Форми організації суспільного виробництва.

Історія розвитку людського суспільства знає дві основні форми організації суспільного виробництва: натуральну і товарну.

Форма суспільного виробництва виражає певний спосіб організації його господарської діяльності. Історично першою формою організації суспільною виробництва було натуральне господарство.

Натуральне господарство - це такий тип організації виробництва, при якому вироблені продукти призначені для задоволення власних потреб тих хто їх виготовив, тобто продукти праці не приймають товарної форми слугують для власного та внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками.

Характерними рисами натурального виробництва є слідуючи:
— замкнутість економічної діяльності, тобто кожна
господарська одиниця є самостійною, спирається на свої
власні виробничі та природні ресурси і забезпечує себе всім
необхідним для життя;

— переважання ручної праці, примітивних засобів
виробництва, най простіших форм організації праці,

—Існуванням простого відтворення;

— відсутність обмінних процесів;

— панівна форма суспільного виробництва в усіх докапіталістичних формаціях.

Натуральне виробництво притаманне такому рівню продуктивних сил і такому типу виробничих відносин, які визначають дуже обмежену ціль виробництва, підпорядковують Його задоволенню потреб незначних за обсягом і примітивних за характером.

Товарне виробництво

Поступово на зміну натуральному господарству приходить товарне виробництво, яке представляє таку форму організації суспільного виробництва при якій вироблені продукти слугують не для задоволення власних потреб їх виробників, а для обміну, для продажу на ринку.

Товарне виробництво зароджується як протилежність натурального господарства, тому що економічні відносини між людьми проявляються через ринок, через купівлю-продаж продуктів їхньої праці.
Першою необхідною умовою виникнення товарного виробництва є суспільний поділ праці, при якому окремі товаровиробники спеціалізуються на випуску різних видів продукції, так що, для задоволення суспільних потреб необхідні купівля-продаж її на ринку. Але це ще недостатня умова існування товарного виробництва.

Другою умовою виникнення товарного виробництва є економічне відокремлення товаровиробників, що дає змогу для індивідуального привласнення продуктів праці.

Розрізняють два типи товарного виробництва: просте і підприємницьке.
Просте товарне виробництво - це дрібне виробництво індивідуальних самостійних виробників, що базується на власних засобах виробництва і з використанням власної праці.

Підприємницьке товарне виробництво це таке, яке грунтується на великій приватній власності машинній індустрії і найманій праці.
Тому ці два типи, товарного виробництва мають спільні риси і характерні відмінності.

Спільними рисами є їх економічна основа — приватна власність на засоби виробництва, суспільний поділ праці, ринкова форма зв'язків між виробниками і конкуренція між ними.

Відмінними рисами є слідуючі: — просте товарне виробництво базується на особистій праці виробника, а підприємницьке на найманій праці;
- мета простого виробництва - задоволення особистих
потреб виробника і членів його сім'ї, а підприємницького ~
отримання прибутку підприємцем; -— просте товарне виробництво має обмежений характер, а підприємницьке - загальний характер; — при простому товарному виробництві переважає кустарна техніка і ручна праця, а при підприємницькому – великі масштаби виробництва, передова техніка і механізована
праця.

Товарне виробництво є основою ринкової економіки, яка є важливою економічною підоймою підвищення ефективності виробництва.

 

 

Товар і його властивості.

Основу товарного виробництва складає товар, тому то багатство любого суспільства проявляється в різнорідній масі певних товарів. Що ж таке товар? Товар це річ, яка, по-перше, задовольняє яку-небудь потребу людини і, по-друге, виробляється не для власного споживання, а для продажу.
Корисність речі, її властивості, завдяки яким вона може задовольняти ту чи іншу потребу людей, роблять річ споживною вартістю. Споживна вартість може або безпосередньо задовольняти особисту потребу людей, або бути засобом виробництва матеріальних благ. Наприклад, хліб задовольняє потребу в їжі, тканина - потребу в одягу; споживна вартість ткацького верстата полягає в тому, що з його допомогою виробляються тканини. В ході Історичного розвитку людина відкриває все нові корисні властивості речей і способи їх використання.
Споживну вартість мають багато які речі, зовсім не створені людською працею, як, наприклад, вода в джерелі, плоди дикоростучих дерев. Але не всяка річ, що має споживну вартість, є товаром. Щоб річ могла стати товаром, вона повинна бути продуктом праці, виробленим для продажу.

