Періодизація історії міжнародних відносин. Хронологічні межі та розуміння сучасних міжнародних відносин. 2 страница

7. Генеза і тенденції розвитку системи міжнародних відносин: Вестфальська та Віденська міжнародні системи. Міжнародні системи є найважливішим явищем міжнародних відносин, а їх еволюція – визначальним процесом, формою реалізації міжнародних відносин. Кожна міжнародна система є не чим іншим, як неформальною інституалізацією співвідношення сил між державами у відповідному просторово-часовому контексті. Віденська система міжнародних відносин (Європейський концерт) – структура міждержавних відносин в Європі, яка склалась після війн Наполеона І (1799-1814,1815) і проіснувала з серйозними модифікаціями до Першої світової війни. Її принципи були закладені рішеннями Віденського конгресу (1814-1815 рр.) – першого загальноєвропейського, за виключенням Туреччини, мирного врегулювання. Ця система базувалась на спільній згоді найбільш могутніх європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем.Віденська система мала певні основні характеристики та особливості. До цих фундаментальних характеристик можна віднести наступні:1. Віденський конгрес відіграв ключову роль у формуванні стійкої парадигми відносин між провідними європейськими державами. Розпочалася епоха "європейського концерту" – балансу сил між європейськими державами. Європейський концерт базувався на спільній згоді великих держав, пентархії: Росії, Австрії, Прусії, Франції, Великій Британії. Будь-яке загострення відносин між ними могло привести до руйнування міжнародної системи.Після Французької Революції 1789-1794 рр. відбулося остаточне зміцнення системи національних держав. Держава постулювала себе гарантом безпеки своїх громадян і тим часом розвивала націоналізм як чинник ствердження необхідності збігання єдності національної з політичною. Тобто затверджувалася теорія "політичної легітимності", за якою національна держава має право на існування лише тоді, коли кордони країни збігаються з етнічними її межами. Поряд з державою-нацією і закріпленням національного суверенітету в міжнародних відносинах закріплюється система політичної рівноваги – компроміс між принципами суверенітету і загального інтересу. У процесі функціонування Віденська система змушувала кожного з її учасників обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним із головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій. 2. <На відміну від Вестфальської системи міжнародних відносин елементами Віденської системи виступали не тільки держави, а й коаліції держав. 3. strong>Однією з основ європейського концерту став принцип підтримання балансу сил. Відповідальність за це покладалась на великі держави. Ця відповідальність реалізувалась через проведення великої кількості міжнародних конференцій для врегулювання проблем, що загрожували миру. Серед таких конференцій важливе значення мали Паризька конференція 1856 року, Лондонська конференція 1871 року, Берлінська конференція 1878 року.4. <В межах балансу сил держави могли змінювати склад союзників для забезпечення власних інтересів, не порушуючи при цьому загальної структури союзів і характеру міжнародних відносин. 5. <„Європейський концерт”, залишаючись формою гегемонії великих держав, вперше ефективно обмежив свободу дій цих держав на міжнародній арені, „природний стан війни всіх проти всіх”.6. <Хоча анексії та контрибуції залишалися формами міжнародної практики, великі держави вже не розглядали в якості реальної мети розчленування чи ліквідацію іншої великої держави. 7. За часів існування Віденської системи поняття політичної рівноваги набуває ширшого тлумачення. Завдяки встановленому Віденською системою балансу сил війни і збройні конфлікти в Європі тимчасово майже припиняються за винятком незначних. 8. Віденська міжнародна система мала на меті затвердження встановленого внаслідок наполеонівських війн співвідношення сил, закріплення кордонів національних держав. Росія остаточно закріпила за собою Фінляндію, Бессарабію і розширила свої західні кордони за рахунок Польщі, поділивши її між собою, Австрією і Пруссією.9. Віденська система зафіксувала нову географічну карту Європи, нове співвідношення геополітичних сил. В основу цієї системи було покладено імперський принцип контролю географічного простору в межах колоніальних імперій. Під час Віденської системи остаточно сформувалися імперії: Британська (1876), Німецька (1871), Французька (сер. ХІХ ст.). У 1877 р. турецький султан узяв собі титул "Імператор османів". Росія стала імперією значно раніше, ще у 1721 р.10. Незважаючи на кінець глобальної ізольованості цивілізацій та культур, Віденська система, як і попередня Вестфальська, мала євроцентристський характер. Вестфальська система спочатку не мала глобального характеру, охоплювала Західну та Центральну Європу. Пізніше вона інтегрувала до сфери своєї дії Східну Європу, Росію, Середземномор'я, Північну Америку. Віденська система міжнародних відносин охоплювала, фактично, лише європейський простір, і деякою мірою, ті території, за які провідні держави європейського концерту вели колоніальну боротьбу чи управляли як колоніями. Поза межами Віденської системи лишився Китай, що внаслідок опіумних війн та нав’язаних провідними європейськими державами нерівноправних договорів, був поставлений у напівколоніальне положення. Японія, що в другій половині ХІХ століття почала “відкриватися” для світу також не була долучена до Віденської системи. В той же час в період Віденської системи європейська історія почала поступово перетворюватися на світову. 11.На Віденському конгресі не були офіційно закріплені колонії. Однією з головних причин першої світової війни стане саме боротьба за перерозподіл колоніальних володінь. 12. Модернізаційні процеси, розвиток капіталістичних відносин, буржуазні революції.13. Особливості Віденської системи полягали не тільки у спільній зацікавленості збереження статус-кво, але й у різниці цивілізаційного й модернізаційного рівня його учасників. Велика Британія і Франція вже вступили у процес науково-технічного прогресу; Австрія і Пруссія у цій сфері значно відставали. Особливістю геополітичної реальності того часу стало те, що Росію, провідну державу Віденського конгресу, гаранта миру і стабільності в Європі, технічний прогрес взагалі ще майже не торкнувся.14. Оскільки на всіх етапах розвитку провідними акторами виступали монархії, для Віденської системи, особливо під час під час фаз становлення, консолідації та стійкого розвитку була характерною гомогенність, ідентичність сутності її акторів. А чим більш гомогенною є система, у свою чергу, тим більше в ній поміркованості та стабільності. У гомогенній системі держави можуть бути противниками, але не ворогами. Саме такими й були відносини між державами європейського концерту.Проте взаємні протиріччя, зростання національно – визвольних рухів призвели до руйнації Священного союзу, яка, фактично, відбулася після революцій 1848 року. в Європі. З появою цілісних Італії й Німеччини та формуванням згодом ворожих блоків і, кризою системи, гомогенність перестала бути характеристикою Віденської системи. Ця система характеризувалася радше гетерогенним характером інтересів її акторів.15. Для більш повного розуміння Віденської системи міжнародних відносин доречно виокремити та розглянути основні етапи її розвитку, зосереджуючи увагу на притаманних для того чи іншого етапу особливостях, конфігурації співвідношення сил. В процесі розвитку будь-якої системи міжнародних відносин виокремлюється кілька етапів, відмінних за змістом, структурою, характером взаємовідносин між її складовими компонентами. Віденська система послідовно проходила фази становлення, консолідації, стійкого розвитку, кризи і розпаду. Ці етапи можна розглядати як типи структурної організації системи, що розвиваються за власним алгоритмом, характерним для даної історичної епохи. В процесі своєї еволюції Віденська система пройшла 5 етапів розвитку:1. Етап становлення (1814-1815 рр.);2. Етап консолідації (1815-1822 рр.);3. Етап стійкого розвитку (1822-1848 рр.);4. Період кризи (1848-1871 рр.);5. Етап занепаду та ліквідації (1871-1914 рр.). Етап становлення Віденської міжнародної системи Етап становлення Віденської міжнародної системи співпав у часовому вимірі з проведенням Віденського конгресу, який вперше розробив систему договорів, що регулювали міжнародні відносини і закріплювали кордони у масштабах всієї Європи, а також зафіксували нове співвідношення сил на континенті. Віденським Конгресом закінчено війни коаліцій європейських держав з Наполеоном І та встановлено однойменну систему міжнародних відносин. Після розгрому наполеонівської імперії, 30 травня 1814 р. підписано Паризький мир між Францією і країнами – учасницями шостої антифранцузької коаліції. Він передбачав скликання у Відні конгресу всіх європейських держав. Офіційні його засідання почалися 1 листопада 1814 р. й закінчилися 9 червня 1815 р. У Відні збиралося 216 представників усіх європейських держав (за винятком Туреччини) на чолі з переможцями Наполеона – Росією, Великою Британією, Пруссією й Австрією.