Зовнішньополітичних рішень

ПЛАН

 

1. Основні дослідницькі підходи до процесу прийняття зовнішньополітичних рішень.

2. Стратегії прийняття зовнішньополітичних рішень.

3. Моделі прийняття зовнішньополітичних рішень.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Косолапов Н. Внешняя политика і внешнеполитический процесс субъектов международных отношений / Н. Косолапов // Мировая экономика и международные отношения. – 1999. - № 3. – С. 64-73.

2. Лебедева М. М. Мировая политика: Учебник / М. М. Лебедева. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 365 с.

3. Мальський М. З., Мацях М. М. Теорія міжнародних відносин: Підручник / Маркіян Мальський, Михайло Мацях. – К.: Кобза, 2003. – 528 с.

4. Мировая политика и международные отношения: Учебное пособие / Под ред. С. А. Ланцова, В. А. Ачкасова. – Санкт-Петербург: Питер, 2005. - 448 с.

5. Хонин В. Н. Теория международных отношений.
Общая часть / В. Н. Хонин. – К.: Академ-Пресс, 2005. – 456 с.

6. Цыганков П.А. Теория международных отношений: Учебное пособие / П. А. Цыганков – М.: Гардарики, 2006. – 590 с.

7. Цимбалістий В. Ф. Теорія міжнародних відно­син:
Навчальний посібник / В. Ф. Цимбалістий. – Львів, 2005. – 324 с.

8. Шепєлєв М. А. Теорія міжнародних відносин: Підручник / М. А. Шепєлєв. – К., 2004. – 622 с.

 

 

1. Формування зовнішньої політики є складним процесом. Ключовий його елемент полягає у виробленні та прийнятті зовнішньополітичних рішень, характер яких залежить від багатьох факторів (географічне становище держави; військова могутність; економічний потенціал; культурні та історичні традиції; тип політичної системи; соціальна структура суспільства; індивідуальні особливості політичних лідерів).

На сьогодні в науці склалося декілька шкіл та напрямів, які займаються проблемою прийняття зовнішньополітичних рішень та пошуком шляхів оптимізації цього процесу. Ці школи та напрямки помітним чином перетинаються, тому й доволі складно класифікувати за якимось єдиним, конкретним критерієм. Наприклад, австралійський автор Р. Річардсон виділяє п’ять основних теоретичних напрямів:

· раціонального вибору;

· психологічний;

· інституційний;

· інтеракціоністський;

· системний.

В межах першого – теорії раціонального вибору – вивчаються проблеми прийняття рішень з точки зору найбільшої доцільності.Цей підхід передбачає наявність певної послідовності у постановці завдань. В найзагальнішому вигляді вони подаються наступним чином:

1) визначення сутності проблеми;

2) вибір цілей, які повинні бути досягнуті;

3) виявлення можливих альтернатив;

4) вибір найкращої альтернативи.

Кожний крок може бути описаний кількісно чи якісно. В залежності від цього в теорії раціонального вибору виділяють підходи: перший орієнтований на формалізовані, другий – неформалізовані методи аналізу та процедури. Останній особливо підкреслює роль національних інтересів, політичних цілей при оцінці раціонального вибору. Багато авторів, які працюють в цьому напрямі, орієнтуються на роботи Т. Шеллінга.

Другий напрям – психологічний, що виник як реакція на занадто раціональний підхід до процесу прийняття зовнішньополітичних рішень.

В політичній психології сформувалося декілька підходів до вивчення процесу прийняття зовнішньополітичного рішення.

Історично першими стали дослідження на основі методології психоаналізу та ідеях З. Фрейда та його наступників. Один із засновників американської політичної науки Г. Лассуел через виявлення патологічних рис деяких політичних лідерів намагався пояснити їх поведінку, причини прийнятих ними рішень у сфері як внутрішньої так і зовнішньої політики.

