Держава і країна. Форми їх правління та адміністративно-територіального устрою.

ТЕМА 1. ПОЛІТИЧНА КАРТА СВІТУ

Держава і країна. Форми їх правління та адміністративно-територіального устрою.

Етапи формування політичної карти світу. Типи країн.

Міжнародні організації. Геополітика та геостратегія.

Політична карта світу в суто технологічному сенсі є географічною картою, яка відображає розміщення країн на нашій планеті. Політичні карти поділяються на загальні (оглядові) і спеціальні. Загальні передають особливості розміщення держав, найважливіших політичних і стратегічних центрів, міжнародних і внутрішньодержавних комунікацій. На спеціальних політичних картах показують окремі політичні проблеми, явища і події.

У загальному сенсі поняття політична карта світу відображає динамічний стан різних форм державних утворень нашої планети в їх еволюції і постійних взаємовідносинах.

 

Держава і країна. Форми їх правління та адміністративно-територіального устрою.

Держава є політичною формою організації суспільства. Вона утворюється як результат виникнення і діяльності публічної влади. Остання є особливою системою, яка керує основними сферами життя суспільства. До основних характерних ознак держави належать:

1) наявність і функціонування системи владних органів і установ, які у своїй сукупності формують механізм держави;

2) існування певної правової системи, встановленої або санкціонованої державою, яка визначає правила поведінки її громадян;

3) наявність певної, чітко обмеженої території (акваторії), в межах якої функціонує певна державна влада.

Держава постійно виконує внутрішні і зовнішні функції. До перших належать забезпечення функціонування суспільного організму як єдиної системи, збереження і диверсифікація в ньому ефективних зв'язків між окремими сферами, задоволення інтересів різних верств населення і соціальних груп, боротьба з внутрішніми деструктивними силами та стихійними лихами. Зовнішня функція держави полягає в захисті державних кордонів, цілісності власної території, суверенітету, сприянні розвитку взаємовигідних, справедливих форм співробітництва і взаємодії з іншими державами світу.

Держава має виступати на міжнародній арені як єдиний географічний, релігійний, мовний, культурний, правовий, господарський і геостратегічний організм. Лише за такої умови вона може сподіватися знайти і утримати власне «місце під Сонцем».

Країна - це політичне, національне, соціальне, культурне, господарське співтовариство, організоване державою на певній території. При цьому акцентується на його просторовому (географічному) положенні (розміщенні) у світі чи певному регіоні або материку, наприклад країни Південної Америки, країни Океанії. Хоча поняття «країна» в багатьох випадках вживається як синонім поняття «держава», проте має переважно культурно-історичний та соціально-економічний зміст (країни, що розвиваються, країни третього світу тощо). Адекватним є поняття «країна» і при характеристиці особливостей населення, його побуту і звичаїв, специфічних ознак суспільства (далекі країни, екзотичні країни тощо). Натомість для поняття «держава» притаманний більше політичний зміст.

У наш час на Землі налічується понад двісті юридично і фактично незалежних держав.

Незалежна держава - це країна, яка реалізує власну внутрішню і зовнішню політику на основі суверенної волі своїх громадян або правителя (монарха) і здатна проводити свою національну політику та відстоювати національні інтереси на міжнародній арені.

З метою реалізації власної суверенної влади над певною територією і населенням, що перебуває на ній держава створює органи управління. До них належать законодавча, виконавча і судова влади, прикордонна і митна служби, національна (республіканська) гвардія і збройні сили, інформаційні служби, валютно-грошова система тощо. Всі ці органи діють на чітко відокремленій території, яка обмежена з усіх боків сухопутними і морськими кордонами. В їх межах державі належать суходіл, внутрішні води, надра, повітряний простір. Якщо країна має безпосередній вихід до морів і океанів, їй належать і територіальні води - це водна смуга шириною 12 морських миль, що прилягає до берега. За міжнародними угодами деякі морські держави мають в океанах і морях економічні зони. Вони простягаються на 200 морських миль (одна морська миля становить 1852 м). У межах економічних зон державам належить виключне право на розвідування і розробку будь-яких природних ресурсів (корисні копалини на дні і в надрах морів і океанів, риба, водорості тощо).

