Зміна статусу іранської жінки в 1940-1980 роках.

У статті розглядається процес боротьби жінок за свою емансипацію в Ірані у період 1940–1980 років та аналізуються досягнення у цій боротьбі та їх динаміка. Досліджується зміна статусу жінки в Ірані у результаті ісламської революції 1978-1979 років.

Ключові слова: ісламська революція, ісламізація, «біла революція», емансипація, модернізація суспільства, активне виборче право, шиїзм, шаріат, багатоженство, традиційний мусульманський устрій.

Ісламська революція і Ірані 1978-1979 років стала однією із найяскравіших подій світової історії другої половини ХХ століття. У ході революції була скинута остання династія шахів Ірану – Пехлеві, а владу в країні захопила група ісламських богословів на чолі з Руххолою Хомейні.

Взявши владу в свої руки ісламські богослови почали проводити політику тотальної ісламізації іранського суспільства. Однією із сфер суспільного життя, яка зазнала докорінних змін стало становище жінок, яке було чітко регламентоване ісламськими традиціями. Метою даної статті є охарактеризувати становище жінок в Ірані до революції 1979 року, та проаналізувати основні зміни у її становищі після революції. Хронологічні рамки дослідження – початок 1940-х – початок 1980-х років, оскільки у зазначуваний період рух жінок за свої права в Ірані пережив зародження, піднесення, а потім був фактично знівельований в результаті революції 1979 року.

Історіографію проблеми можна умовно поділити на американську та радянську. Американська історіографія представлена такими авторами як: Ебрехаміан[7], Кедді[8] та ін. Над іранською проблематикою у свій час працювали такі радянські дослідники як: Іванов М.С.[3], Дмітрієв С.Б.[2], Арабаджян А. З[1]. У цілому можна стверджувати що проблема гендерної історії Ірану до революції 1979 року є недостатньо досліджена в радянській та західній історіографії. Українська історіографія на сьогодні цю тему практично обминає. Більшість дослідників пов’язує Ісламську революцію 1979 року з провалом політики реформ т. зв. «Білої революції», що проводив шах з 1963 року. Ця політика торкнулася і іранських жінок.

Але початок активної боротьби іранських жінок за свої права (що сприяло утворенню перших жіночих організацій) відбувся ще на початку 1940-х років, коли іранські жінки розпочали об’єднуватись у організації на захист і розширення своїх прав протягом 1940-1970-х років.

Серед жіночих організацій, що були утворені в цей період: Рада іранських жінок (1944), «Новий шлях» (1955), Жіноче товариство культури (1956), Товариство пробудження жінок (1959), Товариство жінок-юристів та ін. У 1959 році була фундована Вища жіноча рада на чолі з сестрою шаха Ашраф Пехлеві. Знаково, що він не протидіяв цим процесам, а навпаки організаційно сприяв їх діяльності.

Головними вимогами жіночого руху у 1950-х на початку 1960-х років було надання жінкам виборчих прав та зрівняння їх у правах з чоловіками.

Від 1963 року шах Реза Пехлеві проводив у країні політику реформ, направлену на модернізацію і вестернізацію іранського суспільства. Ця політика торкнулася і іранських жінок. У тому ж році вони нарешті отримали активне та пасивне виборче право[3,с.133].На початку 1961 році іранським жінкам було дозволено не носити мусульманський жіночий головний убір – чадру (до цього у громадських місцях її носіння було обов’язковим). Подібні реформи сприяли активізації жінок у суспільному житті країни.

Для Ірана 1950–1970-х років була характерна безграмотність більшої частини населення (в першу чергу жінок). У 1956 році у країні було 7,3% грамотних жінок, з них 1% у сільській місцевості[3,134].

У рамках політики ліквідації безграмотності у сільській місцевості був створений «корпус просвіти» – організація на зразок військових, куди із 1968 року почали призивати і жінок, що здобули освіту. Із 100 тис. призовників які служили у корпусі із 1963 по 1974 роки було приблизно 13 тис. жінок[3,109].

