Загальна характеристика мови як способу мислення

Думка починає формуватися у внутрішній мові. Її механізм був досліджений на початку XX століття психологом Л. С. Виготським. Ця мова беззвучна, невимовна, вона включає в себе образи. Усе духовне життя людини - його міркування, плани, суперечки із самим собою, переробка побаченого і почутого протікають у схованій формі, на розумовому рівні.

Зазначимо, що мова визначається як система дискретних звукових знаків та невербальних жестів, за допомогою якої індивід досягає цілей комунікації і має можливість виразити сукупність знань і уявлень про світ. Будучи, в першу чергу, засобом вираження і повідомлення думок, мова безпосередньо пов’язана з мисленням. Зазначимо, що елементи мови (речення, слово) слугували основою для розвитку форм мислення (поняття, судження).

Слова «мова» і «мовлення» багатозначні, іноді вони ототожнюються, та за уявленнями сучасної лінгвістики, мова дуже пов'язана з мовленням, але не ототожнюється з ним. Мова є системою знаків, об'єктивним, історично сформованим явищем духовного життя суспільства. Мовні одиниці (знаки) поєднуються в підсистеми і формують рівні мови: синтаксичний, морфологічний, лексичний,морфемний,фонемний. Мова служить засобом спілкування, пізнання, збереження і передачі національної самосвідомості, традицій культури й історії народу. Мова виявляє себе тільки у мовленні і тільки через нього виконує своє комунікативне призначення. Мовлення визначається як форма існування мови, її втілення, реалізація.

Дослідники виокремлюють таке поняття як мовленнєва діяльність, яка тісно пов’язана з мовою. Зазначимо, що психолог Л. С. Виготський характеризував мовленнєву діяльність як процес матеріалізації думки, тобто перетворення її у слово. Мовленнєва діяльність складається з мовленнєвих дій (актів), що являють собою підготовку і реалізацію висловлення, цілком, незалежно від його обсягу. У лінгвістиці найбільш відома схема мовленнєвого акту, запропонована Якобсоном. Вона включає наступні основні компоненти: хто говорить (адресант), хто слухає (адресат), контекст, передана інформація (повідомлення).

 

Графічно ситуацію спілкування можна представити так:

 

	КОНТЕКСТ

 

 

Теорія мовленнєвої діяльності враховує перш за все, що комунікація - це не передача інформації, а обмін нею між співрозмовниками. Вони по черзі міняються ролями («я» - комунікатор, «ти» - перципіент), висловлюючись про спільний предмет розмови. Акт мовленнєвої взаємодії, з цього погляду, виглядає у такий спосіб:

 

 

	Я (ти)			Ти (я)

 

 

В мовленнєвій діяльності велику роль відіграє культура мовленнєвої діяльності, як культура володіння словом, обмін повідомленнями з найвищою ефективністю; це система знань, умінь і навичок для осмислення ситуацій, породження і сприйняття висловлення. Показниками культури мовленнєвої діяльності є правильна чітка вимова (чи написання), комунікативна доцільність мови (її точність, виразність), структурно - логічна побудова текстів, використання невербальних засобів, об'єктивне розуміння з боку слухача, читача.

Таким чином, мова є системою звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Дослідники не мають єдиної думки щодо функцій, які виконує мова. Найбільш поширеними є виокремлення чотирьох функцій мови: інформаційна, комунікативна, емотивна та когнітивна.

Щодо інформаційної функції, то її суть полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей. Друга функція – комунікативна, реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості. Емотивна функція, яка виступає третім різновидом функції, охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо. І остання, когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін. В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної, функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується.

