Географія політичної боротьби

(електоральна географія)

Центральним питанням в країнознавчому політико-географічному дослід­женні є географія політичних сил. Серед політичних сил найважливіше місце, як правило, займають політичні партії. Внаслідок цього саме географія впливу політичних партій значною мірою відбиває територіальну розстановку всіх політичних сил.

Фокусом політичного життя є вибори. Статистика виборів по своїй важливості та об’єктивності дорівнює даним перепису населення. Адже саме результати виборів характеризують вплив всіх легальних партій, відповідно, їх силу. Таким чином, для політичної географії матеріали виборів є незамінними, тому що дають масові, легко порівнювані на різні проміжки часу дані по дрібним територіальним одиницям, до того ж ці дані легко картографуються.

Сукупність громадян, яким надано право брати участь у виборах, прийнято називати електоратом. Відповідно, географію політичної боротьби і виборів часто називають електоральною географією.

Електоральна географія – це складова частина політичної географії, що вивчає територіальні особливості поведінки населення в зв’язку з виборами до органів державної влади і місцевого самоврядування.

Отже, предметом дослідження електоральної географії стає електоральна поведінка, що розуміється як своєрідна реакція населення на стан і зміни соціально-економічного середовища проживання. Проявляється електоральна поведінка через виборчу активність, характер політичних симпатій, а також стабільність електоральних переваг.

Географічний аналіз електоральної поведінки дає змогу оцінити територіальні відмінності в поглядах населення на принципові проблеми суспільно-полі­тичного та господарського розвитку держави, напрямки і динаміку відповідних змін, на важливі питання її внутрішньої та зовнішньої політики тощо.

До завдань електоральної географії відноситься:

· аналіз територіальних відмінностей участі населення у виборах, виявлення регіонів з найвищими показниками політичної активності та регіонів з високим рівнем політичного абсентеїзму;

· дослідження просторової мінливості політичних уподобань виборців;

· моделювання електорального простору на основі даних про подібність (або відмінності) територіального розподілу підтримки того чи іншого політичного угруповання;

· виявлення ступеню й динаміки політичної поляризації територій;

· пошук провідних чинників (соціальних, економічних, культурно-історичних тощо), які формують територіальні відмінності в результатах голосування;

· визначення соціально-культурної бази відповідних політичних угруповань;

· аналіз часової варіації електоральної поведінки, визначення міри стійкості територіальної диференціації електоральних уподобань в часі та в залежності від типу виборів;

· прогнозування електоральної поведінки виборців та електорально-геогра­фічне районування.

Звичайно, політико-географ повинен користуватися окрім виборчої статистики також і статистикою трудових конфліктів, оперувати результатами соціологічних опитувань, даними партій, профспілок, інших громадських організацій, матеріалами преси тощо. Хоча слід одразу зазначити суттєву ангажованість і суб’єктивність цієї інформації.

При цьому слід визнати, що і політичний результат виборів (навіть найбільш демократичних) далеко не завжди відповідає справжнім інтересам населення. Чому так відбувається?

Волевиявлення виборців часто спотворюється механізмом виборчої системи, а також в ході парламентської «політичної гри» – в результаті блокування партій, формування коаліцій та інших подібних дій. Ось чому методологічно невірно обмежувати дослідження територіальної розстановки політичних сил в країні тільки вивченням виборчої статистики.

Гасло «одна людина – один голос» досить давно реалізовано практично в усіх країнах світу (різноманітні обмеження – статеві, расові, вікові, майнові та інші – поступово відпали. Але, наприклад, у 8 штатах США не мають права голосу люди, що хоч раз були засуджені). При цьому гасло «кожному голосу – однакову вагу» навіть формально реалізованим бути не може.

Частина голосів завжди «пропадає» (якщо партія не набрала потрібних 3% або 7%, зазначених в законодавстві конкретної країни як «прохідний бар’єр»). Інші ж («враховані») голоси по-різному впливають на формування коаліцій та виконавчих органів влади (приклади «зелених» у ФРН або свого часу СДПУ(о) в Україні). Інколи реальна політична вага деяких партій набагато більша, ніж їх вплив на народні маси. Внаслідок цього певні територіальні або соціальні групи виборців, що проголосували за таку «малу» партію, опиняються у привілейованому положенні по відношенню до інших виборців, маючи можливість більш ефективно реалізувати свої політичні інтереси.