Історія світової хірургії налічує багато століть. Наприклад, в Асірії та Вавілоні майже за 2000 років до нашої ери виконували деякі операції за допомогою бронзових ножів. У древній Індії кровотечу зупиняли за допомогою тугої пов’язки, виконували з’єднання швами країв рани. Індійський засіб шкірної пластики зберігся до сьогоднішнього дня. Крім цього, в Індії виконували трепанацію черепа, лапаротомію, оперативні втручання при пологах.
Короткий нарис розвитку хірургії в Україні.
Термін “хірургія” – cheirurgia – походить від двох грецьких слів: cheir – рука і ergon – робота, що в перекладі на українську мову означає
“рукодіяння”.
Із староукраїнських літературних пам’яток відомо, що хірургія була у великій пошані в наших предків.
За часів Київської України-Русі (ІХ – ХІІІ ст.) почали з’являтись перші професійні лікарі (так звані ремісники), які надавали медичну допомогу у великих містах. Деякі з них мали особливий хист до лікування ран, переломів, пускання крові. Основою їх знань був віковий досвіт народної емпіричної медицини.
Пізніше, у ХІУ столітті, коли виникає цехова медицина, ремісники-медики, яких на той час вже називають “цирульники”, об’єднуються в цехи. Саме цехи стали основою як створення перших шпиталів, так і школи медичних кадрів. Окремі цирульники володіли неабиякою майстерністю в лікуванні ран, вириванні зубів, проведенні ампутацій, операцій із видалення каменів і, особливо, в дуже поширеному в ті часи засобі лікування – кровопусканні. Найбільші цехи існували у Львові, Кам’янці-Подільському, Києві.
У ХУ столітті в Україні виникають братства – організації українського православного міщанства. Вони займаються просвітницькою діяльністю, а також організовують братські шпиталі, що, як і школи, утримуються коштом парафіян. У шпиталях роблять кровопускання, розтинають абсцеси, виривають зуби, перев’язують рани, вправляють вивихи, виготовляють лікувальні пластирі.
У цей час в Україні з’являється низка вищих навчальних закладів: відкриваються колегіуми в Острозі, Львові, Києві. Київський колегіум, створений в 1632 р. Петром Могилою, за гетьманування І. Мазепи набуває статусу академії.
Своєрідною була організація хірургічної допомоги в Запорізькому війську. Під час походів козаки лікувалися самі: рани засипали невеликою кількістю землі, яку перед тим розтирали на долоні слиною. Щоб позбутись гарячки, розводили у чарці горілки пів заряду пороху, випивали цю суміш і лягали спати. Запорізьке військо утримувало своїм коштом ряд шпиталів, найвідомішими з яких були Трахтемирівський та Межигірський.
У ХУІІІ столітті в Російський державі започатковується низка шпитальних шкіл. Одна з них – в Україні, в Єлисаветграді. Учнями цих закладів переважно були вихідці з українських братських шкіл, колегіумів та Київської академії. Кращі випускники направлялись за кордон для здобуття докторського ступеня. Перші дев’ять лікарів, які здобули в Лейдені звання доктора медицини, були українцями, вихованцями Київської академії.
Шпитальні школи багато уваги приділяли хірургії. Саме тому окремі талановиті представники українського народу, незважаючи на жорстоку антиукраїнську політику, яка проводилась у той час, змогли піднятись на вершину хірургічної науки. Ось кілька імен, про які варто згадати з цього приводу.
Ілля Васильович Буяльський (1789 – 1864 рр.) – син сільського священика з Чернігівщини. Був чудовим анатомом і віртуозним хірургом. Опублікував “Анатомо-хірургічні таблиці” з текстом про топографію й операції на судинах і видалення каменів. Атлас було перекладено на всі європейські мови. І. В. Буяльський перший успішно зробив операцію резекції верхньої щелепи. Двічі перев’язав безіменну артерію, розробив оригінальний метод дренування запальних процесів малого таза через foramen obturatorii, що в хірургії до наших часів носить його і’мя. Він запровадив у хірургічну практику багато різних інструментів, з яких ложечка і кюретка Буяльського збереглися в хірургічних наборах дотепер.
Першу капітальну працю з воєнно-польової хірургії під назвою “Воєнно-похідна медицина” в 5-ти частинах (1836 – 1837 рр.) написав Яким Чаруківський (1798 – 1848 рр.), який родом із Полтавщини.