Крім незалежних держав на нашій планеті все ще існують залежні території й країни. Останні перебувають під політичним або військовим контролем незалежних держав. Серед залежних територій і країн виділяються колонії, протекторати й підопічні території. Колонії управляються державою-метрополією беззастережно. Протекторати володіють більшими правами. Внутрішня їх політика є суверенною. Протекторати надають якійсь незалежній державі права на здійснення своєї зовнішньополітичної діяльності. Підопічні території тимчасово передаються за рішенням Організації Об'єднаних Націй (ООН) певній країні з метою здійснення нею управління внутрішньою і зовнішньою політикою цих територій.

У сучасному світі простежується чітка тенденція до створення всезростаючої кількості незалежних держав. Кожна нація для реалізації власного природно-ресурсного, духовного, економічного потенціалів прагне створити свою державу. Цей складний процес відбувається в умовах загострення світових проблем і трансформації міжнародного співтовариства. Особливо багато проблем в Африці, де колонізатори створювали колонії без урахування етнічних меж.

Більшу частину нашої планети займає Світовий океан. Води відкритих морів і океанів, які не належать до чиїхось територіальних вод і економічних зон, перебувають у спільному користуванні всіх країн, навіть якщо деякі з них не мають безпосереднього виходу до моря. Тут кожна держава світу може ловити рибу, перевозити людей і вантажі, проводити військово-морські маневри. Вільно літають над Світовим океаном і літаки.

Згідно з міжнародно-правовим режимом дна морів і океанів та його надр за межами континентального шельфу та національної юрисдикції держав морське дно є відкритим для використання всіма державами виключно в мирних цілях. Морські наукові дослідження в таких районах можуть здійснюватися та контролюватись Міжнародним органом з морського дна, створення якого передбачено Конвенцією ООН з морського права (1982). Міжнародний договір 1971 р. забороняє планування ядерного та інших видів зброї масового знищення на морському дні та в його надрах.

У 1959 р. укладено міжнародний договір, за яким жодній державі не належить Антарктида. Будь-яка країна може проводити в ній наукові дослідження. Заборонено тут і будівництво військових баз та розробку родовищ корисних копалин.

Таким чином, майже весь суходіл нашої планети поділений між окремими державами, що діють на основі різних принципів організації влади. Ці принципи насамперед зумовлені особливостями державного ладу. Він може бути як монархічним, так і республіканським.

Монархічна форма правління виникла в умовах рабовласництва і почала домінувати у середні віки. У наш час збереглися переважно формальні ознаки монархічного правління. У класичному розумінні цього слова монархія - це форма державного правління, за якої найвища влада в країні належить одній особі - монархові. У різних країнах його називають по-різному: король, імператор, шах, султан, цар, князь, емір тощо. Монархії бувають абсолютними і конституційними. Більшість з існуючих нині монархій є конституційними. Реальна влада в таких країнах належить парламенту (законодавча) і уряду (виконавча). Монарх виконує лише представницькі функції, є певним символом держави. Прикладами конституційних монархій є переважно європейські та подібні до них за устроєм держави: Велика Британія, Норвегія, Данія, Бельгія, Іспанія, Швеція, Монако, Ліхтенштейн, Люксембург, Японія, Марокко.

За абсолютної монархії влада монарха практично нічим не обмежена. У цих країнах уряди або інші органи влади відповідальні лише перед монархом як главою держави. Монарх може радитися з ким завгодно, але рішення приймає одноосібно. Парламенту або взагалі немає, або ж він є лише дорадчим органом. До таких держав належать Саудівська Аравія, Бахрейн, Оман, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Бруней та ін. Ще однією формою державного правління є теократична монархія. Це папська держава Ватикан, яка займає один квартал (44 га) в центрі Риму. Тут монарх є главою церкви, а політична влада належить духівництву.

У світі нині нараховується понад ЗО монархій. Найбільше їх в Азії і Європі, три в Африці і одна в Океанії. Серед них є імперія (Японія), королівства (Велика Британія, Швеція, Бельгія та ін.), князівства (Андорра, Ліхтенштейн, Монако), герцогство (Люксембург), султанати (Бруней, Малайзія, Оман та ін.), емірати (Бахрейн, Катар, ОАЕ).

Республіка - це форма державного правління, за якої всі вищі органи влади або обираються народом, або формуються парламентом, який обирається народом. Нині у світі переважають держави з республіканською формою правління. їх понад 140. Республіканська форма правління виникла дуже давно. Так, Афінська демократична республіка існувала ще в V-IVст. дон. е., Римська аристократична республіка в V-II ст. до н. є.

