Історичні аспекти розвитку сімейних форм опіки в Україні

Одним із шляхів реформування інтернатних закладів є розвиток інституту прийомного виховання в Україні.

Прийомна сім'я як форма влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, не є чужою для слов'янської ментальності. Аналогічні прийомній сім'ї форми сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, існували ще за часів Російської імперії, до складу якої входила тоді й Україна. Розглянемо лише декілька прикладів.

Бадора С.: За даними українських дослідників ще у 911 році київські князі брали під свою опіку людей, які потребували соціальної допомоги, зокрема дітей-сиріт. Пізніше, в 1037 році Ярослав Мудрий уклав перший український збір законів „Руська правда", який містив в тому числі правила стосовно опіки на державному рівні. Вперше в європейській правничій практиці „Руська правда" виявила турботу і про жінку, і про матір. Ставлячи перед собою завдання охорони материнства, право, таким чином, безпосередньо сприяло запобіганню сирітства.

За княжої доби турбота про дітей-сиріт покладалась насамперед на приватних осіб (найчастіше - князів) та церкви. Єдиною формою піклування про таких дітей було подання милостині та годування, адже це вважалось ділом „богоугодним".

Максимов Е.: У літературі про становлення державного піклування знаходимо такий факт. У день свого вінчання на престол Борис Годунов роздав бідним, зокрема вдовам та дітям-сиротам, значну суму грошей та великі запаси їжі.

У 1650 році для духовенства було видано так звану Кормчу книгу, в якій містилися догмати православної церкви, а також постулати, що стосувалися піклування про бідних та сиріт. В документі йшла мова про те, що священнослужителі мають опікуватися вдовами та дітьми-сиротами, надавати їм житло, їжу та захист від всіх, хто може заподіяти їм зло.

На початку ХVIII сторіччя за особистої ініціативи новгородського митрополита Іова були створені перші спеціалізовані заклади для дітей-сиріт та незаконнонароджених - так звані „сиропитательницы". Не зважаючи на те, що ці установи існували лише в одній, Новгородській, губернії, цей досвід набув великого розголосу в країні. Так, наприклад, подібні сиротинці існували в Києві, а пізніше й в Одесі.

Яблоков Н.В.: Указом від 4 листопада 1715 року, Петро І наказав „влаштовувати у Москві та інших крупних містах шпиталі для незаконнонароджених дітей та сиріт". Створювалися вони при церквах та монастирях, і за прикладом аналогічних західних установ, практикували таємний прийом покинутих дітей до шпиталю. З цією метою в будівлях госпіталів були зроблені спеціальні віконця, куди можна було непомітно для інших покласти немовля. Фінансувались такі установи за рахунок місцевих коштів та приватних внесків. Діти, що зростали в госпіталях, отримували не лише дах над головою та їжу, їх також навчали певному ремеслу. Проте, як правило, вихованці залишались жити при храмах, поступали на служіння та приймали духовний сан.

Пізніше, проблемами покинутих дітей опікувалась імператриця Катерина ІІ. З одного боку, вона відродила систему виховних будинків та госпіталів, яка занепала після смерті Петра І, а з іншого, - всіляко підтримувала передачу дітей-сиріт на виховання у сім'ї.

Освіта вихованців таких будинків обмежувалась арифметикою, письмом, читанням та Законом Божим. З 16 років діти мали починали працювати у майстернях, які були розташовані у приміщенні будинку.

Яблоков Н.Б. Перший Виховний будинок було відкрито в Москві у жовтні 1764 року. До нього з приватних притулків різних міст імперії було направлено дітей різного віку: від народження до 16 років. Внаслідок чого більшість з провінційних сиротинців, в тому числі й Київський, закрились. Загальна кількість дітей у Московському будинку становила понад 3 тисячі. Проте, результати перебування дітей в цьому закладі виявилися невтішними. Тільки за перші чотири роки існування будинку померло майже 82% дітей. Причиною такої великої смертності стала відсутність достатньої кількості годувальниць (серед вихованців закладу було багато немовлят), і дітей годували штучним способом.

Щоб певним чином виправити цю ситуацію й зменшити дитячу смертність Катерина ІІ видала указ, в якому йшлося про передачу дітей у сім'ї добропорядних селян на тимчасове перебування. По досягненні 9 місячного віку (згодом по досягненні 7 років) дітей повертали до Виховних будинків. Треба зазначити, що передача дітей на тимчасове перебування у сім'ї значно скоротила смертність у самих закладах (з 82% до 24%), проте біля 75% дітей, які виховувались в родинах, помирало, приблизно 13% - поверталось до закладів. Що ж сталося з рештою дітей - невідомо.

«Наша сім'я» (Методичні рекомендації прийомним батькам): Окрім зазначеної форми виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в тогочасній Російській імперії, до складу якої входили й українські землі, існувало ще дві законодавчо затверджені форми - патронат та патронаж. Насамперед, допомога надавалась безпритульним дітям, хворим, а також дітям, що скоїли злочин. При цьому відповідальність за надання такої допомоги покладалась на сільські родини та міські громади. Однією з головних цілей патронату було надання дітям, позбавленим батьківської турботи, можливості для набуття професійних навичок. Така форма опіки над дітьми нагадувала нинішні притулки. Передача ж дитини з притулку в сім'ю «на виховання та вирощування» мала назву патронаж. Як правило, у сім'ї передавались діти молодшого віку. Сім'я, що взяла дитину на виховання, мала певні обов'язки перед притулком та громадою. Зокрема, вона повинна була забезпечити можливість повноцінного розвитку вихованця, дати початкову освіту та прищепити трудові навички. На жаль, в ті часи, ці умови не завжди виконувались, адже брали на виховання дітей переважно бідні сім'ї з метою отримання фінансової винагороди та безкоштовного працівника. Справа в тому, що родині, яка виховувала дитину з притулку, виплачувалась відповідно до закону певна сума грошей, розмір якої залежав від віку дитини. Максимальну суму отримували ті сім'ї, що брали маленьких дітей, які ще не здатні допомагати в домашній роботі. Поступово, коли діти дорослішали (12-14 років), виплати скорочувались або припинялись зовсім. В ролі контролера (як ми зараз сказали б - супервізора) виступали лікарі або інший медичний персонал, до функцій якого входило медичний нагляд за виконанням вихователями своїх обов'язків. За дотриманням інших норм, в тому числі правових, ніхто не слідкував, тому часто прийомні діти часто використовувались як безкоштовна робоча сила. Після досягнення 17-річного віку хлопчики іноді йшли до „казенних селян", отримували пай землі. Дівчатам, у разі якщо вони до цього віку були незаміжніми, видавались спеціальні "вільні" свідоцтва.