 

 

3. Поняття двомовності в наукових дослідженнях та літературі

Реальна соціально-мовна ситуація, сутність якої полягає в співіснування, взаємодії та розвиткові двох мов у межах певного мовного колективу в сучасному світі отримала назву білінгвізм або двомовність. Зазначимо, що дане поняття має латинські корені і походить від поняття bilingual, що трактується як «подвійна мова», в ХХІ столітті білінгвізм визначається як володіння кількома мовами. Людей, які мають здатність оперувати кількома мовами називають білінгвами, хоча можна зустріти й інші назви, які означають оперування кількома мовами – полілінгвізм чи мультилінгвізм. Людина, яка здатна вільно оперувати різними мовами в конкретних мовних ситуаціях, за дослідженнями психологів, все-одно має одну домінантну мову, яка переважає і відіграє значно більшу роль в житті. Такий дослідник як В.П. Бєлянін розрізняв два види білінгвізму – побутовий або природній та навчальний або штучний. По суті, природній білінгвізм з’являється відповідно до мовного оточення людини, а от штучний з’являється лише при вивченні мови, тобто необхідно прикладати певні вольові зусилля. При природному білінгвізмі усвідомлення мовної специфіки людиною може не відбуватися. Необхідно відмітити, що згідно з віковими періодами білінгвізм поділяється на ранній та пізній. Щодо раннього білінгвізму, то він зумовлений життєдіяльність людини в двомовному соціо-культурному середовищі, а от пізній білінгвізм характеризується освоєнням іншої мови пізніше, після освоєння рідної мови.

Білінгвізм або двомовність також має поділ на окремі види – рецептивний, репродуктивний та продуктивний, які виокремлюються на підставі ступеня володіння мовами та кількостями мовленнєвих дій. Рецептивний білінгвізм характеризується лише сприйманням індивідом іноземної мови, тобто людина лише приблизно розуміє її. Репродуктивний білінгвізм визначають як відтворювальний, тому що індивід не лише сприймає та переказує іноземну мову, але може відтворювати почуте чи прочитане. Останній, продуктивний вид є найбільш оптимальним та ефективний, індивід не лише сприймає та відтворює реальність, але і продукує нові ідеї, цей вид білінгвізму частіш за все назувають породжуючим.

Двомовна взаємодія має дуальний характер: з одного боку, це є взаємодія розвитку та функціонування двох мов у процесі реалізації суспільно-комунікативних потреб, з іншого – взаємодія структур мов, що контактують у межах колективу носіїв двох систем комунікації. Найбільш широко наслідки структурно-функціональної взаємодії різноманітних мов відбиваються в усному мовленні, адже сам процес білінгвістичної взаємодії залежить від характеристик суб’єкта двомовності.

Дослідження сутності та джерел походження білінгвізму в сучасному світі лежать на стиках різноманітних дисциплін, починаючи соціологією, філософією, лінгвістикою і закінчуючи політологією, правом, тобто можна сказати, що дослідження двомовності має міждисциплінарний характер. Більшість вчених визначають, що такі поняття як «іноземна» та «друга» мова мають не тотожний характер, іноземна мова є мовою яка вивчається з певною ціллю (наприклад, коли людина має за мету вступити в університет за кордоном чи прагне виїхати туди на постійне місце проживання), а друга мова пов’язана з природними ситуаціями спілкування з носіями мови без цілеспрямованого вивчення. Вважається, що в ситуації навчання і в емоційних ситуаціях білінгв застосовує різні мови. В дослідженні природи двомовності Горєлов І. Н. виокремлював два аспекти: аспект роздільності та суміжності. Щодо аспекту роздільності, то він передбачає що у двомовної людини є дві окремі системи асоціацій і ці системи утворюють дві автономні сфери мислення. Щодо іншого аспекту – суміжності, то необхідно зазначити, що він передбачає існування єдиної концептуальної бази для двох мов, тобто вони не є автономними.

Білінгвізм (двомовність) – специфічний стан суспільного життя, при якому спостерігається і є визнаним факт функціонування й співіснування двох мов у межах однієї держави. Джерелом білінгвізму, як правило, виступає етнічна неоднорідність самого суспільства, наприклад, існування в одній державі двох етносів, що користуються різними мовами. Через те, що в сучасному світі практично немає етнічно „чистих” держав, білінгвізм як явище отримав велике поширення.

