Функції грошей як загального еквівалента. Концепція грошей

МД 5 Тема 6 Товарне виробництво і товарно-грошові відносини

План лекції (лекція – 4г, самостійне вивчення -6г)

 

1. Товарне виробництво – основа ринкової економіки.
2. Товар і його властивості. Теорії вартості.
3. Закон вартості і його роль в розвитку товарного виробництва. Функції закону вартості.
4. Виникнення і сутність грошей, їх функції
5. Грошовий обіг і його закони
6. Інфляція, її сутність причини, види і соціально-економічні наслідки.

 

Вступ

Ця тема охоплює широке коло питань, пов’язаних проблемами виникнення і розвитку товарно-грошових відносин. Останні, будучи тією або іншою мірою властивими всім відомим історичним економічним системам, складають основу функціонування сучасної ринкової економіки. Більше того, актуальність і важливість глибокого засвоєння змісту таких проблем, як товарне виробництво, його еволюція, теорії грошей, ринок і його закони, зумовлюються реальними процесами нашого життя – трансформацією адміністративно-командної економічної системи, переходом до ринкової економіки, набуттям економіки країни статусу ринкової.

Осмислення сучасних економічних проблем через призму світового досвіду становлення, розвитку товарного виробництва і ринкових відносин має суттєве значення для теорії і практики ринкової трансформації економіки України.

Суспільство знає два основних типи організації економіки: натуральне господарство і товарне господарство. їм відповідають дві основні форми господарювання: натуральна і товарна.

Історично першим типом економічної організації суспільного виробництва, який панував протягом тривалого часу, було натуральне господарство» за якого продукти праці як результат виробництва використовувались для задоволення особистих потреб безпосередніх виробників і членів їх родин, тобто для використання в межах господарської одиниці — роду, племені, патріархальної сім'ї, общини тощо як різновидів. В основному натуральну форму господарювання мали й великі маєтки традиційного типу.

Натуральне господарство характеризувалося суспільним поділом праці в зародковому стані, замкнутістю організаційно-економічних зв'язків, роз'єднаністю, відірваністю господарюючих суб'єктів один від одного, примітивною технікою та технологією виробництва, малопродуктивною ручною працею. Тому прогрес у розвитку продуктивних сил і суспільства був дуже повільним. Усі зв'язки натурального господарства обумовлені лише особливостями процесу праці та виконання тих чи інших операцій у тісних межах окремих господарських одиниць. При цьому робоча сила позбавлена мобільності, вона виробниче та територіальне закріплена. В натуральному господарстві виробничі відносини виявляються в не матеріалізованому вигляді як прямі відносини між учасниками створення благ. Продукти праці розподіляються безпосередньо. Вони без участі ринку надходять в особисте й виробниче споживання.

З розвитком продуктивних сил натуральне господарство стає перешкодою соціально-економічному прогресу. Властиві йому господарська замкнутість, примітивність. відособленість, патріархальність, слабкість внутрішніх стимулів розвитку не відповідають потребам обміну продукцією між виробниками, який все більше поширюється у зв'язку з зростанням продуктивності праці. Всезростаючий вплив на суспільне виробництво товарних зв'язків в епоху пізнього Середньовіччя вже можна назвати революційним. Натуральне господарство перестало бути пануючим типом суспільного виробництва, відбувся перехід до загального товарного господарства.

Однак це ще не означало повного зникнення натурального господарства. Воно ще й сьогодні розповсюджене в країнах, що розвиваються. В середині XX ст. в їх натуральному і напівнатуральному виробництві було зайнято 50—60 відсотків населення. Деякі його прояви мають місце і в умовах розвинутої економіки (наприклад, натуральне підсобне господарство). В несприятливих для суспільства умовах (наприклад, війна, політика автаркії тощо) може з'явитися тенденція до натуралізації виробництва.

 

1) На зміну натуральному господарству прийшли товарне виробництво і заснована на ньому товарна форма господарювання. Проте тривалий час вони функціонували разом. Товарне виробництво — це такий тип організації економіки, при якому продукти праці виробляються для продажу на ринок. Товари виробляються з метою задоволення потреб споживачів і надходять до них через використання ринкових відносин. Звичайно, що при цьому господарюючий суб'єкт націлений на отримання вигоди. Така орієнтація виробництва зумовлює необхідність постійних економічних зв'язків між виробниками та споживачами, економічну взаємозалежність їх, яка розпочинається з придбання засобів і предметів праці і закінчується реалізацією продукції чи послуг, та ін.

Загальною умовою виникнення, розвитку і функціонування товарного виробництва є суспільний поділ праці. На його основі виникають виробничі відносини між людьми у формі обміну продуктами праці.

Безпосередньою причиною виникнення товарного виробництва є економічна відособленість товаровиробників. Вона нероздільно пов'язана з розвитком приватної власності на засоби виробництва та економічною і юридичною свободою виробника.

Економічна відособленість товаровиробників — це таке становище, за якого вони самостійно вирішують питання господарської діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси використовувати тощо. Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до власних інтересів. Тому економічне відособлення невіддільне від власності на засоби виробництва і вироблювану продукцію. На певному ступені суспільного поділу праці економічний зв'язок різних власників неминуче виступає у товарній формі. •

З економічною відособленістю товаровиробників нерозривно пов'язані еквівалентність і від платність їх відносин. Це є однією із загальних корінних ознак товарного виробництва і обміну.

Товарне господарство виникає також через наявність суперечності між виробництвом і споживанням, невідповідність споживної вартості вироблених благ потребам суспільства та його членів. Це вимагає обов'язкового визнання споживачами виробленої продукції апостеріорі, тобто ґрунтуючись на певному досвіді. Відсутність саме такого визнання фактично означає відсутність товарного господарства і товарної форми господарювання. В натуральному господарстві споживачі також користуються продуктами не лише особистої праці, а й праці своїх одноплемінників. Однак вони отримують свою частину без права відкинути її або вільно обирати іншого виробника.

Як конкретно-історичний тип організації суспільного виробництва, товарне господарство характеризується постійним рухом уперед. Товарне виробництво й обіг у своєму розвитку проходять дві стадії: нижчу — бартерне господарство, вищу — грошове господарство. В бартерному будь-який товар можна безпосередньо обміняти на будь-який інший без використання грошей. У грошовому існує особливий товар — гроші, який можна обміняти на будь-який інший товар, а останній — на гроші. В господарстві, заснованому на грошовому обміні, суспільні витрати нижчі, ніж там, де обмін здійснюється за допомогою бартеру.

Основні загальні ознаки товарного виробництва не залежать від специфіки економічної системи. До них належать: суспільний поділ праці; економічна відособленість виробників; еквівалентність відносин; ринковий зв'язок між виробниками і споживачами; визнання суспільного характеру праці через ринок; здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-продажу; виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду; конкуренція. Серед них також відкритість системи відносин, існування таких категорій, як товар, вартість, мінова вартість тощо, і законів товарного виробництва та обігу. Ці ознаки мають такий самий об'єктивний характер, як і товарне виробництво та обіг.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов'язана з існуванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і підприємницьке (тобто розвинуте, розширене). Просте товарне виробництво ґрунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є вихідною формою товарного виробництва. Воно невелике за своїм обсягом, характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як товару. В товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та готова продукція.

Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси, так і суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування приватної власності на засоби виробництва, ринкової форми зв'язку між виробниками і споживачами, конкуренції між товаровиробниками тощо. Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці — це одна особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник відокремлений від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарного виробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб виробника та членів його сім'ї. Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю найманих робітників заради прибутку власника господарства. Просте товарне виробництво засноване, як правило, на нескладній техніці, а підприємницьке — на великій машинній індустрії, автоматизованих системах тощо.