Споживна вартість мас суспільний характер, тобто вона повинна задовольняти потреби не того, хто її виробляє, а того, хто її буде купувати. А це означає, що продукт ставши товаром повинен мати спроможність обмінюватися на інші товари, бо інакше не відбувається акт його продажу-купівлі.
Властивість товару обмінюватися на інші товари називається міновою вартістю, або це певна кількісна пропорція в якій один товар обмінюється на інший.
Що є основою мінової вартості? Споживна вартість такою основою бути не може, бо як споживні вартості всі товари відрізняються один від одного, вони є не порівняльними.

Спільним, що дає можливість порівняти товари в обміні, с праця, затрачена на їх виробництво, тобто пращ, що виробляє товар, створює другу його властивість - вартість. Отже мінова вартість це форма, кількісна пропорція, в якій один товар обмінюється на інший, вартість же як втілена в товарі праця, є основою цієї пропорції, змістом процесу обміну.

Таким чином, товар має двоїсту природу - являє собою єдність споживної вартості та вартості. Мінова ж вартість є форма, в якій вартість проявляється на ринку. Значить, як СПОЖИВНІ вартості товари якісно відмінні один від одного, бо задовольнять різні потреби людей, але як вартості вони якісно однорідні, тому що являють собою затрати однієї й тієї ж загальнолюдської праці.
Двоїста природа товару породжена двоїстим характером праці втіленому при його виробництві. Види праці такі ж різноманітні, як і вироблювані споживні вартості. Праця столяра відрізняється від праці кравця, шевця і т.п., своїми прийомами, знаряддями і кінцевими результатами. Таким чином в кожній споживній вартості втілений певний вид праці: в столі - праця столяра, в костюмі - праця кравця, у взутті - праця шевця і т.д. Праця, що затрачується в певній формі є конкретна праця, вона створює споживну вартість товару.
При обміні різноманітні товари, створені різними видами конкретної праці, порівнюються між собою і прирівнюються один до одного. Що є спільним в різних видах конкретної праці? Це, в першу чергу, продуктивна затрата людського мозку, нервів, мускулів і т.д. і в цьому розумінні є однаковою людською працею, працею взагалі.

Праця товаровиробників, що виступає як затрата людської робочої сили взагалі, незалежно від її конкретної форми, є абстрактною працею, яка утворює вартість товару.

На відміну від конкретної праці, яка існує при будь-якій суспільній формі виробництва і є тому вічною категорією, абстрактна праця є історично визначеною формою суспільної праці, властивої лише товарному виробництву. Суспільний характер її визначається через обмін на ринку, тоді як конкретна праця зовні виступає як Індивідуальна, приватна.

Вияснивши, що вартість товару - це втілена в ньому праця, постає питання практичного характеру: як вимірюється її величина? Величина вартості товару визначається робочим часом. Відомо, що окремі товаровиробники працюють в різних умовах і затрачують на виробництво однакових товарів різну кількість робочого часу. Чи означає це, що чим лінивіший робітник, чим в менш сприятливих умовах він працює, тим вища вартість товару, який він виробляє. Ні, не означає, тому, що величина вартості товару визначається не індивідуальним робочим часом, а суспільно необхідній робочим часом затрачуваним на виробництво товару окремим товаровиробником.
Суспільно необхідний робочий час — це той час, що потрібний для виготовлення якого-небудь товару при суспільно нормальних умовах виробництва, тобто при середньому рівні техніки, середній умілості і інтенсивності праці. Він визначається умовами виробництва, при яких створюється найбільша маса товарів даного виду. Суспільно необхідний робочий час змінюється в результаті зміни продуктивності праці.
Продуктивність праці визначається кількістю продукції, виготовленої за одиницю робочого часу.

