Аналіз статей пасиву балансу

Розділ 5

АНАЛІЗ ДЖЕРЕЛ ФОРМУВАННЯ
МАЙНА ПІДПРИЄМСТВА

 

 

 

5.1. Теоретичні основи методології
здійснення аналізу

У сучасних умовах господарювання структура джерел формування майна є тим чинником, який має безпосередній вплив на фінансовий стан підприємства — його платоспроможність і ліквідність, величину доходу, рентабельність діяльності. Результати даного тематичного аналізу дають змогу підвищити ефективність управлінських рішень щодо забезпечення:

1. Максимізації прибутку. Реалізація цієї мети досягається за умови наявності у підприємства необхідної суми фінансових ресурсів, сформованої при мінімальному рівні фінансових витрат, раціонального їх розміщення та ефективного використання.

2. Фінансової рівноваги підприємства в процесі його розвитку, що сприяє тривалому безризиковому розвитку підприємства та поступальному розширенню обсягів його господарської діяльності.

3. Максимізації ринкової вартості підприємства.

Для втілення в життя зазначених цілей управління аналіз джерел формування майна передбачає вирішення таких завдань:

· дослідження наявності капіталу, його достатності для забезпечення необхідних темпів економічного розвитку підприємства. Для цього визначають загальний розмір капіталу, порівнюють його з величиною необхідного підприємству майна, оцінюють доціль­ність залучення різних форм капіталу з відповідних джерел, вивчають обрані підприємством схеми фінансування оборотних та необоротних активів;

· аналіз дохідності капіталу при певному рівні фінансового ризику. Оцінка дохідності (рентабельності) капіталу на стадії його формування передбачає визначення середньорічної його вартості, здійснення аналізу співвідношення власного і позикового капіталу, дослідження форм залучення останнього з позиції генерування відповідного рівня прибутку. Вирішуючи це завдання, слід пам’ятати про прямий зв’язок, що існує між рівнем дохідності капіталу та рівнем фінансового ризику, пов’язаного з процесом його формування. Тому при здійсненні оцінки дохідності капіталу, що формується, рекомендується визначати і враховувати допустиму для підприємства межу фінансового ризику;

· здійснення оцінки фінансового ризику, пов’язаного з формуванням капіталу, при певному рівні його дохідності. У процесі виконання цього завдання насамперед аналізують рівень ризику, фактори, що на нього впливають, а також резерви його зниження. Мінімізація рівней ризиків може бути забезпечена шляхом диверсифікації форм капіталу, що залучається, оптимізації структури джерел його формування, запобігання окремим фінансовим ризикам, ефективних форм їх внутрішнього та зовнішнього страхування;

· проведення оцінки фінансової рівноваги підприємства в процесі його розвитку. Для цього аналізують рівень фінансової стійкості та платоспроможності підприємства на всіх етапах його розвитку, оцінюють структуру капіталу з позиції її оптимальності, досліджують обсяги авансування джерел у високоліквідні види активів, порівнюють фактичну їх величину з необхідною;

· аналіз фінансової гнучкості підприємства, тобто здатності підприємства швидко формувати необхідний обсяг додаткового капіталу при несподіваному виникненні високоефективних інвестиційних пропозицій або нових можливостях прискорення економічного зростання. Слід зауважити, що необхідна фінансова гнучкість забезпечується в процесі формування капіталу за рахунок оптимізації співвідношення власних і позикових його видів, довго- та короткострокових форм його залучення, зменшення рів­ня фінансових ризиків.

Наведені завдання аналізу формування капіталу підприємства тісно взаємозв’язані, хоча деякі з них підпорядковані різноспрямованим цілям управління (наприклад, забезпечення умов досягнення максимальної дохідності капіталу та мінімізації фінансового ризику, пов’язаного з його формуванням; накопичення достатнього обсягу капіталу та забезпечення постійної рівноваги підприємства в процесі його розвитку тощо). Тому в процесі фор­мування капіталу підприємства окремі завдання аналізу мають бути узгоджені між собою і вирішуватися з позиції оптимальності для найбільш ефективної реалізації головної мети управління.

Головна мета аналізу джерел формування майна полягає не тільки в тому, щоб установити й оцінити структуру та динаміку джерел коштів і напрямів його розміщення, а й у тому, щоб оцінити ступінь впливу на фінансовий стан підприємства додатково залученого капіталу.

Перш ніж перейти до висвітлення основних аспектів аналізу, вважаємо за потрібне розглянути поняття капіталу, оскільки від правильного його розуміння значною мірою залежить наукова оцінка економічних відносин, які виникають у результаті функціонування підприємства.

Багато дослідників вважають, що капітал — це сукупність засобів виробництва, які приносять дохід їхньому власникові. А. Сміт розглядав капітал як запас, що використовується для господарських потреб і приносить дохід; Д. Рікардо — як ту частину багатства, що використовується у виробництві і складається з інструментів, матеріалів, машин; Дж. С. Мілль — як попередньо накопичений запас продуктів минулої праці, який забезпечує необхідні для виробничої діяльності будівлі, знаряддя і матеріали, а також харчування та інші засоби існування для робітників на час виробничого процесу; А. Маршалл — як сукупність речей, без яких виробництво не могло б здійснюватися з однаковою ефектив­ністю, але які не є безоплатними дарами природи. Перелічені підходи до визначення капіталу дещо однобокі; вони пов’язують цю категорію з сукупністю речових факторів виробництва. Отже, дослідники звертають увагу на речову форму капіталу, хоча навіть із цього боку не врахована така частина капіталу, як грошовий капітал, який ніяк не можна ототожнювати з засобами виробництва і який призначений для придбання факторів виробництва, забезпечення безперервності руху капіталу у сферах виробництва та обігу.

Крім речових факторів, так званого «фізичного капіталу», Г. Беккер, Дж. Мінсер та інші вчені вводять поняття «людський капітал», під яким розуміють витрати, що сприяють майбутньому збільшенню доходів індивідуума (надбання знань, навичок, енергія людей тощо).

Усі розглянуті підходи загалом можна охарактеризувати як народногосподарські (макроекономічні). З погляду підприємства капітал є сумою вартісної оцінки його майна та коштів, які використовуються в процесі господарської діяльності.

Для того щоб функціонувати, підприємство має авансувати кошти для придбання факторів виробництва, тобто:

а) засобів виробництва (речовий фактор);

б) робочої сили (особистий фактор)[1].