Сьогодні просте товарне виробництво є характерним для країн, що розвиваються. В розвинутих країнах воно має залишковий характер і виступає у вигляді дрібного товарного господарства ремісників, фермерів, роздрібних торговців та ін. Останнє набуває все більше підприємницької спрямованості як дрібний бізнес, породжений вже існуючою економічною системою.

Розрізняють ще два типи товарного виробництва: перший — із стабільною, другий — з безперервно поновлюваною номенклатурою товарів. Історія першого охоплює період від глибокої давнини до другої половини XX ст. Історія другого типу розпочалась у другій половині XX ст. Так, машинобудівна промисловість Великобританії протягом усього XIX ст. використовувала в основному лише два матеріали — чавун і сталь, а текстильна виробляла лише чотири вили тканин — бавовняні, вовняні, лляні, шовкові. У другій половиш XX ст. спостерігається безперервне поновлення номенклатури товарів. Наприклад, в електронній промисловості Японії це відбувається кожні 5—6 років. Є підстави вважати, що на рубежі XX—XXI ст. процес безперервного поновлення номенклатури товарів буде домінуючим в економіці.

Товар і його властивості

Товар — це продукт праці, який має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини; по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Отже, йому властиві споживна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга.

Споживна вартість товару — це його здатність задовольняти потреби людини. Наприклад, хліб, м'ясо, молоко та інші продукти споживання задовольняють потребу в їжі; костюм, плаття — потребу в одязі; верстат, нафто, газопровід, виробничі споруди тощо — потребу в засобах виробництва. Отже, матеріальні блага і послуги задовольняють ті чи інші потреби як предмети особистого споживання або як засоби виробництва.

Кінцевою метою будь-якого виробництва є створення споживних вартостей. Якщо не брати до уваги ті конкретні економічні форми, в яких за певних умов виступають продукти праці, то багатство суспільства завжди складається із споживних вартостей. Споживна вартість продукту праці безпосередньо не виражає суспільних відносин, але має історичний характер, оскільки її роль та значення змінюються залежно від змін у суспільстві. Якщо благо створюється виробником для особистого споживання, то воно має споживну вартість для самого виробника. Якщо ж внаслідок суспільного поділу праці продукт (послуга) призначається для когось іншого, то він є суспільною споживною вартістю. В умовах товарного виробництва споживна вартість — це здатність товару задовольняти потреби не самого виробника, а покупців.

Специфічно історичний характер споживної вартості проявляється не лише в тому, що вона є матеріальною основою обміну, а й у тому, що вона відбиває ступінь суспільного поділу праці, його історичну зрілість.

Споживна вартість речей, їх корисність для людей тісно пов'язані з прогресом науки і техніки, розвитком продуктивних сил у цілому. Так, корисність заліза стала відомою лише тоді, коли люди навчилися виплавляти його з руди і виготовляти з нього знаряддя і предмети праці. Науково-технічний прогрес, запровадження у виробництво досягнень науки і техніки розкривають все нові можливості та способи використання природних і штучних матеріалів, їх нові корисні властивості. Проте загальна економічна теорія вивчаючи лише роль споживної вартості в системі суспільних відносин, які складаються в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Сучасний світ споживних вартостей надзвичайно різноманітний. Його основу становлять товари особистого і виробничого споживання. Крім того, існує ринок ремісничих товарів. Переважну їх частину становлять вироби ручної чи частково індустріальної праці. Особливим є ринок раритетів (рідкостей). Це, з одного боку, унікальні наукові відкриття та конструкторські розробки, а з другого — шедеври мистецтва. Товари такого ринку збагачують виробництво культурними і естетичними цінностями та традиціями. Все більшого значення Серед сукупності споживних вартостей набувають різні види сучасного транспорту, енергії, інформації, комп'ютерного забезпечення, доставки енергоносіїв тощо.

Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на поверхні явищ, тому з'ясування її природи як другої властивості товару є більш складним. Формою її прояву є мінова вартість, тобто кількісне співвідношення (пропорція), в якому одні споживні вартості обмінюються на інші. Це співвідношення постійно змінюється залежно від місця й часу, що створює враження випадковості, відсутності внутрішньої стійкої основи мінової вартості. Насправді ж, як би не відрізнялись мінові вартості одного й того самого товару, вони завжди мають щось загальне. В найрізнорідніших товарах спільною є одна властивість: вони — продукти праці. Прирівнювання різнорідних товарів один до одного передбачає, очевидно, їх об'єктивну рівність ще до обміну. Внутрішнім змістом товару є вартість як вкладена в товар праця — те спільне, що знаходить вираження у міновому співвідношенні товарів. Саме вартість робить їх порівнянними. Як споживні вартості товари якісно розрізняються, як вартості — мають спільну міру.

Вартість виражає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння витрат їх праці на виробництво благ і послуг, якими вони обмінюються.

Кількісні характеристики праці, витраченої на виготовлення товару, втілюються у величині вартості товару.

Розрізняють індивідуальну і суспільна необхідну працю й відповідно індивідуальну і суспільну вартість товару.

Товаровиробники діють у різних індивідуальних і природно-кліматичних умовах. Тому на виробництво товарів одного й того самого виду, однакової маси і однакової якості витрачається різна кількість праці, що знаходить своє втілення в витратах робочого часу. Згідно з цим у товарах втілюється різна індивідуальна вартість. Робочий час, витрачений на виробництво товару окремим виробником (підприємством), називається індивідуальним робочим часом, а вартість, створена ним, — індивідуальною вартістю.

Проте на ринку товари однакової споживної вартості оцінюються покупцями (споживачами) однією мірою, яка не збігається з індивідуальним робочим часом. Це означає, що ринок у процесі обміну враховує лише суспільну вартість. Величина її визначається не індивідуальними витратами праці, а суспільна необхідним робочим часом, тобто тим робочим часом, який визначається наявними суспільне нормальними умовами виробництва при середньому в конкретному періоді і в даному суспільстві рівні уміння й інтенсивності праці товаровиробників. Суспільне нормальні умови виробництва — це типові, пануючі в конкретному суспільстві в певний час.

Отже, величина вартості товару значною мірою визначається суспільне необхідними витратами праці й вимірюється суспільне необхідним робочим часом. Величина останнього, як правило, збігається з індивідуальними витратами праці тих товаровиробників, які доставляють на ринок переважну більшість товарів одного виду, і встановлюється стихійно в процесі конкурентної боротьби. Такі товаровиробники знаходяться в кращому становищі, ніж їх конкуренти, оскільки останні зазнають втрат на суму реалізованої продукції, помножену на різницю суспільної та індивідуальної вартості продукції.

Суспільне необхідний робочий час і зумовлена ним величина суспільної вартості не залишаються незмінними і залежать від продуктивної сили праці та її інтенсивності.

Продуктивна сила праці визначається, в свою чергу, рівнем розвитку науки, природними здібностями, досвідом, культурою і кваліфікацією робітника, а також суспільною комбінацією виробничого процесу та природними умовами, в яких він відбувається. Величина вартості товару змінюється прямо пропорційно кількості і обернено пропорційно продуктивній силі праці.

Під час інтенсивнішої праці одиниця часу виражає більшу масу праці. Це свідчить про те, що сам по собі робочий час не може дати повне уявлення про фактичні витрати праці. Тому при різній інтенсивності праці він не може бути безумовним мірилом вартості. Суспільне необхідні витрати праці вимірюються робочим часом лише при її середній інтенсивності.