Білінгвізм відображає ситуацію, коли відразу дві мови визнані державою, внаслідок юридично закріплених норм або законів, на рівні офіційних і з рівноправним статусом для кожної з цих мов. Серед типових прикладів країн з офіційним білінгвізмом: Канада, Бельгія, Фінляндія, Казахстан та інші.

Інтеграційні процеси сприяють перетворенню Європи в багатомовний простір, в якому всі національні мови мають рівні права. Адже з відкриттям кордонів між країнами Європи посилюється мобільність людей, установлюються та виходять на новий рівень підтримувані раніше контакти як усередині країни, так і із зарубіжними друзями та партнерами. Ці процеси значно посилюють мотивованість європейців до опанування іноземних мов.

Сьогодні двомовне навчання визнано багатьма вченими Європи однією з можливостей найбільш ефективного опанування іноземних мов і водночас є суттєвою складовою полі культурної освіти. Значний вплив на розвиток двомовної освіти в Європі здійснює політика Європейського Союзу – відмова від пріоритету якоїсь із мов та орієнтація на рівноправне використання мов-партнерів.

Як науковий термін «білінгвізм» визначається як співіснування двох мов і в науковій літературі розглядається з двох позицій: як соціальне явище та як індивідуальна характеристика особистості. Зазначимо, що з точки зору білінгвізму, як соціального явища він є специфічним станом суспільного життя, за якого спостерігається і визнається факт функціонування, співіснування двох мов у межах однієї держави. Також вирізняють офіційний білінгвізм, це є термін, що відображає ситуацію, коли відразу дві мови визнані державою на рівні офіційних внаслідок юридично закріплених норм або законів.

Для України цінним є досвід європейських країн, де розвиток двомовної освіти пов’язаний не стільки з внутрішніми процесами, скільки із загальною тенденцією до інтеграції, прагненням до діалогу та між культурної комунікації.

Таким чином, джерелом білінгвізму, як правило, виступає етнічна неоднорідність самого суспільства. Через те що в сучасному світі практично немає етнічно «чистих» держав, білінгвізм як явище отримало значного поширення. Білінгвізм відображає ситуацію, коли відразу дві мови визнані державою, внаслідок юридичне закріплених норм або законів, на рівні офіційних і з рівноправним статусом для кожної з цих мов. одним із найоптимальніших підходів дослідження особливостей оволодіння іноземною мовою вважається комплексний підхід до вивчення продуктивного білінгвізму, що враховує позитивні досягнення всіх проаналізованих вище підходів і зіставляється з усіма мовленнєво-мисленнєвими механізмами й етапами породження мовленнєвої діяльності людини.

 

4. Трактування білінгвізму Олександром Потебнею в творі «Мова і народність»