Піонером антисептики в Росії був Павло Петрович Пелехін (Пелех) (1842 – 1917 рр.). Уже через кілька місяців опублікування праць англійського вченого Лістера з питань антисептики П. П. Пелехін їде до Англії і вивчає цей метод у самого автора, а після повернення додому опубліковує першу власну працю з антисептики “Успіх нових ідей у хірургії під час лікування ран, складних переломів та гнійних накопичень”. Застосувавши антисептичний метод, вчений знизив летальність від хірургічних втручань із 50-94% до 7%. У 1898 р. П. П. Пелехін передає заощадження своєї родини (70 тис. російських карбованців золотом) Науковому товариству ім. Т. Г. Шевченка у Львові для того, щоб організувати “Кафедру хірургії імені Петра Пелехіна” при першому українському університеті. Із нашим краєм пов’язані імена і видатних російських медиків. Так, на українській землі поховано тіла двох видатних хірургів ХІХ століття – Миколи Івановича Пирогова (1810 – 1871 рр.), у с. Вишня, що под Вінницею, та Миколи Васильовича Скліфосовського (1836 – 1904 рр.), в с. Яківці на Полтавщині. М. І. Пирогов був хірургом доантисептичної ери. Його діяльність в основному пов’язана з наданням хірургічної допомоги пораненим під час численних військових експедицій царської армії.
М. В.Скліфосовський, як і П. П. Пелехін, розвинувши антисептичний і асептичний методи, запровадив операції на жовчних шляхах, щитовидній залозі, резекцію шлунка, кісткопластичні операції. Микола Васильович досконально володів українською мовою й останні чотири роки свого життя провів в с. Яківці, де надавав місцевім жителям медичну допомогу в збудованій за його власні кошти амбулаторії.
У другій половині ХІХ століття хірургічні клініки медичних факультетів у Харкові та Києві стають справжніми осередками хірургічної науки. Так, у Харківському університеті кафедра хірургії існує спочатку у відділенні медичних наук, а з 1835 р. – на медичному факультеті. З 1814 р. при цьому навчальному закладі відкрито невеличку хірургічну клініку. Почесними членами Ради Харківського університету були Петро Загорський та Ілля Буяльський, а першим професором хірургії став Павло Шумлянський.
Павло Михайлович Шумлянський (1750- 1824) народився на Полтавщині, вчився в Києво-Могилянській академії, Петербурзькій шпитальній школі при Генеральному сухопутному шпиталі, у 1779 р. отримав звання лікаря, після чого працював у війську та вчився за кордоном. У 1789 р. захистив дисертацію на ступінь доктора медицини в Стразьбурзькому університеті на тему: “De proxsma topicae inflammations causa”, з 1970 р. був викладачем медико-хірургічних шкіл у Петербурзі та Кронштадті, з 1795 р. – професором фармакології та хірургії Московської медико-хірургічної академії. У 1805 р. його обрано професором хірургії та деканом медичного факультету Харківського університету.
Наукові праці П. М. Шумлянського були присвячені різним питанням оперативної хірургії, зокрема вправленню вивихів, попередженню та лікуванню інфекційних хвороб, вивченню мінеральних вод Полтавської губернії тощо.
З 1821 до 1833 рр. кафедрою хірургії Харківського університету керував М. І. Єллінський.
Микола Іванович Єллінський (1789 – 1834) народився в Україні, у 1817 р. закінчив медичний факультет Харківського Університету, потім працював у Петербурзький медико-хірургічній академії, де вдосконалював свої знання з хірургії та анатомії. У 1821 р. його обрали професором хірургії медичного факультету Харківського університету (впродовж 1830-1833 рр. працював також ректором університету).
М.І. Єллінський був талановитим лектором і видатним хірургом, який користувався великою популярністю. Він значно покращив викладання хірургії в Харківському університеті, організував при клініці амбулаторний прийом, перший залучив студентів до практичних вправ, виховав багато хірургів, значно збільшив обсяг хірургічних втручань, створив ряд наукових праць. Так, перу М.І. Єллінського належить перший посібник із десмургії у двох томах, в якому подано найновіші досягнення тогочасних десмургії та травматології, зокрема докладно описано застосування гіпсу при лікуванні переломів.
У 1858 р. кафедру хірургії Харківського університету очолив Вільгельм Федорович Грубе (1827-1898). За походженням він був естонець, закінчив у 1850 р. Юр'євський (Тартуський) університет. На кафедрі хірургії працював майже 40 років.
