волюція світової валютної системи. Паризька валютна система. Генуезька валютна система. Бреттон-Вудська валютна система. Ямайська валютна система. Європейська валютна система.

вітова валютно-фінансова система як форма організації міжнародних валютно-фінансових відносин. Поняття валютних відносин та валютної системи.

иди валютних систем та їх елементи. Валюта та валютні цінності. Класифікація валют. Валютний курс та його види. Чинники, що впливають на валютний курс. Класифікація режимів валютного курсу.

алютна інтеграція і оптимальні валютні зони. Валютна зона, її сутність та критерії оптимальності. Політичні та інституційні аспекти оптимальності валютної зони. Переваги і недоліки участі у валютній зоні. Глобальна перспектива валютної інтеграції.

4.1. Світова валютно-фінансова система як форма організації міжнародних валютно-фінансових відносин

Валюта і гроші часом уявляють як ідентичні поняття, хоча всередині країни частіше використовується термін "гроші", а термін "валюта" — за її межами. При вживанні поняття грошей питання про їх "національність" практично не виникає, але в міжнародних трансакціях національна приналежність валюти відіграє першочергову роль.

Випуск грошей тісно пов’язаний з національним суверенітетом і символізує владу держави, що виражається в її здатності примусити своїх громадян приймати видруковані державою гроші. Але держава не може нав’язувати свої гроші за межами своїх кордонів. Тому використання національних грошей у міжнародних розрахунках передбачає домовленість сторін і пов’язане з необхідністю обміну валют.

Перетворюючись у валюту, гроші беруть на себе додаткову функцію — стають товаром, продаються і купуються, мають ціну в грошових одиницях іншої країни. Звідси випливає, що валюта як грошовий товар повинна мати не тільки внутрішнє, а й міжнародне визнання. У світовому співтоваристві має існувати довіра до валюти того чи іншого учасника міжнародних зв’язків, тобто переконаність у тому, що її можна обміняти на інші валюти. На практиці валюти вільно перетинають кордони і повертаються назад.

По суті, йдеться про здатність національних платіжних засобів бути обміняними на іноземні гроші, яка гарантується, як правило, центральним банком країни походження грошей.

З одного боку, якщо залишатися в рамках внутрішніх проблем, то виявляється, що операції з валютою є складовою грошово-кредитної сфери, активно впливаючи на стан державного бюджету і економічного зростання.

З іншого, оскільки ізольованих національних економік не існує, а національні господарства пов’язані між собою ланцюгом взаємних зобов’язань, то в цьому плані валютні відносини постають як ключова форма міжнародних економічних зв’язків. Товарообіг і рух факторів виробництва, науково-технічне і гуманітарне співробітництво, культурний обмін і туризм обслуговуються через валютні операції.

Найбільш простим визначенням валюти є визнання як такої банкнот, чеків, монет іноземних держав, між тим як вітчизняні гроші можуть стати валютою на зовнішніх ринках.

Валюта, в широкому розумінні цього поняття, означає грошову одиницю будь-якої країни (долар, фунт стерлінгів, марка, франк тощо).

Поняття валюта використовується в таких значеннях:

Ø національна валюта — грошова одиниця певної країни або той чи інший її тип (золота, срібна, паперова);

Ø іноземна валюта – грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одиницях і які використовуються в міжнародних розрахунках;

Ø міжнародна (регіональна) валюта — міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, засіб платежу: СПЗ (спеціальні права запозичення), ЕКЮ, євро.

СПЗ — міжнародні платіжні засоби, які використовуються Міжнародним валютним фондом для
безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках та як розрахункова одиниця МВФ.

ЕКЮ — регіональна міжнародна розрахункова одиниця, яка була введена в 1979 р. у межах Європей
ської валютної системи і пізніше стала розрахунковою одиницею Європейського валютного союзу (сьогодні це євро).

Різні форми світогосподарських зв’язків — торгівля товарами та послугами, виробниче та науково-технічне співробітництво, міграція робочої сили та розвиток світового туризму, рух позичкового капіталу та інвестицій формують міжнародний попит і відповідні пропозиції відносно тієї чи іншої національної валюти.

Міжнародні валютні відносини — це сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв’язків у світогоспо-дарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.

Міжнародні валютні відносини складаються і розвиваються на основі експорту товарів, капіталів, робочої сили та новітньої технології, спільного підприємництва. Основною цільовою функцією цих відносин зрештою є забезпечення необхідних умов для процесу відтворення у межах світового господарства та обслуговування світогосподарських зв’язків. Сам процес міжнародних валютних розрахунків належить до сфери розподілу та обміну, але разом з тим тісно пов’язаний з процесом відтворення у сфері матеріального виробництва. Причому між процесом відтворення і валютними відносинами існує як прямий, так і зворотний зв’язок. З одного боку, розвиток процесу відтворення виступає об’єктивною основою валютних відносин, оскільки породжує експорт капіталу, міжнародний обмін товарами та послугами, передачу технології і т. ін. та відповідно визначає весь комплекс валютних відносин, що пов’язані з міжнародним оборотом останніх. З іншого боку, хоча валютна сфера – вторинна щодо сфери матеріального виробництва, вона не лише пасивно відбиває хід виробничих процесів, а й активно на них впливає.

Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та світову валютні системи. Остання розвивається на регіональному та глобально-світовому рівнях. У свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин.

Валютні відносини тісно пов’язані з внутрішніми грошовими відносинами. Тому еволюція міжнародних валютних відносин у специфічному вигляді повторює розвиток внутрішнього грошового обігу країн. Разом з тим валютні відносини не виключають національного характеру грошового механізму окремих країн. У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та розвитку економічних зв’язків відбувається інтеграція систем національних грошових відносин та світових валютних відносин і функціональні відмінності між ними практично нівелюються.

Валютне регулювання — одна з форм державного регулювання міжнародних економічних відносин, спрямована на регулювання міжнародних розрахунків і порядку здійснення операцій з валютою та валютними цінностями з метою урівноваження платіжних балансів, зміни структури імпорту або його обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрації валютних ресурсів у руках держави.

Валютне законодавство розвинутих країн визначає коло валютних операцій, які можуть підлягати валютному регулюванню. У більшості випадків вони поділяються на операції, пов’язані з міжнародним рухом капіталів, зовнішньою торгівлею, міжнародними борговими відносинами, операціями з золотом та іншими валютними цінностями, та операції, пов’язані з розвитком таких сфер міжнародних відносин, як туризм, інші форми спеціальних міждержавних виплат.

Валютне регулювання забезпечується спеціальною системою правових норм і засобів. Деякі спеціалісти-правники розглядають цю систему як самостійний інститут права (у зарубіжній літературі його називають "валютним правом").

У розвинутих країнах ринкової економіки валютне регулювання здійснюється або міністерствами фінансів (у більшості країн), або центральними емісійними банками (Великобританія, Данія), або спеціальними урядовими установами (Франція, Італія).