Отже, капітал починає свій рух у сфері обігу як грошовий капітал, функцією якого є придбання елементів виробничого капіталу.

При наявності засобів виробництва і робочої сили на підприємстві здійснюється виробничий процес. Капітал тут виступає як виробничий капітал, функцією якого є виробництво товару та додаткової вартості.

Для одержання вартості та додаткової вартості в грошовій формі здійснюється реалізація виготовленого товару. При цьому капітал набуває форми товарного капіталу, головною функцією якого є реалізація товару і одержання додаткової вартості у грошовій формі.

Отже, капітал проходить три стадії і набуває відповідно трьох форм — грошової, виробничої та товарної. Такий послідовний рух називають кругообігом капіталу. Припинення руху на одній зі стадій кругообігу призводить до порушення процесу зростання капіталу. Довга затримка в одній із функціональних форм капіталу приводить до його загибелі[2].

Схема кругообігу капіталу така:

де Г (Г') — гроші; Т — товар; ЗВ — засоби виробництва; РС — робоча сила; В — процес виробництва; Р — реалізація.

Отже, капітал, який спочатку був включений до сфери підприємницької діяльності у вигляді грошових коштів, у процесі вироб­ництва матеріалізувався в продукт, що пройшов стадію реалізації, повернувся до власника у формі грошових коштів, включаючи не тільки вартість, а й додаткову вартість. Виникнення останньої зумовлено тим, що в господарській діяльності підприємства кожен із факторів виробництва відіграє свою роль. Так, вартість спожитих засобів виробництва конкретною працею переноситься у вартість готової продукції без змін. Інша справа з робочою силою. Робітник одержує заробітну плату як плату за свою робочу силу. Проте в процесі виробництва він створює нову вартість, причому більшу, ніж вартість робочої сили. І вона, як результат абстрактної праці, приєднується до перенесеної вартості.

Отже, вартість речового фактора в процесі виробництва не змінюється — яким він входить у виробництво, таким і проявляється (кількісно) у вартості нового товару. Затрати на робочу силу (заробітна плата) у процесі виробництва трансформуються в більшу величину — нову вартість. Виходячи з цього, весь витрачений капітал поділяють на дві частини: постійний і змінний[3].

Постійний — це та частина капіталу, яка перетворюється в засоби виробництва і в процесі виробництва не змінює своєї величини.

Змінний — це та частина капіталу, яка витрачається на купівлю робочої сили і в процесі виробництва змінює свою величину (зростає).

Поділ капіталу на постійний і змінний дає змогу з’ясувати, що постійний капітал виступає лише як передумова для створення й збільшення вартості. Створює і збільшує вартість тільки жива робоча сила, яка своєю конкретною працею переносить стару вар­тість, а абстрактною працею не лише відтворює вартість робочої сили, а й створює додаткову вартість.

Оскільки капітал постійно перебуває в русі, всі його три частини (грошова, виробнича та товарна) здійснюють кругообіг. Безперервний рух капіталу у сферах виробництва й обігу, послідовне повторення стадій кругообігу перетворюють його в оборот капіталу.

У зв’язку з тим, що різні частини капіталу обертаються з різною швидкістю, майно підприємства поділяють на майно довгострокового користування, яке перебуває в обороті більш як один рік, і майно, яке використовується протягом одного циклу і пов­ністю переносить свою вартість на знов створену продукцію. Таке майно перебуває в обороті не більше від одного року. Іншими словами, весь капітал підприємства поділяється на основний і оборотний.

Чим більше співвідношення між основним і оборотним капіталом на користь останнього, чим коротші виробничі цикли, тим швидше може обертатись капітал. Враховуючи те, що прискорення оборотності капіталу має позитивний і безпосередній вплив на розмір фінансового результату, питання раціонального його (капіталу. — Авт.) розміщення в активах підприємства належить до переліку основних управлінських завдань, спрямованих на підвищення ефективності діяльності підприємства.

Відповідно до міжнародних стандартів обліку крім фізичної виділяють фінансову концепцію капіталу.

При фінансовій концепції капіталу однією з найважливіших цілей управління є підтримування номінальної вартості інвестованого капіталу та його купівельної спроможності. Така фінансова підтримка капіталу на підприємстві забезпечується тоді, коли вартісна величина чистих активів на кінець звітного періоду перевищує аналогічний показник на початок звітного періоду, тобто коли підприємство отримує прибуток.

Слід зауважити, що останньому належить основне місце в складі внутрішніх джерел формування власного капіталу. Це зумовлено тим, що прибуток формує переважну частину власних фінансових ресурсів, забезпечує приріст власного капіталу і відповідно зростання ринкової вартості підприємства.

Отже, на відміну від фізичної концепції капіталу, яка передбачає поділ останньої в його натурально-речовій формі (постійний — змінний, основний — оборотний), у межах фінансової концепції класифікацію капіталу здійснюють у його грошовій формі.

Рис. 5.1. Структура капіталу підприємства

Так, за джерелами формування капітал поділяють на власний і позиковий.

Власний капітал підприємства визначається вартістю його чистих активів, яку розраховують як різницю між вартістю майна підприємства та його зобов’язаннями. Власний капітал складається зі статутного, додаткового та резервного капіталу, нерозподіленого прибутку.

Позиковий капітал — це частка вартості майна підприємства, сформованого за рахунок зобов’язань, які в майбутньому мають бути погашені. До складу позикового капіталу входять довго- та короткострокові зобов’язання. Структуру капіталу підприємства подано на рис. 5.1.

Власний капітал є основою незалежності підприємства. Необхідність у власному капіталі обумовлена вимогами самофінансування. Проте потрібно враховувати, що фінансування діяльності підприємств тільки за рахунок власних коштів не завжди вигідне для нього, особливо в тих випадках, коли виробництво має сезонний характер. Тоді в окремі періоди будуть накопичуватися великі кошти на рахунках у банку, а в інші періоди їх буде бракувати. Крім того, у цьому зв’язку варто взяти до уваги рівень цін на фінансові ресурси. Якщо він невисокий, а підприємство може забезпечувати більш високий рівень віддачі на вкладений капітал, ніж сплачує за кредитні ресурси, то, залучаючи позикові кош­ти, воно може підвищити рентабельність власного капіталу.

Однак поповнюючи сукупний капітал за рахунок кредитних ресурсів, потрібно не тільки враховувати вартість, а й напрями їх розміщення. Від того, в які види активів мають інвестуватися позикові кошти, залежить вибір тривалості їх залучення: на короткостроковій чи довгостроковій основі.

