Тут можливі поміркована або радикальна стратегії дій. За умов застосування першої відбудеть-
ся оптимізація діяльності чинних установ у спосіб чіткого розмежування сфер регулювання,
балансування обов’язків та повноваження установ, визначення механізму координування та
органу, що відповідатиме за цю діяльність. За умов застосування другої стратегії буде створе-
ний єдиний окремий орган, що опікуватиметься всім комплексом питань інформаційної сфери.
Перспективність такого підходу обумовлена тим, що у зв’язку з виникненням цифрових техноло-
гій та Інтернету відбувається конвергенція різних форматів медіа на єдиній технологічній плат-
формі, а їхні власники намагаються диверсифікувати свої ресурси та охопити якомога ширший
їх спектр. На користь цієї стратегії свідчить і міжнародний досвід: у Великої Британії відбулося__об’єднання п’яти установ в Управління комунікаціями, в Німеччині функціонує Федеральне ві-
домство преси та інформації, в Ізраїлі – Міністерство пропаганди;
• ефективніше державне регулювання приватного сектору ЗМІ, насамперед у сфері теле-
радіомовлення. Тут необхідним є системне залучення комерційних мовників до виконання акту-
альних завдань розвитку сфери, спрямування їх діяльності на утвердження загальнонаціональ-
них інтересів за допомогою законодавчих обмежень та інших нормативно-правових важелів, а
також квот, пільг, державних замовлень тощо;
• запровадження дуальної системи аудіовізуальних ЗМІ, тобто налагодження громадської
противаги приватним медіа у вигляді Суспільного мовлення (СМ). Необхідно, проте, зважати,
що створення повноцінного сектору СМ об’єктивно є тривалим завданням і проектом, і лише
поодиноким країнам світу вдалося справді ефективно реалізувати його. Виходячи з цього фак-
ту, а також зі здебільшого негативного досвіду країн пострадянського простору та Центрально-
Східної Європи щодо зазначеного питання, доцільно запропонувати іншу короткострокову стра-
тегію – реформування, модернізація та розширення державного сектору телерадіомовлен-
ня як перша фаза створення національного Суспільного мовника;
• налагодження системи виробництва та поширення національного медійного продук-
ту. Нещодавно було зроблено надзвичайно важливий крок у цьому напрямі – Верховна Рада
України у лютому поточного року прийняла закон № 1909–VI «Про внесення змін до Закону
України «Про кінематографію» та інших законів України щодо підтримки виробництва націо-
нальних фільмів». Попри низку проблемних положень, у цьому акті широко врахований відпо-
відний світовий досвід і передбачено: бюджетне підтримання виробництва національного про-
дукту, податкові пільги виробникам і інвесторам фільмів, податкове стимулювання українського
дублювання фільмів, державне підтримання національного виробника кіноплівки й відеоносіїв.
Але варто підкреслити, що це лише перший крок у формуванні системи підтримання національ-
ного кіно, що закладає нормативний фундамент для неї;
• оптимізація зв’язків органів державної влади з громадськістю. На часі створення єдиної
системи таких зв’язків. Запровадження її як інструменту обов’язкового й активного інформування
громадян про свою діяльність і забезпечення чіткого правового режиму інформації як передумова
реального доступу до неї у сукупності розв’язують важливу проблему забезпечення інформаційної
відкритості влади, що є одним із ключових індикаторів демократичності влади. Окрім інституцій-
ного виміру процесу, уваги потребує його змістовне наповнення, яке доцільно здійснювати, спи-
раючись на стандарт управління якістю ДСТУ ISO 9001–2001. Відповідно до стандарту в окремих
органах державної виконавчої влади Україні вже розроблено та запроваджено методики процесів
«Консультації з громадськістю», «Інформування громадськості» та «Вивчення очікувань та задо-
воленості споживачів». Методики є достатньою мірою апробованими та доведеними до рівня ал-
горитмів, що робить доцільним їх поширення на всю систему органів державної влади;
• поліпшення та забезпечення позитивного міжнародного іміджу України (інформаційно-
комунікаційні аспекти). У нормативній площині необхідною є модернізація відповідної зако-
нодавчої бази. Зокрема, доцільно розглянути можливість розроблення Національної стратегії
іміджевої політики, розгорнутої на інструментальному рівні в комплекс узгоджених між собою
заходів за такими фундаментальними напрямами:
1) підтримання інформаційного паритету (налагодження постійного, комплексного, багато-
канального, на всіх рівнях – від еліт до громадськості, постачання потрібної інформації про
країну, з одного боку, та менеджмент медіа-повідомлень, системне відстеження та блокування/
нейтралізація спрямованих проти України інформаційних кампаній, дезінформації, некоректної,
шкідливої інформації – з іншого);
2) налагодження взаємовигідної співпраці з діаспорою щодо популяризації України та
українців, лобіювання їх інтересів в інших країнах та на міжнародній арені;
3) подальше розширення й розвиток мережі українських культурно-інформаційних центрів
у складі закордонних дипломатичних установ України, національної системи глобального збору та
поширення інформації (кореспондентські мережі, представництва інформаційних агенцій тощо);
4) формування позитивного інвестиційного й туристичного іміджу.
В усіх цих напрямах ключовою є роль медіа-супроводу, а держава має взяти на себе роль