4.2. Види валютних систем та їх елементи

Історично спочатку виникли національні валютні системи, які були закріплені національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Національна валютна система є складовою грошової системи країни, хоч і відносно самостійною, оскільки виходить за національні рамки. Її особливості визначаються ступенем розвитку і станом економіки та зовнішньоекономічних зв’язків країни.

Національна валютна система — це форма організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави. Основні елементи національної валютної системи визначаються національним законодавством.

Її структурними елементами є:

Ø національна валюта — грошова одиниця держави;

Ø валютний паритет як основа валютного курсу;

Ø режим курсу національної валюти;

Ø організація валютного ринку;

Ø національні органи, що обслуговують та регулюють валютні відносини країни;

Ø мови обміну національної валюти на золото та інші валюти – конвертованість валюти.

Національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав. її функціонування регулюється національним законодавством кожної країни. На основі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, рейтингу та регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної ліквідності, золотовалютного запасу, кредитних ресурсів та ін. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні інститути.

Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у рамках світового господарства.

Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів: світовий грошовий товар, валютний курс, валютні ринки та міжнародні валютно-фінансові організації.

Світовий грошовий товар виступає носієм міжнародних валютно-грошових відносин і приймається кожною країною як еквівалент вивезеного з неї багатства. Історично першим міжнародним грошовим товаром було золото, пізніше в міжнародних розрахунках стали використовувати кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки та депозити). У 70-х роках з’являються спеціальні міжнародні та регіональні платіжні одиниці — СПЗ, ЕКЮ та євро. Сукупність всіх платіжних інструментів, які можуть бути використані в міжнародних розрахунках, називають міжнародною ліквідністю. Це золото, вільнооборотні валютні запаси держав та міжнародні гроші.

Другим елементом світової валютної системи є валютний курс. Це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Валютні курси можуть бути фіксованими (твердими) і плаваючими (гнучкими). В основі фіксованого валютного курсу лежить монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових одиницях), плаваючі валютні курси не зв’язані з монетними паритетами, а визначаються шляхом зіставлення паритетів купівельної сили валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однойменного "кошика" товарів.

Третім елементом світової валютної системи є валютні ринки. Першим таким ринком був ринок золота як грошового товару, де золото спочатку продавалось за ринковими цінами, згодом на основі офіційної ціни, що була закріплена міжнародним договором. Нині ціна на золото складається під впливом попиту і пропозиції, а ринок золота функціонує як звичайний товарний ринок.

Розширення кредитних відносин привело до необхідності формування власне валютних ринків, які існують на основі розгалуженої системи банківських взаємозв’язків провідних країн з розвинутою ринковою економікою та міжнародних і регіональних валютно-фінансових установ. У функціях продавця та покупця іноземної валюти, з одного боку, та органів, які здійснюють розрахунки із закордонними контрагентами, з іншого, банки та інші валютно-фінансові установи в своїй сукупності складають міжнародний валютний ринок. Поряд з ним функціонує євровалютний ринок, який виник на основі транс-націоналізації спеціальних рахунків приватних банків провідних країн світу.

Четвертий елемент світової валютної системи — це міжнародні валютно-фінансові організації: Міжнародний валютний фонд (МВф), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який разом зі своїми філіалами — Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), Багатостороннім агентством з гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжнародним центром із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) — утворює групу Світового банку, Банк міжнародних розрахунків у Базелі, регіональні банки розвитку та ін.

Світова валютна система базується на функціональних формах світових грошей. Світовими називаються гроші, які обслуговують міжнародні економічні, політичні та культурні відносини, а грошова операція, завдяки якій у певній країні можна придбати платіжні засоби, що є дійсними і можуть бути використані за кордоном, є вже операцією валютною.

Головне завдання світової валютної системи полягає в ефективному опосередкуванні платежів за експорт та імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міждержавної господарської діяльності, створенні сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці; забезпеченні безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва. Через світову валютну систему здійснюється перелив економічних ресурсів з однієї країни в іншу, або ж цей процес блокується, розширюється чи звужується ступінь національної самостійності країни, а також переміщуються економічні труднощі (інфляція, безробіття) з одних країн до інших.

Отже, світова валютна система виступає однією з головних рушійних сил, які можуть або сприяти розширенню міжнародних економічних відносин, або навпаки — обмежувати їх інтенсивність. Тому розвиток міжнародних економічних відносин значною мірою залежить від характеру світової валютної системи і дієвості функціонування її інститутів.

У системі державного регулювання економічного життя кожної країни виділяють сукупність заходів, які проводяться центральними банками у сфері грошового обігу і валютних відносин з метою виливу на купівельну спроможність грошей, валютні курси та на економіку загалом, що становить сутність певної валютної політики держави. Ця політика здійснюється переважно у двох формах: обліковій (дисконтній) та девізній. Облікова (дисконтна) політика означає зміну облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу шляхом впливу на рух короткострокових капіталів. В умовах пасивного платіжного балансу центральний банк підвищує облікову ставку і цим самим стимулює приплив іноземного капіталу з країн, де цей рівень нижчий. Цей приплив короткострокових капіталів поліпшує стан платіжного балансу, створює додатковий попит на національну валюту, таким чином сприяючи підвищенню її курсу.

При значному активному сальдо платіжного балансу, що буває досить рідко, центральні банки відповідних країн вдаються до протилежних дій. Вони знижують облікову ставку і тим самим стимулюють відплив іноземного і національного капіталу з метою зменшення активного платіжного сальдо. За цих умов зростає попит на іноземну валюту, її курс зростає, а курс національної валюти відповідно падає.

Облікова політика — це традиційний метод регулювання валютного курсу. Але в сучасних умовах ефективність цього методу значно зменшилася за рахунок інтенсивних процесів інтернаціоналізації господарського життя і негативного впливу дорогих кредитів на розвиток національних економік.

Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі та продажу іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна валютна політика часто набирає форми валютної інтервенції — прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках при одночасному введенні обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.

При використанні девізної валютної політики у разі падіння курсу національної валюти центральний банк країни продає на валютних ринках, як правило, значні суми іноземної валюти, що приводить до зростання курсу національної валюти щодо іноземної, та навпаки, скуповування іноземної валюти веде до падіння курсу національної.

Девізна валютна політика справляє тимчасовий і обмежений вплив на рівень валютного курсу, якщо немає докорінних порушень платіжного балансу. За наявності таких порушень активне використання девізної політики може призвести до швидкого виснаження валютних резервів країни, не запобігши при цьому процесу знецінення національної валюти. Тому валютна інтервенція передбачає наявність у центральних емісійних банках країн, що її проводять, значних валютних резервів і можлива тоді, коли неврівноваженість платіжного балансу незначна й характеризується періодичною зміною пасивного сальдо на активне. У протилежному разі проведення валютних інтервенцій загрожує не тільки повним виснаженням валютних резервів, як уже зазначалося, а й розладнанням грошового обігу всередині країни.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на заниженому рівні шляхом валютного демпінгу — знецінювання національної валюти, з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові.