Якщо для формування поточних активів підприємство як джерела фінансування обирає не короткострокові, а довгострокові кредити, це призводить до збільшення фінансових витрат, пов’яза­них з обслуговуванням боргу, а отже, до зменшення прибутку, зниження ефективності діяльності. Якщо ж виникає потреба у створенні додат­кових або удосконаленні наявних основних засобів і підприємство (при недостатній величині власних коштів) обирає менш дорогі — короткострокові кредити чи позики, це призводить або до невиконання цих обов’язків, або до небезпечного вилучення коштів з обороту. Головною причиною настання негативної для підприємства ситуації є незбігання строків погашення заборгованості з періодом отримання віддачі на вкладений у необоротні активи капітал.

Отже, від того, наскільки оптимальне співвідношення власного та позикового капіталу, раціональне його розміщення в активах підприємства, багато в чому залежить його фінансовий стан.

Аналіз джерел формування майна починають з дослідження його структури та динаміки її змін.

5.2. Аналіз наявності, складу
і динаміки джерел формування майна

Поряд з аналізом структури активів для оцінки фінансового стану підприємства необхідним є аналіз структури пасивів, тобто джерел власних і позикових коштів, вкладених у майно. Співвідношення цих джерел визначає перспективи розвитку суб’єкта гос­подарювання.

При аналізі джерел фінансових ресурсів, їх динаміки та структури слід мати на увазі, що оцінка структури джерел здійснюється як внутрішніми, так і зовнішніми користувачами бухгалтерської інформації. Відповідно до цього існують різні підходи до аналізу. Так, зовнішні користувачі (банки, постачальники та ін.) оцінюють зміни частки власних коштів підприємства в загальній сумі джерел фінансування з погляду фінансового ризику при укладанні угод; ризик зростає зі зменшенням частки власних джерел коштів.

Внутрішній аналіз структури джерел майна пов’язаний з оцінкою альтернативних варіантів фінансування діяльності підприємства. Основними критеріями вибору виступають ступінь ризику, ціна того чи іншого джерела фінансування, умови залучення позикових коштів, строки сплати боргу, можливі напрями використання тощо.

Як уже зазначалося, капітал будь-якого підприємства може бути представлений двома складовими — власними і позиковими коштами.

Власний капітал складається з двох складових: інвестованого капіталу, тобто капіталу, вкладеного власниками в підприємство, та накопиченого, тобто створеного на підприємстві крім того, що був спочатку авансований власниками.

Інвестований капітал включає номінальну вартість простих та привілейованих акцій, а також додатково сплачений (понад номінальну вартість акцій) капітал. Перша складова інвестованого капіталу відображена в балансі підприємства статутним капіталом, друга — додатковим капіталом (у частині отриманого емісійного доходу).

Накопичений капітал знаходить своє відображення у вигляді статей, які виникають у результаті розподілу чистого прибутку (резервний капітал, нерозподілений прибуток, фонд накопичення)[4].

Теоретично величина власного капіталу характеризується показником чистих активів. Досить часто при визначеній вартості чистого майна (або чистих активів) виникає питання про включення до складу активів, що приймаються до розрахунку, нематеріальних активів. Відома практика фінансового аналізу зарубіж­них країн, яка передбачала вилучення цієї статті з розрахунку величини чистого майна.

Враховуючи те, що нематеріальні активи належать до числа тих статей балансу, викривлення реальної величини яких є найбільш поширеним у вітчизняній практиці, при визначенні величини чистих активів рекомендують до розрахунку включати тільки ті нематеріальні активи, які безпосередньо використовуються і приносять дохід, є документальне підтвердження витрат, пов’язаних з їх придбанням або створенням, право на користування нематеріальним активом має бути підтверджено відповідним документом.

Визначення величини чистих активів (власного капіталу) має не тільки теоретичне, а й велике практичне значення. На основі показника вартості чистих активів оцінюється структура капіталу (співвідношення власних і позикових коштів). Зниження частки власного капіталу погіршує кредитоспроможність підприємства. Крім того, враховуючи, що показник власного і позикового капіталу використовують для розрахунку рентабельності вкладень у підприємство, завищення обсягу зобов’язань у сукупних пасивах матиме негативний вплив на об’єктивність показників, що характеризують ціну сукупного капіталу та окремих його джерел.

Підприємство в практиці фінансування своєї діяльності крім власного використовує ще й позиковий капітал.

Позикові кошти являють собою правові та господарські зобов’язання підприємства перед третіми особами. Величина позикових коштів характеризує можливе майбутнє вилучення коштів підприємства, пов’язане з раніше прийнятими зобов’язаннями.

Залежно від ступеня строковості позикові кошти поділяють надовгострокові та короткострокові.

До довгострокових зобов’язань належать усі форми функціонуючого на підприємстві позикового капіталу зі строком його використання більше від одного року.

До короткострокових зобов’язань відносять усі форми залученого на позиковій основі капіталу зі строком його використання до одного року.

Основні відмінності між власним і позиковим капіталом визначаються такими критеріями:

· пріоритетністю прав;

· механізмом нарахування виплат;

· характером зворотного грошового потоку;

· ступенем визначеності отримання грошової суми;

· датою одержання грошових сум.

Пріоритетними правами володіють кредитори (звідси логіка визначення власного капіталу за залишковим принципом).

Виплати власникам капіталу у формі відсотків та дивідендів здійснюються за рахунок чистого прибутку підприємства, тоді як сплата відсотків за позиковий капітал здійснюється за рахунок витрат (собівартості) і відповідно до складу оподатковуваної бази не входить, внаслідок чого підприємство отримує податкову економію.

По позиковому капіталу зворотний грошовий потік поряд з платежами по його обслуговуванню включає також повернення сум основного боргу, по власному капіталу зворотний грошовий потік включає лише платіж відсотків та дивідендів власникам. Це визначає більшу безпеку використання власного капіталу з позиції забезпечення платоспроможності та фінансової стійкості підприємства, що стимулює його готовність іти на формування більш вагомої величини цього капіталу.

Величина сум, що сплачуються кредиторам, зазвичай фіксується і визначається або конкретною грошовою сумою, або почат­ковою чи номінальною сумою плюс сума відсотків, яка є платою за кредит. Величина дивідендів (якщо як власний виступає акціонерний капітал) визначається сумою отриманого чистого прибутку, дивідендною політикою, наявністю грошових коштів, величиною чистих активів та іншими факторами.