Для участі у конгресі прибули два імператори (російський та австрійський), чотири королі (Пруссії, Данії, Вюртембергу й Баварії), два спадкових принци, три герцоги, 215 князів, не враховуючи міністрів, канцлерів, інших політичних діячів.Провідну роль у конгресі відіграли імператор Росії Олександр I, австрійський канцлер К.Меттерніх та Ш.Ф.Талейран, що представляв переможену Францію.Таких блискучих і багатолюдних дипломатичних зборів в Європі доти ще не відбувалося.Відень був обраний місцем засідань конгресу через центральне положення Австрії в Європі. Окрім того, позиція К.Меттерніха, що виступив у ролі посередника, балансувала між Францією і Росією, тому він і отримав можливість впливати на хід переговорів. Попередні домовленості передбачали вирішення основних питань у вузькому колі ініціаторів з подальшими консультаціями з Францією й Іспанією. Однак завдяки дипломатичним зусиллям французької дипломатії, яка вдало грала на суперечностях між союзниками, Франції дозволили фактично нарівні з державами-переможни­цями брати участь у переговорах.Усі питання обговорювалися на раді п'яти держав, на неофіційних прийомах, а також у спеціальних комітетах і комісіях. Були утворені комітет з італійських проблем, німецький комітет, комітет у швейцарських справах, комісії зі свободи навігації, з відміну работоргівлі, статистична та ін.З найважливіших питань були засновані спеціальні комітети/комісії. Переговори велися в обстановці свят, балів, урочистих прийомів та інших розваг, що дало привід князю де Лин назвати ці збори дипломатів і государів "танцюючим конгресом"; Однак за всім цим галасом й розгулом велася складна дипломатична гра.Унаслідок роботи конгресу укладено низку договорів про державні кордони, прийнято численні декларації й постанови, значна частина яких увійшла до заключного генерального акту Віденського конгресу. Головними завданнями Віденського конгресу були:- відновлення засад державного устрою, що існував в Європі до Великої французької революції;- відновлення феодальних порядків із реставрацією правлячих династій у монархіях, що були підкорені Наполеоном;- затвердження військової поразки Франції, її дипломатичне послаблення, унеможливлення відновлення наполеонівської імперії та інших спроб завоювання Європи, надання і підтримання відповідних взаємних гарантій;- переділ деяких територій Європи і колоній в інтересах держав-переможниць.Головними завданнями Віденського конгресу були:u відновлення засад державного устрою, що існував в Європі до Великої французької революції;u відновлення феодальних порядків із реставрацією правлячих династій у монархіях, що були підкорені Наполеоном;u затвердження військової поразки Франції, її дипломатичне послаблення, унеможливлення відновлення наполеонівської імперії та інших спроб завоювання Європи, надання і підтримання відповідних взаємних гарантій;u переділ деяких територій Європи і колоній в інтересах держав-пере­можниць.У більшості цих питань представники всіх держав дійшли згоди, але у питанні задоволення територіальних вимог думки розійшлися. Росія. Росію на конгресі представляв імператор Олександр І, дипломати А.К.Разумовський, К.В.Нєссєльроде, Г.О.Штакєльберг.Ясно, що російська делегація поставила питання про створення такої політичної рівноваги в Європі, яка б надала Росії можливість впливати на європейські справи і унеможливила створення проти неї ворожої коаліції європейських держав. Росіяни хотіли зберегти суперництво Австрії і Пруссії, що послабляло політичні вагу і вплив кожної з них, у той самий час воліли не допустити надмірного послаблення Франції, завдяки чому могли занадто посилитися німецькі держави.Олександр I був зацікавлений у подальшій долі Польщі щодо її приєднання до своєї імперії зі статусом автономного Царства Польського з власною конституцією і збереженням мікрополітичного устрою (владної структури на місцях). Надати ж полякам державну самостійність в їхніх етнографічних межах не збирались ні Австрія, ні Пруссія, ні Росія. Олександр I знав, що його проект приєднання Польщі має зустріти опір Великої Британії, Австрії та Франції; а Пруссію цар розраховував винагородити Саксонією. Велика Британія. Представником Великої Британії на Віденському конгресі був статс-секретар Р.Г.Стюарт, віконт лорд Кестльрі, пізніше його замінив герцог А.У.Веллінгтон. Британська політика ґрунтувалася на закріпленні власної торгово-промислової гегемонії та збереженні захоплених французьких і голландських колоній, що лежали на шляху до англійської Індії. Головним завданням англійці вважали посилення й Австрії, й Пруссії на противагу Франції з Росією – така рівновага європейських держав надала би Британії змогу зіграти між ними роль арбітра. На Віденському конгресі Кестльрі надав підтримку Пруссії у проблемі Рейнських провінцій та намагався перешкодити Росії у польському питанні. Австрія. Господарка Віденського конгресу – Австрія була представлена імператором Францем I та канцлером князем К.Меттерніхом. Мета Австрії полягала у недопущенні серйозного посилення своїх старих суперниць – Пруссії та Росії. Базуючись на принципах абсолютизму і легітимізму, Меттерніх відстоював недоторканість прав Саксонської династії задля перешкоджання передачі Прусії Саксонського королівства, яке становило буферну територію між Австрією і Пруссією.Меттерніх прагнув забезпечити гегемонію Австрії в Німеччині й не допустити приєднання Польщі до Росії. Він був зацікавлений у відновленні австрійського панування над Ломбардією, Венецією і дрібними італійськими герцогствами – територіями, які австрійці втратили за часів Наполеона.У намаганнях зберегти і закріпити багатонаціональний склад Австрійської імперії, зокрема, панування австрійців над італійцями, угорцями і слов'янами, Меттерніх виступав проти всіх ліберальних і національно-визволь­них рухів. Пруссія. На Віденському конгресі Пруссію представляв король Фрідріх Вільгельм III, канцлер Гарденберг та прусський посол в Австрії, відомий вчений В. фон Гумбольт. В основі прусської політики лежало бажання отримати Саксонію і нові стратегічно важливі та багаті володіння на Рейні. Прусська делегація вимагала найсуворіших рішень щодо переможеної Франції (але проти такої жорсткості виступала Росія, тому мир з Францією був м'якішим за прусські вимоги). Франція. Представником Франції був Талейран. Йому вдалося скористатися розбіжностями між державами-переможницями, залучити на свій бік малі держави, які побоювалися поглинання своїх територій великими державами, що об'єдналися проти останніх. Фактично він отримав право брати участь у переговорах на одному рівні з чотирма союзниками. Франція, вбачаючи за свого головного ворога Пруссію, не хотіла допустити її посилення, тому Талейран рішуче виступив проти позбавлення саксонського короля престолу і володінь. Талейран і король Людовик XVIII прекрасно розуміли, що Франція не може розраховувати на жодні територіальні збільшення і для неї буде великим успіхом збереження того, що їй було залишено за Паризькою мирною угодою 1814 р.