Валютний демпінг використовується для експорту товарів шляхом застосування спеціальних занижених валютних курсів, які відображають зовнішнє знецінення валюти у розмірах, що перевищують знецінення грошей на внутрішньому ринку країни, яка експортує товари та послуги. При валютному демпінгу експортер, навіть при високому рівні затрат виробництва, реалізуючи свої товари на зовнішніх ринках за цінами, які нижчі від світових, може одержати досить вигідний прибуток у валюті тієї країни, куди експортується товар. Найчастіше валютний демпінг здійснюється в умовах множинності валютних курсів при використанні так званих вільних курсів та інших спеціальних занижених курсів для певного виду товарів, послуг та операцій.

Валютний демпінг безпосередньо впливає на торговельно-економічні відносини відповідних країн. Так, занижений валютний курс підвищує конкурентоспроможність фірм певної країни на світових ринках та сприяє розширенню експорту товарів і послуг. Однак заниження валютного курсу призводить до зростання внутрішніх цін, країна вивозить більше товарів і послуг на відповідну одиницю імпорту, що порушує еквівалентність міжнародного обміну на шкоду цій країні.

Штучно завищений валютний курс спричиняє зворотний економічний ефект, коли на одиницю вивезеного за кордон товару країна, за рахунок імпорту одержує більшу кількість товарів і послуг. Цим також порушується еквівалентність міжнародного обміну, але вже на користь цій країні.

Традиційними методами валютного регулювання є девальвація і ревальвація, які хоч і меншою мірою, ніж це було за часів дії золотомонетного стандарту, але все одно застосовуються у практиці сучасних грошово-валютних відносин. Сутність дії цих двох протилежних явищ полягає у відповідному зниженні або підвищенні валютного курсу.

До скасування офіційного вмісту золота у валютах девальвація означала зменшення в законодавчому порядку металічного вмісту національної грошової одиниці або зниження офіційного курсу валюти певної країни щодо золота чи срібла, а після скасування — зниження курсу національної валюти щодо іноземних валют.

Нині девальвація часто офіційно закріплює фактичне знецінення національної валюти в умовах інфляції або ж виступає вихідним пунктом майбутньої інфляції. Часто девальвація не забезпечує стабілізації валюти, а лише служить проміжним етапом інфляційних процесів.

Ревальвація — офіційне підвищення вартості валюти, що виражається у зростанні її золотого вмісту (система золотомонетного стандарту), або в підвищенні її курсу щодо інших валют. За механізмом впливу на економічні процеси ревальвація протилежна девальвації.

На відміну від девальвації ревальвація порівняно рідкісне явище у валютно-фінансовому світі. Це пояснюється тим, що країна, яка здійснює ревальвацію своєї валюти, ставить себе в менш вигідне становище у сфері зовнішньої торгівлі, припливу іноземного капіталу і розвитку міжнародного туризму порівняно з іншими країнами. Адже підвищуючи курс своєї валюти щодо валют інших країн, держава, яка здійснює ревальвацію, викликає підвищення цін експортованих товарів у іноземній валюті, чим знижує власну конкурентоспроможність на світовому ринку, стримує експорт своїх товарів. Паралельно відбувається процес зниження цін, виражених у національній валюті, на товари, що імпортуються до країни. Отже, ревальвація призводить до зростання попиту на імпортовані товари та послуги і реально збільшує обсяги імпортованої продукції. Ревальвація робить невигідним вкладення капіталу в певну країну для іноземних інвесторів, оскільки вони при обміні валют одержують меншу суму в місцевій валюті. Для країни, яка ревальвувала свою валюту, стає вигідним експорт капіталу, адже виникає можливість купівлі більш дешевої іноземної валюти.

Традиційно ревальвація використовується для боротьби з інфляційними процесами, оскільки, стримуючи зростання грошової маси в обігу, дещо затримує зростання внутрішніх цін.

Ревальвація також здійснюється з метою стримування зростання активності сальдо торговельного балансу. Оскільки вона сама по собі ставить країну, що вдається до ревальвації, в менш вигідне становище на світовому ринку, то часто здійснюється під тиском інших країн, які мають найактивніші зовнішньоекономічні зв’язки з цією країною.

У сучасних умовах механізм ревальвації значно модифікувався, особливо після введення системи плаваючих валютних курсів. За цих умов ревальвація може здійснюватися у формі підвищення валютного паритету не до всіх валют, а лише щодо валют тих країн, з якими ця валюта має спільний режим плавання. Ревальвація може бути здійснена і у формі відмови центрального банку країни від проведення валютної інтервенції, для підтримання або підвищення курсу національної валюти щодо інших валют.

Валюта в більшості випадків залишається самостійною і невідємною частиною національних економічних систем, що передбачає обмін однієї валюти на іншу за умов здійснення торгово-фінансових операцій. Система міжнародних валютних розрахунків виступає важливою складовою світового господарства, через яку здійснюються всі платежі і розрахункові операції в світовій економіці. Саме тому велике значення повинно приділятись проблемам відносин між національними знаками вартості в міжнародних економічних відносинах, що зумовлює існування такого поняття як валютний курс.

Валютний курс як економічна категорія являє собою ціну грошової одиниці однієї країни, виражену в грошових одиницях інших країн. Він є об’єктивним економічним показником, який відображає тенденції внутрішнього економічного розвитку певної країни та стан і перспективи зовнішньоекономічних відносин. Якщо основні характеристики кожної валюти формуються у межах національних господарств, то їхнє кількісне співвідношення відбувається у зовнішньоекономічній сфері.

Встановлення курсів національних валют відповідно до сталої практики і законодавчих норм називають валютним котируванням. Валютне котирування — це встановлення курсів іноземних валют відповідно до діючих законодавчих норм і практики, що склалася. Котирування валют здійснюють державні (національні) або найбільші комерційні банки.

При котируванні валют розрізняють поняття "база котирування" (базова валюта) та "валюта котирування" (валюта, що котирується). Базовою є валюта, відносно якої котируються інші валюти. Як правило, базовою може бути валюта, яку визнано у всьому світі. Однак інколи, з історичних причин, базовою стає більш дрібна валюта порівняно з валютою, що котирується. Наприклад, австралійський і новозеландський долари є базовими при котируванні долара США незважаючи на те, що останній має більш високу вартість.

В світовій практиці використовують два методи котирувань. Основним видом котирування валют виступає пряме котирування, при якому курс валюти, що котирується (іноземної) валюти В до котируючої валюти А виражається як вартість одиниці валюти В в одиницях валюти А. за такого котирування (валюти В до валюти А):

Sа = Sв * Rпр., (4.1)

де: Sа і Sв – сума валют відповідно А і В; Rпр. – прямий курс валюти В до валюти А.

