Росії
Треба сказати, що кожна з вище перелічених сторін є невід’ємною частиною сутності “воєнного комунізму”, доповнюють один одного,причини, а також їх вплив на суспільство і наслідки тісно взаємопов'язаніміж собою.
По перше, одна сторона полягає в повсюдною націоналізації економіки, (тобто законодавче оформлення переходу підприємств і галузей у власність держави, що далеко не означає перетворення його у власність всього суспільства). Того ж вимагала і громадянська війна.
На думку В. І. Леніна “комунізм вимагає і припускає найбільшу централізацію великого виробництва в усій країні ”. Крім “комунізму”, того ж самого вимагає і військовий стан у країні. І ось, декретом РНК від 28 червня 1918 націоналізується гірська, металургійна,текстильна та інші провідні галузі промисловості. До кінця 1918 року з 9тисяч підприємств європейської Росії було націоналізовано 3,5 тисячі, до літа 1919 ‒ 4 тисячі, а ще через рік вже близько 80 відсотків, на яких працювало 2 мільйони людей ‒ це близько 70 відсотків зайнятих. У 1920 році держава було практично неподільним власником промислових засобів виробництва. На перший погляд, здавалося б, націоналізація не несе в собі нічого поганого, але восени 1920 року А. І. Риков, що є в той час Надзвичайним уповноваженим з постачання армії (це досить значуща посаду, якщо врахувати, що в Росії у всю йде громадянська війна), пропонує провести децентралізацію управління промисловістю,оскільки, за його словами: “вся система будується на недовірі вищих органів до нижче стоячих ланкам, що гальмує розвиток країни” [10;90].
2. Наступна сторона, що зумовлює причини політики “воєнного комунізму” ‒ заходи, покликані врятувати Радянську владу від голодної смерті (про що я вказував вище) включали в себе ‒ Продрозверстка. Простими словами “продрозверстка” це є примусове накладення обов’язки здачі “надлишків” виробництва на виробників продуктів харчування. Природно, головним чином, це лягало на село ‒ основного виробника продуктів харчування. Звичайно ж, ніяких надлишків не було, а було лише насильницьке вилучення продуктів харчування. Та й форми проведення продрозверстки залишали бажати кращого: замість того, щоб покласти вантаж поборів на заможних селян, влада послідувала звичайній політиці зрівняльності, від чого постраждала маса середняків, що складали основний кістяк виробників продуктів харчування, найбільш численну прошарок села європейської Росії. Це не могло не викликати загального невдоволення: у багатьох районах спалахнули бунти, на продовольчу армію влаштовували засідки. Проявилося єднання всього селянства в протистоянні місту як зовнішнього світу [8;130].
Становище погіршили, так звані, комітети бідноти, створені 11 червня 1918, покликані стати “другого владою” і вилучати надлишки продукції. Передбачалося, що частина вилучаються продуктів буде надходити членам цих комітетів. Їх дії повинні були підтримуватися частинами “продовольчої армії”. Створення комбідів свідчило про повне незнання більшовиками селянської психології, в якій головну роль грав общинний принцип.
В результаті всього цього кампанія з продрозверстки влітку 1918 року провалилася: замість 144 мільйонів пудів зерна було зібрано всього 13. Тим не менш, це не завадило владі продовжувати політику продрозверстки ще протягом декількох років.
З 1 січня 1919 безладні пошуки надлишків були замінені централізованою і плановою системою продрозверстки. 11 січня 1919 року був оприлюднений декрет “Про розподілі хліба та фуражу”. Згідно з цим декретом, держава заздалегідь повідомляло точну цифру в свої потреби в продуктах. Тобто кожна область, повіт, волость повинні були здати державі заздалегідь встановлену кількість зерна та інших продуктів, залежно від передбачуваного врожаю (визначається досить приблизно за даними передвоєнних років). Виконання плану було обов’язковим. Кожна селянська громада відповідала за свої поставки. Тільки лише після повного виконання громадою всіх вимог держави зі здачі сільськогосподарської продукції, селянам видавалися квитанції на придбання промислових товарів, хоч і в набагато меншій кількості, ніж було потрібно (10-15%%). Та й асортимент обмежувався лише товарами першої необхідності: тканини, сірники, гас, сіль, цукор, зрідка інструменти. На продрозверстку і дефіцит товарів селяни відреагували скороченням посівних площ ‒ до 60%, залежно від регіону і поверненням до натурального господарства. У наслідку, наприклад, у 1919 році з запланованих 260 мільйонів пудів зерна було заготовлено лише 100, і те,з великими труднощами.
