Стабільність та піднесення (1264 – 1323 рр.)
У 1264 р. Данило Галицький помер у своїй столиці (м. Холм). Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність. Його брат Василько Романович князював на Волині. Сини Данила правили: Лев - у Галичині, Мстислав - у Теребовлі, Варно - у Холмі.
Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264 – 1301 рр.). У 1272 р. переніс свою столицю до Львова. Хоча він і був змушений визнати свою залежність від Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки йому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.
На рубежі XIII – XIV ст. син Лева Юрій І (1301 – 1308,(1315)) відновив єдність Галицько-Волинської держави (Українського королівства), утворив окрему Галицьку митрополію, установив дружні відносини з Польщею і Тевтонським орденом. Це був період, коли Золота Орда, яка роздиралася внутрішніми міжусобицями та чварами, поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрій, як і Данило, прийняв королівський титул. За період його правління стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут.
Наступниками Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315 – 1323 рр.) - останні князі династії Романовичів. Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Трагічно для них закінчилась боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.
Поступовий занепад (1323 – 1340 рр.)
Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, урвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до поширення політичної ролі та впливу галицького боярства, зростання чвар та міжусобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Лише 1325 р. внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви главою держави було обрано 14–річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія I Львовича, який прийняв православ'я та ім'я Юрій II. Юний князь проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику.
Період правління Юрія II (1325-1340) став поступовим занепадом Галицько–Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.
Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно.
Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – у складі Молдавського князівства.
Історичне значення Київської Русі та Галицько-Волинської держави.
Київська Русь: а) була однією з наймогутніших держав Середньовіччя, активним учасником тогочасного міжнародного життя, б) відіграла важливу роль у розвитку Східної Європи, визначивши головні напрями її подальшого розвитку., ставши складовою частиною формування європейської цивілізації; в) стала щитом для захисту народів Центральної і Західної Європи від монгольської навали; г) її традиції вплинули на подальший політичний, економічний і культурний розвиток східнослов'янських народів (українців, росіян, білорусів).
Галицько-Волинська держава - безпосередня спадкоємиця Київської Русі: а) зберегла від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяла їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності; б) після занепаду Києва стала новим центром політичного та економічного життя; в) розширила сферу дії західноєвропейської культури, сприяла поступовому подоланню однобічного візантійського впливу; г) продовжила славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського ярма представляла східнослов'янську державність на міжнародній арені.