Зокрема, Г. Лассуел вказував, що процес прийняття зовнішньополітичного рішення проходить декілька фаз. Перша фаза – отримання інформації, друга – вироблення рекомендацій на основі аналізу отриманої інформації, в третій фазі формулюються конкретні приписи, які в четвертій стадії вступають в силу. Далі йде 5 фаза – фаза реалізації рішення, в шостій фазі здійснюється оцінка наслідків дій, що реалізуються, сьома фаза – заключна фаза циклу, коли підводяться підсумки, що може стати вихідним пунктом для прийняття нових рішень і, значить, початку нового циклу.

Наприклад, на підставі вивчення біографії А. Гітлера, його стосунків з матір’ю та батьком, американських психолог У. Лангер намагався спрогнозувати внутрішньо- та зовнішньополітичні кроки нацистського лідера.

Представники іншого напряму американської політичної психології акцентували увагу на особистісних якостях політичних лідерів, насамперед президентів, та на умовах, в яких ці якості справляли вплив на процес прийняття зовнішньополітичних рішень. Вони вважали, що в певних міжнародно-політичних ситуаціях, особливо кризових, особистісні якості державних діячів набувають доволі великого значення. В межах цього напрямку виробилося поняття операційного коду, який й зараз використовується для дослідження процесу прийняття зовнішньополітичних рішень. В найзагальнішому вигляді воно включає систему основних принципів, якими керуються політичні лідери при визначенні зовнішньополітичної стратегії.

На думку відомих американських фахівців в цій галузі А.Джорджа та О. Холсті, до складу операційного коду насамперед входять правила, які дозволяють політичним лідерам подолати обмеження при прийнятті раціонального рішення. До таких обмежень відносяться:

· неповна інформація про ситуацію, в якій приймаються рішення;

· недостатньо адекватна інформація про співвідношення мети та засобів їх досягнення;

· значні труднощі у визначенні критерія вибору між передбачуваними альтернатими рішеннями.

Крім цього в операційний код входить й розуміння того, що таке політика і яким цілям вона повинна слугувати, загальне уявлення про політичні конфлікти та шляхи їх врегулювання, розуміння закономірностей розвитку міжнародних політичних процесів, вміння виробити політичну стратегію та тактику, а також чітке уявлення про потенційних противників та партнерів. В операційний код також включають особистісні якості політичних лідерів, їх психологічні властивості, наприклад, готовність ризикувати, схильність до авантюризму, чи навпаки надмірна обережність та нерішучість.

Окремо варто зупинитися на процесі прийняття зовнішньополітичних рішень в умовах міжнародної кризи. Американські дослідники У. Юрі та Р. Смоук, вивчаючи його психологічні особливості, виділяють чотири фактори, які впливають на процес прийняття рішення в цих умовах. Перший визначається високими ставками учасників. На відміну від звичайної ситуації в кризі можна занадто багато втрати чи, навпаки, здобути. Причому кризові ситуації зачіпають життєво важливі, чи не найголовніші інтереси сторін, які, принаймі, сприймаються у якості таких. Звідси випливає, що втрати, яких можуть зазнати учасники, видадуться непоправними. Так, У. Юрі та Р. Смоук вказують, що Берлінські кризи 1958 і 1961 р.р. розглядалися Заходом саме такими не тільки тому, що могли призвести до втрат половини міста, але несамперед як загроза для НАТО, і в цьому відношенні розглядалися як такі, що зачіпають життєво важливі інтереси Заходу.

Другий фактор, що впливає на політичних діячів при прийнятті рішень в період кризи, - брак часу. Події у міжнародних кризах розвиваються дуже швидко.

Наступним фактором У. Юрі та Р. Смоук вважають високий ступінь невизначеності в кризі. Її учасники нерідко не мають достатньо точної та достовірної інформації про реальні цілі та плани один одного. Більше того, плануючи ті чи інші дії в умовах кризи, керівництво із міркувань секретності прагне обмежити коло тих, хто має доступ до інформації. В інших випадках її в осіб, які приймають рішення, може бути надлишок, але отримана із різних джерел, вона носить суперчливий характер.