О. Потебня в своїй дуже відомій роботі «Мова і народність» піднімав проблематику мови та двомовності та розкривав їх сутності. Потебня писав, що мова є праобразом творчої діяльності індивіда, саме мистецтво за своєю структурою досить схоже на слово, адже воно приховує в собі таємницю творів мистецтва. Мистецтво, як і слово виникає для розвитку та створення нової думки, а не для інтерпретації та вираження вже сформованої. Досить чітко прослідковується тенденція розділення О. Потебнею мови на два типи: мова поезії, яка є мовою духу індивіда, суспільства, народності та мови науки, яка є певним результатом аналізу фактів реальності. Потебня вважав, що саме мистецтво є мовою художника, але цією мовою неможливо передати свою думку іншій людині, можна лише пробудити в ньому продукування своїх ідей та уявлень, свого трактування цього твору. Саме через специфіку народної мови визначається внутрішня форма кожного слова, адже різні мови мають притаманний лише їм погляд на реальність чи неповторну перспективу бачення. Тобто, кожна мова формує певний «проміжний світ» і загодовує в його структурах особливий національний менталітет. Окрім внутрішньої форми слова, проблема двомовності О. Потебні пов’язана з розумінням та осмисленням внутрішньої суперечності між абстрактним значенням слова та чуттєвим образом, що визначає конструювання та еволюцію мисленнєвої діяльності. Внутрішня форма або чуттєвий образ є ближчим значенням слова, яке виникає в свідомості мовця і сприймається слухачем, якщо вони належать до певного народу. Саме на цьому принципі заснована специфіка міфологічного світогляду, де немає розчленування таких мовних аспектів як понятійного та образного. Окремого розгляду варте поняття вигуку в О. Потебні, адже весь зміст вигуку становить почуття і вигук не відтворюється так, як думка. Особливістю вигуку є те, що він сам по собі не зрозумілий, тому він є непомітним для свідомості суб’єкту, тобто він немає того значення, яке має слово чи речення. У вигуку людина, яка спостерігає бачить лише знаки станів душі іншого, які є беззмістовними, тоді як в слові ми маємо справу з готовою думкою, яка наповнена сенсом. Вигуки О. Потебня розділяє на ті, що виражають лише почуття, а також такі, що втратили своє вигукове спрямування. Прикладом першого типу вигуку може бути відчуття болі фізичної чи втіхи, а другого – відчуття слухові чи зорові. Вчений вважав, що вирішальним фактором створення мови як виразника думки є почуття людини, зумовлені враженнями від об’єктивного світу.

Щодо білінгвізму, то Потебня писав, що рання двомовність дитини може суттєво гальмувати загальний розвиток дитини, заважати здобуттю освіти, адже незрозумілі і чужі поняття не дають додаткового знання, а лише плутають дитину. Чужа мова засвоюється дітьми на рівні звуків, а не думок, вона не хвилює душу і не змушує задумуватись. О. Потебня вважає, що іншу мову, яка не є рідною, необхідно вивчати, але лише якщо це підкріплено життєвою необхідністю. Якщо індивід вважає, що її рідної мови просто недостатньо для успішної комунікації в сфері роботи чи навчання, тоді вона вивчає іншу мову виключно з мотивів кращого розуміння оточуючих. Таке знання та вивчення чужої мови природно гармонізує та взаємодіє з рідною мовою не вимагаючи її забуття і виключення з власного життя. В людині різні мови можуть по-різному співіснувати, слугувати різним цілям, втілювати різний зміст в діяльність. Потебня підкреслює, що людина, яка висловлює свої думки на двох мовах, при переході від однієї мови до іншої разом з тим змінює характер та напрям руху своєї думки. Взагалі, мови слугують для виразу, позначення думки, вони є засобами створення думки. Різноманітні мови різняться не лише по степені своєї зручності для думки. Мова не є лише системою прийомів пізнання, які є відомими, тобто мова є шляхом усвідомлення естетичних і моральних ідеалів.

Теорія свідомого винаходу мови, за О. Потебнею передбачає те, що природа і форми людського життя можуть набути усіх видів, які спадуть на думку людській сваволі. Розкриваючи значення слова в житті людини, Потебня стверджує, що слово виокремило людину з тваринного світу, завдяки слову можливий обмін думками. Очевидно, що людина у ті часи, коли вона мало чим відрізнялася від тварини, не могла бути винахідником слова, яке ставить її вище інших тварини, а тому можна гадати що слово природжене людині, але не так, бо необхідним і природженим у людини може бути визнана тільки думка, а не зв’язок її з звуком. Саме звук є засобом вираження думки, який є дуже важливим.

Думка про божественний початок мови, в якій Потебня вбачає здоровий глузд з тієї точки зору, що в мові є багато сторін, які не доступні людській свідомості, і що свідомо спрямовані сили людини мізерні порівняно з завданнями, які розв’язує мова, уявляється досить спрощеним підходом до питання про походження мови й несумісна з теорією навмисного винаходу. Хоча роль Бога у створенні мови є слабкою в порівнянні з роллю людини.