За республіканського ладу законодавча влада належить парламенту, виконавча - уряду. Розрізняють президентські й парламентські республіки. У перших президент очолює уряд і має доволі значні повноваження (США, деякі країни Латинської Америки, які взяли собі за взірець форму правління США). У парламентських республіках роль президента менша. Уряд тут очолює прем'єр-міністр (Індія, Німеччина, Італія та ін.). Суто парламентськими республіками, де президента немає взагалі, можна назвати Канаду та Австралію.

За формами адміністративно-територіального устрою всі країни світу поділяють на унітарні й федеративні. Унітарна держава є єдиним цілісним утво ренням, що складається з адміністративно територіальних одиниць (областей, провінцій, районів тощо), які чітко підпорядковані центральним органам влади. Унітарні держави мають єдину конституцію і єдину ієрархічну систему державної влади. Області, провінції, райони мають лише органи виконавчої влади. Вони не наділені жодними законодавчими функціями. У наш час, коли ефективність державного управління стає одним із головних чинників ефективності функціонування самої держави, більшість країн світу є унітарними. Така форма адміністративно-територіального устрою вважається найбільш ефективною і життєздатною. До унітарних держав належать Японія, Франція, Італія, Греція, Польща, Естонія, Угорщина та ін.

Федеративні держави мають у своєму складі самоврядні території (республіки, штати, землі, області, краї, кантони тощо). Ці території хоча і входять до складу єдиної союзної держави, проте мають досить значну автономію. їм притаманні деякі ознаки незалежних держав - власна конституція, парламенти, президент тощо. До федеративних держав належать переважно великі багатонаціональні держави - Росія, Бразилія, Індія, США, Нігерія, Канада та ін.

Конфедерація є юридичним об'єднанням суверенних держав, яке створене з метою забезпечення їхніх загальних інтересів і реалізації спільних проектів (Швейцарський союз). Конфедерація створює центральні органи влади, які володіють повноваженнями, делегованими їм державами - членами союзу. Правовою основою конфедерації є договір. При федеративному устрої такою основою є конституція.

Інтенсивні процеси територіальної диференціації у світі наприкінці XX ст. породили своєрідні форми державного устрою та характерні особливості взаємодії між країнами. Так виникли протодержави - це державні утворення, які набули майже всіх ознак самостійної держави, формально залишаючись у складі іншої. Так, до складу Російської Федерації входить протодержава Татарстан. Вона навіть має право зносин з іншими країнами. Шотландія, перебуваючи у складі Великобританії, нині вже має не лише власний парламент, а й свою валюту. Власні паспорти-посвідчення ввела на своїй території іспанська Каталонія.

 

2. Етапи формування політичної карти світу. Типи країн.

Формування сучасної політичної карти світу - дуже складний і тривалий процес, який триває вже декілька тисячоліть. Нині на межі двох століть і тисячоліть на очах сучасників на політичній карті планети лише за декілька років відбулися величезні і вражаючі зміни. Постійно змінювалася політична карта і в минулому. Цей процес триватиме і в майбутньому.

Можна виділити чотири етапи формування політичної карти світу: стародавній, середньовічний, новий і новітній.

Стародавній етап розпочався з виникненням, розквітом і занепадом перших державних утворень. Одним з перших (можливо, взагалі першим) державним утворенням була знаменита Трипільська цивілізація (культура), яка виникла і розквітла на теренах нинішньої України. Після її занепаду на надзвичайно багатій природними ресурсами території країни в найкращих на планеті природних умовах одне за одним послідовно виникали все нові державні утворення: Велика Скіфія, Велика Сарматія, Антський союз, Київська Русь. З нинішньою державою Україна вони споріднені генетично. Всі ці держави, а також Давній Єгипет, Давня Греція, Давній Рим, Індія, Китай та ін. зробили великий внесок у розвиток світової цивілізації. Вони розпочали через систематичні завоювання близьких і далеких територій політико-географічний поділ існуючого на той час географічного простору. В той час державні кордони переважно збігалися з природно-географічними рубежами. Цей етап тривав до V ст. н. є.

Середньовічний етап формування політичної карти світу охоплював V-XVII ст. Це формування феодалізму. Відбувались суттєві зміни функції держави. Почало швидкими темпами розвиватися господарство. Виникли ремісні цехи із дуже сильною внутрішньою організацією. Зародження елементів ринкової економіки поєднувалося з поширенням феодальної роздробленості. Поступовий розвиток ремесел і особливо торгівлі починає поєднувати феодальні і церковні володіння, міс-та-держави. З'являються реальні передумови для об'єднання країн під владою монархів. Так виникають феодальні держави в Індії, Китаї, могутня Османська імперія. В Європі вже з раннього середньовіччя існували держави Київська Русь, Візантія, Священна Римська імперія, Англія та ін. Зміцнення цих держав сприяло посиленню їхнього прагнення до далеких територіальних завоювань. Наприкінці середньовічного етапу розпочалась епоха Великих географічних відкриттів. За рівнем державно-територіального поділу суходолу попереду безперечно була Європа. Певною мірою до неї наближалась Азія. Африка, Америка, Австралія з Океанією залишалися далеко позаду.