Продуктивність праці зростає в результаті удосконалення або більш повного використання знарядь виробництва, розвитку науки, підвищення майстерності і кваліфікації виробника та інших поліпшень в процесі виробництва. В тій чи іншій мірі вона залежить також від природних умов. Тому, чим вища продуктивність праці, тим менший за інших однакових умов час, необхідний для виробництва одиниці даного товару, а значить, його вартість.
Інтенсивність праці визначається затратами праці за одиницю часу і означає ступінь напруженості даної праці. Чим більша інтенсивність, тим більші затрати праці протягом одного І того ж проміжку часу. Значить, вища Інтенсивність праці збільшує величину вартості одиниці певного товару.

У виробництві товарів беруть участь робітники різної кваліфікації. Праця, яка не потребує для своєї реалізації спеціальної підготовки, є простою працею, а праця, що вимагає спеціальної підготовки, є складною, або кваліфікованою працею. Складна праця за одиницю часу створює вартість більшої величини, ніж проста праця, вона набирає значення помноженої простої праці. Тому, величина вартості товару визначається суспільно-необхідною кількістю простої праці.

Гроші: їх функції та види

Визначення грошей. У сучаснійекономічнійлітературі є кількавизначень грошей. Одне з них наголошує на тому, щогроші — цепевний запас засобів (активів), якізабезпечуютьздійсненнярізноманітнихекономічнихугод.

Іншевизначенняпідкреслює, щогроші — цезагальнийеквівалент, через якийвимірюєтьсявартістьусіхтоварів і послуг.

Нарешті, існуєвизначення, згідно з якимгроші — цесукупністьфункцій, яківонивиконують. Кожне з цихвизначеньправильне, але по-своємуакцентуєувагуна тому чиіншомубоці змісту грошей.

Перше — на тому, щогроші — цеуніверсальна форма господарськихзв’язків, друге — на їхнійвинятковійролістосовновсіхтоварів і послуг, третє — на тому, щоу грошах найважливішим є не їхняматеріально речова форма, а виконувані ними функції.

Функції грошей.

Грошівиконуютьфункції:

• засобуобігу;

• міривартості;

• засобунагромадження.

Засібобігу. Цюфункціюгрошіздійснюютьтоді, коли їхвикористовують, купуючи (продаючи) речіабопослуги. Щоразу, коли ми, вирішившипридбатиякусьрічабоскористатисьпевноюпослугою, розраховуємосягрошима, грошівиконують сааме функціюзасобуобігу.

Необхідністьіснуванняцієїфункції грошей зумовленасуспільнимподіломпраці. Окремівиробникистворюютьпевніречі та послуги і мають потреби в інших. Обмінмігбивідбуватисябезпосередньо: продукт на продукт. Але такийобмін (бартер) передбачає великі незручності, а саме: потреби різних виробників можуть не збігатися, пропорції обміну визначатимуться навмання і зовсім не гарантуватимуть еквівалентності. Функціонування грошей позбавляє складностей узгодження інтересів (купити продати) тих, хто здійснює обмін, і гарантує його більшу еквівалентність (рівність).

Особливим виявом функції засобу обігу є функція засобу платежу. Коли йдеться про придбання особливих товарів — виробничих ресурсів: землі, праці і капіталу, то власники ресурсів отримують відшкодування у вигляді ренти, заробітної плати та процента, а гроші функціонують саме як засіб платежу.