Дата погашення боргових зобов’язань наперед відома, тоді як сам факт наявності статутного капіталу не вказує на те, що в підприємства є зобов’язання перед власниками по виплаті їм дивідендів. Дивіденди потрапляють до складу зобов’язань тільки після того, як вони будуть оголошені.

Аналіз джерел формування капіталу починають з оцінки динаміки їх складу та структури. При цьому складають і досліджують аналітичну табл. 5.1.

Дані таблиці свідчать про те, що фінансові ресурси підприємства за рік зросли на 5175,0 тис. грн, або на 52,9 % (тобто більш як у 1,5 раза). Величина власного капіталу в абсолютному вираженні збільшилася на 3115,0 тис. грн, або на 55,5 %. Зросла також частка власного капіталу, яка на кінець періоду становила 58,4 %, що на 1 % більше, ніж на початок періоду.

Частка позикового капіталу за звітний період знизилася і становила 41,6 %, що свідчить про підвищення ступеня фінансової незалежності підприємства від зовнішніх інвесторів і кредиторів. В абсолютному вираженні розмір позикового капіталу збільшився на 2060,0 тис. грн і на кінець досліджуваного періоду становив 6219,0 тис. грн. Це зростання було обумовлено збільшенням суми довгострокових зобов’язань на 270,0 тис. грн, а поточних зобов’язань підприємства — на 1790,0 тис. грн.

Таблиця 5.1

Аналіз статей пасиву балансу

Пасив балансу	На початок періоду	На кінець періоду	Абсолютне відхилення, тис. грн	Темп зростання, %
тис. грн	% до під- сумку	тис. грн	% до підсумку
Джерела майна — усього	9773,0	100,0	14 948,0	100,0	5175,0	152,9
У тому числі:
власний капітал	5614,0	57,4	8729,0	58,4	3115,0	155,5
залучений капітал	4159,0	42,6	6219,0	41,6	2060,0	149,5
З нього:
довгострокові зобо­в’язання	850,0	8,7	1120,0	7,5	270,0	131,8
поточні зобов’я­зання	3309,0	33,9	5099,0	34,1	1790,0	154,1

Важливе значення в аналізі структури джерел коштів має оцін­ка раціональності співвідношення власних і позикових коштів.

Фінансування діючого підприємства за рахунок власного капіталу здійснюється, по-перше, через реінвестування прибутку і, по-друге, через збільшення капіталу підприємства (випуск нових цінних паперів).

Якщо в процесі своєї виробничо-господарської діяльності підприємство в основному орієнтується на власні джерела, це приводить до зміцнення його стабільності та підвищення фінансової незалежності. Для банків та інших інвесторів така ситуація є більш надійною, оскільки виключає фінансовий ризик неповернення боргів. Разом з тим підприємства, що обрали таку стратегію фінансування, мають невисокий рівень дохідності, оскільки ефективність використання позикових коштів у більшості випадків більш висока, ніж власних.

Якщо головним джерелом фінансування на підприємстві є позикові кошти, то виникає загроза різкого зменшення джерел фінансування в наступному періоді, причому як позикових, так і власних. Зменшення позикових коштів може бути обумовлено високим ризиком вкладення, а власних — їх «проїданням». Отже, збільшення частки позикових коштів посилює фінансову нестійкість підприємства та підвищує ступінь його фінансових ризиків.

При цьому ризик підприємницької діяльності зростає у зв’язку з тим, що зобов’язання мають бути виконані незалежно від кон-
кретних доходів підприємства. Наприклад, угода, що укладається з банком, передбачає жорсткий порядок платежів, які забезпечують повернення суми боргу та відсотків за користування кредитними ресурсами або втрату прав власності на майно, що виступає матеріальним забезпеченням кредитної угоди.

Отже, підприємства в процесі фінансування своєї діяльності мають використовувати всі доступні їм альтернативні джерела коштів (як власні, так і позикові), дотримуючись при цьому певних умов, які дають змогу забезпечити його фінансову надійність. Зокрема, при вирішенні питання про доцільність залучення позикових коштів слід оцінити структуру пасивів на підприємстві, що склалася. Якщо частка боргу в ній значна, то залучення нових позикових коштів є небезпечним, оскільки ризик неплатоспроможності в таких умовах занадто великий.

Залучаючи позикові кошти, підприємство збільшує свої фінансові витрати на суму відсотків, пов’язаних з використанням кредитних ресурсів. Це зміщує точку беззбитковості і потребує від підприємства (для її досягнення) збільшення обсягів продажу. Отже, підприємство з вагомою часткою позикового капіталу має меншу можливість для маневру на випадок непередбачуваних обставин, таких як падіння попиту на продукцію, значні зміни відсоткових ставок, зростання витрат, сезонні коливання.

В умовах нестійкого фінансового становища це може бути однією з причин втрати платоспроможності: грошових надходжень на підприємстві буде недостатньо для покриття збільшеної суми витрат.

Крім того, наявність конкретних зобов’язань може супроводжуватися тими чи іншими умовами, що обмежують свободу підприємства в розпорядженні та управлінні активами. Найбільш типовим прикладом таких обмежень є заставні зобов’язання.

Однак формування активів за рахунок позикових джерел може бути й привабливим, оскільки кредитор не пред’являє прямих претензій стосовно майбутніх доходів підприємства. Незважаючи на результати діяльності підприємства, кредитор має право претендувати лише на суму основного боргу і сплату відсотків за кредит. Причому плата за користування позиковими коштами, наприклад кредитом банку, враховується при розрахунку бази оподаткування, зменшуючи податкові витрати позичальника.

Слід зазначити, що залучення позикового капіталу під менший відсоток, ніж рентабельність підприємства, дає змогу підвищити прибутковість власного капіталу, розширити масштаби діяльності.

Нарешті, оскільки величина зобов’язань і строки їх погашення наперед відомі, можна більш точно здійснювати фінансове планування грошових потоків.

Отже, усі ці моменти мають бути враховані у фінансовому аналізі при оцінці раціональності структури пасивів[5].

До основних показників, що характеризують структуру капіталу, відносять коефіцієнт незалежності, коефіцієнт фінансової стійкості, коефіцієнт фінансування. Їх розраховують за наведеними нижче формулами.

1. Коефіцієнт незалежності:

,

де ВК — класний капітал; — загальний капітал (валюта балансу).

