Зворотній зв’язок» в електоральній географії

Користуючись результатами електорально-географічних досліджень партії планують заходи збільшення свого впливу серед певної соціальної або територіальної групи виборців. Спроби такого впливу можуть бути довго- чи короткотерміновими.

До перших відносяться спроби зміни виборчих законів, Конституції, цілеспрямований перерозподіл виборців між округами. Але такі плани важко здійснювати (потрібна так звана «конституційна більшість» – це дві третини місць в парламенті або голосів на референдумі).

Частіше практикуються заходи короткотермінової дії (включно й з «бруд­ними технологіями»):

1. Раціональний розподіл коштів на виборчу кампанію, партійну пропаганду та інше. Найбільша увага приділяється тим районам, які партія реально може «перехопити» у конкурентів або тим, де її перемога була «непевною» (так звані «маргінальні райони»). Значно менша увага приділяється як «надійним», так і «безнадійним» округам.

2. «Купівля» голосів шляхом розподілу субвенцій місцевим бюджетам, державних капіталовкладень, підрядів, замовлень, будівництва об’єктів інфраструктури, в яких зацікавлені мешканці районів.

3. Маніпулювання межами виборчих округів – «виборна інженерія» або «джеррімендерінг» (сумнозвісний губернатор штату Массачусетс у США Елбрідж Джеррі, намагаючись гарантувати собі перемогу на виборах 1812 року, створив округи примхливої форми, один з яких нагадував саламандру. Звідси й пішов термін, який є гібридом прізвища губернатора та назви виду ящірки).

«Виборна інженерія»

Для розуміння механізму спотворення волевиявлення виборців певною виборчою системою, треба розглянути основні види цих систем. Визначальними ознаками при проведенні такої типізації є:

· число голосів у кожного виборця;

· спосіб територіального групування виборців;

· число представників, що обираються від кожного округу.

У відповідності до поєднання названих ознак виділяють 3 типи виборчих систем: 1) мажоритарні, 2) пропорційні, 3) змішані (або пропорційно-ма­жоритарні). Кожна з цих систем має свої переваги та недоліки (і це при тому, що світовий досвід їх функціонування та реформування нараховує вже не одну сотню років).

Мажоритарні системи

Ці системи найбільшою мірою відповідають конституційним виборчим правам громадян (безпосередньо обирати та бути обраними), оскільки всі вони ґрунтуються на принципі проведення виборів на засадах загального, рівного і прямого виборчого права.

Найбільш поширений та найпростіший вид – одномандатна мажоритарна система відносної більшості. При цьому територія країни поділяється на виборчі округи, кожен з яких представляє в парламенті один депутат, який отримав відносну більшість (тобто хоча б на один голос більше, ніж конкурент). Всі голоси, отримані конкурентами переможця (а їх в сумі може бути значно більше, ніж у нього), неначебто «пропадають», вони не враховуються – діє принцип «переможець бере усе». Отже, кандидат в депутати при цій системі часто не має підтримки не тільки більшості виборців (через поширення абсентеїзму, тобто ігнорування виборів), але навіть більшості тих, хто прийняв участь у голосуванні, але все ж таки стає депутатом. Система відносної більшості забезпечує проведення виборів у один тур, отже не потребує додаткових витрат. Вона набула поширення у Великобританії, США та країнах «переселенського капіталізму» – Канаді, Новій Зеландії, Південно-Африканській Республіці.

Інший вид – одномандатна мажоритарна система абсолютної більшості. В цій системі часто доводиться проводити другий тур виборів, до якого потрапляють кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів поміж інших. Але якщо і у другому турі жоден з цих двох кандидатів не отримає необхідної підтримки (50% + 1 голос), то виборчу кампанію доведеться повторити заново, а округ певний час буде залишатися не представленим у парламенті чи іншому органі влади.

При багатомандатній мажоритарній системі кожен виборець має стільки голосів, скільки депутатів вимагається вибрати від даного округу (вибори у місцеві органи влади Великобританії, Нової Зеландії; в Україні – до конституційної реформи 2004 року).