У темі про економічні системи ми розглядали кругообіг у ринковій економіці. Ви пам’ятаєте, що внутрішнє коло кругообігу складає рух (потік) ресурсів і продуктів. Зовнішнє коло кругообігу являє собою потік споживчих і виробничих витрат і доходів, тобто це — коло руху грошей. У тих випадках, коли руху товарів, послуг і виробничих ресурсів протистоїть зворотний рух грошей, гроші виконують функцію засобу обігу. Функція засобу обігу є найпоширенішою та очевидною. Тому іноді гроші визначають так: “ Усе, що може застосовуватись як засіб обігу, і є гроші ”. Ви зможете сформулювати власне ставлення до цього визначення тоді, коли ми ознайомимося з історією грошей.

Міра вартості. Ця функція здійснюється грошима тоді, коли вони використовуються для зіставлення цінностей, або вартостей різних товарів і послуг. Гроші тут є своєрідним масштабом для зіставлення, таким, як, скажімо, вуглець при визначенні молярної маси інших речовин або світловий рік для виміру відстані між зорями.

Ми використовуємо функцію міри вартості, коли, дивлячись на етикетку або в цінник, з’ясовуємо ціну товару чи послуги. В цей момент ми подумки зіставляємо ціну даного товару з іншими та з власними доходами і робимо певний вибір. Ця функція реалізується і під час торгу між покупцем і продавцем на вільному ринку, а також при визначенні ціни за певні послуги, що надаватимуться в майбутньому.

У цій своїй функції гроші роблять велику послугу як окремим особам, так і суспільству в цілому. Без неї стало б неможливим прийняття раціональних рішень щодо розподілу ресурсів і доходів, здійснення перспективних розрахунків, визначення узагальнюючих показників тощо. Зокрема, суспільство було б позбавлене можливості розрахувати загальні обсяги виробництва певного року. Адже неможливо скласти разом центнери зерна, метри тканин, одиниці верстатів, кіловат годин виробленої енергії. Розрахунок загальних обсягів виробництва стає можливим тоді, коли всі ці види продукції зведені до спільного знаменника — грошового виміру. Оцінка всіх цих продуктів у грошах дає можливість не лише визначити, зростає виробництво чи скорочується, а й встановити частку окремих сфер і галузей у створеному продукті.

Засіб нагромадження. Цю функцію гроші виконують як особливий засіб зберігання та примноження багатства. Вони здійснюють функцію засобу нагромадження у тих випадках, коли домогосподарства, скорочуючи поточне споживання, роблять заощадження або підприємці відкладають частину виручки від реалізації товарів для оновлення засобів виробництва, збільшення капіталу. Зберігати багатство можна не лише у грошовій формі. Наприклад, формами багатства є нерухомість, цінні папери, витвори мистецтва. На відміну від інших форм багатства, його грошова форма дає змогу власникові миттєво використати гроші для будь-яких розрахунків. Власники інших форм нагромадження багатства не можуть безпосередньо скористатися ними для покриття боргів, здійснення поточних розрахунків.

Завдяки функції грошей як засобу нагромадження існує зв’язок, спадкоємність різних етапів розвитку виробництва та споживання. Нагромадивши кошти у поточному періоді, можна забезпечити зростання виробництва і споживання у майбутньому.

Види грошей. Грошима у сучасному розумінні є:

• монети;

• паперові гроші;

• засоби, що замінюють гроші (чеки, векселі, кредитні картки);

• банківські рахунки;

• міжнародні гроші.

Існуванню грошей у вигляді монет передував тривалий історичний відрізок часу недосконалих або недовершених грошей. Такими своєрідними грошима на певних територіях і у різних народів ставали найбільш ходові продукти: у стародавніх греків — худоба, у праукраїнців — хутро, збіжжя, в ісландців і народів тихоокеанських островів — риба, у монголів — чай, у китайців — сіль. Пізніше роль товару, який обмінювався на всі інші товари, тобто роль загального еквівалента, починають виконувати дорогоцінні метали. Але не зразу і не скрізь металеві гроші існували у вигляді монет. Зокрема, ще у XII-XIII ст. у Київській Русі функції грошей виконували зливки срібла видовженої форми і певної ваги, що мали назву гривня.