У 1960-61 навчальному році кількість учнів хлопчиків у школах країни була майже вдвічі більшою ніж дівчат (967 тис. проти 464 тис. хлопців) Але це при тому, що у У 1972 році кількість грамотних жінок у сільській місцевості зросла до 8,3%. У 1972-73 навчальному році кількість студенток була майже вчетверо меншою ніж студентів-хлопців[3,с.120] (у 1960 році кількість студенток була в десять разів менша ніж кількість студентів-хлопців). Таким чином, поступово зростала кількість жінок що здобували освіту, як середню, так і вищу.

Зазнало змін шлюбне законодавство. У липні 1967 року вступив у силу закон «Про захист сім’ї». За ним заборонялися тимчасові шлюби і скасовувався інститут «сіге» (наложниць, яких чоловік міг мати скільки завгодно). Замість чотирьох законних жінок дозволених раніше шаріатом та іранським законодавством дозволялося тільки дві. До того ж другу жінку чоловік міг взяти тільки зі згоди першої або у випадку коли він доведе через суд, що його перша жінка хвора або не може завагітніти.

У 1974 році у закон були внесені суттєві зміни. Обмежувались умови на яких чоловік міг брати другу дружину і фактично урівнювались права чоловіка та жінки на розлучення: якщо раніше чоловік міг розлучитись з жінкою тоді, коли її поведінка була несумісною із честю сім’ї, то тепер це право у рівній мірі надавалося як чоловікові, так і жінці. Хоча закон і не скасовував інституту багатоженства, але він став значним кроком до емансипації жінки[3,с.120].

Після отримання права голосу та права бути обраними жінки увійшли до органів державної влади, причому динаміка їхнього представництва у вищих державних органах була позитивна. У меджлісі ХХІІ скликання було 6 депутатів-жінок, ХХІІІ скликання – 16, ХХІV скликання – 20 жінок[3,134]. Послом у Данії була призначена Мехлангіз Доулетшахі, а міністром освіти у 1968 році стала Фаррохру Парсай (перша жінка-міністр Ірану).

Радянський дослідник М.С.Іванов в середині 1970-х років зазначав: У вирішенні жіночого питання країна зробила значний крок вперед…[3,с.141]

Таким чином впродовж 1940-1970- х років становище жінки у Ірані значно змінилося у бік емансипації останньої. Ці зрушення носили еволюційний характер, тобто були поступовими. Не у всіх сферах економічного, культурного і правового життя вони відбувалися із однаковою динамікою, але вочевидь що відбувалися.

Реформи, що відбувалися у країні майже у всіх сферах суспільного життя викликали шалений опір іранського шиїтського духовенства, яке відчувало в них порушення основних засад традиційного мусульманського устрою.

Тому не дивно, що особливе місце у політиці ісламізації після революції відводилося іранським жінкам. Висока активність жінок у революції та їх масові виступи у перші місяці після революції за свої права змусили іранське керівництво змиритися з формальним визнанням деяких прав іранських жінок. Так стаття 20 конституції Ісламської республіки Іран декларувала, що «всі члени ісламського суспільства, чоловіки та жінки, однаково охороняються законом та мають економічні, соціальні, культурні права згідно з принципами ісламу[2,с.30]. Жінкам, зокрема, зберегли активне виборче право.

Ще під час революції іранські жінки неодноразово виходили на багатотисячні демонстрації спрямовані проти ініціатив духовенства повернути обов’язкове носіння головного убору для жінок та інших обмежень (наприклад у Тегерані 8 березня 1979 року). Тому політика «культурної революції» безпосереднім чином торкнулося і іранських жінок, які складали половину населення Ірану.

Із травня 1980 року починається посилений контроль над жінками. У рамках культурної революції Хомейні заявив, що іранська жінка перетворена шахським режимом у «товар» тепер повинна стати активним членом суспільства шляхом повернення у «лоно ісламу»[4,с.89] Було створено «Бюро по боротьбі з непристойностями», покликане відродити мусульманські традиції.