Останнім із факторів, який впливає на політичних діячів в період кризи, за У. Юрі та Р. Смоуком, - обмежена кількість альтернатив. Особа, яка приймає рішення, звужує поле до можливого вибору. Множинність варіантів практично не розглядається. Наприклад, наприкінці першого дня Карибської кризи американська адміністрація серйозно аналізувала лише альтернативу – запроваджувати блокаду Куби чи розпочинати воєнні дії. І лише згодом обговорювалася інша – чи треба отримати підтримку ООН, а також інших країн чи можна обійтись без неї. Причому аргументи на користь воєнної операції зводилися до того, що боротьба проти комунізму значить більше, ніж просто виживання.

Зовнішньополітичні рішення розробляються та приймаються часто обмеженим колом осіб. Груповий характер прийняття рішення, особливо в умовах кризи, породжує низку феноменів, які виявлені та доволі докладно описані американським дослідником І. Джейнісом в роботі «Жертви групового мислення». Їх сукупність отримала назву групового мислення. Одним із найзначущих серед феноменів – зсув у виборі, коли деякі члени групи схиляються до більш чи менш ризикованих рішень у порівнянні із середніми індивідульними варіантами в тій же групі. Іншими словами, колективне рішення швидше всього буде більш ризикованим, ніж якщо б член даної групи приймав його окремо і тільки потім визначався б узагальнений середній варіант. На думку багатьох дослідників, зсув в бік ризикованішого рішення пов’язаний з тим, що відповідальність за ризик ніби психологічно ділиться із іншими членами групи. Хоча це і не пояснює протилежного процесу.

Інший феномен групового мислення полягає в тому, що група часто виявляється нечуттєвою до інформації, яка не вкладається в межі розробленої концепції. Як тільки група приходить до будь-якого висновку відно ситуації, що аналізується чи поведінки в ній, інформація, що суперечить уявленням її учасників, ігнорується. В результаті група опиняється в полоні власних побудов, які можуть значно викривлювати реальність.

Особистісні особливості політичних діячів, які приймають рішення, також знаходяться у «фокусі» вивчення авторів, які працюють в межах психологічного напряму (Р. Германн та М. Германн).

Прикладом використання традиційної біхейвіористської формули ”стимул-реакція” для пояснення прийняття зовнішньополітичних рішень можуть бути роботи такого авторитетного фахівця у галузі міжнародних відносин як Дж. Розенау. В процесі прийняття зовнішньополітичних рішень він виділив три фази. Перша фаза пов’язана з реакцією лідера на зовнішньополітичні виклики та появу в нього стимулу для впливу на міжнародну ситуацію. Друга фаза – це фаза реалізації рішення. Третя фаза включає відповідну реакцію об’єктів, які зазнавали впливу на попередній фазі. Третя фаза, на думку Розенау, показує наявність зворотніх зв’язків при прийнятті та здійсненні зовнішньополітичних рішень.

Серед найзначущих характеристик, мабудь, виділяється система цінностей та переконань політичного лідера. Не випадково зовнішньополітичний курс в тій чи іншій галузі отримує нерідко назву за прізвищем глави держави, наприклад, доктрина Ніксона, доктрина Брежнєва, доктрина Буша.

В межах інституційного напрямку аналізуються проблеми, пов’язані з організацією процесу прийняття зовнішньополітичного рішення. Підсумковий його варіант може залежати від багатьох показників. Зокрема, такий авторитетний фахівець у галузі міжнародних відносин як Дж Розенау виділяє наступні групи показників, що традиційно вивчаються:

1) розмір держави (великі держави та малі держави);

2) рівень економічного розвитку (багаті та бідні);

3) тип політичної системи (демократія чи авторитаризм).