Монети. Слово походить від латинського “ moneo ”, тобто раджу. У Стародавньому Римі богинею-радницею вважалася Юнона. На знак подяки Юноні за її слушні поради римляни на території храму богині стали карбувати гроші й називали їх монетами.

В Україні перші суто руські монети — златники (із золота), на яких зображали державний герб — тризуб, були карбовані за часів Володимира Великого наприкінці X ст.

У стародавні часи, в середні віки і навіть частково наприкінці XIX — на початку XX ст. в обігу були так звані справжні монети — зливки дорогоцінних металів з державним засвідченням їхньої вартості. Ті монети, які використовуються в обігу сьогодні, є символічними грошима: вони виробляються зі зливків малоцінних металів. Вартість зливка, що містить монета, є меншою, ніж вартість, зазначена на монеті. Монети використовуються для розмінювання паперових грошей. До них застосовують назву білонні монети.

Повноцінні монети як гроші мають певну обмеженість, недосконалість, а саме: а) їх можуть вилучити з обігу, переплавивши, якщо вони карбовані з дорогоцінних металів; б) вони зношуються, стираються, що зменшує їхню масу і створює невідповідність між реальною вартістю зливка і тією вартістю, яка на ньому зафіксована; в) існує можливість свідомого фальсифікування металевих грошей з метою збагачення того, хто їх карбує, найчастіше — держави.

Усі ці недосконалості породили потребу в іншій формі грошей: у паперових

грошах.

Паперовігроші. Паперовимигрошима є банкноти (банківськібілети). Таканазва — банківськібілети — відбиваєісторіювиникненняцихпаперових грошей. Банкнотивиникли у середнівіки і являли собою посвідченнябанкіра про те, щовінотримав на зберіганняпевнукількість золота. У банкнотізазначаласякількість золота, щомала бути поверненавласникові за йоговимогою. Цібанківськірозписки починали самостійнийрух: їхприймали при розрахунках. Надалі право випускубанкнотівдістаютьнайбільші (центральні) банки. Оскількивони з часом стають банками урядів, то право випускубанкнотівбере на себе держава. Спочаткубанкнотиобмінювалися на золото і їхнійвипускпов’язувався з золотим запасом країни. На початку XX ст. більшістькраїнсвітуприпиняєобмінбанкнотів на золото, а їхвипускпідпорядковуєтьсяіншимвимогам, про щойтиметьсядалі.

До паперових грошей належать такожказначейськібілети.Їхвипускаєміністерствофінансів для покриттядержавнихвитрат. Казначейськібілетиніколи не обмінювалися на золото. До того часу, покитакийобмінздійснювавсястосовнобанкнотів, між ними і казначейськимибілетамиіснувалавідмінність. Після того, як обмінбанкнотів на золото булоприпинено, цявідмінністьзникла.

Отже, сучасніпаперовігрошівиконуютьфункцію грошей не тому, щовонисамі є товаром абозабезпечені золотом, а через те, щоїх у ційролівизначила держава. Зпозиційвищевказаногокритеріюгрошіподіляються на товарні і декретовані. Гроші, щомаютьвласнувнутрішнювартість, називаютьсятоварними. Сучаснігроші, що не маютьвнутрішньоївартості, а їхняцінністьвизначаєтьсяззовні, називаютьсядекретованими.

Засоби, щозамінюютьгроші. До такихзасобів належать чеки, векселі, кредитнікартки. Вони використовуються у розрахунках, але за умови, що за кожниміз них є аборахункиу банках, абоготівковігроші.

Чек — наказ (розпорядження) власникабанківськогорахункаперерахуватипевну суму на користьпред’явника чека. Наслідкомцьогорозпорядженняможе бути абовиданняпред’явникові чека готівки, абобезготівковийперерахунок грошей з одного банківськогорахунка на інший.