У своїх “Нарисах та спостереженнях із факультативної хірургічної клініки” вчений повідомляв, що карболову кислоту він застосував ще в 1865 р.; також необхідно згадати його заслуги в справі використання знеболювання при операціях. Так, у 1871 р. В.Ф. Грубе зробив у Харкові першу операцію під наркозом закисом азоту й опублікував у 80-х роках ряд робіт, присвячених застосуванню хлороформу та морфію.
У 1870 р. В.Ф. Грубе при пораненні грудної клітки з пошкодженням внутрішньої грудної артерії зробив перев’язку судин, а рану, що сполучає плевральну порожнину із зовнішнім середовищем, зашив.
У 60-х роках XIX століття вчений почав працював над розробкою методик операцій при водянці головного мозку та мозкових грижах, питань лікування поранених.
Видатними українським хірургом XIX століття, який присвятив своє життя Харківському університету, був професор А.Г. Підріз.
Аполлінарій Григорович Підріз (Подрез) (1852-1900) народився на Харківщині. У 1875 р. він закінчив медичний факультет Харківського університету, в 1878 – захистив докторську дисертацію на тему: “О вытяженіи нервовъ”, потім працював ординатором воєнного шпиталю в Харкові. З 1884 р. Аполлінарій Григорович обраний приват-доцентом, із 1887 – екстраординарним, а з 1890 – ординарним професором та керівником хірургічної пропедевтичної клініки Харківського університету. З 1894 р. вчений керує шпитальною хірургічною клінікою.
А.Г. Підріз був видатним хірургом, урологом, фахівцем воєнно-польової хірургії, засновником низки складних оперативних втручань. Так, наприклад, він перший у світі в 1897 р. видалив із серця стороннє тіло, у 1887 р. перший в Україні (і в Росії) зробив успішну спленектомію, написав перший в Україні та Росії підручник з урології (“Хирургическіе болезни мочевыхъ и половыхъ органовъ”(ч. 1-2, Харків, 1887-1896), запропонував оригінальні методи колостомії, гастроентеростомії, лікування звужень сечового каналу, шов слизової оболонки, засобів внутрішньочеревного з’єднання сечовода із сечовим міхуром тощо. Крім того, вчений працював над питаннями нейрохірургії, кістково-суглобового туберкульозу, воєнно-польової хірургії. А взагалі, А.Г. Підріз є автором понад 50 наукових друкованих праць.
Учень М.Ф. Грубе – Микола Петрович Трінклер (1859-1925) закінчив медичний факультет Харківського університету в 1883 р., працював у ньому на кафедрі хірургії, в 1889 р. вдосконалював свої знання в клініці Е.Бергмана (E.Bergmann) у Німеччині, того ж року захистив докторську дисертацію “Къ хирургіи поперечніхъ переломовъ надколънника”. З 1905 р. він був професором кафедр хірургічної патології та терапії Харківського університету, а з 1913 р. – професором факультетської хірургічної клініки.
Перу М.П. Трінклера належить 78 наукових праць, присвячених питанням онкології, нейрохірургії, хірургії органів черевної порожнини, травматології. Він запропонував власний метод дренування шлуночків головного мозку, одним із перших почав застосовувати рентгенотерапію для лікування онкологічних хворих, написав монографії про лікування ран, сифілітичне ураження внутрішніх органів.
Першим професором хірургії Київського університету був В.О. Караваєв – один із найкращих хірургів XIX століття.
Володимир Опанасович Караваєв (1811-1892) у 1831 р. закінчив медичний факультет Казанського університету, два роки працював у Петербурзі, потім був у закордонному відрядженні в Німеччині, в 1836-1838 рр. працював у Дерпті (Тарту) під керівництвом М.І. Пирогова, у 1838 р. захистив дисертацію на тему: “De phlebitides traumatica”. У 1841 р. його запросили до Київського університету на посаду декана медичного факультету та професор хірургії.
Заслуги В.О. Караваєва перед українською медициною дуже значні. Він був одним з організаторів медичного факультету Київського університету, талановитим педагогом, видатним клініцистом і науковцем. Будучи добрим знавцем топографічної анатомії, оперативної хірургії, віртуозно володіючи хірургічною технікою, він досягнув блискучих успіхів при виконанні багатьох складних операцій, зокрема в офтальмології, приділяв багато уваги роботі студентів та лікарів із хворими, в операційній, в амбулаторії. Під його впливом багато сотень лікарів стали хірургами і працювали в Україні не лише в містах, але і в селах. Його учнями були такі видатні хірурги, як М.М. Волкович, К.М. Сапежко, І.Ф. Сабанєєв, О.Т. Багаєвський, Я.Б. Зільберберг та ін.