Базовою величиною для вимірювання вартості товару є витрати простої праці (тобто без спеціальної кваліфікації), посильної кожному здоровому члену суспільства на даному етапі розвитку. Складна праця — кваліфікована, вона вимагає попередньої підготовки виробника. За одиницю складної праці створюється більша вартість, ніж за одиницю простої. Складна праця зводиться до простої (редукція праці) через ринкові відносини.

У цілому величина вартості товару значною мірою визначається суспільне необхідними витратами праці, а також його корисністю.

У процесі праці людина створює споживну вартість і вартість товару. Це випливає з подвійної природи праці, яка створює товар. З одного боку, вона має корисний зміст і створює блага та послуги, що задовольняють ті чи інші потреби людей. Певна корисна праця є природною необхідністю існування людей незалежно від суспільних умов. З другого боку, праця кожного товаровиробника є частиною всієї суспільної праці як витрати людської робочої сили взагалі безвідносно до її конкретних форм. Перший вид — це конкретна праця, другий — абстрактна праця

Конкретній праці властиві мета, певний характер операцій, предмет, засоби і, нарешті, результати. Вона витрачається в доцільній, корисній формі, що характеризує її з одного якісного боку. Конкретна праця створює певну споживну вартість (хліб, вугілля, метал, будинки, обслуговування тощо). Розрізнення споживних вартостей зумовлюється тим, що вони є результатами якісно різних видів корисної праці (трудових зусиль хлібороба, шахтаря, металурга, будівельника, лікаря, вчителя та ін.). Саме специфічний характер конкретної праці кожного товаровиробника і породжує її відмінність від праці іншого товаровиробника.

Другий бік праці — праця взагалі як продуктивна витрата розумових здібностей, сили мускулів тощо безвідносно до її корисної доцільної форми. Вона характеризує працю насамперед кількісно, як джерело вартості в товарному виробництві.

На всіх історичних етапах суспільного розвитку праця виступає, з одного боку, як корисна, доцільна, а з другого — як витрата фізичних і розумових сил, як "праця взагалі". Однак лише за умов товарного виробництва ця подвійність набуває особливих історичних форм як праця конкретна і абстрактна. Якщо немає товарного виробництва, то немає й товару з його двома властивостями і відповідно немає абстрактної праці й породжуваної нею вартості. Абстрактна праця, яка значною мірою створює вартість, є специфічною формою праці, що властива лише товарному господарству і відбиває відносини товаровиробників.

Процеси конкретної праці — це сукупність економічних явищ, безпосередньо пов'язаних з функціонуванням конкретної праці; процеси абстрактної праці — це всі безпосередньо пов'язані з нею явища. До перших належать: процес створення споживної вартості товару, в якому вирішальну роль відіграє корисна форма праці; споживної вартості товару як результат функціонування конкретної праці; перенесення старої вартості з засобів виробництва, здійснюване конкретною працею, на заново створюваний товар. До других — створення вартості товару як результат функціонування абстрактної праці; додаткового продукту незалежно від його конкретних форм. В усіх цих випадках йдеться лише про нерозривно пов'язані між собою сторони економічних явищ товарного виробництва, оскільки процеси конкретної праці не існують окремо від відповідних процесів абстрактної праці, а останні перебувають в органічному зв'язку з першими. Крім того, конкретна праця, створюючи споживну вартість, впливає й на вартість товару. В свою чергу, абстрактна праця, значною мірою створюючи вартість, впливає й на споживну вартість товару.

Під впливом науково-технічного прогресу відбуваються важливі зміни як у конкретній, так і в абстрактній праці. В зв'язку з розвитком нових видів виробництва і технологій, використанням у них немеханічних форм руху матерії (наприклад, лазерної тощо) з'являється багато нових професій (видів конкретної праці), чимало старих — відмирає. Разом з тим суттєво підвищується рівень кваліфікації робочої сили. Стосовно абстрактної праці найважливіші зміни полягають у значному збільшенні інтенсивності витрат, насамперед розумових, психічних, нервових сил трудівників, а також у зростанні складності виконуваної ними праці.

Як бачимо з викладеного, обидві властивості товару — споживна вартість і вартість — тісно взаємопов'язані й впливають одна на іншу. Ця взаємопов'язаність знаходить свій вияв в такій ознаці товару, як цінність. Вона визначається, з одного боку, суспільне необхідними витратами на виробництво товару, а з іншого — індивідуальним сприйняттям кожним покупцем споживної його вартості. Звідси категорія цінності поєднує в собі як об'єктивне, так і суб'єктивне сприйняття товару покупцем. Через цю категорію відбувається поєднання різноманітних теоретичних підходів до визначення ціни товару як грошового вираження, насамперед його вартості, а також споживної вартості.

Виготовлення тих чи інших товарів — особиста справа кожного товаровиробника. Його конкретна праця виступає безпосередньо як приватна праця Водночас суспільний поділ праці пов'язує між собою окремих товаровиробників — власників знарядь, предметів і продуктів праці, які фактично працюють один на одного. Тому їх праця виступає й як суспільна праця. В результаті виникає і розвивається суперечність між приватною і суспільною працею. Суть ЇЇ полягає в тому, що лише на ринку, в процесі обміну товарів і ринкової конкуренції, виявляється суспільний характер втіленої в них праці, залежність учасників обміну один від одного. На ринку відбувається процес суспільного обліку праці.

 

3) Розробку теорії трудової вартості було почато представниками класичної політичної економії У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо та ін. Свій дальший розвиток вона отримала в працях К. Маркса, який розробив учення про двоїстий характер праці, втіленої в товарі, розкрив суперечність між приватною і суспільною, конкретною і абстрактною працею, споживною вартістю і вартістю товару, дослідив історичний процес розвитку обміну і форм вартості, розкрив природу і суть грошей як загального еквівалента. В його економічній концепції трудова теорія вартості та заснована на ній теорія додаткової вартості займають центральне місце.

Світовій економічній науці відомі й інші теорії вартості: ті, що в центр уваги ставили витрати, і ті, що перемістили його на кінцеві результати виробництва.

Крім трудової вартості до "витратних" концепцій належать також теорія витрат виробництва і теорія трьох факторів виробництва. Прихильники теорії витрат виробництва (Р. Торренс, Н. Се-ніор, Дж. Мілль, Дж. Мак-Куллох та ін.) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею. Вони виходять з того, що оскільки величина витрат виробництва залежить від цін на окремі їх елементи (предмети і засоби праці, робочу силу), то використання витрат як основи ціноутворення означає, по суті, пояснення цін на товари цінами на елементи витрат.

Родоначальники теорії трьох факторів виробництва французькі економісти першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей і Ф. Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу і землі. Всі вони беруть рівноправну участь (яка визначається для кожного з них ринком) у створенні вартості. Кожний з цих факторів "створює" відповідну частину вартості: праця — заробітну плату, капітал — відсоток, а земля — ренту. Виведення доходів з продуктивності факторів означало, що власники капіталу і землі привласнюють відсоток і ренту. При наявності усуспільненої власності на ці фактори виробництва такі доходи належать широким верствам суспільства. К. Маркс у першому томі "Капіталу", широко абстрагуючись при розгляді теорії вартості, припускав участь всіх факторів виробництва у створенні лише споживної вартості. У третьому томі, в якому йдеться про конкретні економічні явища, щодо теорії ціни виробництва (а також ренти) він визнавав вплив факторів виробництва на мінову вартість і ціну. За К. Марксом, величина капіталу впливає на ціну через перерозподіл прибутку і перетворену форму вартості — ціну виробництва. Остання утворюється за допомогою вирівнювання норми прибутку в різних галузях у процесі переливання капіталу в результаті міжгалузевої конкуренції.

