Стаття 13. Державне замовлення, державне завдання 4 страница

Держава гарантує захист права власності організацій роботодавців та їх об'єднань.

Організації роботодавців та їх об'єднання мають право здійснювати міжнародну діяльність відповідно до Закону України «Про організації роботодавців», інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

5. Порядок утворення та засади діяльності організацій та об'єднань роботодавців визначаються цим Кодексом, Законом України «Про організації роботодавців» та іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 22. Особливості управління господарською діяльністю у державному секторі економіки

1. Держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

2. Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

3. Повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки - Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законом.

4. Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

5. Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

6. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

7. Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.

8. Законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

9. Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у главі 23 цього Кодексу.

10. Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

1. Стаття, що коментується, визначає особливості управління господарською діяльністю у державному секторі економіки. Перехід економіки України на ринкові засади господарювання викликав необхідність приватизації значної частини державної власності, але не всі об'єкти державної власності можуть бути приватизовані. Держава визначає перелік об'єктів державної власності, які мають для неї важливе значення і тому не підлягають приватизації. Управління такими об'єктами здійснюється державними органами.

2. Необхідність існування державного сектора обумовлюється ще Іі тим, що певні види господарської діяльності можуть здійснюватися лише державними підприємствами. Це діяльність, пов'язана, наприклад, з розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракетоносіїв, виготовленням і реалізацією військової зброї і боєприпасів до неї тощо. Держава визначає також перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані. Держава зберігає право вирішального впливу на такі підприємства, якщо частка державної власності в їх статутному фонді перевищує п'ятдесят відсотків або держава володіє контрольним пакетом акцій у цих організаційно-правових формах.

3. Згідно з Конституцією Кабінет Міністрів України як вищий орган в системі органів виконавчої влади забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності і здійснює управління в державному секторі економіки. Повноваження міністерств, інших органів влади, організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законодавством. Так, міністерства, в межах наданих їм повноважень, виконують функції управління майном державних підприємств, що належать до їх сфери управління, видають спеціальні дозволи (ліцензії) на проведення певних видів господарської діяльності, здійснюють інші функції, що випливають з покладених на них завдань.

4. Як уже зазначалося, Законом України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [318] визначено види цієї діяльності, які можуть здійснюватися виключно державними підприємствами і організаціями (наприклад, діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж та супутникових систем телефонного зв'язку).

5. Реалізація права державної власності здійснюється державою через систему повноважень відповідних органів управління - Уряду, Фонду державного майна, Національної академії наук, Української академії аграрних наук, інших самоврядних організацій щодо суб'єктів господарювання, які належать до цього сектора і здійснюють діяльність, володіючи державним майном на праві повного господарського відання (державні підприємства) чи права оперативного управління (казенні підприємства).

6. До суб'єктів господарювання у державному секторі економіки застосовуються заходи державної регламентації, передбачені Кодексом, що коментується, але враховуються особливості їх правового статусу. Оскільки ці суб'єкти не є власниками закріпленого за ними державного майна, управління ними покладено на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи державної виконавчої влади. Державні підприємства не можуть бути засновниками господарських товариств будь-яких організаційних форм та видів, кооперативів тощо.

Для державних підприємств і організацій з метою забезпечення інвестиційної діяльності встановлено порядок використання їх прибутку. Вони після сплати обов'язкових платежів проводять відрахування від прибутку, що залишається у їх розпорядженні, на технічне переобладнання виробництва, освоєння нових технологій за нормативами, встановленими органами, які виконують функції з управління майном, що перебуває у державній власності, в розмірах не менш як 30 відсотків і не більш як 80 відсотків.

7. При формуванні державної програми економічного і соціального розвитку України відображається серед інших і показник розвитку державного сектора економіки, зокрема ефективності використання об'єктів права державної власності, розвитку казенних підприємств, особливості здійснення антимонопольної конкурентної політики.