Вексель — письмовезобов’язанняборжникасплатитивизначену суму грошей у визначенийтермін. Звичайний вексель маєтакіреквізити: 1) найменування; 2) визначену суму платежу; 3) зазначеннятерміну платежу; 4) найменування того, кому має бути здійсненоплатіж; 5) місце, дату складання векселя і підпис того, хтойоговидав. Вексель можерозпочатисамостійнийрух, якщовінпередаєтьсявід одного власника (держателя) до іншого шляхом особливого передатногонапису — індосаменту. Вексель можнапередати банку, отримавши (ізпевноюзнижкою) борг ранішезазначеного на векселітерміну. В разівідмовивід платежу власник векселя подає до суду позов і вказана у векселі сума стягується у судовому порядку з того, хтовидав вексель.

Отже, для існування в країні вексельного обігунеобхіднезаконодавство про Рух векселів, відповіднийсудовиймеханізм, розвиненабанківська система.

Кредитнакартка — розрахунковийзасіб, якийнайчастішевидається банками своїмклієнтам. Карткаявляє собою пластмасовуплатівку з ідентифікаторомвласника, тобтопозначкою про номер рахунка в банку, яку практично не можнапідробити. Під час розрахунківкредитнимикартками уторговельних або інших установах картка вставляється у спеціальний апарат, і її номер надходить через комп ’ ютерну мережу в банк. Туди ж надсилають дані про рахунки за товари та послуги. Банк робить безготівкові перерахунки грошей на користь установ, що надали товари або послуги. Кредитною карткою можна скористатись і в разі, якщо її власникові стає потрібна готівка. Для цього існують спеціальні автомати; їх встановлюють навіть на вулицях.

Коротка історична довідка. Перші кредитні картки як поодиноке явище з’явились ще до Першої світової війни і були випущені готелями, універмагами, нафтопромисловими фірмами. У 50-х — 60-х роках вони використовувались виключно для зручності багатих покупців, платоспроможність яких не викликала сумніву. У 80-х роках кредитні картки стають у розвинутих країнах масовим явищем. Наприклад, у цей період у США припадало в середньому по дві кредитні картки на одного громадянина. До карток, випущених готелями, універмагами, банками, додалися картки кредитних компаній, якими можна розраховуватись під час мандрівок та у місцях відпочинку. Це — “ Америкен експрес ”, “ Дайнерсклаб ”, “ Карт бланш ”, “ Віза ”, “ Єврокард ”.

Банківські рахунки (або депозитні гроші) — це своєрідний засіб відображення і контролю за станом і рухом коштів (депозитів) власника грошей, який передав їх у банк. Рахунки поділяють на безстрокові та строкові. Кошти з безстрокового рахунка (рахунка до запитання, поточного) їхній власник може отримати у будь-який час. Строкові рахунки стають доступними вкладникам, тобто вони можуть отримати з них гроші, лише через певний час.

Банківські рахунки є дуже різноманітними, їх розрізняють за обсягами (дрібні і великі), за способами одержання грошей (чекові та безчекові), за швидкістю перетворення у готівку (безстрокові, короткострокові, довгострокові). Частка банківських рахунків у грошовій масі надзвичайно велика. Зокрема, наприкінці 80-х років у США готівка — паперові гроші та монети — становила лише 5% від загальної маси грошей, а решта — банківські рахунки (депозити).

Іноді в економічній літературі та у поточних виданнях можна натрапити ще на таку назву: електронні гроші. Вони, власне, не є самостійною формою грошей. Це ті самі депозитні гроші, використання яких ґрунтується на електронній техніці (ЕОМ). Вона дає змогу переказувати гроші та реєструвати інформацію про їхній рух безпаперовим способом.

