., за римського імператора Антоніна Пія (138-161 рр..), римські провінційні війська зводять тут цитадель і розміщують в ній свою залогу, а за імператора Септимія Півночі (193-211 рр.). місто увійшло до складу Нижньої Мезії. II - перша половина III ст. н.е. стали періодом найвищого розквіту Ольвії римських пір. Від цих часів збереглися залишки захисних споруд, житлових будинків, гончарних печей, споруд цитаделі. У середовищі городян збільшується відсоток вихідців з варварського оточення. Тим не менш і в складі Нижньої Мезії Ольвія зберігає свою автономію, карбує власну монету, торгує з античним світом і оточуючими племенами. Сільські поселення в перші століття нашої ери вже мають укріплення з ровів і валів або споруджувані стіни. У 40-і і 70-потім ті роки III ст. н.е. Ольвія випробувати навал готовий; римська застави кидає її напризволяще. Серед руїн міста ще деякий час - до першої половини IV ст. н.е. - живуть нечисленні мешканці, до складу яких, напевно, трапляються і вихідці з черняхівських племен. Життя в Ольвії остаточно завмирає не пізніше другої чверті IV ст. н.е.

3.2 Херсонес Таврійський

Назва походить від грецького слова "півострів". Руїни цього античного міста розташовані на околиці Севастополя. Херсонес заснований у 422/421 р. до н.е. вихідцями з Гераклеї Понтійськой. Ще раніше - в кінці VI ст. до н.е. - тут існувало невелике іонійськое поселення. Херсонес - одне з трьох великих античних северопрічорноморскіх міст, які дожили до пізнього середньовіччя. Розквіт держави припадає на кінець IV-III ст. до н.е. Територія самого Херсонеса досягала 33 га (частина міста нині зруйнована морем), а населення становило не менше ніж 15 тис. жителів.

Від самого початку свого існування Херсонес мав єдине регулярне прямокутне планування. Ширина вулиць - близько 4-6,5 р. Біля головної поздовжньої вулиці розміщувалися агора, теменос та інші споруди громадського та культового призначення. Місто було обнесене міцними захисними стінами, що збереглися до нашого часу на висоту близько 10 р. Особливий інтерес представляють кругла в плані вежа Зенона і головні ворота міста. У кладці стін відбилася техніка кладки стін, властиві різним епохам. Відкрито також залишки театру (поки що єдиного в Північному Причорномор'ї), житлових будинків, гончарних печей, терм, монетного двору, а також велика кількість архітектурних деталей, які дають можливість реконструювати деякі культові споруди, зокрема вівтар Пасіада і фасад храму Афродіти. Місто мало добре укріплений порт, а в римські часи - цитадель. В кінці IV ст. до н.е. Херсонес підкорив Керкинітіду, заснував нове місто - Калос Лімен (Прекрасна Гавань). Тоді до складу Херсонеської держави увійшло узбережжя практично всього Західного Криму. У IV ст. н.е. місто представляв собою один з досить укріплених центрів оборонної системи Римської імперії на її східних кордонах. У 70-ті роки IV ст. н.е. Херсонес зазнав гунськое нашестя, після чого продовжував існувати у складі Візантійської імперії.

Територія Херсонеського держави упродовж усього її існування неодноразово змінювалася. Спочатку, в IV ст. до н.е., сільська округу Херсонеса охоплювала тільки Гераклейский півострів і прилеглі до нього землі, розділені на садибні ділянки - клери. Розміри ділянок Гераклейського півострова складали близько 26,5 га. Таких наділів відкрито до 400. Ними володіли жителі самого Херсонеса. Кожна ділянка Гераклейский клеров розмежовувалися на 96 частин, на які вирощувався головним чином виноград (не менш ніж 50% всієї площі). Херсонесці займалися також садівництвом, городництвом, рільництвом. На клерах обгрунтовувалися садиби з одного великого, рідше - двох малих дворів, оточених критими приміщеннями - житловими (для робітників) і господарськими (загонами для худоби, виноробні і т.п.). За принципом планування садиби були індивідуальні, де виділявся подібний міському житловий блок (в ньому жила сім'я власника) і так звані колективні, що складалися з декількох однотипних житлових осередків. Площа садиби становила приблизно 300-500 м ^2, іноді досягала і 1200 м ^2. Від III ст. до н.е. у садибах починають будувати житлові башти, де мешкав господар або наглядач. Клери Гераклейського півострова займали його більшу частину - близько 10 тис. га, решта ж території цього району - площею близько 1500 га - являла собою вигони для худоби (можливо, представляла резервний фонд поліса).