Цей коефіцієнт розраховують як інвестори, так і кредитори підприємства, оскільки він характеризує частку коштів, вкладених власниками в загальну вартість майна підприємства. Теоретично вважається, що якщо коефіцієнт незалежності більший або дорівнює 50 %, то ризик кредиторів мінімальний: продавши половину майна, сформованого за рахунок власних коштів, підприємство зможе погасити свої боргові зобов’язання. Слід наголосити, що таке положення не може розглядатися як загальне правило. Воно потребує уточнення і врахування специфіки діяль­ності підприємства, його галузевої незалежності та впливу інших факторів.

2. Коефіцієнт фінансової стійкості:

,

де ДПК — довгострокові позикові кошти.

Значення коефіцієнта відображує частку довгострокових пасивів у складі сукупного капіталу, тобто тих джерел фінансування, які підприємство може використовувати у своїй діяльності тривалий час.

3. Коефіцієнт фінансування:

,

де ПК — позиковий капітал.

Коефіцієнт показує, яка частина діяльності підприємст-
ва фінансується за рахунок власних, а яка — за рахунок позикових коштів. Ситуація, при якій величина коефіцієнта фінансування менша за одиницю (більша частка майна підприємст-
ва сформована за рахунок позикових коштів), може свідчити про загрозу платоспроможності і перешкоджати отриманню кредитів.

Однак слід зауважити, що рекомендовані значення показника недоцільно застосовувати до всіх підприємств. Висновки щодо допустимого для підприємства співвідношення власного та позикового капіталу необхідно робити з урахуванням інших характеристик його діяльності. Рекомендується поряд з результатами розрахунків коефіцієнта фінансування використовувати інформацію про швидкість оборотності активів, рівень постійних витрат, попит на продукцію, налагодженість каналів постачання і збуту.

Підприємства, діяльність яких характеризується високою оборотністю коштів, зберігатимуть достатньо високу фінансову стійкість навіть тоді, коли частка власного капіталу в структурі джерел буде меншою від половини. Водночас у капіталомістких підприємств з тривалим періодом обороту коштів, що мають значну частку необоротних активів, частка позикових коштів, яка становить 40 % — 50 %, може бути небезпечною для фінансової стабільності.

Продовжує аналіз структури джерел фінансування оцінка фак­торів, що впливають на співвідношення власних і позикових коштів і відповідно, на фінансову стійкість підприємства. До числа важливих факторів, що обумовлені внутрішніми умовами роботи суб’єкта господарювання, відносять:

1. Спосіб розміщення джерел коштів в активах підприємства. У цьому проявляється нерозривний зв’язок пасивної та активної частини балансу.

У процесі оцінки цього фактора перевіряють співвідношення:

· необоротних активів і джерел їх формування;

· оборотних активів і джерел їх формування;

· запасів і джерел їх формування.

Перевірка відбувається на основі балансової моделі з урахуванням загального правила забезпечення фінансової стійкості:

НА + ОА = ВК + ДЗ + КЗ,

де НА — необоротні активи; ОА — оборотні активи; ВК — власний капітал; ДЗ — довгострокові зобов’язання; КЗ — короткострокові зобов’язання.

Відповідно до наведеного правила необоротні активи мають формуватися в основному за рахунок власного капіталу та довгострокових боргових зобов’язань. Якщо підприємство не має позикових коштів, що залучаються на тривалий час, основні засоби та інші необоротні активи слід формувати за рахунок власного капіталу. При цьому частка загальної величини останнього має бути спрямована також на формування оборотного капіталу.

Крім власного оборотного капіталу джерелами покриття поточ­них активів виступають короткострокові пасиви. Матеріальні запаси мають формуватися за рахунок власних оборотних коштів, короткострокових позикових коштів і кредиторської заборгованості.

Виходячи з викладених передумов, при правильному розміщенні джерел фінансування в майні підприємства маються зберігатися такі рівняння:

а) НА = (ВК – ВОК) + ДЗ;

б) ОА = ВОК + КП;

в) З = ВОК +?,

де ВОК — власні оборотні кошти; КП — короткострокові пасиви.

На умовному прикладі розглянемо структуру балансу підприємства А, яка характеризується такими даними, %:

Баланс

Актив	Пасив
Основні засоби та інші не- оборотні активи	— 60	Джерела власних коштів	— 55
Поточні активи	— 40	Короткострокові позикові кошти	— 45
Баланс	— 100	Баланс	— 100

У цьому прикладі структура джерел коштів на перший погляд свідчить про досить стабільне становище підприємства: більший обсяг його діяльності (55 %) фінансується за рахунок власного, менший — за рахунок позикового капіталу (45 %). Однак результати аналізу розміщення коштів у активах викликають серйозні побоювання відносно його фінансової стійкості. Більш як половина майна (60 %) характеризується тривалим строком використання, а отже, тривалим періодом окупності. Як уже зазначалося вище, на цю групу майна не доводиться розраховувати при забезпеченні поточної платоспроможності. На частку активів, призначених для реалізації, припадає лише 40 %. Отже, у такого підприємства сума поточних зобов’язань перевищує величину поточних активів. Це свідчить про те, що частка активів довгострокового характеру була сформована за рахунок короткострокових зобов’язань підприємства. У зв’язку з цим можна очікувати, що строк погашення останніх настане раніше, ніж окупляться вкладення коштів. Отже, очевидно, що підприємство А обрало небезпечний спосіб розміщення коштів, наслідком якого є надто важкий фінансовий стан[6].

Узагальнюючи викладене вище, можна зробити висновок, що порушення відповідностей, указаних у загальному правилі забезпечення фінансової стійкості, призводить до погіршення фінансового стану підприємства.

2. Структура активів підприємства з позиції їх ліквідності. Підприємства, у яких обсяг активів, що важко реалізуються, у складі оборотних засобів значний, повинні мати більшу частку власного капіталу.

Припустимо, що підприємство Б має таку структуру майна та джерел їх утворення, %:

Баланс

Актив	Пасив
Основні засоби та інші необо­ротні активи	— 30	Власний капітал	— 65
Незавершене виробництво	— 30	Короткострокові залучені кошти	— 35
Витрати майбутніх періодів	— 5
Готова продукція	— 14
Дебіторська заборгованість	— 20
Грошові кошти	— 1
Баланс	— 100	Баланс	— 100

В його пасивах переважає частка власного капіталу. При цьому обсяг позикових коштів, залучених на короткостроковій основі, у 2 рази менший, ніж сума поточних активів (70 % = 30 % +
+ 5 % + 14 % + 20 % + 1 %).