В останній третині XIX ст. набув поширення принципово новий підхід до аналізу вартості — з позиції теорії граничної корисності. Ї ї прихильники (У. С. Джевонс, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Л. Вальрас, Дж. Б. Кларк та ін.) вважали неприйнятним зведення вартості до витрат праці або трьох факторів виробництва. На їх думку, вартість (цінність) визначається мірою корисності результату. Вони розмежували сукупну корисність блага (тобто корисність усього запасу або всієї доступної даному індивіду кількості благ) і граничну корисність блага (тобто корисність останньої одиниці цього запасу або доступної кількості благ). Цінність розглядалась ними як суб'єктивна за своєю природою категорія, як судження так званої економічної людини про важливість благ, наявних в її розпорядженні, для підтримання життя і добробуту.

Значний вплив на сучасні теорії вартості і ціни справляє неокласична теорія англійського економіста кінця XIX — початку XX ст. А. Маршалла. Відкинувши принцип монізму у з'ясуванні джерела вартості, він поєднав теорію класиків політекономії про визначальну роль витрат виробництва з теоріями граничної корисності, попиту і пропозиції у формуванні і русі цін. А. Маршалл виходив з того, що формування ринкових цін відбувається в результаті взаємодії попиту і пропозиції та пов'язував зміну попиту з категорією граничної корисності, а пропозиції — з вирішальним впливом витрат виробництва. Він вважав, що витрати виробництва, інтенсивність попиту, межа виробництва і ціна продукту взаємно регулюють одна одну, і тут не виникає ніякого порочного кола при твердженні, що кожна з них частково регулюється іншими.

У XX ст. відбулась еволюція теорії вартості. По-перше, в країнах ринкової економіки розробці теорій вартості перестали надавати тієї вирішальної ролі, яку вона мала в XVIII— XIX ст. Це пов'язано з утвердженням підприємницької ринкової системи і поворотом представників економічної думки країн розвинутої ринкової економіки до розробки переважно теорії ціни як категорії, яка знаходиться на поверхні економічного життя і найтісніше пов'язана з господарським механізмом. В результаті такого повороту розробка теорії вартості відійшла на другий план, а на перший вийшла розробка саме теорії ціни. Спочатку таке дослідження велось на мікро рівні, а з 30-х років XX ст. під впливом економічної теорії Дж. М. Кейнса та у відповідь на об'єктивні реалії економічних потрясінь в ринковій економіці поширилось і на макрорівень.

По-друге, на мікро рівні економіки отримали розвиток теорії не лише досконалої (вільної) конкуренції, а й теорії недосконалої (обмеженої) конкуренції (Е. Чемберлін, Дж. Робінсон), які досліджували ціноутворення в умовах обмеженої конкуренції.

По-третє, на відміну від класичної і марксистської теорії вартості функціональна теорія висунула на перше місце внесок кожного елемента відтворювального процесу (живої і втіленої в засобах виробництва праці, природних ресурсів) у виробництво і добробут людини.

Нині на противагу традиційним уявленням про альтернативність і взаємовиключність теорій трудової вартості і граничної корисності висунута гіпотеза про здійснення саме автентичним марксизмом органічного синтезу теорії витрат виробництва і суспільної корисності і виявлення ним головного змісту вартості з загально історичної точки зору. У "Начерках до критики політичної економії" щодо визначення вартості витратам виробництва (школа Д. Рікардо) чи корисністю речей (школа Ж. Б. Сея) Ф. Енгельс писав: "Спробуємо внести ясність у цю плутанину. Вартість речі включає в себе обидва фактори, насильно і, як ми бачили, марно роз’єднуванні сторонами, що сперечаються. Вартість є відношення витрат виробництва до корисності. Найближче застосування вартості має місце при роз'ясненні питання про те, чи слід взагалі виробляти дану річ, тобто чи покриває її корисність витрати виробництва. Тільки після цього може йти мова про застосування вартості для обміну. Якщо витрати виробництва двох речей однакові, то корисність буде вирішальним моментом у визначенні їх порівняльної вартості"". Визначення вартості як відношення витрат виробництва до корисності вважається вираженням суті позиції марксизму з питання про економічний зміст вартості з загально історичної точки зору. При цьому йдеться про загально історичний елемент, який визначається внутрішньою метою, властивою виробництву, і полягає "в створенні достатку, який містить в собі як кількість споживних вартостей, так і багатоманітність їх, що, в свою чергу, зумовлює високий розвиток людини як виробника, всебічний розвиток її продуктивних здібностей.

Один з напрямів (перший) загального перегляду трудової теорії вартості співзвучний з тією економічною думкою, яка століття тому запропонувала синтезувати "витратну" і "результатну" сторони єдиної теорії економічної цінності (вартості). Початок цьому поклав видатний український економіст М. І. Туган-Барановський, який ще в 1890 р. зазначав, що теорія граничної корисності не спростовує поглядів Д. Рікардо чи К. Маркса, а навпаки, якщо правильно її розуміти, то несподівано підтверджуються вчення названих економістів. Така позиція суперечила поглядам більшості соціал-демократів (К. Каутського, Р. Гільфердінга, Г. В. Плеханова, М. І. Бухаріна та ін.), які вбачали в теорії граничної корисності прямий виклик марксизму. Цьому чимало сприяли й твердження самих творців теорії граничної корисності К. Менгера, Ф. Візера, Е. Бем-Баверка про принципову відмінність її як від вчення класиків політекономії, так і від економічної теорії марксизму. На думку М. І. Туган-Барановського, теорія граничної корисності висвітлює цінність (вартість) з іншого боку, а тому не спростовує, а доповнює трудову теорію вартості, утворюючи з нею органічну єдність. М. І. Туган-Барановський зауважував, що можна було думати про невідповідність між оцінкою блага за його господарською корисністю і його ж оцінкою за трудовою вартістю, але теорія граничної корисності доводить, що обидва принципи оцінки узгоджені. Ступінь узгодженості тим більший, чим більше розподіл праці підкоряється господарському принципу.

Чимало російських і українських економістів (В. К. Дмитрієв, Р. М. Орженцький, А. Д. Білімович та ін.) також виступали за органічний синтез трудової теорії вартості і теорії граничної корисності виходячи з "господарського принципу". Останній вони виводили з досвіду внутрішніх переживань господарюючого суб'єкта, що виявляються в його вчинках. Прибічники пропонованого синтезу виходили з принципу релятивізму (відносності). Вони вважали, що жодна з відомих економічній думці теорій вартості, цінності не є абсолютною. В кожній з цих теорій містяться раціональні засади, елементи.

Другий напрям загального перегляду трудової теорії вартості виходить з того, що в питанні про вимірювання корисності основоположники марксизму не пішли далі загального визнання його необхідності й практично не помітили теорії граничної корисності. Це пояснюється тим, що абстрагування, до якого вони вдавалися під час аналізу підприємницької експлуатації, не могло бути застосоване під час аналізу функціональної сторони відтворювального процесу. Категорії, які потрібні для розуміння останньої, могли б поставити під сумнів абсолютизацію додаткової вартості як єдиного джерела прибутку капіталу.

