Основні види соціально-комунікаційних служб, систем та інститутів, їх функції.

Соціальні інститути багатогранні та різноманітні. Мож­на виділити різні критерії їх класифікації. Зупинимося на двох — предметному (змістовному) і формалізованому. На підставі предметного критерію, тобто характеру змістовних завдань, які виконують інститути, виділяють:

політичні інститути (держава, партія, армія);

економічні інститути (розподіл праці, власність, подат­ки і т. ін.);

інститути спорідненості (шлюбу, сім’ї);

інститути, що діють у духовній сфері (освіта, культура, масові комунікації та ін.).

Соціальні інститути, постійно розвиваючись, змінюють свої форми. Джерелами розвитку виступають ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні) фактори. Зміна соціаль­них інститутів під впливом культурних підсистем, зумовлена найімовірніше накопиченням людством нових знань. Крім того, на еволюцію соціальних інститутів значною мірою впливають зміни у ціннісних орієнтаціях, особливо критерії оцінки об’єктивної реальності, які формують «світогляд» кон­кретної культурної спільноти. Великий вплив на соціальний інститут може справити особистість. Дії особистостей часто змінюють не тільки фун­кціонування окремих соціальних інститутів, а й цілих су­спільств (наприклад, Лютер, Петро I, Ленін). У той же час самі соціальні інститути відіграють важливу роль у формуванні світосприйняття та світогляду індивідів (наприклад, інститут сім’ї, освіти). Соціальні інститути зазнають ендогенних змін взагалі че­рез те, що той чи інший інститут перестає ефективно викону­вати свої функції, не досягає мети, яка стоїть перед ним, не реалізовує потреб та інтересів якихось соціальних груп. Нада­ти нового імпульсу роботі соціального інституту можна шля­хом його реорганізації, поглибленої спеціалізації, тобто ство­ривши нові, значно диференційовані структури, які діяти­муть на основі інших норм та приписів.

Історія розвитку соціальних інститутів — це, по суті, по­ступове перетворення інститутів традиційного типу на сучасний інститут (наприклад, інститут сім’ї, права, церкви). Чим відрізняються сучасні інститути від традиційних? Останні, як правило, характеризуються суворо встановленими ритуа­лами, століттями освяченими звичаями, а також споріднени­ми зв’язками та відносинами. Це ясно видно на рівні родових відносин. Рід та багатосі­мейна община були провідними інститутами первісного су­спільства. Вже тоді з’явилися інститути, які регулювали від­носини між родами, багатосімейними общинами і які пере­бували немов би над цими історично першими соціальними осередками. Перш за все це інститут обміну виробленими продуктами, тобто інститут економічних зв’язків. Далі фор­мувалися і політичні інститути, які в плані функціонування мали конкретні цілі. Розвиваючись, інститути дедалі більше спеціалізувалися за функціями; залежно від важливості функцій деякі з них посідали в системі соціальних інститутів провідне становище. В житті суспільства в міру його розвитку лідирували ті чи ін­ші соціальні інститути (вожді племен, рада старійшин, цер­ква, держава та ін.). У новому та новітньому часі як провідні виступають інститути держави, науки, освіти та ін., які часто вже не залежать від систем и моральних принципів та норм, що певною мірою призводить до відчуження особистості. Так, на думку американських соціологів, процес інтенсив­ної індустріалізації суспільства, який почався у США в 30-х роках, призвів до значного загострення соціальної стратифі­кації, яка взяла на себе ряд соціальних функцій, що їх тради­ційно виконувала сім’я. «У процесі поглиблення соціальних функцій, які виконує інститут сім’ї — писали Чепл і Кун, — деякі другорядні групи (наприклад, профспілки) досягли та­кого рівня взаємодії, яка дорівнює взаємодії первинних груп або навіть переважає їх». Як стверджують Парсонс, Бейлз та Шілз, у розвинутіших суспільствах не структури спорідненості, а соціальні інститу­ти, такі як держава, церква, бізнес, університети та професій­ні організації, відіграють визначну роль. Процес, внаслідок якого неспоріднені інститути починають відігравати первісну роль у соціальній структурі, призводить до втрати функцій деякими або навіть усіма інститутами спорідненості.

Такі погляди складалися в США в 50-ті роки, коли інститу­ти державно-монополістичного капіталу ставили собі за мету тотальний контроль над усіма суспільними процесами. Цю тенденцію відзначав ще в XIX ст. Г. Спенсер. Проаналізував­ши регулятивну роль суспільства, тобто інститут влади, він привернув увагу до механізму соціального контролю. Полі­тичне правління Г. Спенсер розглядав як один із видів цього контролю. Він стверджував, що весь соціальний контроль тримається врешті-решт на «жаху перед живими і перед мертвими». Жах перед живими підтримує держава, а жах пе­ред мертвими — церква. Ці два інститути, на його думку, ви­никли і поступово розвивалися з «ембріональних» форм, які з’явилися ще за родового ладу, у первісному суспільстві.