Відповідно до правила забезпечення фінансової стійкості фор­мування поточних активів за рахунок короткострокових пасивів і частки власного капіталу допустиме.

Однак при більш докладному дослідженні структури майна підприємства В виявляється, що більш як 60 % активів — це ті, що важко реалізуються. Якщо врахувати, що в складі готової продукції є така, яка не користується попитом, а в складі дебіторської заборгованості — сумнівна заборгованість, то навіть при такому значному перевищенні власного капіталу над позиковим може виникнути загроза фінансовій стійкості підприємства.

У зв’язку з цим суб’єкти господарювання, у яких обсяг активів, що важко реалізуються, значний, повинні мати більшу частку власного капіталу[7].

3. Швидкість одного обороту коштів. Підприємство, швид­кість обороту коштів у якого вища, може мати більшу частку позикових джерел у сукупних пасивах без загрози для власної платоспроможності і без збільшення ризику для кредиторів. Підприємство з високою оборотністю капіталу здатне забезпечити приплив грошових коштів у необхідному розмірі та своєчасно розрахуватися за своїми зобов’язаннями. Тому такі підприємства є більш привабливими для кредиторів та інвесторів.

4. Співвідношення тривалості виробничо-комерційного циклу і строку погашення кредиторської заборгованості. Чим більший період виробничо-комерційний цикл обслуговується капіталом кредитора, тим менша частка власного капіталу може бути у підприємства.

5. Структура витрат підприємства. Відомо, що до складу витрат будь-якого підприємства належать змінні та постійні витрати. До останніх відносять амортизацію, орендну плату, заробіт­ну плату адміністративно-управлінського персоналу тощо. Чим вищий рівень умовно-постійних витрат у структурі собівартості продукції, тим вищий ризик неплатоспроможності підприємства, якщо з якихось причин його доходи зменшаться. Відповідно, підприємства, у яких частка постійних витрат у загальній їх сумі значна, повинні мати більший обсяг власного капіталу.

Необхідну підприємству (теоретичну) величину власного капіталу визначають виходячи з прямої пропорційної залежності, яка існує між критичним обсягом реалізації та власним капіталом і виражається таким співвідношенням:

,

де П — сукупні пасиви; ВК_Т — теоретична величина власного капіталу; — критичний обсяг реалізації; V _P — фактичний обсяг реалізації за період.

Звідси теоретична величина власного капіталу становитиме:

.

Отже, якщо в балансі підприємства величина наявного власного капіталу менша від його розрахованої величини, то роблять висновок про те, що в умовах фактичного співвідношення доходів і витрат частка власного капіталу дуже мала, а сама структура джерел коштів небезпечна для кредиторів.

Для більш повного аналізу джерел формування капіталу досліджують структуру власного та позикового капіталу, з’ясову­ють причини змін окремих його складових та дають оцінку цим змінам.

У процесі здійснення аналізу власного капіталу визначають частку його окремих складових, а також оцінюють динаміку його складу і структури за останні періоди.

Необхідність окремого розгляду статей власного капіталу пов’язана з тим, що кожна з них є характеристикою правових та інших обмежень здатності підприємства розпоряджатися своїми активами.

До складу власного капіталу відносять:

1. Статутний капітал, який характеризує початкову суму власного капіталу підприємства, інвестовану у формування активів на початку його створення. Його розмір визначається статутом підприємства. Для суб’єктів господарювання окремих сфер діяльності та організаційно-правових форм (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю) мінімальний розмір статутного капіталу регулюється законодавством[8].

2. Додатковий капітал являє собою приріст вартості майна підприємства в результаті його дооцінки відповідно до встановленого порядку, безоплатного отримання майна в процесі здійснення капітальних вкладень, отриманого емісійного доходу[9].

3. Резервний капітал формується згідно із встановленим законом порядком за рахунок прибутку підприємства і має суворо цільове призначення. Він являє собою зарезервовану частину власного капіталу, що призначена для внутрішнього страхування господарської діяльності підприємства.

Інформація про величину резервного капіталу в балансі підприємства має важливе значення для зовнішніх користувачів бухгалтерської звітності, які розглядають резервний капітал як запас його фінансової міцності. У країнах з розвинутими ринковими відносинами відсутність резервного капіталу або його недостатню величину вважають чинником додаткового ризику вкладення коштів у підприємство, оскільки це свідчить або про незначну величину прибутку, або про використання резервного капіталу на покриття збитків. І той, і інший факт для кредиторів є негативним в оцінці надійності потенційного позичальника або партнера.

4. Нерозподілений прибуток характеризує частину прибутку підприємства, отриманого в попередньому періоді та не використаного на споживання власниками і персоналом. Ця частина прибутку призначена для капіталізації, тобто для реінвестування на розвиток виробництва. За своїм економічним змістом він є однією з форм резерву власних фінансових коштів підприємства, що забезпечують його виробничий розвиток у наступному періоді[10].

Джерелами формування власного капіталу є власні фінансові ресурси, які поділяють на внутрішні та зовнішні.

У складі внутрішніх джерел формування основне місце належить прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства. Він забезпечує приріст власного капіталу, зростання ринкової вартості підприємства. Певну роль у складі внутрішніх джерел відіграють амортизаційні відрахування, особливо на підприємствах з високою вартістю власних основних засобів та нематеріальних активів. Однак суму власного капіталу підприємства вони не збільшують, а лише виступають коштами його реінвестування. Інші внутрішні джерела не відіграють помітної ролі у формуванні власного капіталу.

У складі зовнішніх джерел формування основне місце належить залученню підприємством додаткового пайового (шляхом додаткових внесків коштів у статутний капітал) або акціонерного (шляхом додаткової емісії та реалізації акцій) капіталу. Для окремих підприємств одним із зовнішніх джерел формування власного капіталу є надана їм безоплатна фінансова допомога. До інших зовнішніх джерел входять матеріальні та нематеріальні активи, що безплатно передані підприємству та включені до складу його балансу.

З метою вивчення причин зміни величини та складу власного капіталу за період складемо і розглянемо аналітичну табл. 5.2.