Наукові праці В.О. Караваєва були присвячені офтальмології, ринопластиці, оваріотомії, ампутації. Його перу належать посібник з оперативної хірургії: “Курсъ оперативной хирургіи”(Київ, 1858) та “Оперативная хірургія”(Київ, 1886), які довгий час були настільними книгами лікарів і студентів.
В.О. Караваєв заклав основи застосування при операціях ефірного наркозу та антисептиків. У 1839 р. він перший в світі виконав надзвичайно складну операцію при проколі навколосерцевої сумки, розробив техніку проведення такої операції при випітних перикардитах. Одним із перших в Україні вчений почав робити операції з видалення яєчників, опрацював і застосував свій власний метод видалення катаракти, операції заячої губи тощо.
Міська дума Києва обрала В.О. Караєва почесним громадянином міста, назвала його ім’ям вулицю, де він жив, в аудиторії факультетської хірургічної клініки стоїть бронзове погруддя вченого, на Байковому кладовищі дбайливо доглядається його могила.
Видатним українським хірургом, який почав свою наукову працю в XIX столітті, був М.М. Волкович.
Микола Маркіянович Волкович (1858-1928) народився на Чернігівщині. У 1882 р. він закінчив медичний факультет Київського університету, працював ординатором шпитальної хірургічної клініки університету професора Борнгаупта, а потім – керівником хірургічного відділенням Олександрівської лікарні в Києві. У 1903 р. вченого обрали професором шпитальної хірургічної клініки, в 1911 – завідувачем кафедри факультетської хірургічної клініки Київського університету (потім медінституту). З 1923 р. до смерті М.М. Волкович керував науково-дослідною кафедрою медицини при Київському відділені Головного управління науки. У 1908 р. він заснував Київське наукове хірургічне товариство, головою якого був до кінця життя. У 1928 р. його обрано дійсним членом Всеукраїнської Академії Наук.
М.М. Волкович одним з перших в Україні почав робити складні операції в черевній порожнині, багато працював у галузі травматології, зокрема прославився своїм приладом для лікування переломів кісток (шина Волковича).
М.М. Волкович був талановитим ученим хірургом, автором понад 80 наукових праць, кілька монографій з яких є класичними роботами з хірургії і відомі не лише в Україні, але й за кордоном. Наукові дослідження вченого були присвячені різним проблемам хірургії, зокрема травматології, хірургії черевної порожнини, риносклеромі, вивченню зоба тощо. Однією з перших його великих наукових праць була монографія “Риносклерома съ клинической, патологоанатомической и бактеріологической стороны”, яку він захищав як докторську дисертацію і видав у 1888 р. в Києві. Цей твір і донині не втратив свого наукового значення.
У 1926 р. М.М. Волкович опублікував свою славнозвісну монографію “Апендицит, желчекаменнная болезнь, турбекулезный перитонит” (Київ, 1926), а в 1928 р. – “Повреждение костей и суставов”(Київ, 1928), які стали капітальними працями, що заявили про М.М. Волковича як про видатного знавця проблем травматології та хірургії черевної порожнини й оригінального мислителя.
М. М. Волкович виховав ряд українських хірургів, користувався великою повагою серед студентів, лікарів, професури та українською громадськості.
Після М.М. Волковича кафедру в 1930 р. очолив О.П. Кримов.
Олексій Петрович Кримов народився в 1872 р. у сім'ї видатного художника – члена Академії мистецтв. У 1898 р., після закінчення Московського університету, О.П, Кримову присвоєна золота медаль за наукову роботу “Камни почек и их лечение”, що була написана ним на останніх курсах медичного факультету під керівництвом професора Боброва, у якого він залишився працювати ординатором.
У 1913 р. О.П. Кримов був запрошений на роботу в клініку госпітальної і факультетської хірургії Київського університету. З його приходом весь уклад життя клініки змінюється, широко вводяться ендоскопічні методи дослідження, створюється патологоанатомічний музей, широко розгортається творча наукова робота. Саме тут О.П. Кримов і його учні проводили наукові дослідження, вписуючи нові сторінки в прекрасний літопис вітчизняної хірургії.
Олексієм Петровичем видано 135 наукових робіт, у тому числі десять монографій. Одна з них (“Учение о грыжах”), написана у 1911 році, удостоєна премії академії Буша і вважається одним із найвагоміших джерел світової літератури з цього питання. 30 наукових праць, які до речі, не втратили свого значення і дотепер, вчений присвятив актуальним питанням воєнно-польової хірургії.
