(народився 20.01.1918 року)
Академік НАН (1978) та АМН(1998) України, доктор медичних наук (1958), професор (1961), заслужений діяч науки України (1967), лауреат Державної премії України (1977), удостоєний Почесної відзнаки Президента України (1993), почесний директор Інституту клінічної та експериментальної хірургії АМН України.
Висококваліфікований спеціаліст у галузі хірургічної гастроентерології, гепатопанкреатології, судиної і торакальної хірургії.
Автор 802 наукових робіт, серед яких 25 керівництв і монографій, 112 винахідів, підтверджених авторськими свідоцтвами і патентами. Підготував48 докторів і 82 кандидати наук.
Основними науковими працями О. О. Шалімова є: “Болезни поджелудочной железы» (1970); «Хирургия желудка и двенадцатиперстной кишки» (1972); «Атлас операций на пищеводе, желудке и двенадцатиперстной кишке» (1975); «Хирургия пищевода» (1975); «Хирургия кишечника» (1977); «Атлас операций на печени, желчных путях, поджелудочной железе и кишечнике» (1979); «Хирургия пищеварительного тракта» (1987); «Хирургия печени и желчевыводящих протоков» (1993).
Важливе значення для розвитку хірургії в Україні мало заснування хірургічних товариств.
Перше товариство хірургів на Україні було засновано в 1908 р. у Києві. Ініціатором і організатором його був М.М.Волкович. який протягом 20 років беззмінно був його головою. Протоколи засідань товариства за 1911-1912 рр. показують, що перше місце при обговореннях посідала черевна хірургія, зокрема шлунково-кишкова та печінкова патологія, а також ортопедія і нейрохірургія.
Другим товариством хирургів на Україні було Одеське, засноване у 1920 р. К.П. Серапіним. На засіданнях товариства обговорювалися доповіді, демонструвалися хворі. Більшість доповідей було присвячене хірургії черевної порожнини, проблемі рака, кістковому туберкульозу.
У подальшому були організовані єдині наукові медичні товариства з секціями у всіх обласних центрах.
У 1926 році в Одесі під головуванням Я.В. Зільберберга відбувся І Всеукраїнський з'їзд хірургів, на якому обговорювалися такі актуальні проблеми, як помилки в хірургії черевної порожнини, рак молочної залози, хірургія жовчних шляхів, лікування кісткового туберкульозу, хірургічне лікування туберкульозу легень, лікування переломів кісток, а також питання про стан хірургічної допомоги на селі.
Провідну роль у розвитку хірургії в ці роки зайняв Харків, який став методичним і науковим центром з організації травматологічної, ортопедичної, нейрохірургічної, онкологічної та інших видів спеціалізованої хірургічної допомоги. У 1930 р. в Харкові були створені такі науково-дослідні інститути, як інститут невідкладної хірургії і переливання крові, інститут вуха, горла, носа, Всеукраїнський інститут експериментальної медицини.
У вересні 1927 р. був скликаний ІІ Всеукраїнський з'їзд хірургів. Програмними питаннями були хірургічний туберкульоз, пересадка тканин та органів, гнійна хірургічна інфекція, хірургічне лікування панкреатитів, післяопераційні тромбоемболії, пептичні виразки, рак товстої кишки, спонтанна гангрена, гострий апендицит, сільськогосподарський травматизм.
ІІІ Всеукраїнськи й з'їзд хірургів відбувся у 1928 році у Дніпропетровську. У ньому прийняли участь С.І.Спасокукоцький, С.П. Федоров, Н.І.Напалків, С.С.Юдін. Програмними питаннями були нирково-кам'яна хвороба, хірургія товстих кишок, раньова інфекція, вільна аутопластика, внутрішньосуглобові переломи.
З 7 по 10 вересня 1930 р. в Харкові відбувся ІV Всеукраїнський з'їзд хірургів; обговорювалися питання лікування переломів кісток, переливання крові, післяопераційних нагноєнь.
V Всеукраїнський з'їзд хірургів був присвячений виразковій хворобі, травматизму, лікуванню остеомієліту. На ньому були наведені переконливі дані на користь резекції шлунку при виразковій хворобі.
У лютому 1935 року відбулася Всеукраїнська нарада з питань медичної освіти, на якій обговорювались проблеми необхідності розширення підготовки науково-педагогічних кадрів через аспірантуру і клінічну ординатуру. З цією метою конференція рекомендувала розширити клінічні бази інститутів. Згідно з наказом наркомздоров’я УРСР від 17 березня 1936 року за медичними інститутами закріплювалися великі хірургічні відділення лікарень і наукових-дослідних інститутів на базі яких хірургічні кафедри інститутів проводили викладацьку і наукову роботу.