Із табл. 5.2 видно, що в цілому за досліджуваний період величина власного капіталу зросла на 3115 тис. грн, або на 55,5 %. Таке зростання насамперед було зумовлене збільшенням статутного капіталу на 72,7 %, резервного капіталу — на 50,3, додаткового капіталу — на 35 %.

Таблиця 5.2

Аналіз динаміки структури власного капіталу

Показник	На початок року	На кінець року	Абсолютне відхилення, тис. грн	Темп зрос­тання, %
сума, тис. грн	% до під- сумку	сума, тис. грн	% до підсумку
Власний капітал — усього	5614,0	100,0	8729,0	100,0	3115,0	155,5
У тому числі:
1. Статутний капітал	3003,0	53,5	5187,0	59,4	2184,0	172,7
2. Додатковий вкладений капітал	1160,0	20,6	1160,0	13,3	—	—
3. Інший додатковий капітал	1076,0	19,2	1453,0	16,6	377,0	135,0
4. Резервний капітал	608,0	10,8	914,0	10,5	306,0	150,3
5. Нерозподілений прибуток	—	—	160,0	1,8	160,0	—
6. Несплачений капітал	(146,0)	(2,6)	(84,0)	(1,0)	– 62,0	57,5
7. Вилучений капітал	(87,0)	(1,5)	(61,0)	(0,6)	– 26,0	70,1

Спостерігалось збільшення величини складових елементів власного капіталу: статутного — на 2184 тис. грн, додаткового — на 377 тис. грн, резервного — на 306 тис. грн, нерозподіленого прибутку — на 160 тис. грн, що призвело до змін у його структурі.

Так, частка статутного капіталу, на який припадає більш як половина власного капіталу, на кінець звітного року становила 59,4 %, що на 5,9 % більше, ніж на початок періоду. Разом з тим відбулося зменшення частки додаткового капіталу, який незважаючи на це, продовжує залишатися другим (за питомою вагою) елементом влас­ного капіталу. На його частку на початок періоду припадало 39,8 % власного капіталу, на кінець періоду — 29 %. Несуттєво (на 0,3 %) зменшилася частка резервного капіталу, яка на кінець періоду становила 10,5 %. Новим елементом у структурі власного капіталу стала стаття «Нерозподілений прибуток», на який у кінці досліджуваного періоду припадало 1,8 % власного капіталу.

Слід зауважити, що оцінку складу та структури власного капіталу підприємства слід здійснювати в динаміці за низку років, щоб виявити основні тенденції змін. Так, зростання величини власного капіталу, пов’язане із збільшенням обсягів виробництва, свідчить про розширення виробничої та комерційної діяльності підприємства. Це зміцнює економічну самостійність та фінансову стійкість і відповідно підвищує надійність підприємства як партнера.

Якщо поряд зі збільшенням величини власного капіталу відбувається падіння обсягів виробництва і реалізації продукції, то така тенденція обумовлена інформаційними процесами, що підвищує ризик потенційних партнерів.

Окремо розглядають динаміку і структуру позикового капіталу. Позиковий капітал у джерелах формування майна підприємства в сучасних умовах набуває важливого значення для забезпечення ефективної фінансової діяльності, оскільки покриває тимчасову додаткову потребу підприємства в коштах. Залучення позикового капіталу обумовлено характером виробництва, склад­ними розрахунково-платіжними відносинами, необхідністю поповнення нестачі власних коштів та іншими об’єктивними причинами. Використання позикового капіталу дає змогу розширю­вати обсяги господарської діяльності підприємства, забезпечити більш ефективне використання власного капіталу, прискорити формування різних фінансових фондів, а в кінцевому підсумку — підвищити ринкову вартість підприємства.

Позиковий капітал, який використовують суб’єкти господарювання, характеризує в сукупності обсяг його фінансових зобов’язань. Такі фінансові зобов’язання в сучасній господарській практиці за строковістю погашення диференціюються так:

1) довгострокові фінансові зобов’язання, до яких належать усі форми функціонуючого на підприємстві капіталу зі строком його використання більш як один рік. Основними формами цих зобов’я­зань є довгострокові кредити банку та довгострокові позикові кошти;

2) короткострокові фінансові зобов’язання, до яких відносять усі форми позикового капіталу зі строком його використання до одного року. Основними формами цих зобов’язань є короткострокові кредити банку, короткострокові позикові кошти, різні форми кредиторської заборгованості, а також інші короткострокові фінансові зобов’язання[11].

Для оцінки структури зобов’язань суттєве значення має їх поділ на незабезпечені та забезпечені. Важливість такого групування пов’язана з тим, що забезпечені зобов’язання в разі ліквідації підприємства погашаються з конкурсної маси. Чим більше покритих (забезпечених) боргів на противагу незабезпеченим, тим краще кредиторам, вимоги яких забезпечені, але гірше кредиторам, які у випадку оголошення конкурсу повинні задовольнитися майновою масою, що залишилася.

Аналіз динаміки та структури позикового капіталу проведемо за даними, наведеними в табл. 5.3.

Як видно з табл. 5.3, підприємство у своїй діяльності використовує близько 20 % довго- та майже 80 % короткосткового позикового капіталу.

Таблиця 5.3

Динаміка складу ТА структури залученого капіталу

Показник	На початок року	На кінець року	Абсолютне відхилення, тис. грн	Темп зростання, %
сума, тис. грн	% до під- сумку	сума, тис. грн	% до підсумку
Позиковий капітал — усього	4159,0	100,0	6219,0	100,0	2060,0	149,5
У тому числі:
1. Довгострокові зобов’я­зання	850,0	20,4	1120,0	18,0	270,0	131,8
2. Поточні зобов’язання	3309,0	79,6	5099,0	82,0	1790,0	154,1
із них:
2.1. Короткострокові кредити банку	906,0	21,8	1744,0	28,0	838,0	192,5
2.2. Поточна заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями	142,0	3,4	113,0	1,8	–29,0	79,6
2.3. Векселі видані	—	—	—	—	—	—
2.4. Кредиторська заборгованість	2175,0	52,3	3145,0	50,6	970,0	144,6
2.5. Інші поточні зобов’язання	86,0	2,1	97,0	1,6	11,0	112,8

Наявність у складі джерел фінансування довгострокових позикових коштів (при певних умовах) розглядається як позитивне явище, оскільки дає змогу підприємству користуватися позиковими коштами тривалий час. Проте при вирішенні питання про доцільність залучення довгострокових зобов’язань до процесу фінансування виробничо-господарської діяльності суб’єкта господарювання рекомендують ураховувати загальне правило фінансової стійкості, здатність підприємства генерувати грошові кошти, необхідні для покриття існуючих зобов’язань, дохідність діяльності тощо.