Потім, відновивши проти себе селянство, продрозкладка не задовольнила і городян. На денній передбачений раціон прожити було неможливо. Інтелігенти і “колишні” забезпечувалися продуктами в останню чергу, а часто і взагалі нічого не отримували. Крім не справедливості системи забезпечення продовольством, вона також була і дуже заплутаною [7;80].
Це все створює благодатний ґрунт для формування та розвитку в Росії "чорного ринку". Уряд марно намагався боротися з “мішечниками”. Сили правопорядку отримали наказ заарештовувати будь-яку людину з підозрілим мішком. У відповідь на це застрайкували робітники багатьох заводів. Вони вимагали дозволу на вільний провезення мішків вагою до півтора пудів, що свідчило про те, що не одні селяни займалися продажем своїх “надлишків” потайки. Народ був зайнятий пошуком продуктів. Які вже тут думки про революцію. Робочі кидали заводи і, заміру можливостей, тікаючи від голоду, поверталися в села. Потреба держави врахувати і закріпити робочу силу на одному місці змушує уряд ввести “трудові книжки”, а Кодекс законів про працю поширює трудову повинність на все населення у віці від 16 до 50 років. При цьому держава має право проводити трудові мобілізації набудь-які роботи, крім основної.
Але самим “цікавим” способом вербування трудящих було рішення перетворити Червону армію в “трудову армію” і мілітаризувати залізні дороги. Мілітаризація праці перетворює робітників у бійців трудового фронту,яких можна перекидати куди завгодно, якими можна командувати і які підлягають кримінальній відповідальності за порушення трудової дисципліни.
Троцький, тоді проповідник ідей, мілітаризації народного господарства, вважав, що робітники і селяни повинні бути поставлені в становище мобілізованих солдатів. Вважаючи, що “хто не працює, той не їсть, а, так як мають всі, то всі повинні працювати” [21;128].
15 січня 1920 року утворюється Перша Революційна Трудова армія, що виникла з 3-ої Уральської, а у квітні в Казані було створено Другу Революційну Трудову армію. Втім, Ленін саме в даний час стверджував:
“Війна не закінчена, вона триває на безкровному фронті... Треба щоб вся чотири мільйона пролетарська маса підготувалася до нових жертв,новим злигодням і лиху не менше, ніж на війні... “
Результати виявилися гнітючими: солдати, селяни були некваліфікованою робочою силою, вони поспішали додому й зовсім не горіли бажанням працювати.
3. Ще один аспект політики, що є, ймовірно основною причиною, і має право перебувати на першому місці, якби не його остання роль у розвитку всього життя російського суспільства в післяреволюційний час аж до 80-х років, “військовий комунізм” ‒ встановлення політичної диктатури ‒ диктатури партії більшовиків. У період громадянської війни В. І. Ленін неодноразово підкреслював, що: “диктатура є влада, яка спирається безпосередньо на насильство... “ [21;130].
Шлях до соціалізму лежить через вища напруга держави. І ми проходимо...саме через цей період... Жодна інша організація, крім армії, неохоплювала в минулому людини з такою суворою примусовість, якдержавна організація робочого класу... Саме тому ми й говоримо промілітаризації праці ".
Під прес всеосяжного насильства потрапили політичні супротивники, опоненти і конкуренти більшовиків. У країні складається однопартійна диктатура. Згортається видавнича діяльність, забороняються не більшовицькі газети, відбуваються арешти керівників опозиційних партій, які згодом оголошуються поза законом. У рамках диктатури контролюються і поступово знищуються незалежні інститути суспільства, посилюється терор ВЧК, насильно розпускаються “непокірні” [9;67].
Створена в 1917 році ВЧК, була створена, як орган розслідування, але місцеві ЧК швидко привласнили собі після короткого суду функцію розстрілювати арештованих. Після вбивства голови Петроградської ЧК М. С. Урицького і замаху на життя В. І. Леніна, РНК РРФСР прийняв постанову про те, що “ при даній ситуації забезпечення тилу шляхом терору є прямою необхідністю ”, що “ необхідно звільнити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізолювання їх у концентраційних таборах ”, що “ підлягають розстрілу всі особи, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів ”. Терор носив масовий характер.
“ Влада знизу ”, тобто “ владу Рад ”, набирала чинності з лютого 1917 року. Через різні децентралізовані інститути, створені, як потенційне протистояння влади, стала перетворюватися на “ владу зверху ”, присвоївши собі всі можливі повноваження, використовуючи бюрократичні заходи і вдаючись до насильства.
Так бюрократизм став невід'ємною частиною нового ладу. Але повернемося до диктатури. Більшовики повністю монополізують виконавчу і законодавчу владу, одночасно відбувається знищення не більшовицьких партій.