Г. Спенсер вважає, що соціальний контроль за повсякден­ною поведінкою людей здійснюють «церемоніальні» інститу­ти, які давніші за церкву і державу, а діють значно ефективні­ше. Церемонії регулюють спілкування, символізують «ста­тус» і «ранг» суб’єктів, які вступають у відносини, підтриму­ють «відчуття субординації».

Соціальний інститут утворюється на основі соціальних зв’язків взаємодії і відносин конкретних суб’єктів (індивідів, груп). Соціальний інститут має надіндивідуальний характер, володіє власною, новою системою якостей та своєю логікою розвитку. Соціальні інститути — це організовані соціальні системи, які виконують певні функції, зі стійкою структурою, інтегрованими елементами. Вони включають систему цінностей, норм, ідеалів, зразків діяльності і поведінки всіх суб’єктів соціокультурного проце­су. Для функціонування соціального інституту недостатньо мати в його структурі повний набір соціокультурних елемен­тів. Важливо, щоб вони стали частиною внутрішнього світу особистості, переросли в соціальні ролі і статуси. Процес формування ціннісних орієнтацій особистості, її очікувань — вагомий компонент інституціоналізації. Кожний інститут виконує свою характерну для нього со­ціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій скла­дається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як окремих видів соціальної системи. До них можна віднести такі функції. Функція закріплення та відтворення суспільних відно­син. Кожний інститут володіє системою правил та норм, у межах яких має відбуватися діяльність кожного члена інсти­туту. Тим самим інститут забезпечує стійкість соціальної структури суспільства.

Регулятивна функція полягає в тому, що функціону­вання соціальних інститутів забезпечує регулювання взаємо­відносин між членами суспільства шляхом вироблення шаб­лонів поведінки. Яким би видом діяльності не займався інди­від, він завжди має справу з інститутом, який регламентує йо­го поведінку в цій галузі. Таке регулювання необхідне для спільної діяльності людей. Інтегративна функція. Ця функція містить процеси згуртування, взаємозалежності та взаємовідповідальності членів соціальних груп, які відбуваються під впливом інституціоналізованих норм, правил, санкцій та систем ролей. Будь-яка інтеграція в інституті складається з таких елемен­тів: консолідація (поєднання зусиль); мобілізація (коли кож­ний учасник групи вносить свої ресурси в досягнення мети; комфортність особистих цілей індивідів стосовно цілей ін­ших індивідів чи цілей групи в цілому. Інтегративні процеси, що відбуваються за допомогою інститутів, необхідні для ко­ординації діяльності людей, створення організацій. Транслююча функція. Кожний соціальний інститут пе­редає соціальний досвід, кожне нове покоління соціалізуєть­ся щодо цінностей норм та ролей конкретного соціального інституту (наприклад, сім’я, що виховує дитину, прагне орі­єнтувати її на ті цінності сімейного життя, яких дотримують­ся її батьки). Комунікативна функція. Інформація, що створена в інституті, має поширюватися як всередині інституту з метою управління та контролю за додержанням норм, так і у взає­модії з інститутами. Комунікативні можливості інститутів різні: одні спеціально призначені для передачі інформації (засоби масової інформації), інші мають досить обмежені можливості для цього; одні активно сприймають інформацію (наукові інститути), інші — пасивно (видавництво). Виконуючи свої функції, соціальні інститути стимулюють дії суб’єктів згідно зі стандартами поведінки і стримують девіантну поведінку, тобто контролюють поведінку суб’єктів. Кожний інститут виконує свою соціальну функцію. Їх сукуп­ність становить загальні соціальні організації інститутів як елементів, видів тих чи інших соціальних систем. Існує кілька основних соціальних інститутів. Це інститут сім’ї, який виконує важливу функцію відтворення членів су­спільства, інститути охорони здоров’я, соціального захисту. В державі, де діють і інші інститути (наприклад, освіти), реа­лізується важлива функція соціалізації.