3.3 Боспорська держава

Розташовувалося з обох сторін Керченської затоки, який в давнину називалося Боспор Кіммерійський. Головним містом був Пантікапей, але столицею азіатської частини Боспору вважалася Фанагорія (біля сучасного селища Сінне). До утворення Боспорської держави існуючі на її території з VI ст. до н.е. грецькі міста Пантікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Порфмій, Фанагорія, Гермонасса, Горгіппія, Кепі та інші здебільшого були звичайними полісними структурами. Певну полисную самостійність вони зберегли й після включення їх до Боспорського царства..

На етапі найвищого піднесення держави (IV ст. До н.е.) його територія включала Керченський і Таманський півострови, Східне Приазов'я, пониззя Кубані, а також дельту Дону - тут було засновано поселення для греко-варварської торгівлі, а з часом - і місто Танаїс. На чолі держави стояв цар - монарх згаданих племен і архонт грецьких міст (отже, щонайменше до III ст. До н.е. тут зберігалася антична форма правління). За своєю структурою Боспор нагадував варварську монархи. елліністіческого часу.

У середині II ст. до н.е. держава переживає економічну кризу, яка наприкінці століття загострюється повстанням рабів під керівництвом Савмака (107 р. до н.е.). У ці справи втручається Мітрідат VI Євпатор, унаслідок чого Боспор підпадає під правління Понтійського царства. У 63 р. до н.е. Фанагорія повстає проти Мітрідата. До неї приєднуються Пантікапей, Німфей, Феодосія, Херсонес. Боспор перемагає, однак тут же потрапляють у залежність від Риму. Політична ситуація втрачає стабільність: при імператорі Нерона (54-68 рр.. Н.е.) мала місце спроба зробити Боспор римською провінцією, а в останній чверті І ст. н.е. він стає васалом Риму. Були ліквідовані автономія і полісні форми правління окремими античними містами; вся влада зосереджується в руках царя. З того часу аж до середини III ст. н.е. спостерігається економічний підйом Пору-боса-пору, після чого знову починає військово-політичну та економічну кризу, який завершується з гунський навалою (375-376 рр..) загибеллю Боспору як держави. Згодом у Пантікапеї, Феодосії та інших містах поширюються впливи Візантії.

 

Н імеччина в 20-30рр. План Дауеса і Юнга

На початку 20-х років в Німеччині склалося катастрофічне становище, виникла революційна ситуація. Досить сильною була комуністична партія, отже виникла загроза поширення комунізму в Західній Європі.

Щоб не допустити до соціального вибуху в Німеччині, в 1924 році США прийняли план надання Німеччині допомоги у формі кредитів для відбудови господарства зруйнованого війною. Цей план мав назву “План Дауеса” (віце-президент США) або “Перший міграційний план”.

Мета “Плану Дауеса”:

1.
Надати Німеччині кредити для відбудови господарства;

2.
Зменшити репараційні виплати до 1-1,7 млрд щорічних виплат. Кредит надавався величиною 20 млн $, половину з яких надавали США.

В результаті відбудови німецької промисловості німців зобов’язували продавати продукцію в Росію, щоб їх товари не стали конкурентними США.

Золото за продані в Росії товари німці повинні були передавати Англії і Франції у формі репараційних виплат, а ті у свою чергу мали передавати це золото у США у формі виплат кредитів, взятих під час війни, а строк погашення цих кредитів якраз наступив.

Таким чином від реалізації плана Дауеса найбільше вигравали США, поскільки імпульс розвитку отримала американська економіка. Внаслідок реалізації плану, Німеччина відбудувала своє господарство в 1925-1926 рр.