З часом Виховні будинки стають лише тимчасовим притулком для сиріт, і майже всіх дітей з них передають на виховання у сім'ї селян, де вони виховуються до повноліття. А у 1837 році було видано указ, за яким всіх без виключення дітей-сиріт необхідно було виховувати в селах. Важливо зазначити, що прийняття цього указу, а також ціла низка інших заходів були зумовлені не лише надмірною кількістю дітей у закладах, але й розумінням того, що жодна форма державного піклування не зможе замінити дитині сім'ю.

Ще одним прикладом сімейної форми може слугувати наступний культурологічний факт. В українській мові існує словосполучення «піти у прийми», тобто стати прийомним членом сім'ї. Людина, найчастіше підліток, йшла на заробітки в більш заможну сім'ю. Однак на відміну від батраків або найманих робітників, до такої людини ставилися як до члена сім'ї: він їв разом з іншими членами сім'ї, жив з ними в одному домі. Іноді такий „прийомний член сім'ї" не отримував будь-якої заробітної плати, а працював лише за житло та їжу. Тобто можна казати, що діти виступали суб'єктом економіки. І така ситуація з використанням дитячої праці, і особливо прийомних дітей, існувала аж до ХХ сторіччя, до тих пір, поки Міжнародна організація праці не звернула увагу на цю проблему.

На початку ХХ сторіччя, який знаменувався революціями, повстаннями, війнами, зміною державного устрою, кількість дітей-сиріт, бездоглядних та безпритульних значно збільшилася. Для вирішення цієї проблеми у великих містах почали створюватися безкоштовні школи для дітей-жебраків та безпритульних.

З приходом радянської влади роль патронату і патронажу було зведено до мінімуму. Пріоритетними стали колективні форми виховання дітей. Головним принципом такої виховної концепції була наявність розгалуженої мережі інтернат них закладів, які фінансувались державою. Кількість дітей в одному такому закладі іноді сягала 400 дітей. Дитячі колективи формувались за віковою ознакою.

Сімейні форми виховання дитини за радянської доби були менш поширеними, проте казати, що їх не існувало зовсім, було б невірно. Сім'ї, яка брала на виховання дитину, виплачувались кошти. Також даною інструкцією встановлювався нагляд за дітьми, що виховуються у сім'ях. Здійснювати цей нагляд належало патронажним сестрам та делегаткам відділів охорони материнства і дитинства.

Пріоритетною ж формою утримання дітей, як вже зазначалося, було виховання в умовах „закритого" інтернатного закладу. Така форма й донині залишається найбільш поширеною в Україні.

Відродження сімейних форм виховання у нашій країні почалось лише у 90-х роках. Перша спроба передачі на виховання в сім'ю дітей, позбавлених батьківського піклування, була здійснена у 1990 році. Саме тоді Дитячий фонд ім. В.І.Леніна виступив з ініціативою створення дитячих будинків сімейного типу.

Конвенція ООН про права дитини, яку було прийнято у 1989 році і ратифіковано Україною у 1991 році, проголосила, що дитині для повного емоційного комфортного розвитку найкраще рости у сім'ї, в атмосфері щастя, любові і взаєморозуміння. Крім того, підкреслюється, що кожна дитина має право на сім'ю. Саме за таких умов дитина може бути повністю підготовлена до самостійного життя у суспільстві й вихована у дусі розуміння вищих гуманістичних ідеалів, вищих моральних цінностей.

У 1998 та 1999 роках Кабінет Міністрів України прийняв дві Постанови: „Про проведення експерименту щодо створення прийомних сімей в окремих регіонах України". А саме обласними державними адміністраціями у Харківській. Запорізькій, Львівській, Одеській областях, Київській міській держадміністрації, а також Урядом Автономної Республіки Крим були прийняти розпорядження про створення нового інституту сімейної опіки над дітьми-сиротами і дітьми, що залишилися без батьківського піклування - прийомної сім'ї. Ініціатором проведення даного експери­менту виступило Міністерство України у справах сім'ї та молоді. У квітні 2002 року Постановою Кабінету Міністрів було затверджено „Положення про прийомну сім'ю".

За результатами експерименту було опубліковано кілька методичних посібників, а саме, «Методичні рекомендації соціальним працівникам щодо підготовки прийомних батьків», «Методичні рекомендації соціальним працівникам щодо соціального супроводу прийомних сімей», «Прийомна сім'я: методика створення та соціального супроводу» та ін.

У січні 2005 року Верховна Рада України прийняла Закон „ Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування": Таким чином було зроблено наступний значний крок у перетворенні державної системи опіки над цією категорією дітей на сімейно-орієнтовану.

Отже в сучасній Україні існує нагальна потреба подальшої розробки державної політики щодо розвитку інституту сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.