Новий етап творення політичної карти світу тривав із середини XVII ст. до Першої світової війни на початку XX ст. Він ознаменувався утвердженням і пануванням ринкових відносин. Розквіт епохи Великих географічних відкриттів заклав підвалини європейської колоніальної експансії. У сферу ринкових відносин починають втягуватися найвіддаленіші куточки планети. Колоніальні завоювання, розпочаті Іспанією і Португалією ще в часи середньовіччя, охоплюють різні куточки Землі. До них приєднуються молоді капіталістичні країни - Нідерланди, Англія, Франція, а згодом і Німеччина. Росія захоплює Україну, Кавказ, величезні простори Сибіру і Далекого Сходу.

Водночас розростання площі колоніальних володінь, які стають все більш віддаленими від держав-метро-полій, а тому мало керованими, створює передумови для виникнення на уламках імперій нових держав. У XVIII ст. вибороли незалежність Сполучені Штати Америки. На початку XIX ст. звільнились іспанські й португальські колонії Латинської Америки. Виникло 15 нових незалежних держав.

Упродовж XIX ст. і до Першої світової війни європейські держави захопили майже всю Африку, Росія поневолила Середню Азію. Було завершено поділ світу між найсильнішими на той час державами. Закінчився і новий етап творення політичної карти світу.

Новітній етап формування політичної карти світу розпочався після завершення Першої світової війни і триває донині. На цьому етапі можна доволі чітко виділити три періоди.

Перший період почався фактично ще наприкінці Першої світової війни. Почали руйнуватися великі багатонаціональні імперії: Російська і Австро-Угорська. На політичній карті світу з'явилися держави: Польща, Чехословаччина, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Королівство сербів, хорватів і словенців та ін. Були проголошені незалежними державами Україна, Білорусь, Грузія, Азербайджан, Вірменія тощо. Однак цей процес не був однозначним. Намагання Росії відновити імперію в іншій формі в основному здійснилося. За допомогою військової окупації України та інших держав, які виникли на уламках Російської імперії, російські комуністи створили Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

Втратила свої колонії в Африці Німеччина, яка програла війну. Розширилися колоніальні володіння Великої Британії, Бельгії, Франції та Японії.

Другий період новітнього етапу творення політичної карти світу почався після завершення Другої світової війни. Окупація деяких країн Європи і Азії радянськими та американськими військами призвела до поділу світу на два ворожі табори. Крім того, СРСР і СІНА захопили різні частини одних і тих самих країн. Це призвело до утворення «двох» Німеччин, «двох» Корей, «двох» В'єтнамів. Утворилося і «два» Китаї (КНР і Тайвань). Одні й ті самі нації, але тепер уже в різних країнах, почали одночасно будувати різні системи - комуністичну і ринкову (капіталістичну). У людства нарешті з'явилася реальна можливість не в теорії, а на практиці перевірити, яка з них є кращою. Виявилося, що ринкова система набагато ефективніша за соціалістичну (комуністичну). Тому остання збанкрутіла і зазнала краху.

Окрім цих подій, які знаменували завершення другого періоду новітнього етапу формування політичної карти світу, в цей час відбувалося й багато інших важливих подій, зокрема розпад колоніальної системи та утворення великої кількості незалежних держав у Африці, Азії, Океанії, Латинській Америці.

Третій період ознаменувався крахом комуністичної системи. Він розпочався з 90-х років XX ст. Спочатку в єдину державу об'єдналися Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) і Німецька Демократична Республіка (НДР). Потім розпалися соціалістичні країни - СРСР, Югославія і Чехословаччина. В результаті цього докорінно змінилася політична карта Європи і Азії. У 1993 р. була змінена форма правління в Камбоджі, країні Азії. Там була відновлена монархія і вона знову стала королівством. В Африці в цьому самому році здобула незалежність Еритрея, яка відокремилася від Ефіопії. Наприкінці 1994 р. Республіка Палау (в Океанії) вийшла з Мікронезії і звільнилася від опіки США. Таким чином, у 90-х роках XX ст. виникло понад 20 нових країн. їх було прийнято до ООН і вони почали здійснювати власну внутрішню і зовнішню політику.