На виконання вказівок імама Ісламська революційна рада на початку липня 1980 року видала циркуляр про обов'язкове носіння у всіх державних установах та міністерствах мусульманських головних уборів з метою викорінення розпусти, запровадження «ісламських норм поведінки», «збережження людського благородства жінки» і створення «здорової серйозної атмосфери навколо неї». Жінок, що відмовилися підкорятися циркуляру не тільки звільняли з роботи, але і переслідували як осіб «що виконали таким чином розпорядження віддані в американських та ізраїльських радіопередачах»[4,с.90].

У травні 1980 року у в'язниці Евін була розстріляна 58 річна Фаррохру Парсай тільки за те що вона була міністром освіти за правління шаха[9].

Посилення контролю над жінками полягало в нагляді над виконанням жінками приписів шаріату: обов'язкового носіння жінками чадри, або хустки-хіджабу, обмеження професій, окремого навчання. Було обмежене право на розлучення за ініціативою жінки, знову введене багатоженство та тимчасовий шлюб «сіге». Тілесні покарання згідно шаріату крадіжку, вживання спиртних напоїв та смертна кара за зраду батьківщині, шпіонаж, подружню невірність та наркоманію були розповсюджені на жінок.

Особливо суворо контроль над виконанням жінками приписів шаріату здійснювали члени радикального ісламського угрупування «Хезболла» та Корпусу Сторожів Ісламської революції. Жінок, що насмілювалися вийти на вулицю без чадри та хіджаба нерідко забивали камінням насмерть.

У 1981 році з метою запобіганню «шкідливому» впливу Заходу були закриті всі університети країни. Знову вони відкрилися тільки у 1983 році, але дівчат було набрано менше 10%, а всі жінки-викладачки були звільнені [2,с.28]

Становище, у якому опинилась жінка у ході культурної революції кричаще саме по собі знаходилося у глибокому протиріччі із засадами зафіксованими у конституції країни: зазначаючи, що держава зобов'язана гарантувати права жінок у всіх сферах, виконуючи при цьому норми ісламу, конституція покладає на державу передусім забезпечення сприятливих умов для розвитку особистості жінки та відродження її матеріальних та моральних прав [1,с. 257]

Підсумовуючи, варто зазначити що, впродовж 1940-1970-х років іранські жінки досягли значних успіхів на шляху до емансипації у культурній, соціальній та правовій сферах. Ця боротьба носила поступовий, еволюційний характер. Вона відбувалася в контексті модернізації суспільства за західними зразками (утвердженням його світськості, що стосувалося і іранських жінок) та одночасним обмеженням вищого шиїтського духовенства у його правах. Всі ці факти викликали відповідну реакцію майбутніх очільників ісламської революції. Прийшовши до влади шиїтські богослови взяли курс на культурну революцію, яка особливо торкнулася становища жінок і фактично нівелювала попередню кількадесятилітню боротьбу іранських жінок за свої права. Це і фактичне повернення дореформеного шлюбного законодавства, і повернення дореформених обмежень у одязі для жінок згідно шаріату, роздільне навчання жінок та чоловіків та інші обмеження. Таким чином на початку 1980-х років відбувся своєрідний «відкат» назад, що виразився у ревізії законодавства та поверненні попередніх релігійних норм. Можна аргументовано стверджувати, що ісламська революція в Ірані стала потужним чинником зміни гендерної політики у цій країні на користь обмеження прав жінок у правовій, соціальній та культурній сферах.

Список використаних джерел та літератури:

1.Арабаджян А. З. и др. — Иранская революция: причины и уроки. — М., 1989.

2.Дмитриев С.Б. Иран: современный этап развития., М. – 1987

3.Иванов М.С. Иран в 60–70-х ХХ века. – М.–1977

4.Иран между прошлым и будущим: события, люди, идеи., М. – 1987

5.Мыльников В.Н. Иран: время перемен. – М., 1981

6.Народы Азии и Африки. – 1990, № 3

7.Abrahamian, E. Iran between Two Revolutions. Princeton University Press, 1982. 561 p.

8.Keddie, N. Modern Iran: Roots and Results of Revolution. — 448 с.

9.Le Monde 17.05.1980