Проблема безпеки Перської затоки в МВ

 

У 70-ті - 80-ті pp. район Перської затоки формується як самостійний економічний, політичний, воєнно-стратегічний субрегіон, як самостійна частка близькосхідної регіональної системи. Це - один з найважливіших у економічному та стратегічному відношенні районів світу, де розташовано близько 60% світових розвіданих запасів нафти, та який задовольняє близько чверті світових потреб у рідкому палеві. Саме тому безпека Перської затоки є актуальною для світового співтовариства.

Проблеми безпеки Перської затоки доречно розглядати як систему трьох рівнів:

1) національний; 2) регіональний; 3) глобальний або міжнародний.

На сучасному етапі для країн Перської затоки особливе значення має як перший, так й другий рівень. Зумовлено це рядом важливих обставин:

1) наявністю внутрішніх загроз для існуючих там режимів

2) неврегульованими територіальними суперечками між країнами,

3) відсутністю балансу воєнно-політичних сил в регіоні,

4) історичною традицією вирішення суперечок воєнним шляхом.

Яскравим прикладом цього є ірано-іракська війна, загарбання Іраком Кувейту у 1990 p., що й спричинило кувейтську кризу.

Найпомітнішою спробою забезпечити безпеку в регіоні Перської затоки стало створення Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ).

РСАДПЗ було створено у 1981 p. у складі Бахрейну, Катару, Кувейту, ОАЕ, Саудівської Аравії, Оману (тобто усіх країн Перської затоки, крім Ірану та Іраку). Причини: Ірано-іракська війна (1980-1988), що продемонструвала неефективність існуючої тут системи безпеки, а також загроза поширення ідей ісламського фундаменталізму з боку Ірану.

Спільні цілі й головні форми діяльності організації: - інтеграція, координація й взаємодія на шляху до повної єдності; - поширення й зміцнення зв'язків; - уніфікація структур у різних сферах.

Головні напрями та принципи зовнішньополітичної діяльності:

- безпека й стабільність у регіоні забезпечується самими державами. Відмова від будь-якого іноземного втручання. Необхідно врегулювати міжнародні конфлікти у регіоні, запобігати присутності іноземних військово-морських флотів та іноземних військових баз;

- стабільність у регіоні пов'язана з встановленням миру на Близькому Сході та справедливим вирішенням палестинської проблеми;

- держави-члени РСАДПЗ підтверджують свою солідарність з Лігою арабських держав (ЛАД) та Організацією Ісламська Конференція (ОІК);

- держави-члени РСАДПЗ поділяють принципи руху неприєднання та ООН.

Після кувейтської кризи, в Перській затоці склалася якісно нова ситуація, розпочався процес формування нової системи регіональних відносин.

У нових умовах можливі декілька варіантів забезпечення регіональної безпеки:

перегляд концепції РСАДПЗ (Рада співробітництва арабських держав Перської затоки), розширення її за рахунок інших арабських країн, зокрема Єгипту та Сирії;

залучення до забезпечення безпеки в районі Перської затоки інших мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану;

залучення могутніх учасників системи безпеки ззовні, перш за все Сполучених Штатів, що передбачає збереження в Затоці значних ВМС США та будівництво відповідної військової інфраструктури;

відмова від субрегіональної формули безпеки, розробка замість неї системи колективної безпеки за участю усіх країн Затоки, гарантом якої стала б ООН.

Кувейтська криза: коротка довідка

2 серпня 1990 p. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські війська захопили Кувейт, окупували країну й згодом проголосили її іракською провінцією.

Ця криза була однією з найбільш серйозних з часів 2-ї світової війни. Її передумови закладалися ще під час холодної війни. Це криза існуючої у регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи міжнародних відносин у тій її частині, яка стосується Перської затоки.

Слід відокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну ситуацію.

Перший торкається безпосередньо Кувейту й пов'язаний з нападом Іраку та анексією цієї суверенної арабської країни, що й привело до кризи, а також її наслідками для Кувейту.

Другий - регіональний, пов'язаний із впливом конфлікту на ситуацію на Близькому Сході, в зоні Перської затоки.

Третій аспект - це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому.

Ця криза співпала з початком нового етапу розвитку міжнародних відносин, одночасно відбулася низка подій: завершення конфронтації Схід-Захід, перетворення Заходу на системоутворююче ядро нового світового порядку, висунення на перший план протиріч по лінії Північ-Південь, вихід на міжнародну арену нових регіональних «центрів сили», які претендують на нову роль у міжнародних відносинах. Перська криза продемонструвала, що регіональні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію.

Історичні коріння та причини кризи в Перській затоці.

Кувейт з 1914 p. знаходився під протекторатом Великобританії. У 1961 p. Англія була вимушена погодитися на проголошення його незалежності. Проте Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі «історичних» та «спадкоємних» прав, що спричинило кувейтську кризу 1961 p.

Демарш Іраку викликав засудження з боку інших арабських країн, а кризу було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт було прийнято до Ліги Арабських Держав, а у 1963 p. - до ООН. У жовтні 1963 p. в Багдаді було укладено Договір між Державою Кувейт та Республікою Ірак про визнання Кувейту як незалежної держави та кордони.

У 70-ті - 80-ті pp., отримавши значні прибутки від нафти, Ірак визначається як регіональний «центр сили». Ситуація була сприятлива - Єгипет виявився тимчасово ізольованим в арабському світі після підписання у 1979 p. мирного договору з Ізраїлем, а можливості Саудівської Аравії були обмежені.

Саддам Хусейн планував активно використовувати «нафтовий фактор» для досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав можливість додати до своїх 10% світових розвіданих запасів нафти ще 10% Кувейту, до того ж мав би можливість контролювати ще 25% світових розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.