З метою збереження за саксонським королем його престолу і допомоги малим країнам Талейран розпочав таємні сепаратні переговори з Австрією.3 січня 1815 р. підписано таємний договір Франції, Великої Британії й Австрії, спрямований проти Пруссії та Росії. Союзники змусили Росію і Пруссію піти на поступки у польському й саксонському питаннях. Пруссія отримала лише північну половину Саксонії, а південна частина залишилася самостійною. Росії не вдалося приєднати всю Польщу: Познань лишилася за Пруссією. Краків, щодо якого домовленості так і не було досягнуто, залишався "вільним містом".Віденський конгрес наближався до кінця, коли прийшла звістка про залишення Наполеоном острова Ельба, його висадку у Франції та марш до Парижу. Що цікаво, спроба Наполеона повернутись до влади в ході "ста днів" зблизила учасників конгресу. З метою внесення розколу в лави своїх противників Наполеон надіслав російському імператору текст таємної угоди від 03.01.1815. Незважаючи на це, Росія взяла участь у 7-й антифранцузькій коаліції, яка була утворена у Відні 13 березня 1815 р. Шомонську угоду було відновлено.9 червня 1815 р. затверджено заключний акт Віденського конгресу. Його підписали представники Росії, Франції, Пруссії, Австрії, Великої Британії, Іспанії, Швеції й Португалії. На протязі п'яти років до акту приєднались 53 європейські країни, останньою була Баварія (травень 1820 р.). Акт містив 121 статтю, якими передбачалося створення у кордонів Франції міцних держав-бар'єрів, зокрема, Бельгію й Голландію об'єднано у Нідерландське королівство, що мало виступити противагою Франції й усунути можливість панування французів у Бельгії; найзначніший бар'єр проти Франції склали Рейнські провінції Пруссії. Швейцарія посилилась за рахунок розширення кордонів. Вона отримала територію Норвегії. Італія залишилася поділеною на окремі державки: на північному заході Апеннінського півострова завдяки поверненню Савойї й Ніцци посилено Сардинське королівство, на території якого знаходилися важливі перевали через Альпи і проходи вздовж берега Середземного моря. Східніше Сардинського королівства знаходилися австрійські Ломбардія і Венеція, що являли собою плацдарми проти Франції. Заключний акт Віденського конгресу закріпив результати переділу Європи і колоній між країнами-переможницями.Російська імперія отримала Царство Польське, поступившись на користь Австрії областю Тарнополя. Велика Британія розширила свою гегемонію в Європі, зберегла торгову і морську перевагу і затвердила за собою частину колоній Голландії і Франції. Найважливішими з них були о. Мальта, Капська колонія на півдні Африки та о. Цейлон. Австрія закріпила свій вплив над північно-східною Італією (Ломбардією, Венецією) і малими італійськими герцогствами, а також отримала перевагу в Німеччині. Пруссія збільшилася на північну Саксонію і Познань, придбала також Рюген і шведську Померанію, одержала найважливіші за економічним розвитком і стратегічним положенням області Німеччини – Рейнську провінцію і Вестфалію, що значно посилило її потенціал. З німецьких держав був створений Німецький союз на чолі з Пруссією.До генерального акту Віденського конгресу укладено ще 17 додатків, у тому числі угода про поділ Польщі, декларація про заборону торгівлі неграми, міжнародні правила збору мита, правила судноплавства прикордонними і міжнародними річками, положення про дипломатичних агентів, акт про конституцію Німецького союзу та ін. Незважаючи на всі зусилля, Віденський конгрес виявився неспроможним цілком викорінити результати революційних і наполеонівських воєн. Він змушений був відмовитися від послідовного проведення в життя принципу легітимізму щодо німецьких князівств і узаконив здійснене Наполеоном повалення правлячих династій у більшості з них. Замість 360 дрібних німецьких князівств Німецький союз був складений лише з 38 держав і трьох вільних міст.Віденський конгрес уперше розробив систему договорів, які регулювали міжнародні відносини і закріплювали кордони у масштабах усієї Європи.Основою Віденської системи стала співпраця Великої Британії, Росії, Австрії та Пруссії. Будь-яке загострення протиріч між ними могло призвести (і врешті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для закріплення Віденської системи у подальшому було утворено Священний Союз і Четверний союз Росії, Великої Британії, Австрії та Пруссії. Після поразки Наполеона під Ватерлоо у листопаді 1815 р. укладено нову угоду Росії з Францією, Великою Британією, Австрією і Пруссією, так званий Другий Паризький мир (перший, що зводив Францію до кордонів 1792 р., було укладено у травні 1814 р.), який був ще більш несприятливий для Франції. Її територія зменшилася приблизно до кордонів 1790 р. Ії зобов'язували протягом п'яти років виплатити контрибуцію у 700 млн. золотих франків. Крім того, Франція мала також до виплати контрибуції утримувати окупаційні союзні війська. Етап консолідації 1815-1822 рр. 26 вересня 1815 р. Росія, Австрія і Прусія підписали у Парижі так званий "Акт Священного Союзу". Від імені трьох монархів акт був розісланий іншим європейським державам з метою приєднання.Цей союз був утворений з метою підтримки Віденської системи міжнародних відносин, забезпечення гарантій взаємодопомоги. Мета Союзу полягала у збереженні статус-кво, встановленого в Європі, затвердження Віденської системи міжнародних відносин і підтримання миру між європейськими народами. В одному з головних пунктів цього акту була зазначена необхідність підтримувати європейські кордони, закріплені Віденським конгресом.19 листопада 1815 р. до Священного Союзу приєдналася Франція; а згодом більшість монархій європейського континенту, за винятком Великої Британії, Туреччини (турецький султан-мусульманин не міг брати участь у Священному Союзі християнських монархів) і Папи Римського. Хоча Британія офіційно не ввійшла до Союзу, вона фактично координувала свою політику відповідно до його політичної лінії.Зовнішня політика держав – членів Священного Союзу засновувалася на засадах легітимізму і дотриманні загальнохристиянських канонів; адже це був союз православної Росії, католицької Австрії та протестантської Прусії.Священний Союз на той час являв собою наднаціональну організацію, яка передбачала втручання у внутрішні справи третіх країн у разі внутрішньої чи зовнішньої загрози будь-якій державі альянсу.У Священному Союзі, особливо у перші роки його існування, велику роль відігравав австрійський канцлер Меттерніх та російський імператор Олександр I.Усього відбулося чотири конгреси Священного Союзу. Крім керівників трьох держав-засновниць, у них брали участь представники Великої Британії та Франції.Перший конгрес Священного Союзу відбувся в Аахені у 1818 р. На ньому були присутні представники всіх п'яти країн. На конгресі було вирішене питання про приєднання Франції як рівного члена Союзу і дострокове виведення з Франції окупаційних військ, а також ухвалено декларацію, що постулювала основною метою Священного Союзу підтримку "міжнародного права, спокою, віри і моральності…".За пропозицією британців установлено, що втручання у внутрішні справи інших держав може здійснюватися тільки на їхнє прохання і за їхньої участі в переговорах.Незабаром цей пункт було скасовано на конгресі Священного союзу у жовтні 1820 р. у Троппау (Сілезія), скликаному за ініціативою Меттерніха у зв'язку з революцією в Неаполітанському королівстві. Особливо занепокоєним був уряд Австрії, що побоювався втратити своє панування у Венеції й Ломбардії. Уряди Росії, Австрії та Пруссії хотіли припинити розвиток національно-визвольного руху в Польщі. 19 листопада Росія, Австрія і Пруссія підписали протокол про право збройного втручання у справи інших держав для придушення сепаратистських рухів без жодних прохань урядів цих держав. Франція і Британія не підписали цього протоколу, але й не перешкодили його прийняттю.Для зручності переговорів з італійськими урядами конгрес у січні 1821 р. переїхав у Лайбах (Любляна у нинішній Словенії).