Останнім часом також аналізуються й інші чинники, зокрема ступінь розвитку інформаційних технологій.

Важливим для розуміння того, як буде будуватися зовнішня політика конкретної держави, є виявлення стандартних операційних процедур. Це стосується насамперед до правил проходження та прийняття зовнішньополітичних рішень.

Інституційний нарямок вивчає державні структури, які зайняті вивченням державних структур, що зайняті процесом розробки та прийняття зовнішньополітичних рішень: роль апарату глави держави, парламенту, Міністерства закордонних справ, інших зовнішньополітичних міністерств та відомств. Г. Аллісон в опублікованій у 1971 р. книзі «Сутність прийняття рішення: аналіз Кубинської кризи», яка стала класичним дослідженням, показав, що прийняття зовнішньополітичних рішень державною машиною відбувається шляхом зіткнення та узгодження інтересів різних груп. При цьому утворюються формальні і неформальні групи, які лобіюють проходження «своїх» рішень, тобто тих, у яких вони найбільш зацікавлені.

На процес прийняття зовнішньополітичного рішення великий вплив мають групи інтересів – соціальні, етнічні, професіональні та ін.

Інтереси нерідко лобіюються тими чи іншими групами в державних та законодавчих установах, що нерідко породжує корупцію.

Нарешті, не менш важливим інструментом прийняття зовнішньополітичних рішень є засоби масової комунікації, насамперед телебачення та ресурси всесвітньої мережі Інтернет.

Четвертий, інтеракціоністський, напрям робить акцент на процес взаємодії сторін. В центрі уваги тут опиняються такі питання, як вплив рішення одного учасника та поведінку іншого. Наприклад, недружні дії однієї держави провокують аналогічну поведінку протилежної сторони. Також досліджується залежність кожного учасника міжнародної взаємодії від власних попередніх рішень. Так, зокрема, М. Дойч відзначає, що саме такі рішення зобов’язували США до продовження воєнних дій у В’єтнамі. В результаті подібних дій сторони попадають в «ескалаційну пастку», із якої важко вибратися: конфлікт лише посилюється і починає «диктувати» свою логіку розвитку.

Нарешті, в дослідженнях п’ятого, системного, напряму підкреслюється, що рішення, які приймаються політичними діячами, слід розглядати в загальному контексті міжнародних відносин та світової політики. Вихідною основою тут є те, що аналізу піддаються не тільки саме рішення, але й його місце в ширшій системі відносин всіх учасників світової політичної системи. Вивчаються, наприклад, як рішення впливають на різних його учасників – інші держави, міжурядові та неурядові організації, внутрішньодержавні регіони, ТНК і тд.

2. Американські політичні психологи І. Джейніс та Л. Манн виділяють 5 стратегій прийняття зовнішньополітичних рішень.

Стратегія задовільності полягає в тому, що лідер, який приймає рішення, як правило, зупиняється на першому задовільному варіанті, який він вважає достатньо хорошим, не прагнучи отримати додаткову інформацію і не розглядаючи альтернатив. Для нього достатньо, щоб становища хоча в незначній мірі покращилося і в будь-який спосіб.

Стратегія елімініації за параметрами означає виключення в процесі прийняття рішення тих параметрів, які від самого початку не влаштовують самого лідера.

Для стратегії нарощування характерною є відсутність будь-якої наперед визначеної мети. Поштовхом до прийняття рішення та вчинення у відповідності з цим певних зовнішньополітичних дій стає погіршення міжнародної ситуації. Як тільки ситуація покращується, стимул до дії зникає.

Оптимізуюча стратегія характеризується збільшенням числа альтернатив, що розглядаються, при цьому політичний лідер прагне у відповідності зі своєю точкою зору максимально змінити міжнародну обстановку.