Новим міжнародним політичним явищем у наш час стало утворення держав, не визнаних світовим співтовариством. Ці держави є незаконними за всіма нормами міжнародного права. Однак реально (фактично) вони існують, реалізують власну внутрішню і зовнішню політику, при цьому, як правило, створюють багато проблем для світового співтовариства, так як є осередками гострих конфліктів, серйозних політичних і воєнних потрясінь, постійного тиску на політичну ситуацію в світі і його окремих регіонах. Так, у 1983 р. була проголошена Турецька Республіка Північного Кіпру, яка у світі визнана лише Туреччиною. Але найбільше таких країн виникло на теренах колишнього СРСР. До них належать Республіка Ічкерія в Росії, Абхазія і Південна Осетія в Грузії, Нагірно-Карабахська - в Азербайджані, Придністровська Республіка - в Молдові.

За будь-якими ознаками (площа, чисельність населення, природні умови і ресурси, рівень розвитку, національних склад населення, місце в міжнародному поділі праці, особливості культури тощо) знайдемо у світі чимало країн, які схожі між собою. За подібністю показників країни планети об'єднують у певні групи, тобто здійснюють їх типологію.

Класифікуючи країни за величиною території і чисельністю населення, виділяють великі держави (Китай, Індія, США), середні (Франція, Україна, Туреччина) і малі (Бельгія, Еквадор, Ліван). Можна до окремої групи віднести і карликові країни (Монако, Андорра, Ліхтенштейн).

За національним складом населення можна виділити однонаціональні держави (Швеція, Японія, Польща) і багатонаціональні (Росія, Індія, США). А хіба не можна класифікувати країни світу за рівнем забезпечення окремими видами природних ресурсів, наприклад нафтою чи залізною рудою? Чітко можна поділити все світове співтовариство на країни, які мають безпосередній вихід до Світового океану, й такі, які його не мають. Або ж виокремити континентальні й острівні держави.

Тип країни - це сформований комплекс властивих їй умов, ресурсів і особливостей розвитку, які визначають її роль і місце у світовому співтоваристві на певному етапі всесвітньо-історичного процесу. Вся ця сукупність ознак будь-якої країни, з одного боку, робить її схожою на інші країни, а з іншого - виділяє (виокремлює) її серед інших.

Типологія країн має не лише загальнонаукове чи навчальне, а й практичне значення. Так, ООН здійснює типологію країн із метою надання фінансової, гуманітарної, освітньої та іншої допомоги державам, які визначені як найменш розвинені. У наш час за цією класифікацією допомога надається близько 40 країнам світу.

Яку ж ознаку для типології, тобто поділу країн світу на групи за спільними ознаками, беруть за визначальну? Це загальний рівень їх соціально-економічного розвитку. Найреальніше у наш час його характеризує показник виробництва валового національного продукту (ВНП) у доларах США чи якійсь іншій валюті на душу населення. За ним усі держави землі об'єднуються у три групи: високорозвинені країни, середньорозвинені та ті, що розвиваються.

До високорозвинених країн Міжнародний валютний фонд включає всі країни Західної Європи, а за її межами - США і Канаду, Австралію і Нову Зеландію, Японію, Південну Корею, Сінгапур, Тайвань та Ізраїль. Організація Об'єднаних Націй додає до цього списку ще й державу Африки - Південно-Африканську Республіку. Всього до «елітного клубу» економічно високорозвинених країн належать близько 30 держав.

Високорозвинені держави теж не є абсолютно однорідними. Перший підтип (підгрупу) формують держави так званої «Великої сімки». Це США, Канада, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція та Італія. Вони є очевидними економічними лідерами сучасного світу. В цілому на частку цих країн припадає майже половина ВНП нашої планети.

Другу підгрупу формують малі високорозвинені к раїни Європи й Азії. Вони переважно невеликі за площею і населенням. Але за виробництвом продукції на душу населення, рівнем життя своїх громадян не поступаються країнам першої підгрупи, а іноді и випереджають їх. Для них також характерна висока частка експортної продукції. Сировину і паливо для потреб економіки ці країни отримують переважно з-за кордону. Специфічною ознакою їх економіки є також значна, а іноді й переважаюча частка галузей, пов'язаних з міжнародною сферою послуг - торгівля, банківська справа, інфраструктурне транспортне обслуговування, міжнародний туризм тощо. До таких країн належать Австрія, Швейцарія, Швеція, Норвегія, Бельгія, Нідерланди, Південна Корея, Тайвань, Ізраїль та ін.

