Основною формою міжнародної експансії транснаціональних компаній є вивезення капіталу. Воно може здійснюватися у двох формах: як прямі, так і портфельні (фінансові) інвестиції. У світовій економічній літературі існують різні погляди щодо визначення суті прямих іноземних інвестицій. Найпоширенішим методологічним підходом є так званий підхід з точки зору платіжного балансу. Згідно з ним під прямими іноземними інвестиціями розуміють будь-яку позику або придбання власності іноземною компанією, яка більшою мірою належить резидентам країни, що інвестує. Друга поширена точка зору на суть прямого o інвестування передбачає, що прямі іноземні інвестиції визначаються як інвестиції, за яких інвестор отримує значні можливості контролю за іноземною фірмою або засновує дочірню компанію за межами власної країни. Виходячи з наведених визначень, прямі іноземні інвестиції слід трактувати як такі, що охоплюють володіння та/або контроль за господарською одиницею, яка діє за кордоном. Це визначення вказує на визначальну внутрішню властивість прямих інвестицій, однак не охоплює форм її вияву. Здійснення прямого іноземного інвестування - процес перенесення господарської діяльності компанії за кордон. Таке перенесення неможливо оцінити однозначно. Зі зміною середовища господарювання у ТНК виникає коло проблем, яких компанія не мала, коли функціонувала як національна. З огляду на виникнення вагомих додаткових витрат при здійсненні компанією прямого іноземного інвестування її входження в іноземне господарське середовище можливе лише за умови існування переваг, які компенсують всі витрати. Тому будь-який аналіз прямого іноземного інвестування передбачає виявлення сприятливих умов, які змогли б компенсувати недоліки іноземного виробництва. Один із входів виявлення таких переваг запропонований америнським ученим Д. Даннігом. За Д. Даннінгом, для здійснення іноземного інвестування необхідні дві умови.Умова перша. Фірма повинна мати Перевага власності. Умова друга. Іноземний ринок повинен пропонувати перевагу. Незважаючи на домінування визначення суті прямих закордонних інвестицій як інвестицій, що реалізуються в отриманні прибутку від ведення основного бізнесу, в економічній науці існують і інші тлумачення. Найчастіше беруть до уваги два пояснення. Перше пояснює прямі інвестиції як наслідок поліпольної конкуренції через яку окремі фірми цілком випадково опиняються на іноземних ринках. Друге пояснення прямих іноземних інвестицій є суто фінансовим: прямі іноземні інвестиції - це форма міжнародних потоків капіталу, які базуються на відмінностях у ставках доходу та ризику в різних країнах. В альтернативних поясненнях причин, що спонукають до прямого іноземного інвестування, вчені відійшли від моделей поліпольної конкуренції. В основу їх пояснень покладено поєднання прямого іноземного інвестування з конкретним типом ринкової влади. Відтак набули поширення два підходи: підхід С. Хімера і теорія привласнення. За С. Хімером, прямим іноземним інвестором є монополіст або олігополіст (що трапляється частіше) на товарних ринках. Причина інвестування в іноземні підприємства - послаблення конкуренції та захист своєї ринкової влади.
Підхід С. Хімера пояснює досить поширену серед ТНК стратегію "захисного інвестування". Багато компаній засновують закордонні підприємства, які не є прибутковими, з метою обійти своїх основних конкурентів на закордонних ринках. Підхід С. Хімера спрямований не лише на визначення причини прямого іноземного інвестування, а й на з'ясування проблем, які можуть його супроводжувати. Вихідним у теорії привласнення є положення, що компанія має здійснювати інвестування для розвитку досконалого управління, отримання якісної інформації про покупців, використання нових технологій і створення кращих продуктів. Головна проблема компанії в цьому випадку - отримання відповідного прибутку на інвестиції та продовження інвестування для постійного поглиблення специфічних для цієї фірми переваг. Кожна компанія намагається створити й використати власні специфічні переваги. Реалізація таких переваг є ядром теорії.