План Дауеса діяв до 1929р. (почалась Світова економічна криза). Внаслідок економічної кризи найбільше постраждала економіка Німеччини: виникає масове безробіття (>8 млн), склад ВВП понад 50%, окремі галузі закрилися, масове банкрутство- в Німеччині знову виникає критичне становище.

Щоб сприяти подоланню економічних труднощів Німеччини, на зміну плана Дауеса був прийнятий план Юнга, або “Другий репараційний план щодо Німеччини” (1929р.).

План Юнга передбачав:

·
Суттєве зменшення репараційних платежів у Німеччині;

·
Зняття будь-якого контролю з боку Атланти за економікою Німеччини;

·
Достроково припиняється окупація Рейнської області;

·
Шахти Саарської області повертаються Німеччині;

·
Німеччина з мовчазної згоди США (президента Гувера) у 1932 році відмовилася від сплати репарацій- будь-яких і будь-кому.

Таким чином, Німеччина сплатила набагато менше, ніж мала. В 1933 році до влади у Німеччині приходить Гітлер і Німеччина бере курс на мелітаризацію.

 

Суть «Нового курсу».

Програма Ф. Д. Рузвелта, яка отримала гучну назву - «Новий курс», передбачала вжиття заходів, покликаних оздоровити економіку завдяки її докорінному реформуванню. Її наріжним каменем стало державне регулювання фінансових (насамперед торгівлі й кредиту - галузей, які стали живильним середовищем для кризи перевиробництва), економічних та соціальних відносин у країні. Це вимагало від уряду сміливих дій.

Президент покладався на «принцип пилососа» - усі наявні в країні ресурси були кинуті на те, щоб не лише допомогти великому бізнесу, як це завжди робилося раніше, а насамперед відновити купівельну спроможність рядових американців. Вони, у свою чергу, повинні були «розсмоктати» надлишок товарів.

До планів Ф. Д. Рузвелта також входило обмеження сваволі монополій. Він мав намір покласти край зловживанням в економічному і соціальному житті, а також припинити марнотратне використання природних ресурсів.

Президент у своїх традиційних радіозверненнях до країни дохідливо роз'яснював ці принципи американцям, і нація, оцінивши його відвертість, стала надійним партнером свого лідера у відновленні життя.

Він також створив дорадчий орган, який складався з тямущих в економіці людей - «Мозковий центр».

На тлі того, що впродовж 15-ти років у США взагалі не відбувалося жодних перетворень в економічному законодавстві (маючи більшість у конґресі, республіканці блокували їх), «Новий курс» став своєрідною революцією.
Втілення «Нового курсу».

Насамперед потрібно було покласти край банківській паніці. Всі банки було зачинено; повторно вони відкривалися під більш пильним наглядом з урядовими гарантіями, що їхні вклади убезпечуватимуться. Встановлювався державний контроль за ринком акцій.

За наполяганням Ф. Д. Рузвелта було прийнято Закон про відновлення національної промисловості (НРА), про зменшення безробіття, «кодекси чесної конкуренції» регулювали заробітну плату й умови праці. Праця підлітків була заборонена, а профспілки здобули право вести переговори з підприємцями й укладати колективні трудові угоди.

Система позик на будівництво і ремонт житла, доріг і мостів допомогла створити нові робочі місця й скоротити безробіття. Також було надано грошову допомогу авторам, художникам і музикантам, які перебували у скруті. У 1935 р. цей закон був визнаний Конституційним судом таким, який суперечить американській конституції, але пізніше суд визнав, що його необхідність диктувалася кризою.

Закон про регулювання сільського господарства (ААА) 1933 р., до речі, також визнаний неконституційним, відіграв значну роль не лише в оздоровленні фермерських господарств, а й промисловості. Фермерам надавалися значні кредити, заохочувалося поліпшення ґрунтів та скорочення виробництва.

Для допомоги 18-25-річним було створено спеціальний Громадянський корпус (ССС), члени якого займалися лісонасадженням та ремонтними роботами. Це забезпечило роботою близько 3 млн молодих американців.