Прихильники другого напряму вважають догматичним визначення вартості виключно втіленою в товарі суспільною працею і усунення від розгляду корисності. На їх думку, вартість (цінність) є синтезом результатів і витрат виробництва, де перші є єдністю конкретної та абстрактної корисності, а другі — єдністю конкретної та абстрактної праці (ширше — всіх відтворюваних і не відтворюваних ресурсів, які мають альтернативи у розвитку товарного виробництва.

Закон, що регулює розвиток товарного виробництва шляхом обміну товарами відповідно до кількості втіленої в них абстрактної суспільне необхідної праці, називається законом вартості. Він є основним законом простого товарного виробництва.

Закон вартості виражає внутрішньо необхідний і стійкий зв'язок між суспільне необхідною працею, витраченою на виробництво товару і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту і пропозиції.

Закон вартості відтворює: внутрішньо необхідні істотні і стійкі зв'язки між індивідуальним і суспільне необхідним робочим часом; внутрішньо необхідні і стійкі зв'язки між вартістю і цінами товарів; наявність стійких зв'язків між виробниками одного виду товарів через конкуренцію, за якої забезпечується взаємний вплив одного виробника на іншого; внутрішньо необхідні зв'язки між працею виробника товарів (суспільне необхідним робочим часом та умовами виробництва); наявність стійкого зв'язку між попитом і пропозицією; обмін еквівалентів, тобто обмін товарів відповідно до кількості та якості витраченої на них суспільне необхідної праці.

Найповніше сутність закону вартості як основного закону простого товарного виробництва виявляється через його функції.

Механізм дії закону вартості в умовах стихійного господарства припускає коливання цін навколо вартості. Відхилення цін від вартості є своєрідним барометром, що показує диспропорції в розподілі суспільної праці. Якщо в даній сфері докладається недостатньо суспільної праці і попит на товар, вироблюваний тут, не задовольняється, ціна товару перевищуватиме вартість. Якщо в дану сферу вкладається занадто багато суспільної праці і пропозиція товарів для продажу перевищує попит на них, ціна впаде нижче за вартість. Проте на відміну від звичайного барометра, що тільки показує погоду, але не може на неї впливати, механізм коливання цін не тільки констатує зміну пропорцій, але й є знаряддям їх стихійного регулювання.

Припустимо, що в даний момент на ринку з'явився підвищений попит на чоботи і знижений — на костюми. Ціна чобіт перевищить вартість, а костюма — стане нижчою за вартість. Це призведе до того, що кравці не одержать повного відшкодування витрат своєї праці; шевці, навпроти, привласнюватимуть якусь додаткову, зайву частину суспільної праці. За таких умов неминуче почнеться перелив праці, капіталів зі збиткових сфер у вигідні. Число шевців збільшиться, число кравців скоротиться. Кількість чобіт, що надходять на ринок, зросте, а костюмів — зменшиться. Тож зміниться співвідношення між попитом і пропозицією, почнеться відхилення цін в інший бік.

У процесі розподілу праці між сферами вартість в остаточному підсумку і виявляється центром, навколо якого коливаються ринкові ціни товарів. Через стихійне коливання цін закон вартості розподіляє і перерозподіляє працю відповідно до суспільних потреб, регулює встановлення визначених пропорцій між різноманітними сферами виробництва.

У кожній галузі виявляється то надлишок пропозиції над попитом, то нестача пропозиції порівняно з попитом. Це неминуче, оскільки перелив праці з однієї сфери в іншу ніхто свідомо не визначає; цей процес відбувається стихійно. Тому збіг пропозиції з попитом може бути лише моментом, а їх розбіжність — звичайним явищем. Тимчасова пропорційність досягається лише шляхом її постійного порушення.

Стихійний характер закону вартості і весь механізм його дії за приватного виробництва призводять до постійних змін в економічному положенні товаровиробників. Між товаровиробниками неминуче триває конкурентна боротьба. Якщо ціна на товар підвищується, то виграють виробники цього товару, а споживачі (покупці) програють. Якщо ціна знижується, то, навпаки, програють виробники, а покупці виграють. За визначеними межами втрати від зниження цін можуть виявитися настільки значними, у першу черг)' для тих виробників, в яких індивідуальна вартість вища за суспільну, що вони не зможуть продовжувати процес виробництва: виторг від продажу товару буде менше, ніж необхідно для купівлі сировини і забезпечення виробника та його сім'ї засобами існування. Якщо навіть товари продаються за вартістю, суперечності між індивідуальною та суспільне необхідною працею призводять до диференціації товаровиробників. Ті з них, в яких витрати праці на виробництво товарів менші, ніж суспільне необхідні, у разі продажу товарів за єдиною суспільною вартістю зможуть одержати виграш і збагатитися.

Товаровиробники, індивідуальні витрати яких вищі за суспільне необхідні, навпаки, у разі продажу товарів за суспільною вартістю зазнаватимуть збитків, їх становище швидко погіршуватиметься, рівень життя знизиться, а виробництво почне занепадати. Такі виробники зрештою збанкрутують, вони позбавляться будь-яких засобів виробництва, а отже, й можливості жити за рахунок праці у своєму власному господарстві.

Становище тих товаровиробників, в яких індивідуальні витрати збігаються із суспільне необхідними, характеризується постійною нестабільністю, оскільки суспільне необхідний робочий час не залишається незмінним. Як тільки краща група почне робити основну масу товарів даного роду, величина вартості знизиться. Тепер суспільне необхідним робочим часом стане час, що витрачається кращою групою. Середня група виявиться на положенні тих товаровиробників, в яких індивідуальні витрати перевищують суспільне необхідні, що неминуче позначиться на стані їх господарства.

Таким чином, конкурентна боротьба, суперечності між індивідуальною і суспільне необхідною працею неминуче призводять до того, що частина товаровиробників збагачується і збільшує масштаби виробництва; решта розорюється.

Протиріччя між індивідуальною і суспільне необхідною працею є рушійною силою в розвитку продуктивних сил за умов товарного виробництва. Воно змушує товаровиробників підвищувати продуктивність праці шляхом вдосконалення техніки й організації виробництва. Жорстка конкурентна боротьба, під час якої виживають тільки сильніші, змушує товаровиробників старти на шлях впровадження технічних удосконалень. Інакше розорення неминуче.

Зростання продуктивності праці веде до зниження вартості товарів, а відповідно й їх цін. Це, в свою чергу, надає нового поштовху підвищенню продуктивності праці. Якщо при натуральних формах господарства тисячоліттями могли зберігатися старі, «дідівські» прийоми і методи виробництва, рутинна техніка, то за товарного виробництва такий застій неможливий. Розвиток продуктивних сил, підвищення продуктивності праці диктуються тут самим характером економічних відносин. За цієї форми виробництва прогрес у розвитку продуктивних сил досягається значно швидше, ніж при замкненому, натуральному господарстві. Дана функція називається рушійною силою стихійного розвитку продуктивних сил. У суспільстві товаровиробників усе робиться для ринку. Тому будь-яка річ наділяється властивостями товару. Вартість останнього ж стає такою самою його «природною» властивістю, як і його споживча вартість. Пропорції обміну між різними товарами виступають як речовинна властивість товарів, а не як вираз визначених пропорцій праці, витраченої їх власниками. Починає здаватися, що світ речей має свої незалежні від людей закони. Більше того, люди стають залежними від рух}' речей, від відносин між речами. Той або інший розмір суспільної вартості, на відміну від індивідуальної, коливання цін навколо вартості - все це вирішальні чинники, які впливають на долі товаровиробників.