Сума валюти, що котирується в даному випадку розраховується за такою формулою:

, (4.2)

Пряме котирування використовується в більшості країн світу.

Іншим видом котирувань виступає обернене або непряме котирування, при якому курс валюти В, що котирується до котируючої валюти А виступає вартістю одиниці валюти А в одиницях валюти В. при визначенні співвідношення іноземної і національної валюти при непрямому котируванні іноземної валюти вартість одиниці національної валюти виражається в одиницях іноземної валюти. За умови непрямого котирування можуть братись такі іноземні валюти: англійський фунт стерлінгів; австралійський і новозеландський долари. З 1978 року введено часткове обернене котирування долара США.

Для варіанту непрямого котирування використовуються наступні формули:

, (4.3)

Sв = Sа * Rнепр., (4.4)

де: Sа і Sв – сума валют відповідно А і В; Rнепр. – непрямий курс валюти В до валюти А.

Відповідно прямий і непрямий курс пов’язані оберненою залежністю: Rпр.(UAH/USD) = 1/Rнепр.(USD/UAH).

Основна частина міжнародних валютних розрахунків між країнами здійснюється не шляхом котирування двох національних валют одна до одної, а за допомогою котирування двох валют до третьої, найбільш розповсюдженої валюти у світі. Подібне вираження двох валют одна до одної через курс кожної з них до третьої валюти називається крос-котирування, а встановлений таким чином обмінний курс – крос-курсом.

При укладанні конкретних угод по купівлі продажу валюти використовуються наступні види обмінних курсів:

Ø спот-курс – ціна одиниці іноземної валюти однієї країни, виражена в одиницях валюти іншої країни, встановлена на момент угоди, яка передбачає одночасну оплату і поставку товарів;

Ø терміновий курс – ціна за якою дана валюта продається або купується за умови її поставки на визначену дату в майбутньому. При укладанні таких угод одна сторона може одержати вигоди від курсової різниці, а інша понести збитки.

Такі термінові, тобто здійснювані на визначений термін, угоди з валютою переслідують дві мети:

1) страхування учасників від ризику більш крупних втрат в результаті негативної зміни валютних курсів;

2) одержання спекулятивного прибутку на різниці курсів (термінового і спот) на момент поставки валюти (розрахунку за угодою).

Серед теорій, які пояснюють динаміку курсів валют, центральне місце займає теорія паритету купівельної спроможності, в основі якої лежить закон єдиної ціни. Даний закон говорить, що в умовах досконалої конкуренції ціна одного і того є товару в різних країнах повинна бути однаковою (якщо вона виражена в однаковій валюті).

Закон єдиної ціни виражається формулою:

, (4.5)

або

, (4.6)

– ціна товару на внутрішньому ринку; – ціна товару на зовнішньому ринку; – обмінний курс валют.

Дана формула дозволяє розраховувати по товарні валютні курси, які вказують на силу або слабкість національної валюти за окремими видами товарів і послуг порівняно з офіційним курсом. Результати таких розрахунків представляють інтерес для компаній, які здійснюють експортні та імпортні операції. На основі закону єдиної ціни побудовано теорію абсолютного паритету купівельної спроможності, відповідно до якої валютний курс може бути розрахований за формулою:

, (4.7)

і – рівень ціни на товари відповідно на втячизняному і зовнішньому ринку.

Результати діяльності міжнародної компанії багато в чому визначаються співвідношенням вартісних обсягів експортних і імпортних операцій, які в свою чергу залежать не тільки від обмінних курсів валют відповідних країн, але і у відношенні вітчизняних і зарубіжних цін на конкретні товари і послуги.

Саме тому в економічній науці виділяють два обмінних курси валют: номінальний обмінний курс і реальний обмінний курс.

Номінальний обмінний курс – це співвідношення ціни валют двох країн.

Реальний обмінний курс – це відносна ціна товарів, виготовлених в двох країнах, яка характеризує пропорцію, в якій товари однієї країни можуть обмінюватись на товари іншої країни. Таким чином, реальний обмінний курс представляє собою відомі в теорії міжнародної економіки «умови торгівлі».

Розраховується реальний обмінний курс за формулою:

, (4.8)

де: S – номінальний валютний курс; Р_f – ціна закордоном (у відповідній валюті); P_d – ціна на внутрішньому ринку, виражена в національній грошовій одиниці.

Н-д: вартість ідентичних товарів в Україні і США складає 350 UAH і 40 USD при вартості дол. США 8,00 грн. Тоді:

Таким чином, при розглянутих цінах та обмінному курсі (номінальному) курсі за одну одиницю американської продукції можна одержати приблизно одну одиницю аналогічного українського товару. Це вказує на те, що реальний валютний курс відображає відносний рівень цін в країні на ту чи іншу продукцію, і відповідно її конкурентоспроможність в міжнародній торгівлі.

Якщо переписати формулу у наступний спосіб: , легко пересвідчитись в тому, що чисельник характеризує зарубіжну ціну, виражену в національній грошовій одиниці, а знаменник відповідний рівень внутрішньої ціни. Таким чином, реальний обмінний курс валюти представляє собою не що інше, як паритет купівельної спроможності.

Ріст рівня реального валютного курсу означає, що закордонні ціни, виражені в національній грошовій одиниці, збільшуються порівняно з цінами на відповідну вітчизняну продукцію. Це призведе до підсилення конкурентноздатності вітчизняної продукції і збільшить її споживання як вітчизняними так і зарубіжними споживачами.

До такого результату призведе і пониження номінального валютного курсу національної валюти.

Зменшення рівня реального обмінного курсу, тобто фактичне подорожчання, буде означати, що вітчизняні товари стають відносно дорожчими, і відповідно менш конкурентоспроможними. До зниження конкурентоспроможності призведе також зростання номінального обмінного курсу вітчизняної валюти.

В загальному реальний обмінний курс між двома країнами можна розрахувати за такою формулою:

, (4.9)

де: Р₁ – рівень цін в зарубіжній країні; Р₂ – рівень цін в національній економіці.

При цьому, необхідно звернути увагу на те, що на короткотермінових інтервалах Р₁ / Р₂= const, тобто в цих умовах зміна реального курсу повністю обумовлена відповідними змінами номінального курсу валют.

При здійсненні операцій на валютному ринку торгують безготівковою валютою (форексом) та готівкою (банкнотами). Безготівкові активи, якими оперує валютний відділ банку, є не що інше, як залишки на рахунках в іноземній валюті. Тут необхідні платежі здійснюються шляхом переведенням з одного рахунку на інший бухгалтерськими записами. При торгівлі банкнотами валюта здійснює фізичні переміщення в просторі. Тут зростають витрати на транспортування, охорону, страхування і зберігання валюти, що у свою чергу приводить до відповідного зростання маржі (спреду) при котируванні іноземних банкнот. При здійсненні міжнародних економічних зв’язків має місце порівняння двох видів цін — внутрішніх і світових. Якщо внутрішні ціни формуються на основі різних національних вартостей, то світові — на базі інтернаціональної вартості. Товари окремих країн, які вступають в зовнішньоекономічний обіг, продаються за світовими цінами. У процесі міжнародного обміну співвідношення цін виступає як співвідношення національних грошових одиниць, їхньої купівельної спроможності.