Ф. Д. Рузвелт також здійснив успішний експеримент з надбання додаткових повноважень владі штату Теннессі (ТВА). Його мета полягала в тому, щоб розвинути ресурси однієї з найбільших річкових систем країни через модернізацію гідроелектричних дамб, які належали федеральному уряду. У результаті електроенергія здешевилася, що дало могутній поштовх розвитку штату.

Президент опікувався долею безробітних, престарілих та інвалідів, оскільки окремі штати самотужки не могли розв'язати проблему соціального страхування. У 1935 р. конґрес прийняв ряд рішень про забезпечення пенсій для літніх людей та інвалідів і страхування проти безробіття. Ці програми частково фінансувалися підприємцями, а частково - самими працівниками, федеральним урядом. Але оскільки СІЛА значно відстали від Європи в цих заходах, то спочатку американці зустріли їх насторожено. Проте невдовзі усі належно оцінили переваги нововведення.

Було б помилкою вважати, що Ф. Д. Рузвелту вдалося реалізувати усі плани. Насправді чимало задумів 1933 р. виявилися нездійсненними або потребували вдосконалення.

Верховний суд, чиїм головним завданням було тлумачення конституції, традиційно був дуже консервативним органом і чимало з указів президента визнав антиконституційними.

У відповідь у 1937 р. Ф. Д. Рузвелт висунув вимогу про реформування Верховного суду, пропонуючи відправляти суддів у відставку після досягнення ними 70-річного віку. І хоча президент зазнав тут невдачі, але суд, усвідомлюючи силу громадської думки, яка беззастережно була на боці Ф. Д. Рузвелта, став значно менше присікуватися до указів.

Президент прищепив нації розуміння того, що конституція не є чимось застиглим, а повинна відігравати роль інструмента для прогресу американської демократії, а не його гальма.

Отож, Ф. Д. Рузвелт мав не лише палких прихильників, а й принципових критиків. Та все ж на виборах 1936 р. він здобув вражаючу перемогу, заручившись підтримкою усіх, за винятком двох, штатів. Його перемога мала величезне значення не лише для Америки, а й для Європи, де зростала загроза тоталітаризму й нової війни. Для демократичних європейських лідерів було украй важливо мати в особі Ф. Д. Рузвелта союзника.

Світове господарство в роки Другої світової війни. Економічні наслідки війни.

Майже всі країни-учасниці вийшли з війни економічно-виснаженими. Дуже постраждав світовий транспорт: зруйновано залізничні колії, мости, порти. За роки війни значно знизився життєвий рівень, що призвело до високої смертності населення. Надзвичайно негативним чинником став підрив національних валют. Лише США, уміло використовуючи конюнктуру, що склалася у роки війни, подвоїли обсяг промислового виробництва, а чистий прибуток навіть потроїли.
Деякі економічні завдання повоєнного періоду виявили нові форми та методи їх реалізації. Серед них доцільно проаналізувати план Маршалла. У червні 1947р. держсекретар США Дж. Маршалл, виступаючи у Гарварді, запропонував план допомоги європейським державам. У квітнв 1948 р. конгрес прийняв закон про допомогу іноземним державам, що й стало початком виконання плану Маршалла. За чотири роки реалізації плану Маршалла (1948-1951) 16 європейських країн отримали від СШАдопомогу у розмірі 17 млрд доларів. Досить цікавою була структура поставок: 70% становили продовольство, паливо та добрива. Надзвичайно важливим аспектом втілення плану стали джерела фінансування. Так, поставки предметів життєвої необхідності являли собою дотації, а не позички. А місцева валюта, отримана від продажу продукції, що ввозилася, використовувалася урядом європейських країн для скорочення дефіциту бюджету, а отже, і темпів інфляції. Водночас умови отримання допомоги за планом Маршалла були досить жорсткими: відмова від націоналізації промисловості, свобода підприємництва, зниження митних тарифів.
План Маршалла на сьогодні є однією з найбільш успішних економічних програм в історії, адже завдяки його реалізації було досягнуто всіх його явних та таємних цілей:

· Економіка країн Західної Європи була відбідована;

· Європейські країни зуміли погасити зовнішню заборгованість;

· Вплив комуністів і СРСР було послаблено;

· США отримали надзвичайно великий ринок збуту;

· Було відбудовано і зміцнено європейський середній клас, існування якого є гарантом збереження політичної стабільності та стійкого розвитку.