На останньому, Веронському конгресі Священного союзу (20 жовтня-14 грудня 1822 р.) погляди збіглися лише з питання про грецьке повстання. Воно дістало засудження всіх учасників конгресу. З інших питань точилася гостра боротьба. Священний Союз розколювали протиріччя між державами, особливо між економічно розвиненішою Великою Британією, зовнішню політику якої диктувала буржуазія, і промислово нерозвиненими країнами, де сильними ще були напівфеодальні відносини. Британська ліберальна буржуазія, що дедалі ставала вагомішою (те саме чинилося і в інших країнах, але меншою мірою) різко критикувала Священний Союз, ідеї та рішення його були вкрай непопулярними в усіх прогресивних верствах європейського суспільства, а це мали зважати уряди. Значно ускладнила становище Священного Союзу спроба втручання у національно-визвольний рух народів Латинської Америки. Етап стійкого розвитку (1822-1848 рр.) Статична Віденська система фактично весь період свого існування неодноразово зазнавала спроб цілеспрямованої зміни. У своєму першопочатковому вигляді вона протрималася не більше 7 років, якщо за символічну дату взяти останній Веронський конгрес Священного союзу 1822 року. В період консолідації Віденської системи спостерігався консенсус провідних держав Європи по відношенню до питань загальноєвропейського значення. Проявом цього слугувало створення Священного союзу та функціонування в його рамках системи конгресів.Метою Священного союзу було збереження статус-кво, встановленого в Європі. Утворення Священного союзу заклало фундамент нової політики безпеки, заснованої на постійних взаємних контактах. В результаті двостороння дипломатія отримала нові виміри, ставши дипломатією конференційною. По суті, Священний союз представляв собою систему колективної безпеки, що функціонувала на основі єдності консервативних цінностей, тобто на основі так званого принципу легітимізму, який в інтересах стабільності гарантував збереження коронованим особам їх тронів та передбачав придушення будь-яких національно-визвольних і революційних рухів на європейському континенті. Держави-переможниці бачили сутність своєї міжнародної діяльності в створенні реальних бар'єрів проти розповсюдження нових революцій. Іншими словами, принцип легітимізму передбачав можливість колективного втручання у внутрішні справи тих держав, яким загрожували революції. В такому дусі були придушені революції в Неаполі та Іспанії. Крім того, принцип легітимізму перетворився на засіб стримування і обмеження російського та прусського експансіонізму протягом декількох десятиліть. Вся ця система отримала назву "системи Меттерніха" за прізвищем головного її творця та ідеолога - австрійського прем'єр-міністра.Росія, Австрія і Пруссія уповноважили Францію військовою силою задушити іспанську революцію і надати допомогу уряду Іспанії у боротьбі проти національно-визвольного руху латиноамериканських колоній; уряд реставрованої династії Бурбонів охоче взяв на себе роль жандарма. Але для Великої Британії поява французів у Латинській Америці була вкрай невигідною, тому британський уряд звернувся до Сполучених Штатів Америки по допомогу. У 1823 р. президент США Дж.Монро виступив на захист усього американського материка від європейців. Одночасно це була перша публічна претензія буржуазії США на всю західну півкулю. Як наслідок, Священному Союзу довелося відмовитися від інтервенції в Латинську Америку; натомість 7 червня 1823 р. 100-тисячний французький корпус увірвався до Іспанії й придушив революцію там. Веронський конгрес та інтервенція до Іспанії були останніми спільними акціями членів Священного Союзу. Визнання британцями незалежності латиноамериканських країн (31 грудня 1824 р.), колишніх іспанських колоній остаточно підірвало єдність Священного Союзу. У 1825-1826 рр. Росія змінила своє ставлення до грецького питання, надавши грекам підтримку, тоді як позиція Австрії з цього питання залишалася різко негативною. Весь ліберальний рух, що поширювався в європейських державах, розвиток революційного і національно-визвольного руху в усіх країнах розхитував Священний союз. У 1830 р. відбулася революція у Франції й Бельгії та повстання у Польщі проти російського ярма; 1832 р. британському уряду консерваторів довелося провести виборчу реформу; у німецьких державах поширювався буржуазно-конституційний рух. Усі ці події показали даремність спроб Священного Союзу покінчити з революційним і національно-визвольним рухом. У 1833 р. у Мюнхенгреці Росія, Пруссія й Австрія спробували підтвердити й оновити принципи Священного союзу, але відновити його значення виявилося неможливим.Намагання створити всеохоплюючу систему колективної безпеки в Європі не мали успіху, головним чином через особливу позицію Великої Британії.Спочатку робилися спроби залучити її до Священного союзу, однак після 1822 року англійський уряд остаточно відмовляється від участі на його конгресах та вперше після Віденського конгресу виступає проти спільної позиції інших чотирьох великих держав з приводу колишніх іспанських колоній в Латинський Америці. Виходячи з власних національних інтересів, ВеликаБританія в ультимативній формі виступила проти інтервенції членів Священного союзу в Південну Америку.Не дивлячись на певні проблемні питання, які існували у відносинах великих держав, до середини XIX ст. Віденська система характеризувалася високою стабільністю, її гарантам вдавалося уникати лобових зіткнень і знаходити шляхи розв'язання основних спірних питань. Найбільш вибухонебезпечним було "східне" питання, але до Кримської війни великі держави утримували конфліктний потенціал в легітимних рамках.Відносини між великими державами також були позбавлені конфронтаційного відтінку. Зокрема, англо-французькі відносини характеризувалися правлячими колами обох держав як "сердечна згода", а Австрія підтримувала міцні, навіть дружні стосунки з Росією, намагаючись використати російську могутність і вплив для збереження статус-кво у Європі і таким чином зменшити власне російські амбіції. Меттерніху в цей період вдалося залучити на свій бік Пруссію та на довгі роки перетворити її на практично "молодшого партнера" габсбурзької імперії. Таким чином, він отримав вирішальний вплив на дрібні та середні держави Південної і Центральної Німеччини.Крім того, Велика Британія, остаточно дистанціювалася від європейських справ, вважаючи, що від участі в союзах вона більше втратить, ніж отримає. Великобританія дотримувалася стратегії "блискучої ізоляції"", що передбачала відмову від входження в союзні відносини в мирний час на тривалий період. Британська зовнішня політика надавала перевагу утворенню ситуативних коаліцій для захисту власних інтересів, не беручи на себе довгострокових зобов'язань. Таким чином, Велика Британія відігравала роль арбітра та держави-балансира у міжнародних справах, підтримуючи то одну, то іншу державу або групу держав.Межею, що відокремлювала фазу стабільного розвитку Віденської системи від її кризи став 1848 рік, коли по європейському континенту прокотилася хвиля революцій, в результаті чого змінився характер державних інтересів провідних країн. Національно-демократичні революції мали два негативних наслідки для подальшого розвитку Віденської системи міжнародних відносин:а) усунення Меттерніха від політичної діяльності знаменувало собою завершення дипломатичних маневрів Австрії та набуття її зовнішньою політикою в подальшому хаотичного характеру, що справляло дестабілізуючий вплив на систему, функціонуючу на основі згаданого вище принципу легітимізму;б) ліквідація монархічного ладу у Франції та прихід до влади Наполеона III, основною метою зовнішньої політики якого було змінити віденську систему договорів на користь Франції, також створювало негативні наслідки для існуючого балансу сил.Все це призвело до звуження можливостей для пошуку компромісів в міждержавних конфліктах. Внаслідок цього без серйозної модифікації Віденська система вже не могла ефективно виконувати свої функції.