Порівнюючи темпи зростання довго- та короткострокових зобов’язань, можна припустити, що підприємство розширює мас-
штаби своєї діяльності, причому більш активно здійснює вкладання коштів у поточні активи, у зв’язку з чим зростання поточних зобов’язань відбувається швидшими темпами, ніж зростання довгострокових зобов’язань.

У цілому за досліджуваний період загальна величина позикового капіталу збільшилася на 2060,0 тис. грн, або на 50 %.

Таке зростання відбулося за рахунок збільшення кредиторської заборгованості на 970 тис. грн, короткострокових кредитів банку на 838 тис. грн та довгострокових зобов’язань на 270 тис. грн при незначному (на 29 тис. грн) зменшенні поточної заборгованості за довгостроковими зобов’язаннями.

У складі поточних зобов’язань найбільшу частку має кредиторська заборгованість, не зважаючи на те, що за звітний період вона зменшилася на 1,7 % і склала 50,6 %. Разом з тим на 6,2 % збільшилась частка короткострокових кредитів банку, яка на кінець періоду становила 28 %. Отже, за період, що досліджувався, скоротилася частка позикових коштів, якими підприємство користувалося практично безплатно і відповідно зросла частка більш дорогих коштів — короткострокових кредитів банку. У зв’язку з цим у контексті даного структурного аналізу необхідно також оцінити доцільність заміни дешевих позикових коштів більш дорогими, оскільки невиправдане збереження такої тенденції може суттєво погіршити фінансо­вий стан підприємства і призвести його до банкрутства.

Залучення позикових коштів у оборот підприємства — явище нормальне. Це сприяє тимчасовому поліпшенню фінансового стану за умови, що вони не відволікаються з обороту на тривалий час і своєчасно повертаються. У противному разі може виникнути прострочена кредиторська заборгованість, що в кінцевому підсумку призведе до сплати штрафів та погіршення фінансового стану. Тому в процесі аналізу необхідно вивчити склад, дату, умови виникнення кредиторської заборгованості, строки її погашення, наявність та причини виникнення простроченої кредиторської заборгованості, визначити період прострочення та суму сплачених за це штрафів. Окремо вивчають середню тривалість використання кредиторської заборгованості в обороті підприємства. Її розраховують за формулою

,

де Д — кількість днів досліджуваного періоду; Кр.З — середні залишки кредиторської заборгованості; С/В — повна собівартість виробництва.

Для вивчення складу та структури кредиторської заборгованості, а також її динаміки доцільно скласти аналітичну табл. 5.4.

Таблиця 5.4

Аналіз складу, структури ТА динаміки
кредиторської заборгованості

Показник	На початок року	На кінець року	Абсолютне відхилення, тис. грн	Темп зростання, %
сума, тис. грн	% до під- сумку	сума, тис. грн	% до підсумку
Кредиторська заборгованість за товари, послуги, роботи	1147,0	52,7	1937,0	61,6	790,0	168,9
Поточні зобов’язання за розрахунками:
з одержаних авансів	168,0	7,7	346,0	11,0	178,0	205,9
з бюджетом	274,0	12,6	171,0	5,4	–103,0	62,4
з бюджетних платежів	55,0	2,5	50,0	1,6	–5,0	90,9
зі страхування	34,0	1,6	28,0	0,9	–6,0	82,4
з оплати праці	193,0	8,9	51,0	1,6	–142,0	26,4
з учасниками	304,0	14,0	562,0	17,9	258,0	184,9
із внутрішніх розрахунків	—	—	—	—	—	—
Разом	2175,0	100,0	3145,0	100,0	970,0	144,6

Дані таблиці свідчать, що величина кредиторської заборгованості зросла на 970 тис. грн, або на 44,6 %. Таке зростання насамперед було зумовлене збільшенням (майже у 2 рази) авансів, на 85 % — поточних зобов’язань за розрахунками з учасниками, на 69 % — кредиторської заборгованості за товари, роботи, послуги. При цьому значно знизилася заборгованість по заробітній платі — на 74 %, поточні зобов’язання за розрахунками з бюджетом — на 38 %, а також сума боргів зі страхування — на 18 %, з позабюджетних платежів — на 10 %.

Треба зазначити, що найбільшу частку в складі кредиторської заборгованості продовжує займати заборгованість за товари, роботи, послуги, яка на початок періоду становила 52,7 %, а на кінець — 61,6 %. Зростання цього елементу кредиторської заборгованості слід вважати об’єктивним, якщо воно зумовлено збіль­шенням обсягів виробництва.

Враховуючи те, що кредиторська заборгованість є джерелом покриття дебіторської заборгованості, у процесі аналізу рекомендується порівнювати величину дебіторської та кредиторської заборгованості. Якщо дебіторська заборгованість перевищує кредиторську, то це свідчить про іммобілізацію власного капіталу в дебіторську заборгованість. Якщо кредиторська заборгованість значно (наприклад, у 2 рази) перевищує дебіторську, то фінансовий стан підприємства вважається нестабільним.

Крім зіставлення абсолютних величин дебіторської та кредиторської заборгованості важливим є порівняння строків їх погашення. Якщо період обороту дебіторської заборгованості перевищує аналогічний показник по кредиторській заборгованості, це вказує на те, що обрані підприємством умови надання товарного кредиту є більш пільговими, ніж умови його отримання, а отже, строк погашення кредиторської заборгованості настане раніше, ніж надійдуть кошти від дебіторів. Така ситуація або примусить підприємство відшукувати додаткові резерви коштів для своєчас­ного погашення боргів, або призведе до невиконання платіжних обов’язків, виникнення простроченої кредиторської заборгованості, за якою передбачено сплату штрафних санкцій. І в першому, і в другому випадках це негативно відіб’ється на фінансовому стані підприємства. Саме тому при укладанні угод з постачальниками рекомендується враховувати умови надання товарного кредиту покупцям.

Отже, аналіз структури власних і позикових коштів необхідний для оцінки раціональності формування джерел фінансування діяльності підприємства та його ринкової стійкості. Цей момент дуже важливий, по-перше, для зовнішніх користувачів інформації при вивченні ступеня фінансового ризику; по-друге, для самого підприємства при визначенні перспективного варіанта організації фінансів та розробці фінансової стратегії.