Відносини людей набувають форми відносин речей, а речі нібито одержують суспільні властивості. Наприклад, мінова вартість — кількісне визначення відносин двох товарів, речей. Але за цими відносинами криються виробничі, трудові стосунки людей: речі співвідносяться одна з одною як кількість людської праці, втіленої в них. Порівняння товарів є по суті-зіставленням праці людей, що створили ці товари. Пропорції обміну речей є не що інше, як визначена форма прояву і реалізації визначених пропорцій суспільної праці, що містяться в цих речах. Ми з'ясували, що за міновою вартістю криється вартість, яка є матеріалізованою працею. За всіх систем суспільних відносин речі були продуктами праці. У даному розумінні праця завжди уречевлюється. У товарному ж господарстві уречевлення має інший зміст. Праця окремої особи в такому господарстві має суспільну значимість і являє собою частку сукупної суспільної праці тільки в речі. Тому саме як носій визначеної кількості суспільної праці продукт є вартістю. Ця суспільна властивість речі, як ми вже бачили, не може зумовлюватися фактом фізичної витрати праці. На річ може бути витрачена одна кількість праці, а в дійсності вона може бути носієм цілком іншої кількості суспільне значимої, суспільне необхідної праці. Вартість є речова форма існування витраченого на виробництво продукту суспільної праці. Товарна форма відносин припускає, що люди не тільки вступають в стосунки між собою з приводу речей, але самі ці стосунки здійснюються через речі, у речовій формі. Оскільки тут єдиною формою зв'язку є приватні відносини товаровиробників з приводу створення ними речей, остільки їх суспільні відносини неминуче здійснюються у формі відносин продуктів їх праці. Речова форма виразу витрат суспільної праці є специфічною, властивою суспільству товаровиробників. Речовою є, таким чином, не тільки мінова вартість як вираз вартості одного товару в іншому, але й сама вартість. Вона виступає як суспільна властивість продукту. Зовнішні форми свого виразу і руху ця властивість знаходить у міновій вартості. Остання є формою виразу вартості продукту. Вартість, у свою чергу, є предметною, речовою формою буття абстрактної праці. Відповідно до цього ніякої іншої форми виявлення вартості, крім мінової, тобто мінового відношення речей, немає.

 

5. Закон вартості є основним законом простого товарного виробництва. Він виражає внутрішньо необхідний і стійкий зв’язок між суспільне необхідною працею, втраченою на виробництво товару і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту і пропозиції.

 

4) Розвиток форм вартості та виникнення грошей.

Зміна безпосередньої мети виробництва ускладнює зв'язок між виробництвом і споживанням. За натурального господарства споживчі вартості зі сфери виробництва безпосередньо надходили в сферу споживання. Між виробництвом і споживанням існував прямий і безпосередній зв'язок.

У товарному господарстві через двоїсту природу продуктів праці становище змінюється. В остаточному підсумку всі зроблені товари мають своїм призначенням задоволення тієї або іншої потреби і повинні ввійти в сферу виробничого або особистого споживання. Але товар не відразу надходить у сферу споживання і реалізується як споживча вартість. Перед тим, як «ввійти» в споживання, він має пройти через сферу обміну і реалізуватися як вартість. Останній процес є необхідною попередньою умовою продажу споживчої вартості. У даному разі реалізація товару як вартості та як споживчої вартості не збігаються ні за часом, ні за місцем. Товар може бути проданий в один час і в одному місці, а спожитий іншим часом і в іншому місці.

Якщо через які-небудь причини реалізація вартості товару затримується або стає зовсім неможливою, то процес відтворення порушується, оскільки кожний з виробників, не продавши своїх товарів, не може купити необхідні йому для продовження виробництва товари. Протиріччя між споживчою вартістю і вартістю виявляється в даному разі в очевидній і руйнівній формах. Поки товар не вступив у мінове відношення з іншим товаром, його вартість залишається прихованою. До процесу обміну можна підрахувати кількість індивідуальної праці, витраченої на виробництво того або іншого товару, але це ще не означає, що тим самим підрахована і виражена вартість. Щоб підрахувати і виразити вартість товару, необхідно насамперед знати, скільки в ньому втілено суспільної абстрактної праці. Але до процесу обміну цього знати ніхто не може.

Для розвинутого товарного господарства характерні грошова форма вартості, вираз вартості товарів у грошах. Проте грошова форма вартості — результат тривалого історичного розвитку.

На ранніх етапах розвитку людського суспільства відбувався безпосередній обмін товару на товар. Спочатку це був випадковий і епізодичний обмін, коли у первісних людей внаслідок щасливого збігу обставин (наприклад, вдале полювання, рибалка) з'являлись деякі надлишки продуктів, якими можна було обмінятись. Так з'явилася проста, випадкова, або одинична, форма вартості:

х товару А = у товару В.

Товар А відіграє активну роль, виражаючи свою вартість у товарі В. Тому перший товар знаходиться у відносній формі вартості. Товар В виконує пасивну роль, оскільки служить вираженню вартості першого, протистоїть йому як еквівалент. Тому другий товар перебуває в еквівалентній формі вартості.

Отже, проста, випадкова, або одинична, форма вартості — це така форма, за якої одному товару, що знаходиться у відносній формі вартості, відповідає інший один товар, що перебуває в еквівалентній формі вартості. Якщо поміняти товари А і В місцями, суть простої форм8 вартості не зміниться. Зміниться лише роль товарів (товар В знаходитиметься у відносній формі вартості, а товар А — в еквівалентній). Відносна вартість (тобто вартість товару, виражена в певній кількості товару-еквівалента) залежить як від вартості товару А, так і від вартості товару В.

Еквівалентна форма вартості має три особливості.

Перша особливість еквівалентної форми вартості полягає в тому, що споживна вартість, товару-еквівалента безпосередньо виражає свою протилежність — вартість. Власна споживна вартість товару-еквівалента не має значення, бо в ній лише виражається вартість іншого товару. Так, при зважуванні предметів люди користуються терезами, на одну шальку яких кладуть предмет, а на іншу — гирі. Метал, з якого вони виготовлені, має ряд фізичних, хімічних та інших властивостей. Проте всі вони при зважуванні не беруться до уваги, крім однієї — метал має вагу.

Друга особливість еквівалентної форми вартості полягає в тому, що конкретна праця, втілена в товарі-еквіваленті, виражає свою протилежність — абстрактну працю, затрачену на виробництво іншого товару. Аналогічно й споживна вартість товару-еквівалента хоч і створена конкретною працею, але віддзеркалює абстрактну працю.

Третя особливість еквівалентної форми вартості полягає в тому, що приватна праця виробника, який створив товар-еквівалент, є її прямою протилежністю — безпосередньо суспільною працею. В цьому випадку, як і в перших двох, конкретна властивість товару-еквівалента відбиває свою протилежність.

Отже, аналіз навіть простої форми вартості свідчить про те, що вартість не може бути виражена безпосередньо в робочому часі. Вартість одного товару може бути виражена тільки опосередковано, через вартість іншого товару. В самому факті прирівняння у певній міновій пропорції двох різнорідних товарів розкривається їх спільність.

Розвиток суспільного поділу праці, зокрема виділення скотарства і землеробства, сприяв подальшому розвитку товарних відносин. Відбувся перехід від випадкового, епізодичного обміну до регулярного. Він знаменував також перехід від простої, випадкової, або одиничної, форми вартості до повної, або розгорнутої. її можна виразити так:

х товару А = у товару В, або = 2 товару С, або = д товару Д або = п товару Е.