У середині ХІХ ст. Віденська система, для якою була притаманною стабільність, зазнала чуттєвих змін. Період кризи (1848-1871) Перші тріщини у відносинах між великими державами виникли з приводу так званого "східного питання", тобто проблеми територіальної спадщини Османської імперії, яка в той час перебувала на межі розпаду і яку більшість держав характеризували як "хвору людину Європи". Отже, перші серйозні зміни у Віденську систему міжнародних відносин, а отже в існуючий баланс сил, внесли результати Кримської війни 1853-1856 рр., котру Росія програла. Цього разу проти виступила майже вся Європа, занепокоєна зростаючою російською могутністю: об'єднані збройні сили Франції, Великобританії, Туреччини, Сардинського королівства вели безпосередні воєнні дії, Австрія погрожувала ударом з тилу, вимагаючи виводу російських військ з Молдови та Валахії, Пруссія також зайняла далеко не дружню позицію по відношенню до Росії. Таким чином, у Російської імперії на той час не було жодного союзника.Така єдність антиросійської коаліції легко можна пояснити геополітичними причинами. Просуваючись вздовж морського узбережжя Чорного і Балтійського морів, Росія фактично перетворювала їх на "російські озера", що гарантовано забезпечували їй вихід до Атлантики і Середземного моря — двох ключових геополітичних регіонів, контроль над якими дозволяв океанській державі Великій Британії врівноважувати зростаючу континентальну могутність Російської імперії. Тому блокада морських напрямів розвитку російської держави залишалася для решти Європи чи не останньою надією врятуватися від її стальних обіймів.Після Кримської війни закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Після цього головним завданням Росії стає збереження європейського балансу сил. Вона починає відігравати роль своєрідного геополітичного балансиру. Коли з'явилася реальна загроза французького домінування, Росія підтримала зусилля Пруссії по об'єднанню німецьких держав як противаги Франції. Після розгрому Франції у франко-пруській війні, коли чітко проявилася тенденція домінування Німеччини в Європі, а її союз з Австрією почав загрожувати життєвим інтересам Росії, вона пішла на зближення з Францією для протидії посиленню Німеччини.Внаслідок Кримської війни домінування в Європі перейшло від Петербурга до Парижа. Кримська війна також символізувала розпад Священного союзу. Справа в тому, що Меттерніх міг регулювати "східне питання" без загострення відносин з Російською імперією, посилаючись на той же принцип легітимізму як моральне самообмеження для агресивної зовнішньої політики. Однак його наступники спробували спрямувати австрійську дипломатію в русло силової політики. Зокрема, під час Кримської війни Австрія спочатку оголосила нейтралітет, однак пізніше, побоюючись стосовно французької загрози власним володінням в Італії, висунула Росії ультиматум з вимогою очищення окупованих нею раніше Молдови і Валахії. Це зіпсувало австро-російські відносини і стало вирішальним фактором розпаду Священного союзу та остаточного демонтажу меттерніховської системи.Державами, політика яких найбільшою мірою призвела до кризи Віденської системи, порушення існуючого балансу сил були Франція часів Наполеона III та Пруссія бісмарковського періоду. Наполеон III не зміг повною мірою використати той лідерський потенціал, який отримала Франція внаслідок Кримської війни. Прагнення Франції вступати в союз з такими країнами, які визнавали її лідерство, стало незмінним фактором французької зовнішньої політики. Не здатна бути провідною країною в союзі з Великою Британією, Німеччиною чи Росією, Франція шукала лідерство в пактах з менш сильними державами. Одними з головних цілей зовнішньополітичної стратегії Наполеона III були створення системи держав-сателітів Франції на європейському континенті та територіальні придбання на користь Франції. Це зрештою зіпсувало її відносини з іншими великими державами.В 1859 році Франція виступила на боці Сардинського королівства проти Австрії, маючи на меті зміцнити положення Франції в Італії і створити там французького сателіта середнього розміру. В 1863 році Наполеон ПІ виступив на підтримку польського повстання, маючи на меті створення незалежної Польщі і перетворення її на французький сателіт. Наслідком такої авантюри стало зіпсування на довгі роки відносин з Росією. Проблемні відносини Франція мала також з Великою Британією з приводу колоніальних питань. Таким чином, напередодні франко-пруської війни, ще одного конфлікту системного характеру, Франція фактично опинилася наодинці перед прусською загрозою.Після Кримської війни Пруссія почала проводити більш прагматичну зовнішню політику. Ця політика засновувалася на реальній оцінці співвідношення сил та концепції національних інтересів. В 50-60-і роки XIX століття Бісмарк проводив політику, яка була по суті континентальним еквівалентом політики "блискучої ізоляції"" Великої Британії. Він наполягав на необхідності ухилення від будь-яких союзних зобов'язань та втручанні лише тоді і лише на боці тієї сторони, що в даний момент найбільшою мірою відповідали національним інтересам Пруссії. Такий підхід виключав можливість альянсів, що обмежували свободу дій, і, крім того, давав Пруссії більше можливостей, ніж будь-якому з її потенційних суперників.З самого початку свого правління Бісмарк своєю головною метою вважав об'єднання Німеччини під егідою Пруссії. Початковою стратегією Бісмарка стало послаблення Австрії за будь-якої можливості, витіснення її з Німеччини та зміцнення прусської гегемонії в ній. намагаючись заручитися зовнішньої підтримкою, Бісмарк пішов на ситуативне зближення з Францією.Заручившись нейтралітетом Франції в обмін на певні територіальні компенсації, Пруссія отримала в 1866 році остаточну перемогу над Австрією та створила Північно-німецький союз, члени якого підпорядковувалися прусському уряду в усіх сферах, включно з зовнішньою політикою. Решта німецьких держав були пов'язані з Пруссією військовими конвенціями. Для остаточного об'єднання Німеччини не вистачало лише однієї міжнародної кризи, якою стала франко-прусська війна, що закінчилася поразкою Франції і проголошенням Німецької імперії у 1871 році. В тому ж році завершилося об'єднання Італії.Наслідки об'єднання Німеччини та Італії мали неабияке значення для модифікації Віденської системи і балансу сил: на місці роздрібнених Італії та Німеччини виникли два потужних суб'єкти міжнародних відносин. Причому Німеччина перетворилася на найпотужнішу континентальну державу, що почала претендувати на домінуючу роль у світовій політиці, революціонізуючи європейську дипломатію.50-60-ті роки XIX ст. - період глибокої кризи Віденської системи. На порядку денному постала наступна альтернатива: або на хвилі кризи почати формування принципово нової системи міжнародних відносин, або здійснити серйозну модернізацію існуючої моделі міждержавних відносин.Історія зробила вибір на користь другого варіанту розвитку подій. На європейському континенті поступово в зазначений вище період відбувалося не руйнування, а оновлення Віденської системи, що завершилося об'єднаннямНімеччини та Італії. Ніхто де-юре і де-факто не відміняв базових рішень, прийнятих на Віденському конгресі. Баланс сил, який дозволяв утримувати систему у стані рівноваги, після низки потрясінь був відновлений, причому в його конфігурації на початковому етапі не відбулося кардинальних змін. Всі великі держави зберегли традиційну для Віденської системи прихильність до пошуку компромісів.У 1815-1855 рр. Росія мала значний вплив серед провідних країн Заходу. Вона знаходилась у дружніх стосунках з Пруссією й Австрією. Проте, після спроби здійснення експансіоністських планів щодо Туреччини, яка занепадала, стосунки з Британією і Францією різко погіршилися. Кримська війна 1853-1856 рр. стала однією з перших серйозних криз Віденської системи. Проти Росії фактично виступила вся Європа. Після поразки Росії у Кримській війні Віденська система перетерпіла певні видозміни. РозпавсяСвященний союз монархів. З його розвалом закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Поразка у Кримській війні відсунула Росію на другий план, продемонстрував країнам Заходу ступінь технічної й соціальної відсталості Росії.