Більшовики не можуть дозволити критику правлячої партії, не можуть надати виборцю право свободи вибору між декількома партіями, що не можуть змиритися з можливістю усунення правлячої партії від влади мирним шляхом в результаті вільних виборів. Вже в 1917 році кадетів оголошують
“ворогами народу”. Ця партія намагалася реалізувати свою програму за допомогою білих урядів, які кадети не тільки входили, але і очолювали їх. Їх партія виявилась однією з найбільш слабких, що одержали на виборах в
Установчі збори всього 6% голосів [1].
Також і ліві есери, які визнали Радянську владу як факт дійсності, а не як принцип і, які підтримували більшовиків до березня 1918 року, не вбудовані в політичну систему, що зводиться більшовиками.
Спочатку ліві есери не зійшлися з більшовиками за двома пунктами: терору,зводяться в ранг офіційної політики, і Брест-Литовський договір,який вони не визнавали. На думку есерів, необхідні: свобода слова, друку, зборів, ліквідація ВЧК, скасування смертної кари, негайні вільні вибори до Рад при таємному голосуванні. Ліві есери восени 1918 року звинуватили Леніна в новому самодержавстві і встановлення жандармського режиму. А праві есери оголосили себе ворогами більшовиків ще в листопаді 1917 року. Після спроби державного перевороту в липні 1918 року, більшовики видалили представників партії лівих есерів з тих органів, де вони були сильні. Влітку 1919 року есери припиняють збройні дії проти більшовиків і замінюють їх звичайною “ політичною боротьбою ”. Але з весни 1920 року вони висувають ідею “Союзу трудового селянства”, реалізують її в багатьох регіонах Росії, отримують підтримку селянства і самі беруть участь у всіх його виступах. У відповідь більшовики обрушують репресії на їх партії. У серпні 1921 року XX рада есерів ухвалив резолюцію: “Питання про революційне повалення диктатури комуністичної партії з усією силою залізної необхідності ставиться на порядок денний, стає питанням всього існування російської трудової демократії”. Більшовики, в 1922 році, не зволікаючи, починають процес над партією есерів, хоча багато хто її вождів вже були в еміграції. Як організована сила їхня партія перестає існувати.
Отже, до 1922 року в Росії склалася однопартійна система [2;58].
4. Ще одна важлива причина запровадження політики “воєнного комунізму” ‒ знищений ринок і товарно-грошові відносини.
Ринок, головний двигун розвитку країни, ‒ це економічні зв’язки між окремими товаровиробниками, галузями виробництва, різними районами країни.
По-перше, війна порушила всякі зв'язки, розірвала їх. Разом з безповоротним падінням курсу рубля, у 1919 році він дорівнював 1 копійці довоєнного рубля, відбувалося падіння ролі грошей в цілому.
По-друге, одержавлення економіки, неподільне панування державного способу виробництва, над централізація господарських органів, загальний підхід більшовиків до нового суспільства, як до безгрошового, призвело в підсумку до скасування ринку і товарно-грошових відносин.
22 липня 1918 прийнятий декрет РНК “Про спекуляції”, що забороняв всяку недержавну торгівлю. До осені в половині губерній, незахоплених білими, була ліквідована приватна оптова торгівля, а в третині ‒ і роздрібна. Для забезпечення населення продовольством, предметами особистого споживання, РНК створила мережі державного постачання [5;307].
Подібна політика зажадала створення спеціальних над централізованих господарських органів, що займаються обліком та розподілом всієї наявної продукції. Створені при ВРНГ главки (або центри) керували діяльністю тих, чи інших галузей промисловості, відали їх фінансуванням,матеріально-технічним постачанням, розподілом виготовленої продукції.
Одночасно відбувається націоналізація банківської справи. На початок
1919 року повністю націоналізується і приватна торгівля, крім базарної (з лотків).
Отже, держсектор складає вже майже 100% економіки, тому ні в ринку, ні в грошах потреби не було. Але якщо відсутні або ігноруються природні економічні зв’язки, то їх місце займають зв’язки адміністративні, що встановлюються державою, що організовуються його декретами, розпорядженнями, що реалізуються агентами держави ‒ чиновниками,комісарами.
З вище викладеного, можна зробити висновок, що причинами ведення режиму “воєнного комунізму” було декілька, про те однозначно ніхто не думав, що замість того, щоб завести економіку, ця політика ще більше її згубить.