8. Особливості суб'єктів господарювання державного сектора економіки враховуються і в процедурі визнання державних підприємств банкрутами. Державну політику щодо запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єктів господарювання або визнання їх банкрутами стосовно державних підприємств та підприємств, у статутних фондах яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, здійснює орган державної влади з питань банкрутства. До державних підприємств, які відповідно до закону не підлягають приватизації, вказані процедури застосовуються в частині санації чи ліквідації лише після виключення їх з переліку цих підприємств (ст. 214 ГК).

9. Коментована стаття встановлює заборону органам управління, які здійснюють повноваження щодо розпорядження державною власністю та управління діяльністю суб'єктів господарювання, делегувати іншим суб'єктам такі повноваження з метою запобігання надмірному збільшенню числа таких органів, що може негативно вплинути на ефективність управління державною власністю.

Стаття 23. Відносини суб'єктів господарювання з органами місцевого самоврядування

1. Органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах, визначених Конституцією України, законами про місцеве самоврядування та іншими законами, що передбачають особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самоврядування можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання також окремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

2. Відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватись також на договірних засадах.

3. Правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими для виконання усіма учасниками господарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

4. Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання забороняється. Не допускається видання правових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

5. Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання недійсними актів підприємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів місцевого самоврядування.

6. Органи, посадові та службові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед суб'єктами господарювання, підстави, види і порядок якої визначаються Конституцією України та законом.

7. Спори про поновлення порушених прав суб'єктів господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, вирішуються в судовому порядку.

1. Коментована стаття встановлює загальні принципи та описує форми здійснення взаємовідносин органів місцевого самоврядування із суб'єктами господарювання. До органів місцевого самоврядування в Україні відносяться сільські, селищні, міські, районні (крім районів у містах), районні в містах, обласні ради, їх виконавчі та інші органи.

Компетенцію органів місцевого самоврядування у відносинах з суб'єктами господарювання визначають Конституція України, Закони України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324], «Про столицю України - місто-герой Київ» [458]. При цьому необхідно мати на увазі, що Європейською хартією місцевого самоврядування [11], ратифікованою Україною у липні 1997 року (Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування» [429]), встановлено таке: «Головні положення та функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією чи законом. Однак це положення не заважає наділенню органів місцевого самоврядування повноваженнями і функціями для спеціальних цілей відповідно до закону». Таким чином - і це зазначено в коментованій статті - окремими правами щодо суб'єктів господарювання згадані вище ради наділяються різними законодавчими актами України, основним предметом регулювання яких не є місцеве самоврядування.

Суб'єктами відносин із суб'єктами господарювання на підвідомчій радам території можуть бути не тільки ради та їх органи, а також їх посадові особи (голови рад, керівники виконавчих та інших органів рад), але також особливі посадові особи — сільські, селищні, міські голови. Специфіка їх правового становища полягає в тому, що вони не входять до складу ради і не підконтрольні їй, обираються, як і рада, усім населенням адміністративно-територіальної одиниці, представляють територіальну громаду, мають власну компетенцію, закріплену в статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

2. Органи місцевого самоврядування, як і суб'єкти господарювання, є юридичними особами, на які поширюються положення даного Кодексу та Цивільного кодексу України про правоздатність. З питань, які органи місцевого самоврядування відносно суб'єктів господарювання виконують не в межах владних повноважень, правовідносини між ними можуть бути опосередковані договорами, угодами. Відповідно до законодавства можуть бути встановлені обов'язки органів місцевого самоврядування по укладенню окремих договорів. Зокрема, Законом України «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області» [450] передбачено укладення договору про реалізацію проекту, сторонами якого є місцева рада та інвестор, типова форма договору затверджена Кабінетом Міністрів України.

