Правила ефективного сімейного виховання дітей

Авторитарний, ліберальний, демократичний.

1. Авторитарний стиль. Авторитарні батьки у вихованні дотримуються традиційного канону: авторитет, влада батьків, беззастережне слухняність дітей. Як правило, при цьому спостерігається низький рівень вербальної комунікації, застосовуються покарання, заборони і вимоги відрізняються ригідністю і жорстокістю. Формується залежність, нездатність до лідерства, відсутність ініціативи, пасивність, низька ступінь соціальної і комунікативної компетентності, низький рівень соціальної відповідальності з моральної орієнтацією на зовнішній авторитет і владу. Хлопчики нерідко демонстрували агресивність і низький рівень вольової і довільної регуляції.
2. Ліберальний стиль. Ліберальні батьки навмисно ставлять себе на один щабель з дітьми. Дитині надається повна свобода: він повинен до всього прийти самостійно, на підставі власного досвіду. Ніяких правил, заборон, регламентацій поведінки немає. Реальна допомога та підтримка з боку батьків відсутній. Рівень очікувань щодо досягнень дитини в сім'ї не декларується. Формується інфантильність, висока тривожність, відсутність незалежності, страх реальній діяльності та досягнень. Спостерігається або уникнення відповідальності, або імпульсивність.
3. Демократичний стиль. Демократичні батьки, мотивуючи свої вчинки і вимоги, прислухаються до думки дітей, поважають їх позицію, розвивають самостійність суджень. В результаті діти краще розуміють батьків, ростуть розумно слухняними, ініціативними, з розвиненим почуттям власної гідності. Діти бачать в батьках зразок громадянськості, працьовитості, чесності, моральності і бажання виховати їх такими, якими є самі батьки.

Правила ефективного сімейного виховання дітей

 

Що робити батькам, а також іншим людям, які хочуть відповідально підготуватися до непростої ролі сімейного вихователя? Кваліфіковану відповідь на це запитання можна знайти у правилах ефективного виховного спілкування з дитиною, сформульованих Ю. Б. Гіппенрейтер:

Правило 1. Безумовно приймати дитину — любити її не за те, що вона красива, розумна, здібна, а просто так, просто за те, що вона є. Така потреба у приналежності, у необхідності іншому є однією з фундаментальних людських потреб. І задоволення її — це необхідна умова для нормального розвитку особистості. Такі повідомлення передаються через привітні погляди, ласкаві дотики, обійми, прямі слова на зразок "як добре, що ти у нас є", "радий тебе бачити", "добре, коли ми разом" тощо.

Правило 2. Особистість дитини й її здібності розвиваються лише у тій діяльності, якою вона займається за власним бажанням і з інтересом. Забезпечити дитині у розумних межах належні умови для повноцінних занять такими справами, розвивати її пізнавальні, комунікативні й трудові інтереси.

Правило 3. Підтримувати успіхи дітей — це найкоротший шлях до вдосконалення успішно здійсненої діяльності, до розвитку інтересу до неї і до відповідних здібностей дитини.

Правило 4. Створювати сімейні традиції, які базуються на зонах радості (святкування днів народження, початку або закінчення нового навчального року, чверті тощо).

Правило 5. Систематично робити щось разом із дитиною (читати, гуляти, займатися фізичними вправами, домашньою роботою).

Правило 6. Не втручатися у справу, якою займається дитина, якщо вона не просить допомогти. Таким невтручанням батьки можуть привчити дитину до самостійної поведінки й зменшити залежність дитини від них (і навпаки).

Правило 7. Якщо дитині важко й вона готова прийняти допомогу, обов'язково допомогти їй, але при цьому:

• запропонувати допомогу, починаючи зі слів "давай ра-зом...";

• узяти на себе лише те, що дитина не в змозі виконати самостійно, все інше залишити їй для самостійного виконання;

• у міру того, як дитина опановує нові дії, заохочувати її здійснювати їх самостійно.

Основна небезпека при цьому криється в можливості придушення природної активності дитини, що може бути наслідком або дуже швидкого перекладення недостатньо опанованої дії на дитину, або ж, навпаки, у довгому й настійливому керуванні роботою й участю вихователя в ній.

Правило 8. Поступово, але неухильно знімати з себе відповідальність за особистісні справи дитини й передавати їх їй. В певний час необхідно відмовитися від контролю виконання уроків, дозволити дитині самостійно контролювати час вставання тощо.