Якщо курс національної валюти за певних обставин відхиляється в той чи інший бік за рамки допустимих меж, визначених спільними угодами, тоді невідворотно настає момент або девальвації, або ревальвації валюти. Тоді ж встановлюється й інший валютний паритет для визначення валютних курсів.

Курс валюти залежить не тільки від рівня цін як основи визначення валютного паритету, а й від стану платіжного балансу країни, вартості кредитів, масштабів міграції капіталів, темпів економічного зростання та перспектив політичного розвитку в країні й у світі.

Загалом, до факторів, що впливають на валютний курс, можна віднести:

Ø довгострокові (структурні), які формують основні вартісні характеристики грошових одиниць як основи товар ного наповнення грошей — це продуктивність праці, довгострокові темпи зростання національного доходу, місце і роль країни у світовій торгівлі й вивозі капіталу. Зазначені фактори формують довгочасні пропозиції обміну між грошовою масою і товарами та послугами, тобто реальну купівельну спроможність валюти певної країни. Сукупність цих факторів дає змогу розглядати валютний курс як синтезуючу економічну категорію, оскільки в ній віддзеркалюються майже всі найважливіші підсумкові показники функціонування господарського комплексу країни;

Ø середньострокові — стан платіжного балансу країни, відносний рівень процентних ставок, різниця в темпах зростання цін;

Ø короткочасні (кон’юнктурні) фактори складають в основному психологічні моменти, які безпосередньо впливають на валютні курси, — це насамперед компетентна думка провідних банкірів, валютних дилерів, керуючих валютними відділами транснаціональних корпорацій про найближчі перспективи ймовірної зміни валютних курсів. Саме відповідно до цих прогнозних оцінок приймаються практичні рішення про переводи авуарів із одних валют в інші. Такий же короткочасний вплив на валютні курси справляють і валютні інтервенції, які розглядатимуться в розділі, присвяченому аналізу сучасних методів валютного регулювання.

Серед наведених факторів найбільш істотний вплив на валютний курс має стан платіжного балансу тієї чи іншої країни. Якщо він є активним, то й курс валюти має тенденцію до підвищення, і навпаки, якщо, наприклад, певна країна має пасивний платіжний баланс на світовому ринку, то це значить, що за певний період її валютні витрати перевищують надходження з-за кордону. За цих умов пропозиція валюти цієї країни на світових ринках зросте, і коли перевищить попит, її курс впаде.

Валютний курс має сильний вплив на міжнародні економічні відносини. За його допомогою вдається порівняти затрати виробництва підприємств із цінами світового ринку.

Валютний курс впливає на конкурентоспроможність компаній, на співвідношення експортно-імпортних цін і т. ін.

Так, зниження курсу національної валюти вигідне експортерам, бо дає їм змогу поставляти товари на зовнішній ринок за цінами, нижчими середньосвітових, але водночас здорожує імпорт. Це призводить до зростання цін у країні, зниження обсягів ввозу товарів та спаду рівня споживання. За цих умов загострюється проблема зовнішньої заборгованості.

І навпаки, при підвищенні курсу національної валюти знижується ефективність експорту, падає конкурентоспроможність внутрішніх цін; що стосується імпорту, то він збільшується, зростає приплив у країну капіталів з-за кордону.

Зміна курсу валют безпосередньо впливає на перерозподіл між окремими державами тієї частки їх сукупного суспільного продукту, яка реалізується на зовнішніх ринках.

Існує кілька методів визначення валютних курсів. Традиційним вважається метод визначення валютних курсів на основі зіставлення ринкових цін на золото. Визначається ринкова ціна, наприклад, однієї унції золота в певній валюті, паралельно визначаються ринкові ціни унції золота в інших валютах. На основі зіставлення визначається валютний курс грошової одиниці даної країни, що береться за умовну одиницю.

Наприклад, на певну дату на Нью-Йоркській біржі ціна унції золота дорівнювала 400 дол. США (береться за умовну одиницю), 700 фунтів стерлінгів (Великобританія), 50 000 єн. Якщо необхідно визначити курс долара, то одержимо: 1 долар = 1,75 (700/ 400) фунта стерлінгів; 125 (50 000/400) єн.

Найбільш поширеним і простим методом визначення валютних курсів є метод зіставлення рівня цін стандартного набору товарів та послуг (так званого споживчого кошика). При цьому методі, як і при попередньому, спочатку визначають ціну споживчого кошика в різних національних валютних одиницях, а потім ці ціни зіставляються з цінами, вираженими у валюті, курс якої необхідно визначити (береться за умовну одиницю).

Поряд з ціновим методом існує метод визначення валютного курсу на основі співвідношення ефективних виробничих витрат в країнах, що зіставляються: заробітна плата, норма позичкового процента, рента і показник продуктивності праці. Техніка визначення валютного курсу грошової одиниці певної країни така сама, як і при попередніх методах, однак цей метод, на наш погляд, найбільш точний, оскільки враховує деякі довгострокові та середньострокові фактори, що впливають на валютний курс. Тобто метод зіставлення ефективних виробничих витрат характеризується відносною стабільністю, оскільки у свою чергу базується на досить стабільних виробничих показниках, відображає глибинні і найважливіші економічні процеси в країнах, що зіставляються.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що валютний курс виконує ряд важливих економічних функцій. Він є засобом:

Ø інтернаціоналізації грошових відносин;

Ø зіставлення національних цінових структур і результатів виробництва;

Ø зіставлення національної та інтернаціональної вартості;

Ø перерозподілу національного продукту між країнами.

Сучасний етап розвитку грошово-валютних відносин характеризується множинністю валютних курсів. Відбувається постійний пошук найефективніших засобів стабілізації та регулювання валютних курсів. Так, системі золотого стандарту найбільше відповідали фіксовані валютні курси, паперово-грошовому обігу притаманні плаваючі. Існують і так звані змішані валютні курси.

Фіксовані валютні курси використовуються за умови наявності в країні кризових явищ, при нестабільній економіці, коли використання подібного режиму валютного курсу забезпечує більш низькі темпи інфляції. За цих умов менш вірогідною є дестабілізуюча спекуляція валютою за умови утримання курсу на постійному рівні відповідними офіційними державними структурами. Багато країн, які виходили з криз, на певних етапах економічного розвитку дотримувались саме такого режиму своєї валюти.

Другим різновидом валютних курсів, що використовуються в сучасних грошово-валютних відносинах, є досить поширена система плаваючих курсів, за якої взагалі немає валютних паритетів.

