Міжнародна практика забезпечення свободи інформації

1. ІСТОРІЯ ПРАВОВОГО ЗАКРІПЛЕННЯ СВОБОДИ ДРУКУ.

Право думати, мати власну думку і виражати її є основним правом всіх людей і невід'ємною частиною людської гідності.

У 70-й і 80-й роки комуністичні режими, праві диктатури дотримувалися думки, що вільний потік інформації може дестабілізувати ситуацію в багатьох країнах, що свобода друку стоїть на шляху прогресу і є розкішшю, свободою для імущих. Проте якби це було дійсне так, то авторитарні режими ніколи не потерпіли б крах, навпаки, країни з таким стилем правління стали б державами, що гармонійно розвиваються. Але факти свідчать про зворотнє: свобода інформації є не перешкодою, а неодмінною умовою для справедливої системи правління і стійкого розвитку держави.

«Свобода масової інформації є не антиподом, а однією з найважливіших гарантій інформаційної безпеки, оскільки, по-перше, вона забезпечує доступ громадян до повної, всесторонньої і достовірної інформації, по-друге, захищає суспільну і індивідуальну свідомість від дії пропаганди і інших форм маніпулювання, по-третє, стимулює накопичення, оновлення і передачу інформації усередині соціальної системи. І в цьому значенні інформаційна безпека повинна розглядатися як зв'язуюча ланка між політикою забезпечення національної безпеки і політикою розвитку інформаційної інфраструктури вільного суспільства».

Розвиток сучасних демократій немислимий без свободи слова. Дві великі буржуазні революції у Франції і Америці, а також положення про свободу друку в багатьох освічених монархіях в Європі XVIII століття свідчили про розуміння того, що свобода публіцистичної діяльності є частиною прав людини і цивільних прав. Становлення свободи думок і преси в західній цивілізації було процесом тривалим, що проходив часом в жорсткій боротьбі.

Ще до винаходу книгодрукування в XV столітті католицька церква піддавала цензурі всі твори, боячись їх некерованого впливу. Справді епохальний винахід Йоганнеса Гутенберга (винахід друкарського верстата з рухомими металевими літерами) вперше дозволив поширювати в народі листівки і твори у великій кількості.

Лише в XVIII столітті під впливом освіти в більшості країн Європи проти цензури виступили представники буржуазії. Зрештою в 1695 р. Англія стала першою сучасною державою, що скасувала цензуру. Ще в 1644-у англійський поет Джон Мільтон виступив в памфлеті «Areopagitica», першим в історії і до цього дня найпереконливішим викриттям цензури: «Убити людину - значить знищити істоту, наділену розумом; піддавати гонінням хорошу книгу - значить знищувати сам розум».

Але до США ідея відміни цензури дійшла швидше, ніж до Європейського материка: американська Декларація незалежності 1776 р. спиралася на вічні невід'ємні права людини - перш за все на свободу самовираження особи. У тому ж році штат Вірджинія проголосив в своїй конституції свободу друку «одним з найбільших оплотів свободи». Американська конституція 1791 р. узяла свободу слова і друку під конституційний захист - так англосакський світ скинув з себе окови цензури.

І чим же до цього дня по праву гордяться жителі США? Першою поправкою до Конституції, яка свідчить, що уряд не має права видавати закони, що обмежують свободу слова. Часто можна чути, що саме існування Першої поправки різко відрізняє Сполучені Штати від інших західних демократій і тоталітарних суспільств. У Сполучених Штатах письмова Конституція перешкоджає конгресу - і, в розширювальному розумінні, всім урядовим урядовцям - обмежувати свободу слова і друку. Проте текст Першої поправки розумівся і тлумачився з різним ступенем строгості в різні епохи історії країни. Практично в самий момент своєї появи Перша поправка не перешкодила конгресу США ввести в дію закон про заклики до заколоту 1798 року, який забороняв «брехливі, скандальні і зловмисні письмові твори проти уряду Сполучених Штатів або президента Сполучених Штатів.

До таких змін, як в США, решта країн Європи дозріла декілька пізніше: під час революції 1789 р. цензура була скасована у Франції. «Декларація прав людини і громадянина» проголосила свободу друку, не визнавши її хіба тільки за супротивниками революції. 11-а стаття Декларації прав людини і громадянина проголосила право на «вільний вираз опіній і думок» у формулюванні, вельми схожому з мільтоновським. Проте після поразки революції цензура була введена знов. В повному обсязі свобода друку була легалізована у Франції лише в 1872 р.