Висновки
Економічна політика більшовиків періоду Громадянської війни отримала назву “воєнного комунізму” (хоча сам термін було введено в обіг ще влітку 1917 р. відомим соціалістом А. А. Богдановим). Дане поняття включало в себе не просто економічну політику в умовах воєнного часу, а й певну доктринальних концепцію побудови соціалізму в одній країні. У партійних документах РКП (б) (в Зокрема, у другій Програмі партії, прийнятої VIII зїздом у 1919 р.) домінувала ідея безпосереднього переходу до соціалізму без попередньої періоду, що пристосовуються стару економіку до економіки соціалістичної. Передбачалося, як зазначав В. 1. Ленін, безпосереднім велінням пролетарського держави налагодити державне виробництво та державне розподіл продуктів по-комуністичному в дрібнобуржуазної країні, зокрема за допомогою коштів, запозичених у капіталістичних держав, насамперед Німеччини. Як передумови для побудови соціалізму В. 1. Ленін називав наявність таких суб’єктивних факторів як диктатура пролетаріату і пролетарська партія. Що ж до матеріальних передумов, то вони були пов’язані з перемогою світової революції і допомогою західноєвропейського пролетаріату.
У деяких навчальних посібниках зустрічається положення про те, що Громадянська війна стала основною причиною проведення політики воєнного комунізму. Разом з тим перші кроки в рамках цієї політики Радянська влада почала ще до розгортання загальнонаціональної війни. Сам В. І. Ленін писав пізніше: “На початку 1918 ми зробили ту помилку, що вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу... Ми припускали без достатнього розрахунку безпосередніми веліннями пролетарської держави налагодити державне виробництво і державне розподіл по-комуністичному”.
У той же час в розвитку деяких военно комуністичних заходів зіграла свою роль і Громадянська війна.
Список використаних джерел:
1. "Військовий комунізм": як це було. (За матеріалами "круглого столу"). М., 1991.
2. Белковец Л. П., Белковец В. В. / История государства и права России. Курс лекций. — Новосибирск: Новосибирское книжное издательство, 2000. – 216с.
3. Булдаков В.П., Кабанов В.В. "Военный коммунизм": идеология и общественное развитие. /Вопросы истории.1990, 3, с. 40-58
4. Земцов Б.Н. Історіографія революції 1917 р. Междун історичний журнал. № 2,1999.
5. История государства и права зарубежных стран. Часть 1. Учебник для вузов. Под ред. проф. Крашенинниковой Н.А и проф. Жидкова О. А.- М.- Издательство НОРМА, 1996. – 480 с.
6. История государства и права зарубежных стран. Часть 2. Учебник для вузов – 2-е изд., стер. / Под общ. ред. проф. Крашенинниковой Н.А и проф. Жидкова О. А. - М.- Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА · М), 2001. - 712 с.
7. Історія всесоюзної комуністичної партії (більшовиків). Короткий курс. Госполитиздат, 1945. Репринтное відтворення стабільного видання 30-40 - х років: М.: "Письменник", 1997.
8. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.пос. /В. І. Орленко, В. В. Орленко. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2008. - 244 с.
9. Калягін А.В. "Громадянська війна в Росії 1917-1920": Навчальний посібник. Самара: Изд-во "Самарський університет", 2002
10. Коган Л.А. Військовий комунізм: утопія чи реальність// Питання історіі.1998. № 2
11. Лещенко И. И. История государства и права зарубежных стран (новое время): Учебное пособие.— Донецк: ООО «Юго-Восток, Лтд», 2006.- 371
12. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. — 5-е вид., доп. — К.: Атіка, 2006. - 616 с.
13. Михайличенко Д. Ю Законодавче оформлення політики "воєнного комунізму", 1919 р. // Вісник Харківського державного університету. № 441. (Сер. Історія. Вип. 31). – Х., 1999. – С. 165 – 174.
14. Михайличенко Д. Ю. До періодизації розвитку селянського руху в Україні (1919 р.). // Історична наука: проблеми розвитку: Матеріали наукової конференції (17 – 18 травня 2002 р.). Новітня історія України. – Луганськ, 2002. – С. 136 – 139.
15. Михайличенко Д. Ю. Продовольча політика радянської влади в Україні і її здійснення в січні – серпні 1919 р. // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна № 485, сер. Історія. – Вип. 32. – Х., 2000. – С. 122 – 131.
16. Михайличенко Д.Ю. Травнева військово-політична криза в УСРР, 1919 р. // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна № 556, сер. історія України. - Вип. 5. – Х., 2002. – С. 130 – 138.
17. Соколов А.К. Курс радянської історії. 1917-1940: Учеб. посібник для вузів. - М.: Висш. шк., 1999.
18. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого; Академія правових наук України. — 2-е вид., перероб. та доп. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.
19. Федоров К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. — К., 1994.
20. Хома Н. М. Історія держави та права зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ. вищих закладів освіти. — К.: Каравела, 2004.
21. Хрестоматія по загальній історії держави і права. За редакцією К. И. Батыра й Е. В. Полікарпова. М.: Юристъ, 1996
22. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. — 2-е вид. переробл. і доп. — К.: Олан, 2003.