Держава серед інших виконує виробничу і розподільну функції. Вони забезпечуються економічними, соціальними, політичними інститутами. Велика роль тут належить інсти­тутам управління і контролю, тобто органам влади. Ці фун­кції реалізують органи управління і контролю, спираючись на систему соціальних норм. Функціональні якості різних соціальних інститутів відріз­няються одна від одної. Наприклад, власність, обмін, банки, господарські об’єднання перебувають у віданні інституту економіки. Але сказати, що цей інститут та інші (наприклад, політичні, соціальні) відокремлює Велика китайська стіна, було б помилково. В реальному житті їх функції взаємоді­ють так тісно, що провести будь-яку грань між ними дуже важко. Політичні інститути — держава, партії, профспілки та інші суспільні організації — займаються питаннями ви­робництва, обміну, соціального захисту і санкцій. Крім того, вони регулюють виробництво та збереження моральних, правових, ідеологічних цінностей, підтримують соціально-класові структури. Свої специфічні функціональні якості мають соціально-культурні та виховні інститути. По-перше, вони допомагають вирішувати проблеми соціалізації суб’єктів, індивідів через засвоєння закріплених у свідомості, у нормах права стійких соціокультурних стандартів поведінки. Такі стандарти під­тримуються і регулюються силою суспільної думки або силою закону. Обов’язковість виконання норм забезпечуєть­ся примусово силою відповідних органів, системою інститу­тів держави, що мають особливі повноваження. Існують ще специфічні функції соціальних інститутів, які називають церемоніально символічними. Вони регулюють акти групової, міжгрупової, індивідуальної поведінки, визна­чають порядок у діяльності суб’єктів. Чим стабільніше, впорядкованіше функціонують усі соці­альні інститути, тим міцніше суспільство, динамічніше його розвиток. Але процеси, що відбуваються в суспільстві, постій­но змінюють потреби різних суб’єктів (людей, груп, класів), тому змінюється характер взаємодії соціальних інститутів у соціальному середовищі. Порушення нормативної взаємодії з соціальним середови­щем називається дисфункцією соціального інституту. Як за­значалось раніше, основою формування та функціонування конкретного соціального інституту є задоволення тієї чи іншої соціальної потреби. В умовах інтенсивного перебігу суспіль­них процесів, соціальних трансформацій може виникнути ситуація, коли суспільні потреби, що змінилися, не мають адекватного відображення у структурі та функціях відповід­них соціальних інститутів. У результаті їх діяльності може ви­никнути дисфункція. З точки зору змісту дисфункція виявля­ється у нечіткості цілей діяльності інституту, невизначеності функцій, у спаді його соціального престижу, авторитету, від­родження деяких його функцій у «символічну», ритуальну ді­яльність, тобто діяльність, яка не спрямована на досягнення раціональної мети. Такий інститут починає переборювати труднощі: нестачу матеріальних засобів, підготовлених кадрів, наростання орга­нізаційних незгод. Все це — зовнішні, формально-організа­ційні вияви дисфункції, а не змістовні, про які йшлося вище.

У такій ситуації втрачається основна якість соціального інс­титуту — деперсоналізація. Принцип деперсоналізації поля­гає в тому, що функціонування соціального інституту, який за­довольняє соціальні потреби, в основному не залежить від ін­дивіда, від його схильностей, настанов, ціннісних орієнтацій та інших суб’єктивних характеристик. Оптимальна діяльність соціального інституту досягається через об’єктивно діючий механізм, що забезпечує розподіл соціальних ролей (коли ко­жен суб’єкт знає свій маневр), тим самим забезпечується ви­конання завдань інституту. Дисфункція у функціонуванні інс­титуту змушує спрямовувати його діяльність на реалізацію ін­тересів окремих осіб залежно від їх персональних якостей. Виявленням дисфункції соціального інституту є персоналізація його діяльності. Соціальний інститут, як відомо, функціонує за своїм об’єктивно діючим механізмом, де кож­на людина відповідно до норм і зразків поведінки, свого ста­тусу має певну роль. Персоналізація соціального інституту означає, що він перестає діяти згідно з об’єктивними потре­бами та об’єктивно встановленими цілями, змінюючи свої функції залежно від інтересів окремих осіб, їх персональних якостей і властивостей. Незадоволена суспільна потреба може спричинити сти­хійне виникнення нормативно неврегульованих видів діяль­ності, які намагатимуться заповнити дисфункцію інституту шляхом порушення існуючих норм і правил. У своїх крайніх формах активність такого роду може ви­ражатися у протиправній діяльності. Так, дисфункція дея­ких економічих інститутів зумовлює існування так званої ті­ньової економіки, що відображається у суб’єктивних харак­теристиках. Прикладом дисфункції є незареєстрованість злочинів у системі МВС. Для вирішення головного завдання МВС — бо­ротьби зі злочинністю — повна та своєчасна реєстрація всіх виявлених злочинів є вкрай необхідною. Але вона заважає особистому внутрішньому завданню міністерства — показати високу ефективність своєї роботи. Так загальна мета поступа­ється перед особистою. Функції та дисфункції бувають явні, якщо вони офіційно заявлені, усіма усвідомлюються та очевидні, і латентні, як­що вони не заявляються, приховані. Функція може бути яв­ною для одних членів суспільства і латентною для інших. Те саме стосується і дисфункції. Так, для одних важливо здобути у вищому навчальному закладі фундаментальні знання, стати фахівцем, для інших — ухилитися від служби в армії.