У другій половині XIX ст. Росія балансувала у геополітичному європейському просторі, підтримуючи то Пруссію проти Франції, то Францію в її протистоянні з Німеччиною. Така політика виправдала себе, дозволила досягти максимальних результатів за мінімальних витрат сил. Це дало змогу отримати відносно швидку перемогу у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр., коли російські війська не тільки звільнили Болгарію, але й дійшли майже до Стамбулу. Згідно із Сан-Стефанським мирним договором від 19 лютого 1878 р. визнавалася незалежність Сербії, Чорногорії, Румунії та автономія князівства Болгарії. Туреччина поступалася Росії територіями Карс, Батум, Баязет. Проте умови Сан-Стефанського миру викликали протести західних держав. Влітку 1878 р. був скликаний загальноєвропейський конгрес у Берліні, який змінив умови попереднього миру. Територія Болгарії була значно скорочена; Австро-Угорщина отримала право окупувати Боснію і Герцеговину; британці заволоділи Кіпром. Поступки руської дипломатії на Берлінському конгресі послабили авторитет Росії.У другій половині ХІХ ст. зростає міжнародний авторитет Прусії як потужної у військово-економічному плані держави. Результати цього посилення яскраво продемонструвала франко-прусська війна 1870-1871 рр., унаслідок якої 1871 р. проголошено Німецьку імперію. Результати цієї війни завдали ще одного удару по Віденській системі. Проблема Ельзасу й Лотарингії надовго стала каменем спотикання на європейському континенті, що мало негативні наслідки для системи балансу сил. Етап занепаду та ліквідації (1871-1914) На даному етапі можна виділити два періоди: 1871-1890 рр. - відносна стабілізація Віденської системи та намагання зберегти загальний баланс сил на європейському континенті за умов прогресуючого антагонізму у відносинах між окремими великими державами; 1890-1914 рр. - невідворотний занепад та руйнування даної системи міжнародних відносин.Після франко-пруської війни система міжнародних відносин повертається до стану рівноваги, на певний час відновлюється "європейський концерт", для якого характерним був певний дисонанс: збільшення антагонізму між Францією та Німеччиною, а також зростання ворожості між Австро-Угорщиною і Росією. Поразка у війні 1870-1871 рр. викликала у Франції постійне бажання реваншу, підкріплене ще й міркуваннями безпеки. Справа в тому, що ще з часів Ришельє слабка і роздроблена Німеччина була ключовим чинником для безпеки Франції. Об'єднання Німеччини призвело до того, що Франція сама по собі не могла більше стримувати Німеччину, а отже, для неї постійною була німецька загроза, що штовхало її на союз з будь-яким потенційним супротивником Німеччини, тим самим обмежуючи гнучкість німецькою дипломатії. Крім того, проблема Ельзасу та Лотарингії, відокремленого від Франції, надовго стала каменем спотикання на європейському континенті.Другий європейський розкол між Австро-Угорщиною та Росією також можна вважати наслідком об'єднання Німеччини. Зазнавши поразки у боротьбі за домінування в Німеччині та втративши італійські володіння, Австрія змушена була перенести центр своєї зовнішньополітичної активності на Балканський півострів. Посилення австрійської експансії на Балканах містило в собі конфлікт з Росією.Після об'єднання головною метою зовнішньої політики Німеччини стало намагання не дати приводу жодній з великих держав вступити в союз, спрямований проти неї. Так, Бісмарк заспокоював Росію, що у Німеччини немає національних інтересів на Балканах, а Велику Британію - відсутністю колоніальних амбіцій. Німеччині потрібен був союз з Росією і Австрією одночасно. Бісмарку вдалося створити такого типу альянс в 1873 році.Однак вже перша міжнародна криза, пов'язана з черговим загостренням "східного" питання у 1876 році, несла в собі загрозу існуванню такого союзу. Втручання Росії у внутрішні справи Османської імперії могло викликати збройну відповідь Англії та Австрії у випадку просування Росії на Балканський півострів. А якщо Німеччина змушена була б вибирати між Австрією та Росією, зовнішня політика Бісмарка зазнала б краху. Незалежно від розвитку подій Бісмарк ризикував зіпсувати відносини або з Росією, або з Австрією, або з обома державами у випадку німецького нейтралітету. Розуміючи це, він підтримував Росію у питаннях, що стосувалися східної частини Балкан, а Австрію - у питаннях, що мали відношення до західної їх частини. Таким чином, Бісмарк намагався розмежувати австрійську та російську сфери впливу на Балканах для уникнення в майбутньому кризових ситуацій з цього приводу.У 1880-х роках політика Німеччини у питанні підтримання балансу сил зазнає суттєвих змін. Аби запобігти утворенню антинімецької коаліції Бісмарк вирішив встановити союзні відносини з більшою кількістю держав, ніж будь-яких з можливих опонентів Німеччини. Це давало змогу німецькому уряду вибирати з-поміж багатьох союзників в залежності від обставин. З цією метою Німеччина виступила ініціатором створення системи альянсів, спрямовану, з одного боку, на те, щоб німецькі потенційні супротивники не укладали союзи між собою, а з іншої - щоб тримати під контролем дії своїх союзників. послаблювати напруженість з усіх боків. При цьому Німеччина завжди володіла правом вето щодо спільних дій, а також можливістю діяти самостійно.Бісмарк розпочав нову політику в 1879 році укладенням таємного союзу з Австрією. Наступним кроком стало реанімація ідеї Союзу трьох імператорів. Цей союз передбачав для всіх учасників сприятливий нейтралітет у випадку війни одного з членів з іншою державою. У конкретній міжнародній ситуації того часу мова йшла про нейтралітет Росії у випадку франко-німецької війни і Німеччини у випадку британо-російського військового зіткнення. Таким чином, Німеччина була захищена від можливості війни на два фронти, а Росія убезпечена від можливості реставрації Кримської коаліції, що відповідало на той час інтересам обох держав.В 1882 році формується ще один альянс - Троїстий союз - у складі Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. До союзу Німеччиною Італію підштовхнуло захоплення Францією Тунісу, що безпосередньо загрожувало її національним інтересам у Північній Африці. Зі свого боку Австрія додатково страхувалася на випадок, якщо Союз трьох імператорів виявиться нездатним стримувати Росію. Німеччина та Італія зобов'язувалися надати один одному допомогу на випадок французької агресії. Одночасно Італія обіцяла дотримуватися нейтралітету по відношенню до Австро-Угорщини на випадок її війни з Росією, що виключало для Австрії перспективу війни на два фронти.Нарешті, в 1887 році Німеччина, Австрія та Італія укладають так звані Середземноморські угоди з Великою Британією, за якими вони домовлялися спільно зберігати статус-кво в районі Середземного моря. Результатом бісмарковської політики була поява на світ системи альянсів, що страхувала Австрію від російського нападу, Росію від австрійського авантюризму, Німеччину від оточення. Щоб звести до мінімуму виклики цій складній системі, Бісмарк робив все, аби задовольнити французькі амбіції. Спонукаючи французьку колоніальну експансію, він намагався відвести французьку активність від Центральної Європи та зіштовхнути Францію з Великобританією з приводу колоніальних володінь.В 1887 році Росія відмовилася поновлювати термін дії Союзу трьох імператорів через загострення відносин з Австро-Угорщиною. Проте Німеччина ще не готова була відмовитися від російського варіанту, а тому Бісмарк запропонував укласти двосторонню німецько-російську угоду, що згодом отримала назву Договір "перестрахування". "Застрахувавшись" проти Росії та Франції за допомогою Троїстого союзу, Німеччина таким чином "перестраховувалася", щоб перешкодити зближенню Росії з Францією та усунути небезпеку війни на два фронти. Договір передбачав, що кожна з двох сторін зберігатиме сприятливий суверенітет у випадку війни однієї з них з будь-якою третьою державою. Однак це положення не стосувалося випадків нападу Німеччини на Францію або Росії на Австро-Угорщину. Договір діяв до 1890 року.