Посібник “Частная хирургия”, написаний О.П. Кримовим, став на той час основним підручником із хірургії для медичних інститутів України і в 1940 р. був удостоєний премії С.П. Федорова.
О.П. Кримов відгукається на все нове, прогресивне. Так, під його керівництвом уже з 1933 р. у факультетській хірургічній клініці, як один з активних біологічних методів лікування використовується тканинна терапія. Основну увагу Олексій Петрович зосереджується на застосуванні такої терапії в боротьбі з больовими синдромами та застосуванні її впливу на функціональну діяльність шлунка. Починаючи з 1943 р., за пропозицією вченого для тканинної терапії в хірургічній клініці використовується тільки жива тканина (свіжа очеревина або її водний екстракт), що максимально підвищує лікувальний ефект.
Під керівництвом О.П. Кримова виконано й успішно захищено 20 докторських і близько 20 кандидатських дисертацій.
Медичний факультет у Львівському університеті діяв впродовж 1784 – 1805 рр. На другому курсі цього університету викладали загальну хірургію, а на четвертому – спеціальну хірургію. У 1795 р. при університеті відкрито кілька клінік. Хірургію читали Август Крігель, Фрід, Франс, Мазель. Українських професорів медичний факультет на той час не мав.
У 1805 р. замість медичного факультету у Львові було засновано дворічну медично-хірургічну школу, в 1833 р. її реорганізовано на трирічну. На другому та третьому курсах цієї школи викладали хірургію.
У 1894 р. при Львівському університеті знову створюється медичний факультет. А професором хірургії з 1897 р. на ньому працює Л. Рідігер. Професор Рідігер вперше у світі виконав резекцію шлунка при виразці дванадцятипалої кишки. Він є знаним авторитетом у невідкладній хірургії, урології, ортопедії, проктології, пластичній хірургії.
У ХХ столітті набувають подальшого розвитку різні напрямки хірургічної науки і практики, які з часом відокремлюються в самостійні спеціальності. Так, досить успішно українські лікарі працюють у галузі кардіохірургії, засновником якої в Україні є М. М. Амосов.
У 20-30 роки ХХ століття С. С. Брюхоненком і київським патофізіологом В. Д. Яновським створено перший у світі апарат штучного кровообігу (АШК). Цей винахід багато в чому визначив подальший розвиток серцевої хірургії у світовому масштабі.
Амосов Микола Михайлович
(народився 6.12.1913 року)
Академік НАН (1969) та АМН (1993) Україні, член кореспондент РАМН, доктор медичних наук (1953), професор (1953), заслужений діяч України (1955), лауреат Державних премій України (1978, 1988), почесний директор Інституту серцево-судинної хірургії АМН України (з 1988 р.).
Автор понад 400 наукових праць, 19 монографій. Підготував 35 докторів і 80 кандидатів наук.
Автор таких наукових праць: “Очерки торакальной хирургии" (1958); “Операции на серце с искусственным кровообращением” (1962); “Физическая активность и серце” (1975, 1984, 1989); “Терапевтические аспекты кардиохирургии” (1982, 1990); “Хирургическое лечение тетрады Фалло” (1982).
М.М. Амосов – засновник резекційної хірургії легень і хірургії серця в Україні, один із провідних вчених-хірургів і біокібернетиків країни. Він вперше в Україні в 1952 р. провів резекцію легень, у 1955 р. – хірургічне лікування вад серця, в 1958 р. – операції на серці з штучним кровообігом. У 1965 р. М. М. Амосов вперше у світі створив і запровадив антитромботичні протези клапанів серця. Створив першу в Україні клініку серцевої хірургії (1955), реорганізовану в 1983 р. в Інститут серцево-судинної хірургії, який став одним із найбільш кардіохірургічних центрів світу.
У 1955 р. М. М. Амосов заснував кафедру торакальної хірургії й анестезіології в Київському інституті вдосконалення лікарів. У 1959-1990 рр. очолював відділення біокібернетики Інституту біокібернетики НАН України. Вніс великий вклад у розвиток біологічної, медичної і психологічної кібернетики.
У 1958 р. М. М. Амосовим та його співробітниками в Києві була створена оригінальна модель АШК, і з того часу в Україні операції з АШК почали широко застосовуватись. Оригінальні моделі АШК були створені в Харкові (О. О. Шалімов), Львові (М. В. Даниленко).