Отже, на відміну від простої форми вартості при розгорнутій її формі еквівалентами в обміні є численні товари, а мінові пропорції мають регулярний характер.

Повна, або розгорнута, форма вартості — це така форма, при якій одному товару, що перебуває у відносній формі вартості, відповідає безліч інших товарів, що знаходяться в еквівалентній формі вартості.

Проте розгорнута форма вартості має суттєві недоліки, які взагалі властиві міновому господарству як специфічній історичній формі догрошового обміну і створюють труднощі у відносинах товаровиробників. До них належать, по-перше, незавершеність відносної вартості, через яку кількість товарів-еквівалентів з розвитком обміну могла нескінченно зростати. По-друге, різнорідний характер таких еквівалентів. Наприклад, вартість м'яса виражалась і в зерні, і в овочах, і в вовні, і у вині. Це ускладнювало мінові пропорції товарів і орієнтацію товаровиробників в їх господарській діяльності. По-третє, неможливість у багатьох випадках безпосереднього обміну товарів внаслідок невідповідності попиту і пропозиції на конкретному ринку або інтересів товаровиробників. По-четверте, зумовленість пропорцій обміну значною мірою споживчими властивостями товарів. Наприклад, можна обміняти товар на будь-яку міру зерна, але не можна обміняти його на половину горщика, чверть сокири тощо внаслідок відсутності в останніх довільної подільності.

Отже, повна, або розгорнута, форма вартості не розв'язує суперечності між споживною вартістю і вартістю, між конкретною і абстрактною працею, що міститься в товарі. їх розв'язує (але не усуває) подальший розвиток товарного виробництва і обміну, під час якого відбувається перехід від розгорнутої форми обміну до загальної. Відповідно відбувається перехід від повної, або розгорнутої, форми вартості до загальної.

Поступово із загальної маси товарів стихійно виділялись такі, які почали відігравати роль головних предметів обміну. Такими товарами в одних місцевостях була худоба, в третіх – хутро тощо.

 

Функції грошей як загального еквівалента. Концепція грошей

З розвитком виробництва і обігу товарів, ринкового господарства в цілому відбувалися як кількісні, так і якісні зміни у функціонуванні грошей, що привело нині до демонетизації золота. Щоб осягнути сутність сучасних грошових систем, зміни у грошовому обігу і в самих грошах при демонетизації золота, слід розкрити підвалини цього процесу через розгляд функцій грошей як загального еквівалента.

У розвинутому товарному господарстві гроші у вигляді золота як загальний еквівалент виконували п'ять функцій: міри вартості, засобу обігу, засобу нагромадження, засобу платежу і світових грошей.

Функція міри вартості полягає в тому, що гроші є загальним втіленням і мірилом вартості найрізноманітніших товарів. Не гроші роблять товари сумірними, а втілена в них абстрактна, суспільне необхідна праця. Тому їх вартість може вимірюватись особливим товаром — грошима, що, як конкретна форма втілення абстрактної праці, самі мають вартість і можуть бути мірою вартості.

Ціна —це грошове вираження вартості товарів. Щоб визначити вартість товарів у грошах, треба певну кількість грошового матеріалу прийняти за одиницю. Вона називається масштабом цін. У різних країнах за грошову одиницю були прийняті різні вагові кількості грошового металу. Наприклад, у Росії після реформи 1897 р. грошовою одиницею став рубль, який містив 0,774234 г чистого золота. У США масштабом цін є долар, який втілював після реформи 1973 р. і до скасування його золотого паритету (вмісту) 0,736736 г чистого золота.

У багатьох країнах фіксована вага металу визначала назву грошових одиниць (г. о.). Проте з часом вони перестали відповідати одна одній. Це було пов'язано, по-перше, з введенням іноземних грошей, які за своєю назвою нічого спільного не мали з ваговими одиницями даної країни; по-друге, із заміною одного металу як загального еквівалента на інший (наприклад, в Англії, коли фунт стерлінгів почав прирівнюватися до золота, це вже не був фунт, а 1/15 або 1/16 фунта); по-третє, з фальсифікацією монети, коли держава навмисне зменшувала ваговий зміст грошової одиниці.

Масштаб цін встановлює держава в законодавчому порядку, тоді як функцію міри вартості гроші виконують об'єктивно. Масштаб цін не залежить від зміни вартості грошового металу, бо він є фіксованою ваговою кількістю металу.

Процес товарного обігу, опосередкованого грошима, можна зобразити формулою Г— Г—Г, де Г — товар, Г — гроші. Цей процес включає два протилежних акти — продаж товару за гроші (Г—Г) і купівлю товару на гроші (Г—Г), в яких гроші відіграють роль посередника і виконують функцію засобу обігу.

Перехід від безпосереднього товарообміну (за формулою Г—Г) до товарного обігу за допомогою грошей (Г—Г—Г) дає змогу успішно подолати межі (індивідуальні, часові та просторові), пов'язані з безпосереднім обміном товару на товар. Індивідуальні межі долаються тому, що стає непотрібним одночасний збіг попиту і пропозиції, а також інтересів власників товарів, які ними обмінюються. Продавши товар за гроші, можна придбати на них будь-який інший товар. Збіг у часі й просторі актів продажу-купівлі також стає непотрібним. На одержані за проданий товар гроші можна купити інший товар у будь-який час і в будь-якому місці. Все це сприяє розширенню масштабів товарообміну і прискоренню руху товарів та грошей.

Функція грошей як засобу обігу полягає в тому, що її виконують, по-перше, не ідеальні, а реальні гроші; по-друге, повноцінні та неповноцінні гроші. Оскільки реальні гроші як засіб обігу весь час переходять з рук в руки, виступаючи посередником при обміні товарами, то можуть використовуватись і неповноцінні гроші. Після тривалого перебування в обігу монети втрачають частину своєї ваги. Незважаючи на це, вони продовжують бездоганно функціонувати як засіб обігу, немовби повноцінні. Враховуючи це, в багатьох країнах почали випускати неповноцінні гроші, замінюючи золото на срібло, мідь, "псувати" монети, тобто зменшувати їх металевий зміст. Потім з'явились паперові гроші.

Появу прообразу паперових грошей можна віднести до І тис. до н. є. У цей час у Китаї з'явились гроші, виготовлені із шкір білих оленів. Усі білі олені були у власності імператора. В XIII ст. відомий мандрівник Марко Поло побачив у Китаї гроші, виготовлені із перетвореної в драглі внутрішньої частини деревної кори (паперу). Вони мали форму чотирикутних пластинок з особливими знаками та печатками, різну купівельну спроможність і були обов'язковими до приймання. Виникнення паперових грошей пов'язане з іменем хана Хубілая — онука Чингісхана.

Широкого розповсюдження паперові гроші набули лише в кінці XVII — на початку XVIII ст. На Заході вони вперше були випущені в британських колоніях Північної Америки в 1690 р. (штат Масса-чусетс). Спочатку кількість паперових грошей була обмеженою, і тому вони мали високу представницьку вартість. Однак під час війни колоній з метрополією випуск їх різко збільшився, внаслідок цього відбулося різке знецінення паперових грошей (в 10 разів). У Західній Європі паперові гроші увійшли в обіг у Франції в 1716— 1721 рр. Багато випускалось так званих асигнатів під час французької революції та в перші роки після неї (1789—1797 рр.).