Незважаючи на зусилля Бісмарка, до 1890 року концепція рівноваги сил вичерпала весь свій потенціал. В останній третині XIX ст.. в сфері міжнародних відносин накопичилися суттєві якісні зміни: зросла кількість держав, що претендували на роль великих, наприкінці століття в цьому списку вперше з'явилися неєвропейські держави, зокрема Сполучені Штати Америки, що послаблювало євроцентристську основу існуючої системи міжнародних відносин. Це помітно ускладнювало спільний баланс сил. Трансформуються і ускладнюються державні інтереси провідних держав. Положення ускладнювалося тим, що колоніальний поділ світу в рамках Віденської системи міжнародних відносин вже завершився. Але старі сфери впливу до того часу вже не відповідали новим геополітичним та економічним реаліям.Велика Британія спочатку намагалася відігравати роль посередника між двома військово-політичними блоками, маючи конфліктний потенціал як з Німеччиною з приводу провідної ролі у світовій політиці, так і з Росією з приводу зіткнення інтересів на Середньому Сході.З утворенням двох антагоністичних військово-політичних блоків - Троїстого союзу та Антанти - почав розпадатися "європейський концерт", була остаточно порушена система балансу сил в Європі, супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь. Таким чином, у результаті трансформації міжнародних відносин на місці роздрібнених Італії та Німеччини з'являються два нових потужних суб'єкти міжнародних відносин.Європейські країни розгорнули пошуки джерела посилення своєї військової, економічної та політичної могутності. Таким джерелом наприкінці ХІХ ст. стала колоніальна експансія. Вона перетворилася на один з чільних засобів вирішення конфліктів і протиріч між великими державами.Наприкінці XIX ст. завдяки досягненням науково-технічної й промислової революції особливо посилилися США і Німеччина. Сполучені Штати активно освоювали заокеанські ринки. Яскравим прикладом стала іспано-амери­канська війна 1898 р., одна з перших воєн за переділ світу напередодні Першої світової війни. Наслідком цих подій стало вигнання іспанців з Куби, а потім і з Філіппін.Тоді ж Німеччина під керівництвом "залізного канцлера" Отто фон Бісмарка перетворилася на величезну континентальну державу і стала відігравати провідну роль у світовій політиці. За ініціативою Німеччини був створений Троїстий Союз. Спочатку у 1879 р. було укладено союз Німеччини й Австро-Угорщини, а у 1882 р. поступово сформувався союз цих двох держав з Італією.Інший могутній військовий блок – Антанта – був створений Францією, Великою Британією і Росією. Франція вбачала утворення Троїстого Союзу за пряму загрозу для себе й прагнула його нейтралізувати. У 1891 р. вона уклала таємну угоду з Росією, а у 1893 р. – таємну військову конвенцію, які остаточно завершили формування франко-російського союзу.Підсумовуючи, зазначаємо: на початку ХХ ст. в Європі існували два блоки держав – Німеччина з Австро-Угорщиною й Італією з одного боку, та Росія з Францією – з іншого.Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні суперечності. Проте довго зберігати таке становище було неможливим. 8 квітня 1904 р. Росія, Велика Британія та Франція уклали договір Антанти (від фр. Entente – угода), секретні статті якого передбачали розподіл колоніальних сфер впливу. На початку 1906 р. секретні домовленості Великої Британії та Франції визначили умови їхньої військової співпраці.Залишалося доповнити британсько-французький та російсько-французький союзи угодою Великої Британії з Росією, передусім на Близькому Сході й у Азії. З огляду на британсько-германський антагонізм на Близькому Сході (будівництво Німеччиною залізниці від Берліну через Багдад до Кувейту), Велика Британія в результаті переговорів 31 серпня 1907 р. підписала британсько-російську конвенцію про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті. Британсько-російська угода 1907 р. закінчила утворення Антанти у складі Франції, Росії та Великої Британії.Отже, метою блоків був переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь молодих агресивних європейських держав.Всі ці події завдали нищівного удару і фактично звели нанівець існування Віденської системи міжнародних відносин і наблизили світ до Першої світової війни.Із утворенням двох протиборчих союзів була остаточно порушена система балансу сил в Європі. Супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь, а Віденська система, фактично, припинила своє існування.Таким чином, утворившись після системних наполеонівських війн, Віденська система проіснувала майже сто років й розпалася з системною Першою світовою війною. Європейська політична арена, що її охоплювала ця система, являла собою концерт гомогенних імперій – монархій, що тримався на принципі балансу сил. Проте поразка Росії у Кримській війні, поява об’єднаних Італії й Німеччини и формування ворожих блоків звели нанівець баланс сил та існуючі у системі традиції. Все це призвело до Першої світової війни, з якою розпалася Віденська система. Точкою відліку розвитку міжнародних відносин вважається час зародження і формування національних держав на досить аморфному просторі Римської імперії, завершення "тридцятирічної війни" в Європі та укладення Вестфальського миру 1648 p., яким покладено початок формування Вестфальської системи міжнародних відносин. Фактично за Вестфальським миром, що містить два договори — Оснабрюцький і Мюнстерський, низка потужних державних утворень домовились про систему майбутніх, іще зародкових, міжнародних відносин, визнавши появу нових суверенних держав. Наступний історичний період міжнародної взаємодії розглядається багатьма дослідниками як історія єдиної Вестфальської системи міжнародних відносин, домінантними суб'єктами якої виступають суверенні держави. У системі немає найвищого арбітра, тому держави є незалежними у проведенні внутрішньої політики в межах своїх національних кордонів і в принципі є рівноправними. Суверенітет передбачає невтручання у справи одне одного. З часом держави, спираючись на ці принципи, виробили низку правил, що регулюють міжнародні відносини.Рушійною силою Вестфальської системи міжнародних відносин стало суперництво між державами за панування над іншими. Результат такого суперництва визначався співвідношенням сил між державами або союзами держав.Встановлення рівноваги, або балансу сил, означало період стабільних мирних відносин, порушення балансу призводило до конфлікту, найвищим ступенем якого була війна. У цій системі зіткнень, суперечностей і протистоянь розвивалася нинішня система міжнародних відносин, де основним критерієм була сила, а найважливішим принципом — власна вигода.Вестфальську систему міжнародних відносин поділяють на кілька етапів: Вашингтонсько-Версальську систему 1919—1939 pp., що зазнала краху з початком Другої світової війни; Ялтинсько-Потсдамську систему 1945—1989 pp. — біполярну, яка припинила своє існування з ліквідацією системи соціалізму і розпадом СРСР; і постбіполярну з 1990 р. Останній період розвитку системи міжнародних відносин, який іще називають періодом пост холодної війни, кардинально відрізняється від попередніх відсутністю політико-ідеологічного протистояння між двома полюсами, згортанням військової конфронтації блоків, що групувалися навколо Вашингтона й Москви. Отже, на зміну, як здавалося, більш-менш стійкій біполярній системі міжнародного буття прийшла однополярна. Передбачається, що й вона не є досить тривалою, оскільки формуються й міцнішають нові центри сили, які приведуть світ до поліполярної системи міжнародних відносин. Визначення подальшого розвитку міжнародної системи відносин гальмується й тим, що практично вся наука про міжнародні відносини, що спиралася на чіткі критерії і закономірності, виявилася неспроможною передбачити крах комунізму й завершення холодної війни. Ситуація ускладнюється й тим, що зміна систем відбувається досить повільно, поступово, у жорсткій боротьбі нового з віджилим, а тому посилюється відчуття нестабільності й небезпеки. Отже, сучасна система міжнародних відносин перебуває на перехідному етапі, що ускладнює прогнозування й перебіг її подальшого розвитку.