Існує кілька технологій, що забезпечують функціонування електронних грошей. Технологія “ автоматизованої розрахункової плати ” являє собою мережу банків, пов ’ язаних одним обчислювальним центром. Технологія “ автоматизований касир ” допомагає без участі людини робити такі операції: отримання готівки, здійснення внесків, переведення грошей з одного рахунка на інший. Технологія, що ґрунтується на системі терміналів (особливих автоматів), дає змогу користуватися кредитними картками у торговельних установах та у сфері побутових послуг.

Міжнародні гроші — це гроші, створені міжнародними організаціями для здійснення розрахунків між країнами. До них належать СДР — “ спеціальні права

запозичення ”, створені Міжнародним валютним фондом, та ЕКЮ — європейська розрахункова одиниця, створена Європейським фондом валютного співробітництва. Починаючи з 1 січня 1999 р. в розрахунках між членами Європейського Співтовариства використовується нова форма міжнародних грошей ЄВРО. ЄВРО створене Європейським центральним банком, який жорстко визначив курси європейських національних валют до нової грошової одиниці. Валюта ЄВРО використовується замість ЕКЮ. (Детально про міжнародні гроші йтиметься у розділі V підручника.)

Грошова маса. Особливою проблемою будь-якої економіки є питання про грошову масу. Воно було і залишається актуальним через те, що маса грошей в обігу пов ’ язана з інфляцією. Контроль за масою грошей — один із напрямів діяльності сучасної держави. Цей напрям називається грошовою політикою.

Як визначити масу грошей? Щоб відповісти на це питання, треба розглянути елементи грошової маси. Скористаємося схемою 1

 

Для визначення грошової маси застосовуються показники або “ грошові агрегати ”

М 0, М 1, М 2, М 3.

М 0 — готівка, або паперові гроші та монети.

М 1 = М 0 + чекові (поточні) рахунки.

Чекові — це такі рахунки у банках або інших фінансово-кредитних установах, гроші з яких можуть бути зняті (перераховані) за допомогою чека.

М 2 = М 1 + внески на безчекових (ощадних) рахунках та дрібні термінові рахунки.

Гроші з безчекових рахунків можна одержати у будь-який час, але без участі чеків.

Дрібні термінові рахунки — це рахунки, гроші з яких можна одержати тільки через певний, але короткий термін.

М 3 = М 2 + великі термінові рахунки.

Великітерміновірахунки — рахунки, щоперевищуютьпевнувелику суму

грошей (у США — 100 тис.дол.), — гроші, якіможнаодержати через значнийтермін.

Найбільш ліквідними, тобто такими, що можуть бути використані найшвидше, є гроші М 1. Питання про елементи грошової маси в економічній теорії є дискусійним. Одні дослідники, ведучимову про грошову масу, мають на увазілише М 1, інші — М 2 та М 3.

З попереднього матеріалу ви дізналися про функції та види грошей. Цілком імовірно, що у вас виникне запитання: якщо сучасні гроші не мають золотого забезпечення, то що робить гроші розвинутих країн стійкими, що визначає їхню суспільну цінність?

По-перше, гроші наділені феноменальною суспільною корисністю — здатністю обмінюватись на речі та послуги, бути гарантом економічного кругообігу не лише у поточному періоді, а й у майбутньому.

По-друге, гроші мають суспільну корисність, оскільки вони декретовані (визнані державою), тобто держава оголосила їх законними платіжними засобами. Чим сильнішою і авторитетнішою є держава для своїх громадян, Тим більшу довіру вони матимуть і до грошей.

По-третє, цінність грошей визначається їхньою купівельною спроможністю. Сучасні гроші регулюються державою таким чином, щоб їхня кількість відповідала масі створюваних речей і послуг. Зростання кількості грошей без відповідного зростання обсягів виробництва обов’язково спричинить підвищення цін і зниження купівельної спроможності грошей. Відповідно зменшиться їхня суспільна цінність і почнеться так званий процес “ втечі ” від знецінених грошей. Це відбувається тоді, коли і домогосподарства і виробники намагаються будь-що їх позбутися, обмінявши на продуктиабо на стійкі гроші інших держав.