Правило 9. Дозволяти дитині переживати негативні наслідки власних дій або власної бездіяльності (якщо не вивчить уроки, проспить і спізниться на заняття). Тільки за таких умов дитина дорослішає, стає "свідомою" й відповідальною.

Правило 10. Не вимагати від дитини неможливого або такого, що їй важко виконати. Замість того подивитися, що можна змінити в середовищі, яке оточує дитину. (Наприклад, проблема контролю дорослими зберігання й споживання дитиною солодощів, якщо їй самостійно це важко здійснити.)

Правило 11. Щоб уникнути зайвих проблем, необхідно суміряти власні очікування з можливостями дитини. Це правило є певним продовженням попереднього правила, тільки тут у ролі зовнішніх обставин виступають очікування батьків.

Правило 12. Можна засуджувати дії дитини, але не її почуття, якими б небажаними або "неприпустимими" вони не були. Якщо такі емоції виникли, значить на те є підстави.

Правило 13. Якщо у дитини емоційні проблеми, її необхідно активно вислухати, тобто повернути їй у бесіді те, про що вона говорить, при цьому називаючи її почуття. З метою організації активного слухання необхідно:

• повернутися до дитини обличчям так, щоб ваші очі були на одному рівні з дитячими, а поза й положення тіла беззаперечно підтверджували готовність вислухати дитину;

• формулювати відповіді дитині, яка переживає негативні емоції, у стверджувальній формі, оскільки фрази, оформлені як запитання, не відображають співчуття;

• у бесіді "витримувати паузу", тобто після кожної репліки, власної або дитини, дати їй змогу повніше розібратися у власних переживаннях і усвідомити співчуття батьків;

• у відповіді дитині корисно повторити нею сказане й позначати її переживання, усвідомлені дорослим, словами, тим самим підтверджуючи для дитини, що дорослий розуміє її переживання так, як треба.

Правило 14. Ділитися з дитиною власними почуттями, як позитивними, так і негативними. Якщо дитина власною поведінкою викликає у дорослого негативні почуття, він повинен висловити це (вони все одно прорвуться через позу, жести, інтонацію, вираз обличчя та очей). Говорити про власні почуття необхідно від першої особи, повідомляючи про себе і власні почуття, а не про вихованця та його поведінку. (Наприклад, сказати наступне: "мене дуже втомлює голосна музика, боюсь, що зараз почнеться мігрень", замість фрази: "прикрути звук магнітофона, від твоєї музики болить голова".)

Правило 15. Якщо причиною негативних почуттів є активність дитини, можна виражати невдоволення лише її окремими діями, але не дитиною в цілому. Невдоволеність діями дитини не повинна бути систематичною, інакше вона переросте у не сприймання її.

Правило 16. Правила й обмеження у вихованні обов'язкові, але вони не повинні входити у протиріччя з найважливішими потребами дитини (право на життя, здоров'я, прийняття батьками, активність і пізнавання тощо). Такого роду обмеження мають бути:

• узгоджені між дорослими (єдність вимог — запорука дотримування їх дитиною!);

• подаватись не у вигляді наказу, заборони або беззаперечного: "Негайно припини!" "Швидко додому!", а у безособовій манері й дружньо-пояснювальному тоні ("Прийнято робити таким чином". "Так не роблять").

• Правило 17. Покарання — неминучий супутник виховних ситуацій. Воно може бути двох видів:

• природні наслідки неслухняності — це ті негативні наслідки активності дитини, які виходять із самого життя, і тут їй нема кого звинувачувати, окрім себе;

• умовні наслідки неслухняності — це ситуації, в яких умови активності дитини задають батьки (не зробиш те й те, будеш позбавлений того й того). Карати дитину краще, позбавляючи її приємного й значущого для неї особисто, ніж роблячи дитині погано чи боляче.

• Правило 18. Конструктивно розв'язувати конфлікти інтересів батьків і дитини, послуговуючись такою схемою:

• опанувати особисті емоції й активно вислухати дитину (що вона хоче, чого не хоче, що для неї важливо, а що вона не приймає), перетворивши конфліктне зіткнення на проблему для обговорення;

• передати дитині власні бажання або проблеми, використовуючи форму "Я-повідомлення";

• зібрати всі пропозиції, поважаючи будь-яку думку дітей (починати слід із запитань дитині "Як нам бути?", "Що робити?");

• запропонувати власні варіанти;

• шляхом спільної оцінки вибрати з них той варіант дії, що найбільше відповідає інтересам обох сторін, контролюючи дотримання останньої вимоги.