Найхарактерніші риси трип. культури:

1. Кругове розташування поселень. Будуючи хату, забивали в землю дубові палі, між якими закладали стіни з плетеного хворосту, обмазаного глиною. Дах покривали соломою або очеретом. Він мав чотири схили та димар. Долівка – глиняна, в середині приміщення – велика піч, навколо якої лежанки з випаленої цегли. Хати розмальовували.

2. Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю. Землю обробляли деревяною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником. Борошно одержували за допомогою зернотерок. Розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней.

3. Розвивалось общинне ремесло. Почали використовувати кераміку. Посуд прикрашали різнокольоровим орнаментом.

4. Виникло прядіння і ткацтво, ткацький верстат.

5. Остаточно завершилось формування техніки обробки каменю, вдосконалилися лук і стріли, зявилися справжні камяні сокири.

6. Виник наземний транспорт – лижі, віз, сани.

7. Досить розвинута система обміну. Існують дані, що трипільці отримували в обмін на хліб, худобу від остготських племен коней.

Трипільська культура дає підстави зробити висновок, що вона знаходилась на високому рівні розвитку. Населення трип. культури стало субстратом, праосновою укр.. народу.

Основними рисами бронзового віку, який охопив 2 тис. до н.е. є панування відтворюючого господ, швидкий розвиток тваринництва й орного землеробства, відособлення скотарських племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзоливарного. Виникли місцеві центри металургії та металообробки бронзи.

В період раннього заліза виділяється пчеворська культура (Поселення на Волині, Подністров’ї, Поліссі, Закарпатті).

Господарство досить розвинуте як на той час. Займалися переважно землеробством і тваринництвом. Було розвинуте ремесло, будівництво. Знали залізоплавильні горна. Вели торгівлю, натуральний обмін. Завозили залізну руду з Гальштату і Кавказу. Знали гончарний круг. Більшість істориків вважають цю культуру зародженням прасловянства.

На схід від пчеворської культури в цей період виділяється зарубинецька культура. Відомо понад 500 поселень і 1000 могильників. Заселяли територію Полісся, Пд. Бугу, Десни. Існувала в 3 ст. до н.е.

Економіка базувалась на с\г. На Поліссі – вирубне землеробство, на лісостепу – орне. Виявлено багато ремісничих майстерень: ковальські, гончарні, ювелірні. Серед виробів – залізні ножі, сокири, серпи, наконечники для стріл. За часів цієї культури формуються майже всі галузі господарства, встановлюються постійні торгові зв’язки з античними містами Причорномор’я.

 

Ремесла в Україні в ХІІІст
Гончарство – один з найдавніших видів народного ремесла. Уже трипільські гончарні вироби свідчать про тонкий естетичний смак давніх гончарів, їхню високу майстерність. Гончарство несе в собі незбагненну цінну інформацію про етнографічні особливості побуту найдавніших племен і народів, що заселяли нашу землю в минулому.

Зникли давні міста, зітліли вироби з полотна, шкіри, вкрилися іржею вироби з металу, зате горщик, відкопаний археологами, промовляє до нас від імені безіменного Гончара, що жив тисячі років тому. Знаючи геомагнітне поле Землі, вчені визначають вік гончарних виробів з точністю до 25 років (обпалений на вогні горщик, намагнітившись залишається таким впродовж багатьох століть).

Кераміка (гр. керамос – глина) за часів середньовіччя зазнала технологічних нововведень: застосування кожного гончарного круга, під поливних розписів, виробництво кахлів та ін. В ХVIII ст. в Україні поширився один з різновидів кераміки – майоліка. Майоліка набула широкого застосування в багатьох містах України, хоча осередки її виготовлення були лише в Києві, Ніжині, Ічні, а пізніше – в Опішні, Косові та ін. Майолікові вироби з кольорової глини, вкриті поливою й розписані в народному стилі, й нині прикрашають житла сучасних українців. Популярна й нині керамічна пластика: іграшка та скульптура.