Плаваючі валютні курси, які змінюються під впливом попиту і пропозиції на ринку, можуть у свою чергу використовувати наступні режими:

Ø незалежне плавання: курс валюти формується на девізних ринках при помірних інтервенціях центральних банків. Таку різновидність плаваючих курсів використовують деякі розвинуті країни та країни, що розвиваються. Режим незалежного плавання найбільш поширений у країнах з розвинутою ринковою економікою і високим рівнем доходів. Його успішне використання можливе за умов економічної і політичної стабільності, повної відсутності інфляції, або незначного її рівня, усталеної макро-економічної політики;

Ø кероване (регульоване) плавання схоже з незалежним плаванням, але наявне більше втручання центральних банків. При режимі керованого плавання, що носить назву змішаного, держава вибирає валютний режим з урахуванням конкретної економічної ситуації, намагаючись подолати абсолютизацію жорсткого фіксування чи вільного плавання. Змішаний валютний курс іншими словами можна охарактеризувати як контрольований плаваючий курс.

Однією з форм такого контролю є введення так званого курсового валютного коридору — встановлення мінімального і максимального значення відхилення валютного курсу. Для здійснення цієї політики, за якої втручання держави призначене пом’якшувати різкі короткочасні чи середньострокові коливання валютного курсу, необхідна наявність значних валютних резервів. При цьому чим менше стабільна економіка країни, тим значніші мають бути державні валютні резерви. Досвід країн, що використовують для курсів своїх валют режим регульованого плавання показує, що його успішне використання потребує наявності солідної матеріальної і методичної бази для прогнозування валютного курсу, високого ступеня професіоналізму і відповідної підготовки. В іншому разі цей режим може призвести до колосальних матеріальних і фінансових втрат;

змішане плавання щодо однієї валюти (долара США);

спільне плавання, яке використовує валютне угруповання ЄС, причому з двома валютними режимами — один для валютних операцій серед членів Союзу, інший — для відносин країн — членів Європейського Союзу з іншими партнерами,
що знаходяться в позасоюзній зоні.

Сьогодні сфера лібералізації валютних відносин інтенсивно розширюється. Збільшується кількість країн, які прийняли на себе зобов’язання за статтею VIII Статуту Міжнародного валютного фонду, яка забороняє:

Ø вводити обмеження на проведення платежів і переказів за поточними операціями;

Ø використовувати множинність валютних курсів без згоди на це МВФ;

Ø брати участь у дискримінаційних валютних угодах.

Сьогодні більше половини країн — членів МВФ, на яких припадає три чверті сукупного світового ВВП, використовують ті чи інші режими плаваючих валютних курсів.

4.3. Валютна інтеграція і оптимальні валютні зони

У період світової економічної кризи 1929-1933 рр. з крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки — регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстоку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий.

Валютний блок — це угруповання країн на основі валютно-економічного домінування держав, що очолюють цей блок, шляхом прикріплення до їхньої валюти валют країн — учасниць блоку. Вони, як правило, офіційно не оформлювалися певними угодами, а формувалися стихійно на основі вже сформованих відносин політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн, що розвиваються, від могутніх капіталістичних держав — колишніх метрополій.

Створення валютних блоків пов’язане з дією різних факторів, які історично сформувалися і служили певним "цементуючим матеріалом" для його складових, головні серед яких:

Ø торговельні фактори (країна, що очолює блок, є головним торговельним партнером інших країн, які його утворюють. Ця країна закуповує значну частину товарів і послуг, що експортуються іншими країнами, які входять до блоку і являє собою значний і, як правило, стабільний зовнішній ринок);

Ø фінансові фактори (більшість країн — членів блоку мають довгострокову заборгованість або перед країною, яка очолює блок, або взаємну заборгованість членів блоку, або зовнішню — перед третіми країнами. Ця заборгованість погашалася у валюті країни-гегемона);

Ø економічні фактори (країни, що очолюють той чи інший блок, найбільш індустріально розвинуті та які відносно найменше постраждали за роки всесвітньої кризи і "великої депресії");

Ø політичні фактори (вони складалися історично і традиційно міцно зв’язували країни — члени валютного блоку).

Стерлінговий валютний блок виник після відміни золотого стандарту у Великобританії в 1931 р. До його складу ввійшли країни Британської імперії, окрім домініонів Канада і Ньюфаундленд, а також території Гонконгу. До блоку ввійшли також держави, які були економічно тісно пов’язані з Великобританією (Єгипет, Ірак, Португалія, пізніше — Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія — де-факто, а потім Греція та Іран). Входження до валютного блоку, очолюваного Великобританією, ставило країни перед необхідністю дотримання певних "правил гри". Це означало, що валюти залежних країн прикріплювались до валюти країни, яка очолювала блок — фунта стерлінгів. Курс цих валют ставився в залежність від фунта стерлінгів, а їх курс відносно інших валют встановлювався відповідно до курсу фунта стерлінгів щодо тих валют; взаємні розрахунки між учасниками блоку велись переважно у фунтах стерлінгів, а їхні валютні резерви зберігалися в Банку Англії і використовувались як для взаємних розрахунків, так і для розрахунків з третіми країнами.

Доларовий валютний блок було створено в 1933 р. після відміни золотого стандарту в СІЛА, до якого ввійшли економічно залежні від СІЛА країни Латинської Америки та Канада. Цікаво, що у валютному блоці не здійснювався валютний контроль з боку країни, яка його очолювала. Країни доларового блоку лише підтримували певні співвідношення між долларом США і власними валютами та зберігали переважну частину своїх валютних резервів у банках США, через які здійснювались розрахунки як між самими країнами — членами блоку, так і з третіми державами.

У червні 1933 р. країни, які намагалися будь-що зберегти вільне функціонування золотого стандарту на основі незмінного золотого вмісту національних валют, утворили золотий блок. До нього ввійшли держави, які навіть в умовах важкого кризового і післякризового періоду продовжували дотримуватися золотого стандарту: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія і Польща. Безпосередній вплив на тривалість існування цього блоку справив той факт, що країни — учасниці золотого блоку не могли успішно конкурувати з Великобританією та США, які очолювали інші блоки і де, як і в переважній більшості інших країн, золотомонетний стандарт було відмінено. А вирішальне значення для долі блоку мали економічні інтереси країн, які входили до нього. Ці інтереси, як показало життя, були майже несумісними, що особливо чітко виявилося в умовах післякризової депресії. Зрештою всі країни золотого блоку змушені були відмінити вільний обмін банкнот на золото і в 1936 р. цей блок остаточно розпався.

Крім стерлінгового, доларового та золотого блоків під час Другої світової війни країни "осі" — Німеччина та Японія — створили кожна свій валютний блок, куди ввійшли окуповані ними країни, як правило, у примусовому порядку з метою додаткового їх пограбування. Пізніше на основі валютних блоків утворилися валютні зони.