По суті, питання багатомовності є питанням гігієни думки і вона, на погляд Потебні, мусить колись дочекатися наукового пояснення. На думку вченого, колись психологія доживе до кращих часів, і в ній буде окремий розділ про недуги думки в дитячому і зрілому віці як наслідок багатомовності. У зв’язку з цим, Потебня спирається також на визначеній ролі матері при підготовці людини для подальшого життя. Подібно як музична освіта, так й розумовий розвиток дитини повинен відбуватися за допомогою одного інструмента, а саме материнської мови. Обов’язком матері є розмовляти рідною мовою з дитиною і таким способом давати їй нагоду багато розповідати і розмовляти.

Таким чином, в шкідливому впливі багатомовності на розвиток малих дітей Потебня не сумнівається, але сам не обговорює цього складного питання. За те докладніше розглядає шкідливі наслідки чужомовної школи для розвитку розумових здібності школярів і цілої нації, маючи на увазі перш за все найбільші для нього болючі відносини на українських землях. Чужомовна школа веде в кінці до розриву між простим народом і освіченими верствами і так приготовляє смерть нації.

 

Висновки

Мова в історичній ретроспективі завжди відігравала велике значення в розвитку суспільства, саме вона надавала сил на боротьбу з ворогами і примиряла ворогів. В сучасному світі мова відіграє не менш важливу роль та диференціація її призводить до появи нового поняття білінгвізму, яке має дуальне значення на розвиток індивіда та суспільства в цілому.

Зазначимо, що мова є системою звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова - це найважливіший засіб спіслкування і пізнання. Щодо поняття білінгвізму, то воно виникло від слова bilingual, що трактується як «подвійна мова», в ХХІ столітті білінгвізм визначається як володіння кількома мовами. Людей, які мають здатність оперувати кількома мовами називають білінгвами, хоча можна зустріти й інші назви, які означають оперування кількома мовами – полілінгвізм чи мультилінгвізм. Багато вчених зазначають, що білінгвізм в сучасному світі є досить розповсюдженим і необхідним поняттям для кращої соціалізації індивідів та для кращої їх комунікації з іншими людьми. Дехто з вчених притримуються думки, що людина не повинна бути білінгвом, тому що уповільнюється її розвиток. Наприклад, О. Потебеня вважав, що застосування білінгвізму на початкових етапах розвитку дитини є небезпечним, тому що дитина повністю не засвоює ні одну з мов, знижується її освіченість та стримується повноцінний розвиток. Та Потебеня зазначає, що позитивний ефект білінгвізм має тоді, коли людина вивчила і знає свою рідну мову, а іншу мову вивчає з метою практичного використання в роботі, навчанні чи для кращої комунікації з іншими людьми.

Таким чином, на даний момент найактуальнішим є те, що необхідно досліджувати мову її розвиток та функціонування і ніколи не зупинятися у її вивченні.

 

Список використаної літератури:

1. Буева Л. П. «Человек, деятельность, общение». — М.: Мысль, 2003. — 216с.

2. Загнітко А. П., Домрачева І. Р. «Основи мовленнєвої діяльності». Навч.п. для студентів — Д., Український культурологічний центр, 2001. — 196 с.

3. Засєкін С. В. «Психолінгвістичні аспекти перекладу». —Луцьк: ВІЕМ, 2006. — 206 с.

4. Кацнельсон С. Д. «Типология языка и речевое мышление» Л., 2002 – 150 с.

5. Кошуба М. «Проблема двомовності у трактуванні О. Потебні» - «Науковий вісник» Вип. 2, 2008 рік

6. Потебня А. «Мысль и народность»

7. Соссюр Ф. де. «Курс загальної лінгвістики». — К., 1998.