Серед керамічних виробів побутують миски, полумиски, глечики, горнята, макітри, куманці, кухлі, дзбанки, барила та ін. Традиції гончарного виробництва й художнього оздоблення в різних регіонах мають свої різноманітності. Серед виробів керамічної пластики – баранці, леви, коні, олені, птахи, дитячі свистунці, сюжетні набори скульптурок.

З гончарними виробами пов’язана велика кількість обрядів і звичаїв, насамперед магічних. Це і розбивання горщика під час хрестин, весілля, похорон, і виставлення на тинах горщиків для оберігання від посухи тощо. Приїзд в село Гончара віщував дівчатам швидке одруження.

Отже, загальний огляд господарського розвитку від найдавніших часів на терит. нинішньої Укр.. дає підстави зробити такі висновки:

1. З найдавніших часів терит. Укр.. була складовою частиною еволюції людства.

2. Провідною рисою господ. життя була безпреривність економ. прогресу: від привласнюючих форм господар. до відтворюваних.

3. Закономірності розвитку та періоди первісної доби для населення України та Близького сходу були спільними.

4. Прогресу форм господар. сприяли як зміни природно-клімат. умов, так і торгівля з суспільними спільнотами.

 

Ф еодальне землеволодіння і Україні

З 6 ст. н.е. у східних словян почався період генезису феодального господарства. Завершилось становлення общини-марки, яка у словян дістала назву „верв”. Ділянки, що були у користуванні окремих родин, передавались у сімейне володіння. Виникла приватна алодальна форма власності на землю. Закріплення алоду в першу чергу за представниками родоплемінної знаті зумовлювало майнову нерівність в общині. Нагромадженню багатств також сприяли внутрішня і зовнішня торгівля, війни.

Утворення Київської держави (882) було фактором, що прискорив формування приватної власності. 10-11 ст. – період інтенсивного її розвитку, що здійснювався у 2 напрямках. По-перше, посилювалась економічна диференціація в общині, алод переростав у феод-вотчину(„жизнь”) – велике феодальне землеволодіння на спадковому праві. По-друге, з виникненням держави відбувся процес завоювання територій сусідських общин (окняжіння землі), становлення державної, в особі князя, власності на землю. Це була власність не особисто князів, а „столів” на яких вони сиділи і збирали данину.

Вже в 11 ст. почався процес перетворення столів волостей у спадкове землеволодіння князів. Але процес цей не був завершений до монголо-татар. навали.

Вже в 12 ст. склався князівський васалітет. Київський князь роздавав землі удільним князям. Ці володіння мали бенефіцій ний характер, належали не князю, а уділу, яким він управляв. Їх власник зобов’язувався нести службу на користь київського князя

Існували такі форми землеволодіння: князівське, боярське, церковне.

Князь був володарем усієї державної землі, але фактично розпоряджався лише власним доменом.

В Україні існували різні категорії економічно-залежних людей. За „Руською правдою” – це челядь, смерди, закупи, рядовичі, ізгої.

В добу раннього феодалізму селяни або смерди – були вільними і економічно самостійними. Мали власне господарство, сиділи на власних землях, які передавалися у спадок. З розвитком феодального землеволодіння вільні селяни перетворювались у феодально-залежних селян, які працювали на землі феодала, залишаючись особисто вільними.
Сталінська індустріалізація та її реальні результати. Характеристика промислового розвитку в Україні в 30 –х роках хх ст.

Скасувавши НЕП, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до “побудови матеріально – технічної бази соціалізму”. Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв’язку із взятим курсом на індустріалізацію, - це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.

У результаті сталінського стрибка в індустріалізації України поглибилися диспропорції в розвитку господарства, зріс дефіцит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція. Загострив проблему постачання населення міст продовольством неврожай 1928 р. в Україні. З другого кварталу 1928 р. була запроваджена карткова система розподілу продуктів. В 1935 р. карткову систему було скасовано й встановлено єдині ціни на хліб.