3. Органи місцевого самоврядування, їх виконавчі й інші органи та посадові особи видають правові і розпорядчі акти, обов'язкові для виконання на підвідомчій радам території. До таких актів відносяться рішення рад, рішення виконавчих комітетів рад, розпорядження відповідних сільських, селищних, міських голів, голів районних у місті, районних, обласних рад, накази керівників виконавчих та інших органів рад. Акти, перелічені вище, можуть бути нормативного чи ненормативного характеру. До перших належать акти, що поширюються на необмежене число осіб (наприклад рішення місцевої ради про введення місцевих податків і зборів, затвердження порядку їх стягнення), до других — такі, що мають локальний, індивідуальний характер.

Основною вимогою до актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування є їх відповідність законодавству. Це означає, що останні повинні бути прийняті (видані) у відповідності з компетенцією органу чи посадової особи і не суперечити іншим актам законодавства. Важливе значення має також розподіл компетенції всередині системи місцевого самоврядування, оскільки ряд повноважень органи і посадові особи можуть одержувати від ради в рамках реалізації пункту 3 статті 52 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Ця норма дозволяє сільській, селищній, міській раді приймати рішення про розмежування повноважень між їх виконавчими комітетами, відділами, управліннями, іншими виконавчими органами ради і сільським, селищним, міським головою в межах повноважень, наданих згаданим Законом виконавчим органам сільських, селищних, міських рад. Частину своїх повноважень районні та обласні ради делегують згідно зі статтею 44 цього Закону відповідним місцевим державним адміністраціям, що необхідно мати на увазі при аналізі досліджуваних відносин.

4. Органи та посадові особи місцевого самоврядування не мають права втручатись у господарську діяльність суб'єктів господарювання: встановлювати нормативи відрахувань у фонди суб'єкта чи за іншими напрямами, примушувати виконувати якісь роботи, виробляти продукцію, надавати послуги тощо. Окремо в коментованій статті закріплена заборона зазначеним вище суб'єктам місцевого самоврядування встановлювати обмеження щодо обігу товарів чи послуг. Це відповідає вимогам антимонопольного законодавства і потребам часу, оскільки господарська практика свідчить про непоодинокі випадки обмеження обігу окремих товарів (цукру, зерна тощо).

5. У разі порушення органами і посадовими особами місцевого самоврядування прав чи інтересів суб'єктів господарювання, що охороняються законом, як і при порушенні законних інтересів місцевого самоврядування суб'єктами господарювання сторони цих відносин мають право звернутися за їх захистом до суду.

6. За протиправну діяльність, порушення законодавства щодо прав суб'єктів господарювання органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність. Посадові особи можуть бути притягнуті до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності. Органи місцевого самоврядування відповідають за завдану суб'єктам господарювання шкоду шляхом розгляду справ у господарських судах. Відзначимо, що компенсуються і матеріальна, і моральна шкода, розміри яких встановлює суд.

7. Більшість спорів за участю органів і посадових осіб місцевого самоврядування із суб'єктами господарювання, як засвідчує практика, розглядається господарськими судами. Порядок подачі і розгляду заяв господарськими судами регламентується Господарським процесуальним кодексом України. Результатами розгляду подібних заяв може бути рішення про визнання актів органів, посадових осіб місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання недійсними і про відшкодування винними збитку, заподіяного винною дією (бездіяльністю). Посадові особи несуть відповідальність і відшкодовують шкоду, завдану суб'єктам господарювання, за рішенням суду безпосередньо або з опосередкуванням через органи самоврядування, з якими вони мають трудові відносини.

Стаття 24. Особливості управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки

1. Управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

2. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у комунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління між зазначеними суб'єктами у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

3. Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

4. Законом можуть бути встановлені особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики щодо комунального сектора економіки, а також додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу і права комунальної власності при реалізації процедури банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального сектора економіки.

5. Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах та порядку, визначених законом.