3. Вартою уваги є модель прийняття рішень, яка була запропонована на початку 1970-х років англійським політологом Нейджелом Форвардом. Н. Форвард виділив шість критеріїв, на основі яких державні діячі приймають зовнішньополітичні рішення:

1) критерій збереження національної єдності, чи врахування чинників, які забезпечують існування даної країни в якості незалежної держави;

2) критерій забезпечення національної безпеки, насамперед у військовому відношенні;

3) критерій збереження національної ролі, тобто врахування чинників, які дозволяють державі зберігати своє місце в системі міжнародних відносин;

4) критерій створення прецедентів;

5) критерій збереження репутації”, зміст якого полягає в тому, що кожна держава, виконуючи свої обіцянки та погрози, піднімає свій міжнародний авторитет, а держави, які вчиняють навпаки, його втрачають;

6) критерій збереження міжнародного стандарту, чи критерій слідування нормам моралі та міжнародного права.

На основі методології М. Вебера, Н. Форвард називає три ідеальних типи осіб, які приймають зовнішньополітичні рішення.

Перший тип – ”ті, які поспішають”. До нього належать політичні лідери, кі швидко реагують на будь-які дії, погрожують національним інтересам, не враховують довготривалі наслідки рішень, які приймаються в даний момент. Такі особи звертають увагу на перші три критерії та ігнорують останні три.

Другий ідеальний тип - ”ті, які переживають”. Вони орієнтуються на довготривалі наслідки рішень, які приймаються та враховують 5-й та 6-й критерії.

Третій тип був названий політологом ”мрійниками”. Це люди, які спираються тільки на міжнародні стандарти та вважають, що при прийнятті зовнішньополітичного рішення слід керуватися нормами моралі та міжнародного права.

Аналізуючи прийняття зовнішньополітичних рішень американськими президентами Ф. Рузвельтом, Г. Труменом, Д. Ейзенхауером, Р. Ніксоном та Дж. Кеннеді, психолог А. Джорд дійшов висновку, що існують три типові моделі й відповідно три технології способу прийняття одноосібного рішення: ”формальна”, ”змагальна” та ”колегіальна”.

Формальна технологія прийняття політичного рішення характеризується ієрархічною побудовою системи комунікації, чіткими і відпрацьованими процедурами проходження інформації та прийняття рішень. Нею користувались свого часу американські президенти Г. Трумен, Д. Ейзенхауер, Р. Ніксон, президент Франції Ш. де Голль, лідери колишнього СРСР. Така технологія є ефективною у кризовій ситуації, оскільки основна її перевага – економія часу. Але вона має й негативні елементи: багатоступеневість та ієрархічність комунікації деформують як саму інформацію, так, в врешті-решт, саме рішення. Крім того, така модель не сприяє відкритому обговоренню проблеми, а тому деякі її сторони можуть залишатися неврахованими.

Змагальна технологія сприяє відкритому обговоренню політичної проблеми і появі нових альтернативних проектів її вирішення. Це є позитивною стороною даної моделі. Серед негативних її аспектів можна назвати те, що вона потребує багато часу, уваги і затрат політичного лідера, і те, що принцип змагальності членів команди політичного лідера породжує ризик, що заради досягнення перемоги в конкуренції інформація може бути деформована. Крім того, конкуренція породжує конфліктні ситуації серед членів команди. Класичним прикладом вмілого використання подібної технології можна назвати діяльність ”мозкового центру” при адміністрації президента США Ф. Д. Рузвельта.

Колегіальна технологія є найдемократичнішою, вона потребує колективної діяльності в пошуку оптимального рішення. Діяльність лідера полегшується діяльністю ”колегіальних команд”. Але групова робота теж має недоліки. Вона сприяє виникненню так званого ”групового мислення”: команда замикається на своїх ідеях, небажає враховувати несприятливу інформацію, іноді ізолює політичного лідера від експертів. Найхарактернішим прикладом лідера демократичної спрямованості, який робив ставку на особисті якості членів команди, був Президент США Дж. Кеннеді.

 

Лекція 10. Теорія та практика прийняття