Щодо промислового розвитку України перший п’ятирічний план виявився найбільш сприятливим. Найбільшою електростанцією в Європі вважався Дніпрогес, побудований в 1932 р. в Запоріжжі. Поряд із розширенням існуючих споруджувалися нові гіганти металургії, такі як “ Азовсталь”, “ Запоріжсталь”, “ Криворіжсталь”. У 1932 р було побудовано перший в Україні електрометалургійний завод з випуску інструментальної сталі “ Дніпроспецсталь”. Україна вийшла на одне з перших місць у світі за рівнем розвитку чорної металургії.

У харчовій промисловості виникли нові галузі – маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська.

Однак розвиток легкої промисловості значно відставав від важкої, а попит постійно випереджав виробництво товарів широкого вжитку.

Індустрія докорінно змінила структуру господарства, зокрема співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальному обсязі валової продукції. Такий непропорційний розвиток промисловості негативно вплинув на економічне становище України.

Внутрішня і зовнішня торгівля. Формування українського національного ринку

Економіка українських земель впродовж ХVІ - XVIII ст. залишалася аграрно-ремісничою. Промисловість, виражена в основному ремеслами та промислами, була слаборозвиненою. У XVI ст. з'являються складніші виробництва мануфактурного типу, яких, однак, було небагато. Їх виникнення та розвиток були пов'язані із становленням індустріальних суспільств у Західній Європі, формуванням національного ринку.

Міста. Важливу роль у господарському житті України XVI - XVIII ст. відігравали міста, які були центрами товарного виробництва й обміну. Міста були носіями суспільно-економічного прогресу. У даний період зростає значення старих міст України, відбудованих після монголо-татарської навали. Процеси прискореної урбанізації проявилися спочатку на Заході - в Червоній Русі, на Волині. Так, у Червоній Русі число міст за період з 1500 до 1648 рр. зросло в 2,5 рази. Всього міст тут у 1648 р. нараховувалось 253.

Значна частина міст України виникла у другій половині XVI ст., коли відбувалася колонізація та заселення Наддніпрянщини і з'явилася потреба у зміцненні кордону перед татарськими нападниками. Більшість міст та містечок виросли на південних окраїнах заселеної території, на краю "дикого поля" - на Брацлавщині, Уманьщині, Полтавщині.

Часто у створенні міст ініціатива належала польським магнатам, але будували і проживали у містах переважно українці. У 40-их роках XVII ст. в Україні було майже тисяча міст і містечок. Більшість з них були невеликими, число їх мешканців становило від 600 до 3 тис. чоловік.

Найбільшими були Львів (більше 20 тис. жителів), Кам'янець-Подільський, Умань, Біла Церква, Острог, Меджибіж (кожне з них налічувало майже 10 тис. мешканців), а також Луцьк, Кременець, Перемишль, Самбір, Житомир, Ярослав та ін. Важливішу роль починає відігравати Київ.

Прискореному розвитку міст України сприяло самоврядування, прийняте у відповідності з магдебурзьким правом і яке отримали чимало міст.

Специфічною рисою українських міст був їх багато в чому аграрний характер. У 1646 р. міста і містечка ділилися на 2 головні типи - міста із землеробським характером господарства і міста із розвинутим ремеслом і торгівлею. Але сільське господарство не було головним заняттям міського населення.

Ремесло. Виробничу основу більшості міст складало ремесло - дрібне ручне виробництво промислових товарів. Міський ремісник мав свої знаряддя праці, самостійно вів власне господарство, що базувалося на особистій праці з метою не одержання прибутків, а добуванням засобів для існування. Міське ремесло, на відміну від сільського, мало професійний характер. До провідних галузей ремісничого виробництва в Україні належали ковальське, шевське, кравецьке, а також деревообробні та харчові ремесла.

В середині цих галузей поглиблювалася спеціалізація ремісників за вужчими спеціальностями. Так, у харчовій галузі були: різники, м'ясники, сальники, ковбасники; мельники, мірошники, крупники, гречаники; олійники, маслянники; пекарі, перепічники; хлібники, калачники, пиріжники, сластьоники; пивовари, солодовники, винники, бражники, медівники та ін. На думку дослідників, у містах України першої половини XVI ст. існувало майже 120 ремісничих спеціальностей.