Валютні зони порівняно з валютними блоками є більш високою формою регіональних валютних об’єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Це валютні угруповання країн, що сформувалися під час Другої світової війни і після її закінчення з метою проведення узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин. Головні ознаки валютної зони:

Ø підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно валюти країни-гегемона;

Ø зміна курсів валют — учасниць зони відносно інших валют лише в разі згоди на це країни-гегемона;

Ø збереження в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн — членів валютної зони;

Ø вільний взаємний обмін валют між країнами, що входять у зону;

Ø вільне переміщення засобів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень відносно третіх країн;

Ø концентрування зовнішніх розрахунків країн-учасниць у банках країни, що очолює валютну зону.

Об’єднання багатьох країн, які відрізняються рівнем економічного розвитку в спільне валютне угруповання було зумовлене вже існуючими тісними економічними зв’язками і певною політичною залежністю, що історично склалися між більшістю країн і державою-гегемоном. Країни, що очолюють валютні зони, як правило, використовують їх у своїх інтересах, одержуючи вільний доступ на ринки збуту і до джерел сировини країн, що входять у зону. Зовнішня торгівля цих країн також підкорена інтересам країни-гегемона, що призводить до нееквівалентного обміну в їхніх торговельних взаємовідносинах. Наявність валютної зони полегшує експорт капіталу з країни, яка її очолює, в інші країни-зони, а золоті й валютні резерви, які сконцентровані в банках країни — лідера зони, також використовуються в інтересах останньої.

Найбільшими валютними зонами були стерлінгова, доларова та зона франка.

Стерлінгова валютна зона утворилася на базі валютного блоку на початку Другої світової війни після введення у Великобританії валютного контролю без якихось особливих інститутів. Країни — члени стерлінгової зони зобов’язувалися забезпечувати не тільки взаємний валютний контроль, а й аналогічні спільні заходи такого контролю щодо третіх країн, які не входили до зони. Між Сполученим Королівством і країнами стерлінгової зони були підписані угоди, які передбачали об’єднання їхніх золотих і валютних резервів, причому країни-учасниці мали право вільно використовувати значну частину цих резервів. Таке об’єднання ставило перед валютним центром зони ряд важливих питань забезпечення ліквідності у відносинах з країнами, що не входять до валютної зони. Центр зобов’язаний був зберігати достатньо валютних резервів для забезпечення платіжних зобов’язань всіх країн валютної зони щодо зовнішнього світу. Тому нерідко коливання платіжних балансів країн — членів зони з країнами, що не входять до неї, примушують центр до таких порушень рівноваги у міжнародних платежах, в яких він безпосередньо не зацікавлений, та часто ставлять його у скрутне становище.

алютна ліквідність визначається співвідношенням між золотовалютними резервами країн і центральних банків і сумою їх зовнішніх платежів, які повинні забезпечуватися цими резервами.

Функціонування стерлінгової валютної зони забезпечує Великобританії серйозні економічні вигоди, оскільки переважна більшість країн-учасниць є невичерпними джерелами різноманітної сировини, місткими ринками збуту англійських товарів, сферою вивозу капіталу. Тому Великобританія, щоб зберегти зону, останнім часом нерідко йде на певні поступки країнам-учасницям у напрямку лібералізації, надаючи їм фінансову допомогу, пільговий режим при реалізації товарів на англійському ринку, деякі переваги при здійсненні операцій на лондонському валютному ринку.

Стерлінгова валютна зона є найбільшою серед подібних регіональних валютних угруповань країн світу.

Другим регіональним валютним угрупованням є доларова валютна зона, яка утворилася на початку Другої світової війни на базі доларового валютного блоку. Доларова зона – це регіональне валютне угруповання країн, грошові системи і зовнішні розрахунки яких орієнтуються на долар Сполучених Штатів Америки. Як і стерлінгова валютна зона, вона не має офіційної юридичної основи у вигляді спеціальних міждержавних угод. Її економічною основою є американський капітал.

Зовнішня торгівля країн доларової зони орієнтується в основному на американський ринок. Основна маса капіталів, вкладених в економіку країн — учасниць зони, також належить США, що забезпечує цій країні значний, і не тільки суто економічний, вплив на всі країни — члени цього регіонального валютного угруповання.

Третім регіональним валютним угрупованням була валютна зона французького франка, яка виникла на базі попередніх французьких колоніальних володінь в 1945 р. На відміну від інших подібних регіональних угруповань, між країнами — членами зони була досягнута угода про заснування її як добровільного об’єднання країн-учасниць. Було створено Валютний комітет для координації валютної і кредитної політики у цій валютній зоні. Згодом Валютний комітет зони франка було замінено секретаріатом, який є дослідним підрозділом Французького банку. Крім того, для розгляду питань, які становлять спільний інтерес, та з метою зближення позицій країн — членів зони, систематично — два рази на рік, зустрічаються міністри фінансів відповідних країн. Угодою передбаченні періодичні двосторонні та багатосторонні консультації.

Найбільш високорозвиненою і досконалою формою розвитку регіональних валютних угруповань є Економічний і валютний союз (ЕВС) (раніше – Європейська валютна система — ЄВС).

Однією з особливостей сучасних валютних відносин кінця 70-х років XX ст. була поява поряд із міжнародною валютною системою регіонального валютного угруповання, що мало назву Європейська валютна система (згодом — Економічний і валютний союз). Європейська валютна система являла собою певні правила розрахунків між країнами, що входили до Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

Європейська валютна система — специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну ув’язку. Європейська валютна система функціонувала за принципом "кошика", в якому курси національних грошових одиниць змішані залежно від котирування тієї чи іншої валюти. її ще називали "валютна змія", перевага якої полягала в тому, що сама "змія" була в цілому більш стійкою, ніж кожна з її складових. Саме на цій основі будувалася паритетна сітка двосторонніх курсів валют та визначалася межа їх відхилення.

Створення ЄВС диктувалося насамперед прагненням Західної Європи до більшої фінансової самостійності і стабільності за рахунок послаблення прив’язки європейських валют до долара, що давало б змогу не тільки уникнути втрат за рахунок періодичних криз цієї валюти, а й більш успішно протистояти заокеанській конкуренції.

Європейська валютна система включала три складові:

Ø зобов’язання щодо узгодженої зміни ринкових валютних курсів у взаємодомовлених кількісних межах за допомогою валютного втручання центральних банків, у тому числі шляхом підтримки коливань ринкового курсу валют у звужених кордонах;

Ø механізм кредитної допомоги урядам, які зазнали фінансових труднощів при підтримці ринкового валютного курсу на двосторонній основі за рахунок засобів спеціального Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС) із загальним капіталом 25 млн ЕКЮ, який згодом було реорганізовано у Європейський валютний фонд (ЄВФ). Ці кошти використовувалися для короткотермінового (від 3 до 6 місяців) і середньострокового (від 2 до 5 років) кредитування;

Ø спеціальна європейська розрахункова одиниця — ЕКЮ, що була колективною міжнародною валютою і мала визначений валютний курс, розрахований на базі "валютного кошика" національних валют країн — членів ЄВС з урахуванням їх частки у сукупному валовому національному продукті.