1. Господарський комплекс України представлений суб'єктами господарювання різних форм власності. Значну частину цього комплексу становить комунальний сектор економіки. За останнє п'ятиріччя цей сектор виріс в обсязі. Пов'язано це з передачею в комунальну власність об'єктів соціально-культурного призначення та житла, що знаходилося у віданні підприємств різних форм власності (у першу чергу державних чи тих, що перебували раніше в державній власності); створенням нових суб'єктів господарювання, покликаних вирішувати завдання, що стоять перед територіальними громадами. Правове регулювання процесів передачі об'єктів з державної в комунальну власність забезпечує Закон України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» [376]. Відповідні місцеві ради (обласна, районна, міська, селищна, сільська, районна у місті) на своїй території створюють господарюючі суб'єкти. Повноваження по створенню комунальних підприємств, установ, організацій закріплені у статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324].

2. У комунальному секторі економіки господарюють суб'єкти різних організаційно-правових форм. Щодо створення та діяльності багатьох з них існують особливості, передбачені нормами галузевого, тобто спеціального законодавства. Так, особливості створення та діяльності комунальних установ охорони здоров'я регулюються Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХII, особливості діяльності в галузі шкільної освіти — Законом України «Про освіту» [350] тощо.

Більшість підприємств, організацій, установ, заснованих на комунальній власності, у процесі створення чи наступної діяльності наділяються органами місцевого самоврядування статутними фондами. Якщо господарюючий комунальний суб'єкт не має статутного фонду, то майно закріплюється за ним на підставі іншого титулу. Відповідно до закону майно, що знаходиться у господарюючого суб'єкта, може бути в нього на праві господарського відання чи права оперативного управління.

На праві господарського відання майно закріплюється за комунальними комерційними підприємствами (див. коментар до ст. 78 цього Кодексу), на праві оперативного управління -за комунальними некомерційними підприємствами, комунальними установами. Специфіка правового режиму комунального майна, що знаходиться у комунальних суб'єктів господарювання, серед іншого, характеризується тим, що останні використовують не приналежне їм майно. Власником об'єктів комунальної власності є територіальна громада сіл, селищ, міст. Комунальні ж підприємства, установи, організації, по суті, організують господарське використання об'єктів власності територіальної громади. Обумовлюється це тією обставиною, що найважливішим повноваженням із тріади повноважень власника - розпорядженням — вони не наділені.

Важливе значення для діяльності суб'єкта господарювання, що як належить до комунального сектора економіки, так і не належить до нього, є його правовий статус, що закріплюється в статуті чи іншому документі, наприклад положенні. Статут, положення (далі — статут) визначають мету створення та діяльності суб'єкта господарювання комунальної власності, умови створення статутного фонду, особливості організації управління та інші, передбачені статтею 57 даного Кодексу аспекти (поряд з іншими установчими документами).

3. Суб'єктом господарювання комунального сектора економіки можуть бути комунальне унітарне підприємство, установа, організація. Крім цього, даним Кодексом до суб'єктів комунального сектора економіки віднесені інші суб'єкти господарювання, у статутному фонді (у майні) яких частка комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків, що надає їм право вирішального голосу. Такими суб'єктами є господарчі товариства (див. докладніше гл. 9 Кодексу), банки. До суб'єктів господарювання у комунальному секторі економіки відносяться також об'єднання за участю комунальних підприємств, де частка останніх перевищує п'ятдесят відсотків.

4. У комунальному секторі економіки об'єктивно створюються передумови для функціонування монопольних суб'єктів господарювання. Системи життєзабезпечення діяльності населених пунктів, що не є комерційно вигідними, знаходяться у сфері інтересів територіальних громад і в силу своєї специфіки не можуть дублюватися чи дублювання є економічно чи з інших міркувань неможливим, недоцільним. Прикладом можуть бути системи водопостачання, каналізації, забезпечення надходження місцевих зборів тощо. Такий підхід підкріплений вимогами антимонопольного законодавства (див.: Закон України «Про природні монополії» [419]).

5. Відповідальність за результати діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, реалізується у вигляді отримання негативних наслідків для майна, що перебуває в користуванні комунальних підприємств, установ, організацій. Таке майно, залежно від його правового режиму, може бути відчужене без згоди відповідної ради, на нього може бути накладено арешт чи іншим способом обмежується його використання. Іншим несприятливим наслідком може бути припинення діяльності суб'єкта господарювання комунальної власності, що виконував значущу для територіальної громади функцію, і, таким чином, рада повинна буде створювати інший суб'єкт, щоб заповнити виниклу «прогалину». А це спричиняє витрати та втрати матеріального й іншого характеру.