Цехи. Для міського ремесла України тривалий час була характерна цехова організація - об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки - цехи. Поява цехів в Україні пов'язана із поширенням тут магдебурзького права. Певна річ, мало місце і запозичення елементів цехової організації в Західній Європі.

Наявність цехів в українських містах вперши документально засвідчено у кінці XIV ст. Саме у цей час було даровано цехові права ремісничим об'єднанням Львова та Перемишля. Перша половина XVI ст. ознаменувалася створенням цехових організацій в більшості великих міст України. У першій половині XVII ст. кількість цехів у Львові досягла вже ЗО, вони об'єднували більше 500 майстрів 133 спеціальностей.

У тих містах, де ремесло було менше розвинутим, існували цехи споріднених і навіть неспоріднених спеціальностей. Іноді, коли місто було невеликим, тут існував всього один цех, що об'єднував усіх ремісників. Крім цехового, в українських містах існувало й позацехове ремесло.

Мануфактури. Початок мануфактурного періоду промисловості в Україні датується по-різному. Початкові форми мануфактури, на думку більшості істориків, виникли ще в першій половині XVI ст. Основою появи мануфактур були селянські та міські промисли і ремесла. Саме сільські та міські промисли, де не було цехових обмежень, виявилися найпридатнішими для технічних нововведень, нових форм організації виробництва і праці.

Технічною передумовою для створення мануфактур було широке використання водяного колеса, що забезпечувало перехід від дрібного ручного виробництва до великого механізованого. Водяні млини механізували виробничі процеси не лише у борошномельній галузі промисловості, а й використовувались у текстильній, деревообробній, металообробній та інших галузях.

Найкраще розвивалися борошномельні мануфактури, яким служили не лише водяні, а й вітряні млини. У 1640 р., в маєтках Яреми Вишневецького було 476 млинів. У Гетьманській державі на будівництво та використання млинів видавалися спеціальні універсали, а їхніми власниками чи орендарями були шляхта. старшина, козаки та селяни.

Успішно розвивалося ґуральництво, броварництво та медоваріння, які мали добру сировинну базу в Україні і приносили великі прибутки своїм власникам. Ґуральні та пивоварні були в кожному фільварку, маєтку, в кожному селі України.

Розвивалося металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого була рудня. Рудні складалися з млина, димарні, де з руди плавилося залізо, і кузні. В кінці XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури, на яких спочатку виплавляли чавун, а потім сталь.

У першій половині XVI ст. в Україні почали виробляти папір. Найбільше папірень було у Східній Галичині, основним центром українського паперового виробництва вона залишалася впродовж XVII - XVIII ст. Папірні були в основному власністю поміщиків, монастирів і козацької старшини. У XVI ст. здобутки у паперовій промисловості України дозволили відкрити добу книгодрукування, яке також здійснювалося у друкарнях мануфактурного типу.

У Слобідській та Лівобережній Україні успішно розвивалося селітряне виробництво, зосереджене в басейнах рік Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, в районі Чугуєва та Путивля. Ще до Хмельниччини в Україні існувало 20 селітроварень, які були монополією держави. Наприкінці XVIII ст. лише на Слобожанщині було 500 селітряних мануфактур.

В Україні у ХVІ - XVIII ст. існувало багато інших видів мануфактур. Серед них успішно розвивалися гути (виробництво скла), буди (виробництво поташу), солеварні, пороховні. До мануфактур належали підприємства з виробництва гармат і дзвонів, карбування монет, текстильні, суднобудівні та інші підприємства.

Мануфактури являли собою відносно великі підприємства, на яких частково застосовувалася механізована праця, хоча ручна праця все ж домінувала. На мануфактурах існував поділ праці, використовувалася наймана праця. Мануфактурне виробництво було в основному товарним і ринковим. З виникненням мануфактур укрупнювалося виробництво.

У другій половині XVIII ст. в Україні було майже 40 централізованих мануфактур, які виникли в текстильній галузі і які можна вважати зародками великого капіталістичного виробництва, їх виникнення було тісно пов'язане з військово-господарськими потребами держави. Подібні мануфактури з'явилися в інших галузях промисловості. В цілому, XVIII ст. - період розквіту мануфактурного виробництва в Україні.