Скасування кріпацтва та реформи на українських землях Російської імперії у другій половині ХІХ ст.

Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення селян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і додаткових правил.Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права «вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Ссляни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово зобов'язаними на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Скасування кріпосного права потягло необхідність подальших перетворень відповідно до нових історичних умов. Ці реформи, хоч і не змінили в цілому державного ладу Росії та залишили непорушним самодержавство, створили основу для переходу від феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазного.

У 1864 р. за земською реформою було створено виборні органи влади в масштабі губернії та повіту - земства. Земські гласні обирались із землевласників, міських виборців і представників сільських громад. Сфера діяльності земських установ обмежувалася господарськими питаннями місцевого значення: утримання шляхів, пошт, шкіл, лікарень, налагодження ветеринарної та агрономічної служби тощо. Кошти на це надходили із земського податку, яким обкладалося все населення. Одначе земські Управи не мали права вимагати виконання своїх рішень. Для Цього вони повинні були звертатися за допомогою до царських властей, головно поліції. Чиновники на місцях на свій розсуд могли призупинити будь-яке рішення земства. І все ж поява земств мала велике значення. У Російській Імперії з'явилися органи місцевого самоуправління, діяльність яких суттєво відрізнялася від панівної державно-бюрократичної системи.

На кшталт земських установ 1870 р. було перебудовано й міське самоврядування. Виборні міські думи опікувалися міським благоустроєм, охороною здоров'я та освіти. Одним із найважливіших тогочасних перетворень була судова реформа 1864 р. Дореформений суд був становим (тобто кожний стан мав свій окремий суд) і негласним (судові засідання відбувалися за зачиненими дверима, підсудні не мали оборонців). Суд цілком залежав від адміністрації.

Нові судові статути проголошували незалежність суду від адміністрації: суддю призначав уряд, але зняти з посади міг тільки суд. Попереднє слідство проводили судові слідчі, які не підлягали поліції. Запроваджувався суд, єдиний для всього населення. Він ставав гласним: на судових засіданнях могли бути представники преси і публіка. Вводився змагальний процес: обвинувачення підтримував прокурор, оборону - адвокат (присяжний повірений).

Кримінальні справи розглядалися за участю присяжних засідателів від усіх станів, у тому числі й від селян (присяжними не могли бути особи, що працювали за наймом, тобто робітники, слуги та ін.). Присяжні засідателі визначали винність підсудного, а вирок виносили голова і два члени суду.

Реформа суду була найбільш послідовною реформою. Щоправда, збереглись особливі волосні суди для селянства, суди для духівництва, військові суди; обмежувалася підсудність чиновників: невдовзі жандармерії знову було надано право попереднього слідства в політичних справах, особливо важливі справи передавалися до спеціально створених урядом судових комісій; було збережено тілесні покарання для селян, каторжан, штрафних солдатів; гласність судочинства порушувалася. У 60-х pp. з ініціативи військового міністра Д.О.Мілютіна почалися військові реформи.

Найбільше значення мала реформа 1874 p., за якою запроваджувалася загальна військова повинність; її мали відбути всі чоловіки 21-річного віку, придатні до військової служби. Терміни служби скорочувались. У піхоті строк служби встановлювався тривалістю 6 років із наступним зарахуванням у запас на 9 років. У флоті служба тривала 7 років і 3 роки в запасі. Це давало можливість значно збільшувати армію під час війни. Для осіб з освітою було встановлено менші строки служби. Поліпшилися навчання військ і підготовка офіцерських кадрів. Армія почала оснащуватися сучасними видами зброї, створювався паровий військовий флот.