Слід зазначити, що завершення протистояння між світами виявилось послабленням, а пізніше й припиненням підтримки авторитарних режимів, які підтримувалися під час холодної війни двома протилежними блоками в Африці, Латинській Америці та Азії. У другій половині 80-х років починається досить масштабний процес демократизації всіх континентів. Бразилія, Аргентина, Чилі перейшли від військово-авторитарних до цивільних парламентських форм правління. Пізніше ці процеси поширилися на Центральну Америку. Схожі перетворення відбувалися в цей час і в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні — на Філіппінах, Тайвані, в ПівденнійКореї. Значним зрушенням на африканському континенті стала відмова Південно-Африканської Республіки від політики апартеїду. Щоправда, в інших регіонах Африки відхід від авторитаризму відбувався повільнішими темпами.Особливу увагу привертають проблеми взаємозалежності і глобалізації світу, формування спільного знаменника національних складників світової політики. Аналіз зазначених трансцендентних універсальних тенденцій надасть можливість більш достовірно уявити напрям змін у світовій політиці й міжнародних відносинах. Зникнення ідеологічного фантома світової політики у вигляді протиборства "комунізм — антикомунізм" має сприяти поверненню до традиційної, природної структури відносин між національними державами, що передбачає утворення багатополярного світу.На порядок денний нині вийшли дві концепції майбутнього світового устрою: концепція монополярності (однополярності) і поліполярності. Сформовані після холодної війни міжнародні відносини що більше нагадують європейську політику XIX ст., коли традиційні національні інтереси Й перемінні співвідношення сил визначали дипломатичну гру, утворення і розпад союзів, зміни сфер впливу. Особливий наголос на необхідності розвитку полі полярних відносин роблять українські і російські вчені. Зростає кількість прихильників ідеї поліполярності: вона стала однією з центральних у державних і партійних документах Китаю, Індії та інших держав. До поліполярної картини світу тяжіє й Україна. Водночас на противагу цьому в західній літературі, зокрема американській, йдеться про незворотність формування однополярного світу та одноосібне лідерство США.На початку 90-х років карта світу зазнала серйозних змін. Розпад Організації Варшавського договору, Ради економічної взаємодопомоги соціалістичних країн поклали край залежності держав Центральної і Східної Європи від Москви, перетворивши кожну з них на активну одиницю європейської і світової політики. Розпад СРСР змінив геополітичну ситуацію в євразійському просторі. Новоутворені держави пострадянської доби наповнюють реальним змістом свій суверенітет, формують власні комплекси національних інтересів, зовнішньополітичні вподобання, стають самостійними суб'єктами міжнародних відносин. Подрібнення пострадянської території на п'ятнадцять суверенних держав змінило й геополітичну ситуацію для сусідніх країн, у систему зовнішніх зносин яких входив один лише СРСР, — Китаю, Туреччини, країн Центрально-Східної і Західної Європи. Отже, не тільки змінився світовий баланс сил, а й стрімко зросла багатоваріантність відносин.Геополітичні зміни на Європейському континенті позначились об'єднанням Німеччини, розпадом колишньої Югославії, Чехословаччини, прозахідною орієнтацією країн ЦСЄ, в тому числі держав Балтії. Це зумовлює посилення європоцентризму, самостійності західних інтеграційних структур, рельєфного прояву у низці країн Європи настроїв, що не завжди збігаються зі стратегічною лінією США. Відбуваються зрушення і в геополітичній ситуації Азіатсько-Тихоокеанського регіону, спричинені динамікою економічного посилення Китаю, підвищенням його зовнішньополітичної активності; пошуком Японією більш вагомого місця у світовій політиці. Водночас об'єктивне збільшення питомої ваги США по закінченні холодної війни і розпаду СРСР дещо нівелюється підвищенням самостійності інших полюсів і певним посиленням ізоляціоністських настроїв у американському суспільстві. З завершенням протистояння двох таборів холодної війни змінилися координати зовнішньополітичної орієнтації держав так званого третього світу. Нового змісту набули деякі політичні рухи, зокрема Рух неприєднання, низка антиглобалістських структур, посилилась диференціація Півдня й виокремлення деяких держав Півночі. В усіх напрямках відбувається розшарування держав та поглиблення відцентрових і доцентрових процесів.Однією з доволі суттєвих ознак глибинних змін у світовій політиці є посилення і поглиблення регіоналізму. Причому посилюється регіоналізм не культурно-цивілізаційних блоків, на чому наполягає відомий американський учений С. Хантінгтон, а економічних утворень1. Передусім це стосується високоінтегрованого Європейського Союзу, таких інтеграційних утворень, як Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво, Асоціація країн Південно-Східної Азії, Північноамериканська зона вільної торгівлі, деякі структури Співдружності Незалежних Держав. Посилюються "трикутники" і багатосторонні союзи: Північна Америка —- Західна Європа — Японія, "Велика сімка", що дедалі частіше виступає як "вісімка".Багатополюсність уже начебто набула певного значення у світовій системі, але вона прояснює скоріше форму, ніж сутність нової системи міжнародної взаємодії. Сучасна багатополюсність іще не означає в повному обсязі дії традиційних рушійних сил світової політики і мотивацій поведінки ЇЇ суб'єктів на міжнародній арені, властивих більшою мірою всім етапам Вестфальської системи. Сучасна ситуація не висуває нових розподільчих ліній протиборства між Північною Америкою, Європою та АТР. Навпаки, інтегрована Європа шукає точок дотику з Китаєм та іншими провідними країнами зазначеного регіону. За всієї, здавалось би, гостроти полеміки між США і Росією ці країни, керуючись фундаментальними інтересами для ЇЇ розв'язання, йдуть назустріч одне одному. Різнопланові інтереси країн "Великої сімки" не штовхають їх на роз'єднання, бо сфери розбіжностей є значно вужчими від сфер збігу інтересів.Отже, у світовому просторі панувала біполярна система: два об'єднання сил та інтересів, які умовно називали капіталістичним і комуністичним. Нині сформувалася моно-, або однополярна, система з елементами поліполярності, за котрими, як можна передбачити, — майбутній розвиток взаємовідносин держав.Саме в цей складний період ламки стійкого світового розвитку системи міжнародних відносин у світ прийшла оновлена держава — суверенна Україна. Українська держава розвиває зовнішню політику за прийнятними нормами і засадами міжнародного права.Пріоритетами зовнішньої політики України є:· захист державного суверенітету;· захист територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів;· недопущення втручання у внутрішні справи України;· забезпечення розвитку економічного потенціалу України та здобуття нею високого місця у міжнародному поділі праці;· захист українських громадян за кордоном;· формування позитивного інформаційного іміджу Української держави.Закон України "Про основи національної безпеки України" від 19 червня 2003 р. відповідно до Конституції України (п. 19 ст. 92) основні засади національної безпеки визначає як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам, а пріоритетами національних інтересів визначає гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина; створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення тощо. При цьому державна політика у зовнішньополітичній сфері (ст. 8) спрямована (в першу чергу) на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для прогресивного економічного і соціального розвитку України. Таким чином, зовнішньополітична складова національної безпеки України вибудовується на тому, що в сучасному світі міць і безпека держави визначаються не кількістю зброї, а показниками економічного розвитку, життєвого рівня громадян і здатністю країни створити їм найбільш сприятливі умови для реалізації своїх можливостей, рівнем освіти і досягненнями в галузі науки і культури. Складність такого процесу пояснюється і необхідністю переходу від уявлення про зовнішню військову загрозу як єдиного чинника, спрямованого проти безпеки країни, до усвідомлення багатоплановості можливих викли