У червні 1936 року в Одесі відбувся УІ з’їзд хірургів УРСР. Програмними питаннями з’їзду були діфузні перитоніти, кишкова непрохідність, інфіковані рани, травмвтизм. Відзначено, що за останнє десятиріччя летальнісь при перотонітах зменшилась майже в 3 рази, поліпшилась травматологічна допомога.
Планові хірургічні роботи лікарів України були перервані Великою Вітчизняною війною; значна кількість хірургів України працювала у фронтових госпіталях, менша частина була евакуйована до тилу і там працювала частково у лікарнях або тилових госпіталях. Багато українських хірургів працювало у партизанських з'єднаннях.
Українські хірурги внесли багато нового і оригінального в організацію хірургічної допомоги пораненим. Так, М.М. Мілостанов запропонував і впровадив у практику ряд важливих заходів щодо профілактики і комплексної терапії шоку; Б.С.Шмаревич та Б.С. Бабич впровадили в лікувальну практику госпиталів комплексну терапію травматичних ушкоджень опорно-рухового апарату,. шкірну і кісткову пластику, лікування контрактур, підготовку до протезування.
У період війни українські хірурги успішно розробляли питання судиної і торакальної хірургії. О. В. Мельников, К. Д. Двужильна та І. Я. Дейнека внесли значний вклад у розробку методів лікування наслідків поранень живота, зокрема у лікування кишкових нориць.
У повоєнні роки в Україні в обласних центрах були створені госпіталі інвалідів Вітчизняної війни. Були створені також госпіталі спеціалізованої допомоги – в Харкові та Києві (нейрохірургічні та ортопедичні), в Одесі – госпіталі грудної і очної хірургії.
У 1946- 1947 роках на Україні майже у всіх містах було організовано станції швидкої медичної допомоги, створено санітарну авіацію. На 7-му з’їздіі хірурів України, що відбувся у січні 1948 року було прийнято рішення про проведення атестації хірургів, що проводяться кожні 2 роки. В 1949 році було виконано об’єднання поліклінік і стаціонарів, що дало можливість полікничним хірургам підвищувати кваліфікацію у хірургічних відділеннях.
На 8 з'їзді хірургів України обговорювалась необхідність диспансерізації та зв'язаного з нею планового оздоровленя населення.
На 9 з'їзді хірургів, що відбувся у 1958 році головний хірург М.С. Коломійченко відзначив високу активність районних хірургів. У Київському інституті удосконалення лікарів створено клініку торакальної хірургії, яку очолив видатний хірург М.М. Амосов. У подальшому він проводив операції на серці, виконував протезування клапанів; ця клініка надавала допомогу мешканцям різних сіл і міст колишнього Радянського Союзу.
Значний внесок в організацію хірургічної допомоги населенню україни вніс академік О.О. Шалімов.
У 1959 році його було призначенно завідуючим кафедрою торакальної хірургії інституту удосконалення лікарів.
З 1965 року він обіймає посаду ректора Харківського науково-дослідного інституту загальної та невідкладної хірургії. За його участю розроблено апарат штучного кровообігу, експериментально розроблена методика трансплантації підшлункової залози. У 1971 році він був призначений директором Київського науково-дослідного інституту клінічної та експериментальної хірургії, де ним були організовані відділення хірургії печінки та підшлункової залози, хірургія шлунка та кишечника, судин та серця, відділення експериментальної хірургії. У практику роботи хірургічних відділень України були впровадженні органозберігаючі операції на шлунку та 12-ти палій кишці при виразковій хворобі. Завдяки ініціативі О.О.Шалімова в Україні створено у великих містах центри судинної хірургії, шлунково-кишкових кровотеч, гострих панкреатитів, портальної гіпертензії, мікросудиної хірургії; були впроваджені розроблені колективом інституту методики резекції стравоходу з пластикою товстою кишкою, методика програмованої лапаротомії, резекції шлунка, реконструктивних та пластичних операцій на жовчних протоках.
В практику роботи хірургічних відділень впроваджено використання ультразвукової апаратури, фіброволоконної, лазерної апаратури. Швидко впроваджуються малоінвазивні методи втручання – лапароскопічні, відеоторакоскопічні, пункційні оперативні втручання, що дає змогу швидко і якісно надати хворому хірургічну допомогу.
