Кооперація клітин при імунній відповіді. Роль окремих клітин імунної системи, їх взаємодія. Цитокіни, лімфокіни, інтерлейкіни.

Імунна реакція організму може мати різний характер, але завжди починається з захоплення антигену макрофагами крові та тканин або ж зі зв'язування з стромою лімфоїдних органів. Нерідко антиген адсорбується також на клітинах паренхіматозних органів. У макрофагах він може повністю руйнуватися, але частіше піддається лише частковою деградації. Зокрема, більшість антигенів в лізосомах фагоцитів протягом години піддається обмеженою денатурації і протеолизу. Залишилися від них пептиди (як правило, два-три залишку амінокислот) комплексируются з експресувати на зовнішній мембрані макрофагів молекулами МНС.

Макрофаги і всі інші допоміжні клітини, що несуть на зовнішній мембрані антигени, називаються антігенпрезентірующімі, саме завдяки їм Т-і В-лімфоцити, виконуючи функцію презентації, дозволяють швидко розпізнавати антиген.

Імунна відповідь у вигляді антителообразования відбувається при розпізнаванні В-клітинами антигену, який індукує їх проліферацію і диференціацію в плазмоціт. Прямий вплив на В-клітину без участі Т-клітин можуть надати тільки тімуснезавісімих антигени. У цьому випадку В-клітини кооперуються з Т-хелперами і макрофагами. Кооперація на тімусзавісімих антиген починається з його презентації на макрофаге Т-хелперів. У механізмі цього розпізнавання ключову роль мають молекули МНС, так як рецептори Т-хелперів розпізнають номінальний антиген як комплекс в цілому або ж як модифіковані номінальним антигеном молекули МНС, що придбали чужорідність. Розпізнавши антиген, Т-хелпери секретують?-Інтерферон, який активує макрофаги і сприяє знищенню захоплених ними мікроорганізмів. Хелперно ефект на В-клітини проявляється проліферацією і диференціацією їх в плазмоцити. У розпізнаванні антигену при клітинному характер імунної відповіді, крім Т-хелперів, беруть участь також Т-кілери, які виявляють антиген на тих антигенпрезентирующих клітинах, де він комплексируется з молекулами МНС. Більш того, Т-кілери, що зумовлюють цитоліз, здатні розпізнавати не тільки трансформований, а й нативний антиген. Купуючи здатність викликати цитолиз, Т-кілери:

- зв'язуються з комплексом антиген + молекули МНС класу 1 на клітинах-мішенях;

- залучають до місця зіткнення з ними цитоплазматические гранули;

- пошкоджують мембрани мішеней після екзоцитозу їх вмісту.

В результаті продукують Т-кілерами лімфотоксин викликають загибель всіх трансформованих клітин організму, причому особливо чутливі до нього клітини, заражені вірусом. При цьому поряд з лімфотоксин активовані Т-кілери синтезують інтерферон, який перешкоджає проникненню вірусів у навколишні клітини і індукує в клітинах освіту рецепторів лімфотоксин, тим самим підвищуючи їх чутливість до литическому дії Т-кілерів.

Цитокіни – це низькомолекулярні, біологічно активні білки, які створюються і секретуються як лімфоцитами (лімфокіни), так і моноцитами/макрофагами (монокіни), що мають гормоноподібну плейотропну дію, забезпечуючи кооперативну дію клітин системи імунітету, кровотворної, ендокринної та нервової систем.
Лімфокіни і монокіни є білками або ліпопротеїдами, що утворюються лімфоцитами і макрофагами у відповідь на антигенну або мітогенну стимуляцію. Вони не мають антигенних властивостей, що різнить їх від антитіл, секретуються клітинами назовні і переважно діють на рівні мікрооточення.
Механізм впливу цитокінів відбувається шляхом зв’язування його зі специфічними рецепторами, які знаходяться на мембрані клітин, чутливих до певного цитокіну (мішеней). В результаті чого запускається каскадна реакція, що призводить до індукції, підсилення чи пригнічення функції цієї клітини.
Усі цитокіни поділяються на ряд сімейств:

• інтерлейкіни (з яких детально описано більше 40),

• інтерферони,

• фактори некрозу пухлин,

• колонієстимулюючі фактори,

• фактори росту,

• хемокіни

Цитокіни об’єднують загальні властивості:
1) Вони синтезуються при реалізації механізмів неспецифічного проти інфекційного та специфічного імунного захисту.
2) Цитокіни проявляють свою біологічну активність при надзвичайно низьких концентраціях. Вони являються медіаторами імунної та загальної реакцій і їм властива аутокринна, паракринна та ендокринна активність.
Цитокіни діють як фактори росту і фактори диференціювання клітин.
3) Лімфокіни утворюють регуляторну систему, в якій окремі елементи проявляють синергічну або антагоністичну дію.Вони мають плейотропну активність здатні перекривати функції інших лімфокінів і біологічноактивнихречовин.4) В залежності від того, які клітини переважно синтезують певний цитокін, розрізняють інтерлейкіни, монокіни і лімфокіни.

31.Головний комплекс гістосумісності. Трансплантаційний імунітет.

Спочатку вважали, що головний комплекс гістосумісності (ГКГС) виконує важливу роль у процесі відторгнення трансплантата, а нині визначили, що білки, які кодуються цією зоною генома, беруть участь у багатьох аспектах імунологічного розпізнавання. До них належать взаємодії між різноманітними лімфоїдними клітинами, а також між лімфоцитами та клітинами, що презентують антиген.

Скупчення генів ГКГС розміщується в хромосомі 6-ї пари (мал. 1). Воно містить гени, що кодують головний комплекс гістосумісності людини, глікопротеїни, які розташовані на поверхні клітин (їх можна знайти на багатьох клітинах, а не лише на лейкоцитах). Кожна людина успадковує один гаплотип головного комплексу гістосумісностиі від кожного з батьків і, внаслідок того, що існує декілька генних локусів, а кожний локус має багато різноманітних спеціалізацій, виділяють величезну кількість генотипів головного комплексу гістосумісності людини (в межах однієї популяції).

З усіх закодованих білків ГКГС антигени НLА-А та НLА-В класи 1 розташовані на поверхні усіх клітин, що містять ядра, та на поверхні тромбоцитів. Вони містять один пептидний ланцюг, закодований ГКГС і пов’язаний з різноманітними поліпептидами та бета-2-імуноглобуліном, закодованим в іншому місці у геномі. Антигени класу 2 НLА-D мають більш обмежені зони розташування у тканинах, сюди входять В-лімфоцити, макрофаги та активовані Т-клітини.

Знання про ГКГС широко застосовуються у медичній практиці.