У Німеччині свободу друку вперше ввів законом данець - король Християн VII: у 1770 р. в підвладних йому герцогствах Шлезвіг і Гольштейн. Заклики до свободи преси стали розвиватися і в інших князівствах, але лише в небагатьох - наприклад, Веймарі і Мекленбурзі - ці заклики були почуті. У решті князівств зберігалася практика заборон. Але ідею свободи неможливо пригнічувати довго: на початку XIX в. поборниками свободи друку стали перш за все письменники «Молодої Німеччини» на чолі з Генріхом Гейне і Людвігом Берні. Втім, право на вільний вираз думки було проголошене тільки після першої німецької революції 1848 р. в новій імперській конституції. А зберігалося воно так само недовго, як недовгий і успіх руху Паульськірхе (Політичні безлади унаслідок «березневих повстань» по всій Німеччині, перший німецький парламент в церкві Паульськірхе), - без малого рік. Свобода преси була введена у всій Німецькій імперії лише після вступу у силу «імперського закону про друк в 1874 р., допускаючого, проте, можливості її обмеження. І цими можливостями не забули скористатися, причому не тільки під час Першої світової війни. Після краху Німецької імперії в 1919 р. свободу думок і преси гарантувала Веймарськая конституція. Всього на 15 років. Вже через 5 днів після «захоплення влади» Гітлером в 1933 р. націонал-соціалісти почали атаку на вільний друк. Через 3 тижні вони використовували підпал рейхстагу як привід для заборони всієї соціал-демократичної і комуністичної преси. Одночасно почалися жорстокі переслідування «підозрілих» журналістів і видавців, а друкарським органам заборонили займатися публіцистичною діяльністю.

Після Другої світової війни з 1945 по 1949 р. західні окупаційні власті видавали дозволи на видання друкарської продукції. Інакше справа йшла в Східній Німеччині: з 1949 по 1989 рр. всі засоби масової інформації контролювалися Соціалістичною Єдиною Партією Німеччини (СЄПГ). Преса використовувалася як засіб пропаганди. Сьогодні Німеччина - одна з найпрогресивніших європейських країн, що гарантують свободу самовираження і дійсно виконуюча свої зобов'язання в плані інформаційної відвертості.

У Росії в суспільстві вперше заговорили про гласність за часів правління Олександра II. Після Жовтневої революції 17-го року та встановлення диктатури пролетаріату доля свободи друку була вирішена. Декрет РНК РРФСР «Про друк» від 27 жовтня (9 листопаду) 1917 р., який носив характер відвертої політичної репресії (на підставі цього акту до кінця року були закриті 92 газети), містив обіцянку: «Коли новий порядок зміцниться, всякі адміністративні дії на друк будуть припинені; для нього буде встановлена повна свобода в межах відповідальності перед судом згідно найширшому і прогресивному в цьому відношенні закону». Проте обіцяний декретом нормативний акт зміг з'явитися лише в 1990 р.

У середині 60-х років велася підготовка досить демократичного на ті часи проекту закону про друк. Восени 1968 р. в ході його обговорення на засіданні політбюро ЦК КПРС вирішальною стала репліка тодішнього ідеолога, М.А. Суслова: «Відомо, що між відміною цензури в Чехословаччині і введенням радянських танків пройшло всього декілька місяців. Я хочу знати, якщо ми приймемо цей закон, то хто вводитиме танки до нас?». Пізніше, в різні роки, були підготовлені проекти закону «Про друк» (у 1976 р., 1987 р.), що базувався на нормах, в основі яких лежало право держави контролювати пресу. Втім, починаючи з середини липня 1988 р., альтернативу офіційному проекту склав ініціативний авторський проект, розроблений трьома ученими-юристами Ю.М. Батуріним, М.А. Федотовим і В.Л. Ентіним. Концептуальна основа авторського проекту була принципово іншою: безумовна заборона цензури, визнання за громадянами і трудовими колективами права засновувати ЗМІ, забезпечення професійної і економічної незалежності редакцій, детальна регламентація здійснення права на інформацію і статусу журналіста, захист джерел довірчої інформації і т.д. Даний проект ліг в основу Закону СРСР «Про друк і інші засоби масової інформації», який був прийнятий 12 червня 1990 року.

2 жовтня 1992 р. закон «Про інформацію», 16 листопада 1992 р. – закон «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», 21 грудня 1993 р. закон «Про телебачення і радіомовлення». У Конституції України, яка була прийнята 28 червня 1996 р. записано Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.