Успішне функціонування Європейської валютної системи (ЄВС) створило необхідні передумови для формування Економічного і валютного союзу (ЕВС). Стратегічною метою союзу визначалося запровадження єдиної валюти і єдиного центрального банку дванадцяти. На основі "плану Делора" було розроблено засади договору про Європейський Союз, який було підписано у нідерландському місті Маастрихт. Маастрихтський договір набрав чинності 1 листопада 1993 р. Важливою складовою його реалізації стало створення 1 січня 1999 р. Європейського Економічного і валютного союзу, центральним елементом якого є Європейський валютний союз (ЄВС).

Загалом ЄС характеризується дуже чітким плануванням переходу до Європейського Союзу. Однак у реальному житті процес просування до валютного союзу виявився не таким уже й простим.

По-перше, Франція розглядала валютно-фінансовий союз насамперед як логічний і дійовий засіб закріплення основ єдиного внутрішнього ринку ЄС та радикальний аргумент у протистоянні американському долару на Європейському континенті. Німеччина, в цілому підтримуючи ідею єдиного валютного союзу, разом з тим, не дуже поспішала з реалізацією плану злиття центральних банків, оскільки маючи найсильнішу валюту, була змушена фактично багато в чому нести безпосередню відповідальність за стан справ у спільному валютно-фінансовому союзі.

По-друге, помітно відрізняється від позиції Франції і Німеччини у питанні передачі частини національного суверенітету у валютно-фінансовій сфері наднаціональним органам ЄС позиція Великобританії. Є побоювання офіційного Лондону, що зміщення центру фінансової активності в зону ЄС призведе до втрати Великобританією її особливого статусу у зв’язках зі Сполученими Штатами Америки. Особливо поки що непохитною є позиція щодо впровадження єдиної валюти євро. Створення єдиної грошової одиниці може послабити позиції Великобританії на Європейському континенті, які вона мала за рахунок особливих відносин із США. Приєднавшись досить пізно до ЄВС, Великобританія згодна лише на паралельний обіг євро з фунтом стерлінгів. Проте з приходом уряду лейбористів ця жорстка позиція дещо послабилася.

По-третє, такі країни, як Іспанія, Португалія, Італія і Греція не можуть поки що обходитися без періодичних девальвацій своїх валют і не в змозі також негайно ліквідувати існуючі бюджетні дефіцити. Тому їхнє просування до валютного союзу

було дещо повільнішим порівняно з країнами так званої авангардної групи, до якої належать Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Ірландія і Данія.

По-четверте, відміна всіляких перешкод на шляху конкуренції іноземних компаній у межах Союзу може призвести до витіснення деяких місцевих виробників. Тому зрозуміло, що ідея створення валютно-фінансового союзу знайшла підтримку перш за все у найбільш конкурентоспроможних фірм.

Нарешті, впровадження механізму зростаючої конкуренції в межах ЄС веде до опосередкування життєвих стандартів. А будь-яке намагання нівелювати національні рівні заробітної плати неминуче призводить до загострення проблеми безробіття, особливо у бідних районах Італії, Іспанії, Португалії і Греції. З іншого боку процеси нівелювання життєвих рівнів у межах ЄС можуть призвести до певного програшу населення країн з традиційно більш високим життєвим рівнем.

І все-таки, завдяки тому, що при вирішенні багатьох практичних завдань для всіх членів ЄС характерні: перевага прагматичного підходу, орієнтація на обґрунтовані конкретні програми, традиційно зберігається високий рівень консолідації країн у рамках ЄС. Щоразу при розв’язанні кардинальних питань в основу кладуться критерії самозбереження Союзу, який максимально враховує не тільки ступінь невідкладності того чи іншого завдання, а й реальний рівень взаємної згоди країн. Тому при всій складності поставлених перед ЄС проблем позитивний чинник безумовно переважає негативні сторони, про що красномовно свідчить створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) та успішне впровадження з 1 січня 1999 р. єдиної валюти — євро.

Головними критеріями готовності переходу до єдиної валюти на першому етапі були стабілізація державних фінансів та усунення взаємних обмежень на рух платежів і капіталів між країнами — членами ЄС Загалом, таким жорстким вимогам на момент запровадження євро, цілком відповідав лише стан економіки та фінансів Люксембургу. Всі інші країни мали відхилення з того чи іншого показника (в основному за рахунок завищення державного боргу).

4.4. Еволюція світової валютно-фінансової системи

Перша світова валютно-вінансова система стихійно сформувалася до кінця 19 ст. на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції у1867р., яка визнала золото єдиною формою світових грошей.

Країни, що додержувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота і кількістю грошей в обігу, а також вільну міграцію золота - його експорт та імпорт.

Водночас система золотого стандарту мала й істотніші обмеження. Вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку монетарного товару. Найбільшою її вадою було те, що умови функціонування золотого стандарту повністю виключали можливість проведення окремими державами власної валютно-грошової політики.

Це обмежувало можливості державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулювання, використання у конкретних напрямках економічної політики.

Саме ці обмеження спричинили заміну першої світової валютно-фінансової системи золотого стандарту золото-девізним стандартом (Генуезька валютна конференція 1922р.). Сутність його зводиться до того, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти провідних країн світу.

Головна причина відмови від обміну паперових грошей на золото - загальна трансформація економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, у державно регульовану економічну систему. Така трансформація відбувалася на основі теоретичних рекомендацій розроблених Дж. М. Кейнсом, у 30-х роках минулого сторіччя. Адекватно до цієї трансформації змінилася і система валютно-грошових відносин. Отже, якщо золото як національні та світові гроші є елементом, стихійно регульованої ринкової економіки, то паперові знаки вартості, що мають кредитну основу, повніше відповідають економіці, яка поєднує ринкові та державні регулятори.

Отже, процес демонетизації золота у внутрішньому обігу та відхід від золотого стандарту мають глибоку об"єктивну основу, яка визначається структурними змінами всієї системи виробничого відтворення економіки, еволюцією відносин власності, прогресом продуктивних сил.

У 1944 р. у Бреттон-Вуді (США) відбулася міжнародна валютно-фінансова конференція, на якій утворено міжурядову установу при ООН для регулювання валютних відносин - Міжнародний-валютний фонд (МВФ) та започатковано ІІІ етап світової валютно-фінансової системи.

На відміну від золотого стандарту Бреттон-Вудська система стала системою золотовалютного, а у подальшому розвитку – золото-доларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до початку 70-х років і відіграла значну роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, налагодженні зовнішньоекономічних зв"язків.

Основні принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи такі:

1. У новій системі зберіглася роль золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Однак зв’язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано. Серед країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість у золото. Інші валюти такої конвертованості не мали. Тому, їхній зв"язок з монетарним товаром