очаток нового часу. Винайдення пороху, суцільнолитої гармати.

Монгольський лук недовго панував над світом; волею долі через століття на зміну йому прийшла ще грізніша зброя - аркебузи і гармати. Першовідкривачем пороху був китайський алхімік і медик Сунь Сымяо, що жив в VII столітті; він писав в одному з трактатів, що нагрівання суміші з селітри, сірки і деревного вугілля призводить до сильного вибуху. У битвах з монголами китайці використовували порохові бомби, які кидали у ворога з баллист, - проте це врятувало їх від поразки. З Китаю порох потрапив на Близький Схід; тут невідомі арабські майстри створили першу гармату - "модфу". Спочатку модфа була видовбаним дерев'яним стволом, куди засипали порох, закочували камінь і робили постріл. У XII столітті стали робити залізні модфы, що стріляли свинцевими ядерцями - "горіхами". Потім з'явилися великі бомбарды вагою в декілька тонн з багатопудовими кам'яними ядрами - ці знаряддя призначалися для руйнування кріпосних стін. У XIII столітті араби застосували бомбарды при облозі іспанських міст, а потім, в XIV столітті, з новою зброєю познайомилася уся Європа.

Одним з перших європейців, що пізнали секрет пороху, був німецький чернець Бертольд Шварц; він займався у своєму монастирі алхімією, і за це був посаджений у в'язницю, де продовжував свої досліди. Як усі алхіміки, Шварц намагався отримати золото шляхом з'єднання різних речовин; одного разу він склав суміш з деревного вугілля, сірки і селітри, підпалив її - і ледве уцілів після вибуху, що стався. Навчившись виготовляти порох, Шварц став відомим гарматним майстром і, поступивши на службу до англійців, брав участь у битві при Креси.

Проте в ті часи ще не було ні картузів для пороху, ні чавунних ядер, і зарядити пушку варто було такої великої праці, що за день битви вона устигала зробити лише декілька пострілів. Крім того, бомбарды були дуже неміцними, їх робили із залізних смуг, скріплених обручами, і для оберігання від порохових газів, що виривалися в щілині, обтягували шкірою. Ствол бомбарды укладали в дерев'яну колоду, і гармата була такою важкою, що змінити позицію в ході бою було практично неможливо, - тому артилерію застосовували в основному при облозі фортець. Лук продовжував панувати на полі бою, поки в ливарній справі не сталися нові революційні зміни. У XIV столітті артилерійські майстри навчилися лити бронзові і мідні гармати в пісочних формах. Винахід суцільнолитої гармати був ФУНДАМЕНТАЛЬНИМ ВІДКРИТТЯМ, що змінило вигляд людського суспільства; лицарі і лучники відступили перед новим богом війни - артилерією. Віднині могли вижити тільки ті держави, які мали металургійну промисловість, артилерію і професійну армію. Цивілізація, нарешті, отримала в руки зброю, яка зупинила хвилі нашесть з Великого Степу.

Вогнепальна зброя була створена на Сході і першою армією, що узяла його на озброєння була армія імперії Османа. При султанові Мураде I (1362-1389) були створені перші підрозділи яничар - це був корпус регулярної піхоти, складений з воїнів-рабів, з дитинства вихованих в казармах. Дисципліна, порядок і мужність яничар допомагали їм брати перемоги у битвах, але справжня слава прийшла до них тоді, коли в руках «нових солдатів» опинилася «нова зброя». При Мураде II (1421-1451) велика частина яничар була озброєна аркебузами-«тюфенгами»; був створений потужний артилерійський корпус, «топчу оджагы» - таким чином, на світло явилася регулярна армія, озброєна вогнепальною зброєю.

Гармати тих часів були занадто важкими, щоб пересуватися по полю бою, тому їх встановлювали на центральній позиції, зазвичай на пагорбі. Батареї прикривалися укріпленнями з дерев'яних щитів і возів - виходив укріплений табір, в окопах попереду табору і в самому таборі розташовувалися стрілки-яничари, а кіннота сипахи вибудовувалася по сторонах і позаду табору. Завдання кінноти полягало в тому, щоб зав'язати бій і заманити ворожу кавалерію на укріплення яничар, де вона потрапляла під згубний вогонь гармат і аркебуз, - потім кіннота поверталася і добивала вцілілих ворогів.

При наступнику Мурада, Мехмеде II, для оволодіння містами були створені величезні облогові знаряддя - у тому числі знаменита гармата Урбана, яка в 1453 році зруйнувала стіни Константинополя. Це була бомбарда завдовжки 8 метрів, що стріляла кам'яними ядрами вагою півтонни; щоб доставити цю махину до Константинополя, довелося вирівнювати дорогу і зміцнювати мости, гармату тягнули 60 биків, а 200 чоловік йшли поруч, щоб підтримувати її в рівновазі.

Створення озброєної вогнепальною зброєю регулярної армії було фундаментальним відкриттям турок; це відкриття викликало хвилю завоювань Османа. Впродовж двадцяти років після узяття Константинополя турки опанували Сербію, Грецію, Албанію, Боснію, підпорядкували Валахию і Молдавію. Потім вони обернулися на схід, остаточно підкорили Малу Азію, і в 1514 році в грандіозній битві на Чалдаранской рівнині розгромили об'єднані сили кочівників, що панували над Іраном. Потім були завойовані Сирія і Єгипет, і султан Селім Грозный (1512-1520) проголосив себе заступником пророка, халіфом.

Звістка про узяття Константинополя турками прозвучала в Європі як гуркіт грому; усі королі поспішали створити власну артилерію. Новий поштовх розвитку артилерії дала поява доменних печей і чавунного литва. В середині XV століття у Вестфалии, на кордоні Німеччини і Франції, були побудовані перші доменні печі; від колишніх сыродутных печей їх відрізняли великі розміри (до 6 метрів висоти) і механічне дуття з приводом від водяного колеса. Висока температура, що створюється в таких печах, дозволяла отримувати рідкий чавун, який використовували для литва ядер, - а потім і гарматних стволів. Чавун містив велику кількість вуглецю і був крихкий, для отримання заліза його пускали в переплавку, ця технологія називалася кричным переділом.

Іншим важливим нововведенням в артилерійській справі став винахід колісного лафета. Колісний лафет з'явився у Франції у кінці XV століття; поява лафета дозволила брати гармати в далекі походи; у 1494 році рухлива артилерія дозволила французькому королеві Карлу VIII завоювати Італію. Поступово розвивалася теорія артилерійської справи. Італійський математик Никколо Тарталья винайшов квадрант і першим спробував вичислити траєкторію снаряда. Тарталья встановив, що вага ядра пропорційна кубу його діаметру і ввів гарматні калібри.