Паперові гроші функціонували у вигляді "континентальних" грошей у СПІА з 1775 по 1780 р., так званих грінбеків — у 1861— 1879 рр., не розмінюваних на золото банкнот в Англії — в 1797— 1815 рр. В Австрії паперові гроші розповсюджуються з 1762 р., в Росії — з 1769, в Італії — з 1866, в Пруссії — з 1806 р.

Паперові гроші не мають власної вартості (за винятком вартості паперу і обробки), а тому, як і неповноцінні монети, вони є символами вартості. Держава, випускаючи паперові гроші, надає їм примусовий курс у законодавчому порядку і використовує їх як замінник повноцінних грошей.

Оскільки гроші — це такий особливий товар, на який можна купити будь-який інший, то вони стають загальним втіленням суспільного багатства, яке товаровиробники прагнуть нагромаджувати.

Функцію засобу нагромадження гроші виконують, якщо за обміном товару на гроші не настане обмін грошей на товар і гроші залишать сферу обігу і утворять скарб, виступаючи в своїй золотій або срібній "плоті". Специфіка грошей як засобу нагромадження Полягає в тому, що це гроші, по-перше, реальні і, по-друге, повноцінні, тобто такі, які мають власну вартість.

Процес виробництва зумовлює необхідність нагромадження грошей і тимчасового вилучення їх із сфери обігу, адже кожний товаровиробник для придбання засобів і предметів праці має накопичити достатню суму грошей, а тому тією чи іншою мірою він виступає збирачем скарбів. При цьому можуть нагромаджуватися не тільки золото чи срібло, а й металеві та паперові знаки грошей. Періоди суспільних потрясінь і знецінення грошових знаків щодо благородних металів наочно демонструють фіктивність скарбів у формі неповноцінних грошей.

Гроші є загальним виразником багатства, їх можна безпосередньо перетворити на будь-який товар. Тому якісно вони не мають меж, проте кожна реальна грошова сума кількісно обмежена і на неї можна придбати лише певну кількість благ. Тому існує суперечність між кількісною межею і якісною безмежністю грошей як загального виразника речового багатства.

Поряд з безпосереднім нагромадженням скарбів у монетній формі відбувається їх нагромадження у вигляді предметів розкоші з золота та срібла. Це приводить до того, що, з одного боку, все більш розширюється ринок для золота і срібла незалежно від виконуваної ними функції, а з другого — створюється приховане джерело пропозиції грошей, яке є особливо дійовим у періоди суспільних потрясінь.

В умовах обігу металевих грошей останні як скарб стихійно регулювали грошовий обіг. У зв'язку з постійними коливаннями товарного виробництва і товарного обігу, його швидкості, цін циркулююча маса грошей то зменшувалась, то збільшувалась. Це відповідало випаданню грошей у скарб або вилученню їх з нього. Отже, скарб був відвідним і привідним каналами для циркулюючої грошової маси, завдяки якому вона не знала ні надлишку, ні нестачі.

Функція засобу платежу тісно пов'язана з функцією грошей як засобу обігу. В товарообороті, опосередкованому грошима (продаж заради купівлі), гроші виступали як швидкоплинний посередник і виконували функцію засобу обігу. Коли гроші здійснюють самостійний рух, переходячи від одного власника до іншого, то вони виконують функцію засобу платежу. Цю функцію вони здійснюють як у сфері товарного обігу (продаж товарів у кредит), так і поза ним (наприклад, сплата заробітної плати, податків, орендної плати, квартирної плати, комунальних послуг тощо).

Кредитні гроші виникають з функції грошей як засобу платежу. Коли власник товару продає його в кредит, він не обмежується усним зобов'язанням покупця сплатити його, а вимагає боргову розписку, в якій, як правило, зазначаються товар, його ціна і строк погашення боргу. Така боргова розписка є попередником векселя, так само як останній є безпосереднім попередником кредитних грошей.

Вексель — це боргове зобов'язання, складене за певними правилами. Вперше векселі з'явились в Італії в середні віки. Спочатку їх використовували для пересилання грошей, потім вони почали проникати в сферу товарного обігу, виконуючи функцію засобу платежу і загального грошового зобов'язання.

Існує суворо визначена форма оформлення векселя: на спеціальному папері, який використовують для друкування грошей, де зазначають, кому і ким, в якому місці І в який час видано вексель, строк і суму платежу по ньому. Вексель підписує той, хто його видав. У векселі не вказується, за що видано грошове зобов'язання. Абстрактний характер векселя дає можливість для зловживань, таких як видача "дружніх", так званих бронзових векселів, які не відображають реальних економічних зв'язків. Вони можуть підірвати вексельний оборот, і тому в усіх країнах переслідуються в кримінальному порядку.

Обліком векселів займаються банки. Фактично банк скуповує векселі, розплачуючись за них власними векселями, які називаються банкнотами.

Банкнота — це зобов'язання банку, банківський білет, тобто кредитні гроші. Випуск банкнот банками здійснюється не лише під векселі, а й під золото та інші дорогоцінності.

Кредитні гроші, векселі, банкноти — важливі елементи функціонування ринку. В процесі становлення ринкових відносин., виникнення і зміцнення ролі фондових, валютних, товарних бірж, комерційних банків у нашій країні вони починають активно використовуватись у господарському механізмі.

Між кредитними і паперовими грошима існують суттєві відмінності. Так, паперові гроші виникають з функції обігу, в той час як кредитні — з функції платежу. Паперові гроші випускає держава, яка вимагає від усіх суб'єктів ринкових відносин приймати їх у всіх платежах. Такі гроші випускаються в обіг в міру потреби. Кредитні гроші випускаються банком, вони не обов'язкові для приймання, але забезпечені золотом, іноземною валютою та іншими активами банку. Вони випускаються відповідно до суми товарних векселів і, таким чином, не перевищують потреби в них. Проте в сучасних умовах відмінності між паперовими і кредитними грошима стираються.

Функція світових грошей. Спочатку на світовому ринку панувала подвійна міра вартості — золото і срібло, але згодом функцію світових грошей почало виконувати тільки золото. Нині витіснення золота з грошового обігу стосується і світових грошей. Паперові знаки (долари, фунти стерлінгів, марки, єни тощо) відіграють все більшу роль у міжнародних розрахунках. Проте золото залишається твердими і бажаними для всіх країн світовими грошима, надійним гарантом у міжнародних розрахунках.

Світові гроші функціонують як загальний платіжний засіб, загальний купівельний засіб і абсолютна суспільна матеріалізація багатства взагалі.

Як загальний купівельний засіб світові гроші функціонують при оплаті міжнародної товарної угоди наявними грошима (наприклад, придбання країною у надзвичайних умовах зерна, зброї тощо).

Як загальне втілення суспільного багатства гроші у світовому обігу виступають тоді, коли багатство переноситься з однієї країни в іншу (при переведенні підприємцями своїх грошей на зберігання за кордон, при наданні зовнішніх позик тощо). Для здійснення міжнародних платежів кожна країна потребує певного запасу золота. Тому золото у вигляді скарбу одночасно є резервним фондом світових грошей. Зростає також реальна роль у цій функції національних резервних валют та інших різновидів грошей.

До початку XX ст. у товарному виробництві й обігу існувало чотири типи загального еквівалента: товарно-лічильний, товарно-ваговий, металокарбований і емісійний. До товарно-лічильного загального еквівалента належать товарні гроші: знаряддя праці, худоба, раби, прикраси тощо. Товарно-ваговий пов'язаний з продуктами рослинного походження, що мало псувалися, а пізніше —- і з металами. Металокарбований тип передбачає наявність металевих грошей у вигляді монет,