Мажоритарна система із зваженим представництвом використовується на президентських виборах у США. Виборці обирають не безпосередньо президента, а колегію виборщиків від даного штату, чисельність яких пропорційна чисельності населення за результатами останнього перепису. При цьому всі виборщики зобов’язані голосувати за кандидата, що отримав просту більшість у даному штаті. Таким чином, перемога навіть із незначною перевагою у крупних за населенням штатах (Каліфорнія, Техас, Нью-Йорк, Іллінойс та інших) є більш важливою, ніж у малонаселених штатах. В історії США взагалі було 3 випадки, коли президентом країни ставав кандидат, який по числу голосів програвав супернику (!).

Преференціальна система – покращений різновид мажоритарної. Вона базується на тому, що виборець «ранжує» кандидатів. Якщо ніхто з них не набрав абсолютної більшості, то із списку виключається той кандидат, що мав найменше перших місць. Відповідно, його перші місця віддаються тим кандидатам, що йшли другими. Так процедура повторюється до тих пір, поки один з кандидатів не набере потрібну кількість голосів для перемоги (як «своїх», так і тих, що перейшли до нього від вибулих претендентів). Але головний недолік мажоритарної системи при цьому все ж таки зберігається: значна частина голосів «пропадає». Водночас зберігається і головна перевага – постійний зв’язок електорату з обраним депутатом, який добре знайомий з проблемами свого округу.

Пропорційні системи

Пропорційні системи характеризуються розподілом місць в парламенті чи місцевому органі самоврядування згідно з долею голосів, отриманих політичною партією у багатомандатних виборчих округах. При пропорційних системах політичні мотиви боротьби виборців більш вагомі, тому що вони голосують не за одного конкретного кандидата, а за список, запропонований партією. Інакше кажучи, обирається політична сила, яка найкраще представлятиме інтереси виборців. При цьому менше голосів «пропадає». А в деяких країнах (Італія, Бельгія, Данія, Люксембург) виборець сам вказує на одного або кількох кандидатів від партії, впливаючи таким чином і на формування партійного списку.

Виконавча влада має менше можливостей і ресурсів для тиску на «пропорційних» депутатів, адже останні можуть захистити себе за допомогою політичної партії (на відміну від позапартійних мажоритарників).

Пропорційні виборчі системи сприяють політичній структуризації суспільства, однак при цьому обмежують конституційні права громадян вільно обирати депутатів і бути обраними (позапартійні особи практично не мають шансів на висування та обрання). Іншим негативним наслідком пропорційної системи є збіднення «політичної палітри» через наявність значного «прохідного бар’єру»; неадекватність регіонального представництва у партійних списках; певний розрив зв’язків між виборцями та обраними депутатами (останні більше залежать від партійного керівництва), політичний вождізм тощо (з практики українських виборів можна навести приклади БЮТ – блоку Юлії Тимошенко та БПП – блоку Петра Порошенка). Виглядає так, що депутат мовби перестає бути «народним», а стає «партійним».

Змішані системи

У низці країн виборчі закони закріплюють такі системи, що поєднують принципи пропорційної і мажоритарної. Наприклад, у ФРН половина депутатів обирається за принципом одномандатної мажоритарної системи, інша половина – за пропорційною системою партійних списків. При цьому не враховуються голоси, подані за партії, які не подолали п’ятивідсотковий бар’єр. Загалом така змішана система є досить зручною для країн з двопалатними парламентами.

Хоча слід зазначити, що багато виборців при пропорційній або змішаній системі, вважаючи, що їх думки не будуть враховані при голосуванні за «малі» партії, одразу підтримують одну з «основних» партій. Отже, навіть ці виборчі системи певним чином спотворюють волевиявлення населення. При цьому все ж таки утвердилася думка, що загалом пропорційно-мажоритарна система є більш справедливою і демократичною, ніж інші.