Органи місцевого самоврядування також повинні компенсувати видатки суб'єктів господарювання комунального сектора економіки, викликані виконанням рішень рад, їх органів, якщо вони не були забезпечені відповідними матеріальними та грошовими ресурсами.

Глава З ОБМЕЖЕННЯ МОНОПОЛІЗМУ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ І СПОЖИВАЧІВ ВІД НЕДОБРОСОВІСНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

Стаття 25. Конкуренція у сфері господарювання

1. Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку.

2. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб'єктів господарювання тієї чи іншої форми власності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб'єктів господарювання чи іншим способом порушують правила конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи державної влади, до повноважень яких належить контроль та нагляд за додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства, а також суб'єкти господарювання можуть оспорювати такі акти в установленому законом порядку.

3. Уповноважені органи державної влади і органи місцевого самоврядування повинні здійснювати аналіз стану ринку і рівня конкуренції на ньому і вживати передбачених законом заходів щодо упорядкування конкуренції суб'єктів господарювання.

4. Держава забезпечує захист комерційної таємниці суб'єктів господарювання відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

1. Конкуренція є одним з основних інструментів ринку. При цьому існування конкуренції можливо лише в разі відповідності певним суттєвим умовам. До них, наприклад, можна віднести:

наявність майнової та організаційної незалежності постачальників товарів у кількості, достатній для виникнення змагальності між ними;

наявність майнової та організаційної незалежності покупців товарів у кількості, достатній для формування платоспроможного попиту і можливості вибору товарів;

незалежні дії постачальників та споживачів, відсутність штучного формування умов реалізації товарів на ринку;

відсутність економічних та інших перешкод у доступі до сировини, матеріалів та капіталів.

2. Антимонопольний комітет України має право приймати розпорядження та рішення за заявами і справами, у тому числі щодо зміни або скасування актів органів державної влади та місцевого самоврядування.

У разі незгоди з розпорядженням Антимонопольного комітету України і його територіальних відділень, підприємці, органи державної влади та місцевого самоврядування, інші зацікавлені особи мають право на звернення до господарського суду з заявою про зміну повністю або частково розпоряджень Антимонопольного комітету та його територіальних відділень (ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [282]).

3. Слід зазначити, що застосування конкурентного законодавства неможливе без співвідношення з конкретним товарним ринком. Ретельна ідентифікація товарного ринку і рівня конкуренції на ньому здійснюється у відповідності з Методикою визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку [32].

Грунтуючись на стані ринку і рівні конкуренції, уповноважені органи державної влади та місцевого самоврядування розробляють і реалізують заходи щодо розвитку конкуренції, здійснюють регулювання відповідних ринків і діяльності монополістичних утворень, беруть участь у формуванні галузевих та регіональних програм ринкових перетворень.

4. Стаття містить загальні положення щодо державного забезпечення захисту комерційної таємниці суб'єктів господарювання. У свою чергу, норми щодо захисту комерційної таємниці від недобросовісної конкуренції закріплені в статті 36 Кодексу. При цьому забезпечувальна роль держави полягає у сприянні збереженню дійсної та потенційної цінності комерційної таємниці суб'єктами господарювання шляхом встановлення переліку відомостей, що становлять комерційну таємницю, і відповідальності за її незаконне отримання та розголошення.

Стаття 26. Обмеження конкуренції

1. Рішення або дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які спрямовані на обмеження конкуренції чи можуть мати наслідком такі обмеження, визнаються обґрунтованими у випадках:

подання допомоги соціального характеру окремим суб'єктам господарювання за умови, що допомога подається без дискримінації інших суб'єктів господарювання;

подання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або послуг, перелік яких встановлюється законодавством;