Група середньорозвинених країн значно менш однорідна, ніж група високорозвинених. Коливання показника ВНП на душу населення тут доволі значне. Тому виділяють країни з економічним розвитком дещо вищим за середній і країни, які мають соціально-економічний рівень нижчий за середній.

До першого підтипу країн цієї групи належать Греція, Бразилія, Аргентина, Уругвай, Мексика, Угорщина, Чехія, Чилі та деякі інші. Ці держави швидко та стабільно розвиваються і поступово наближаються до групи високорозвинених країн. Причина їхньої відносної відсталості у розвитку продуктивних сил пов'язана з тим, що впродовж багатьох років їх розвиток гальмувався військовими диктатурами, тоталітарними комуністичними адміністративно-командними режимами, політичною та економічною залежністю від інших держав. Багато цих держав мають значні природні і трудові ресурси, котрі теж активно залучаються в національний господарський комплекс.

Другий підтип формують країни з нижчим за середній рівнем розвитку економіки. Ці країни на сучасному етапі розвитку на відміну від попередніх характеризуються внутрішньою політичною нестабільністю. У них є впливові сили, які гальмують перебудову суспільства на прогресивніше, поширена корупція, всім керують злочинні олігархічні клани. Це стосується не лише деяких колиганіх соціалістичних країн, а й тих, де значну роль відіграє тіньовий капітал, мафіозні структури, внутрішній ринок належить іноземним компаніям тощо. Наприклад, це такі країни: Білорусь, Росія, Болгарія, Україна, Молдова, Латвія, Литва, Колумбія, Парагвай, Індонезія, Філіппіни, Туніс, Марокко тощо.

Переважна частина людства в наш час живе в країнах, що розвиваються. Найбільше їх в Африці, чимало в Азії, Америці та Океанії. Переважно це колишні колонії. В їхнього населення здебільшого відсутні політична воля і прагнення до прогресивних змін в економіці й політиці. Низький освітній рівень, злидні, корупція, злочинність, політична та економічна залежність від інших країн не створюють передумов для піднесення економіки. Ці країни фактично є сировинними донорами розвинених держав.

Крім основної ознаки в типології країн, є й інші, які за тієї чи іншої класифікації є провідними у країнознавстві. На цій переважно історичній основі деякі дослідники виділяють постсоціалістичні країни. До них належать колишні республіки СРСР, Югославії, Чехословаччини, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія. За цією ознакою виділяють пострадянські країни, тобто ті держави, які колись входили до складу Радянського Союзу.

Дехто продовжує виділяти так звані нові індустріальні країни: Сінгапур, Тайвань, Південна Корея, Малайзія, Мексика, Бразилія та ін. Майже всі вони в недалекому минулому були слаборозвинутими державами. Нинішній стан їхньої економіки характеризується високими темпами індустріалізації, активною участю в міжнародному поділі праці.

Організація Об'єднаних Націй склала також список найменш розвинутих країн. Це насправді найбідніші держави світу. Деякі з них не мають безпосереднього виходу до моря і майже не пов'язані з зовнішнім світом. Система освіти та охорони здоров'я в цих країнах на найнижчому рівні в світі, переважають до індустріальні форми праці. До таких держав належать Афганістан, Нігер, Сомалі, Чад, ЦАР та ін.

На політичній карті світу є низка дуже багатих країн. Своєрідну групу серед них становлять так звані нафто-експортні країни. Високий рівень життя своїх громадян вони забезпечили нещадно експлуатуючи багаті на нафту родовища. До таких держав належать Саудівська Аравія, Катар, Кувейт, Бахрейн, ОАЕ та деякі інші невеликі країни Середнього Сходу. Казково багатою за рахунок видобутку місцевих фосфатів стала і колишня злиденна країна Океанії Науру. Інші в недалекому минулому дуже бідні країни стали багатими завдяки правильно обраним спеціалізації й моделі розвитку. Це «країни-готелі», які експлуатують свій чудовий клімат і блакитне море. Деякі країни обрали для збагачення не лише туризм, а й плантаційне господарство чи надзвичайно сприятливе географічне положення, стали офшорними зонами і «країнами-банками» (Ямайка, Барбадос, Тринідад і Тобаго та ін.).