Утворення антиіракської коаліції.

Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізнялася ступенем її інтернаціоналізації.

Свої війська до Перської затоки направила 31 країна. Загальна чисельність багатонаціональних сил становила приблизно 742 тис. чол., з них американський контингент - 430 тис., Туреччини - близько 100 тис., Саудівської Аравії -118 тис., Великобританії - 35 тис., Франції -10,5 тис., Єгипту -19 тис., Сирії -15 тис., ОАЕ - 40 тис., Оману -25,5 тис., Марокко й Пакистану - по 5 тис. чол.

Туреччина 21 січня 1990 p. відкрила другий фронту проти Іраку на своїй території.

Німеччина та Японія обмежили свою участь у конфлікті фінансовою допомогою.

Політика СРСР.

Що стосується позиції СРСР, слід відокремити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці.

Перший етап - з початку іракської агресії 2 серпня 1990 p. до прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 p. резолюції № 678. Дипломатичне врегулювання, контакти з усіма сторонами конфлікту, в тому числі Іраком.

Другий етап - після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і до початку воєнних дій у січні 1991 p. Активізація зусиль щодо політичного врегулювання конфлікту.

Третій етап - січень – лютий 1991 p. (від початку війни до сухопутних воєнних дій). План врегулювання під назвою «план Горбачова», місію Є.М.Примакова, радянсько-іракські переговори. Результати відсутні.

Роль ООН у врегулюванні кризи.

Вирішення Перської кризи свідчить про значення розвитку превентивного механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів.

Рада Безпеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання.

2 серпня 1990р. резолюція № 660 засудила агресію й поставила Іраку вимогу негайно вивести війська з Кувейту.

6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо економічних санкцій проти Іраку.

Резолюція № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною.

29 листопада 1990 p. ухвалена резолюція № 678 про використання сили в разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції.

17 січня почалися воєнні дії в повітрі, а 24 лютого – наступ на суші.

28 лютого 1991 p. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.

 

Об'єднання Німеччини

 

У 1949 p. було створено дві держави ФНР та НДР і протягом повоєнних років Німеччина була розколотою на дві частини.

Висувалося декілька ініціатив щодо об’єднання двох частин, але наприкінці 60-х pp. керівництво НДР відмовилося від тези про існування єдиної німецької нації, відкинуло можливість об'єднання навіть у історичній перспективі.

Восени 1987 p. ситуація в НДР різко погіршилася. Державна заборгованість становила більш ніж 20 млрд. дол. Катастрофічного масштабу набула еміграція кваліфікованих кадрів та молоді. Країну з населенням 20 млн. чол. залишило близько 3 млн. чол.

В країні розпочалися періодичні масові демонстрації, почалося створення нових політичних та суспільних організацій.

7 листопада уряд НДР подав у відставку, а 8 листопада пішло у відставку керівництво компартії. 9 листопада було вирішено відкрити кордони, зруйнувати Берлінський мур.

Сесія Народної палати НДР 2 грудня виключила з Конституції статтю про провідну роль робітничого класу та його партії в житті суспільства. Комуністична партія втратила монополію на владу.

20-21 грудня 1989 p. відбувся візит до НДР канцлера ФРН Г.Колля. Були досягнуті угоди щодо створення комісії з економічного співробітництва. Він запропонував провести в НДР вибори, після чого перейти до створення валютного, економічного та соціального союзів.

18 березня 1990 p. відбулися вільні багатопартійні вибори. Перемогу здобула зональна ХДС, що очолила «Альянс за Німеччину», створений за участю Г.Колля й матеріальної підтримки ФРН.

Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН. 1 липня 1990 p. було здійснено економічну та соціальну унію НДР з ФРН.

Врегулювання міжнародно-правових аспектів об'єднання. Питання об'єднання Німеччини було пов'язане з інтересами 4-х держав антигітлерівської коаліції (CPCP, США, Великобританія, Франція). У березні 1990 р. були проведені переговори за формулою «4+2» керівників та міністрів закордонних справ для врегулювання зовнішніх аспектів німецької єдності. Було проведено 4 зустрічі міністрів закордонних справ у Бонні, Берліні, Парижі та Москві. У результаті було вироблено документ, що містив рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності.

Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Договір складався з преамбули та 10 статей.

У статті 1 встановлювалися кордони об'єднаної Німеччини, які складалися з кордонів НДР та ФРН, й підтверджувався остаточний характер цих кордонів. Об'єднана Німеччина відмовилася від будь-яких територіальних претензій.

У статті 2 уряди НДР та ФРН підтвердили свої виключно мирні наміри.

У статті 3 проголошувалась відмова від виробництва, володіння та застосування ядерної, хімічної та біологічної зброї.

Згідно статті 4 радянські війська мають бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 p.

Згідно статті 5, протягом цього строку на території колишньої НДР та Берліну перебуватимуть лише німецькі формування територіальної оборони, не включені до структури НАТО.

Стаття 6 передбачає право Німеччини на участь у союзах.

Згідно Статті 7, з об'єднанням Німеччини мають бути вичерпані права й відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини в цілому.

Статті 8-10 регулювали умови ратифікації та набуття чинності договору.

У жовтні - листопаді 1990 p. було укладено низку радянсько-німецьких угод. Зокрема, Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво, Договір про розвиток широкомасштабного співробітництва в галузі економіки, промисловості, науки і техніки, Договір про умови перебування та планомірного виводу радянських військ з території Німеччини, Угода про деякі перехідні заходи.

Міжнародні наслідки об'єднання Німеччини: поява нової економічно могутньої держави з населенням 87 млн. чол.