Довіра, консолідація, діалог

Інф. Україна XXI століття. Стратегія реформ і суспільної консолідації

НІСД Стратегічні пріоритети. №2 (15) 2010 р. http://www.niss.gov.ua/catalogue/30/

У контексті утвердження в Україні об’єднаного суспільства неабиякого значення набуває

інформаційно-комунікаційна та медійна складова гуманітарної політики. Основою кон-

Цепцій національної безпеки всіх провідних і більшості розвинених країн сучасного світу

є доктрина «м’якої сили» (soft power), що передбачає досягнення відповідних внутрішньо- і

зовнішньополітичних завдань насамперед через застосування (або блокування) цілеспрямова-

них системних інформаційно-психологічних впливів на спільноти та особистість. Саме ЗМІ та

інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) є нині одним з основних інструментів соціальної

інженерії та боротьби за владу і вплив як на локальному, так і на глобальному рівнях.

Національне медіа-середовище динамічно розвивається, активно інтегруючись у світовий ін-

формаційний обмін. Але при цьому Україна залишається країною-реципієнтом, що відрізняється

низьким рівнем присутності в міжнародному медіа-просторі й високою інформаційною залеж-

ністю від іноземних держав та медіа-структур. Тому центральним завданням для нашої держави

в цій сфері є досягнення її паритетної участі у світовому інформаційному обміні на основі

збереження та примноження власних духовно-культурних цінностей. Світовий досвід свід-

чить, що найефективнішою моделлю захисту власного інформаційно-символічного простору є

нарощування обсягу й розмаїття власних інформаційних ресурсів одночасно зі створенням

умов для їх доступності та інтенсивного поширення як усередині країни, так і поза її межами.

Реалізація саме такої моделі розвитку інформаційної сфери є неодмінною умовою розбудови

міцного, консолідованого українського соціуму, дотримання інформаційно-психологічної без-

пеки громадян і держави в цілому.

Нарешті, з огляду на безпрецедентне зростання значення людського капіталу у сучасному сві-

Формування об’єднаного суспільства та єдиного гуманітарного простору в Україні потребує корекції пріоритетів гуманітарної політики. Зокрема, нова гуманітарна політика має бути побудована за такими пріоритетами:

• набуття національними ЗМІ базових соціальних функцій: задоволення інформаційних

потреб громадян усіх соціальних груп, забезпечення зворотного зв’язку, забезпечення інформаційної присутності країни у світі та просування на зовнішні ринки національного медіапродукту;

1.2.4. Політика держави в національному інформаційному просторі:

довіра, консолідація, діалог

Досягнення поставленої амбітної мети – Україна серед першої «двадцятки» країн світу – ви-

магає чіткої і збалансованої стратегії державної інформаційної політики, без якої сьогодні є не-

можливими соціально-економічна модернізація та сталий розвиток країни.

Нині інформаційна сфера України характеризується високою інформаційною залежністю від

іноземних держав та медіа-структур, неналагодженістю системної комунікації у трикутнику

суспільство – медіа – влада, перевантаженістю політично заангажованими та негативними по-

відомленнями тощо.

Національні медіа, що мають бути ключовим інструментом формування консолідованої спіль-

ноти, на жаль, повноцінно не виконують жодну з необхідних своїх функцій.

Незважаючи на позитивну динаміку свободи слова в Україні на тлі загальносвітових показни-

ків та інтенсивний розвиток вітчизняної інформаційної сфери, щодалі більша кількість громадян

почувається ізольованою від гарантованої їм законодавством «відкритої, доступної, об’єктивної,

повної й точної» інформації про суспільне життя і діяльність державних органів. Лише протягом

2006–2008 рр. відсоток українців, які вважають, що становище в Україні у сфері свободи слова

змінилося на гірше, збільшився з 13,4 % до 44,3 %. Ще критичніше громадяни ставляться до ди-

наміки прозорості та відкритості діяльності влади: у 2006 р. 31,9 % з них вважали, що ситуаціяв цій сфері погіршилася, наприкінці ж 2008 р. такий погляд поділяли вже 73,1 % громадян. Ці

показники є яскравим свідченням того, що конституційне право громадян на доступність інфор-

мації незалежно від політичної, ринкової та іншої кон’юнктури реалізоване у сучасній Україні

неповною мірою.

Замість неупередженого інформування медіа транслюють необ’єктивну й незбалансовану ін-

формацію, тенденційно зображують події минулого, коментують сучасний розвиток України,

основні засади державної політики та національні інтереси. Нерідко ЗМІ стають каталізато-

ром виявів насильства, ненависті та нетерпимості, хоча 23 % громадян нашої держави від-

мовляються нині від перегляду будь-яких сцен насильства на телевізійних каналах.

Однією з причин зазначених явищ є недостатній рівень суспільної відповідальності засобів

масової інформації, неповне усвідомлення ними власної соціальної функції. Свою вагому роль

відіграє й залежність діяльності приватних ЗМІ від ринкової кон’юнктури, а також від інтересів

власників.

Одним із локальних виявів загальної деструктивної тенденції є небезпечна «регіоналізація»

національного медіа-середовища, коли за допомогою місцевих і нерідко іноземних ЗМІ на-

селення регіонів отримує цілком неадекватну картину ролі та інтересів їх «малої батьківщини»

в загальноукраїнському контексті, що у свою чергу сприяє культивуванню сепаратистських на-

строїв, міжетнічної, релігійної нетерпимості тощо.

Недостатнє усвідомлення вітчизняною журналістською спільнотою власної функції, низький

рівень її самоорганізації та саморегулювання спричинює, зокрема, постійні порушення елемен-

тарних правил професійної етики. У розвинених країнах роль держави у медіа-процесі здебіль-

шого редукована лише до створення належних умов, за яких журналістські спільноти мають

змогу ефективно саморегулюватися через уже напрацьовані специфічні механізми (етичні ко-

декси, самоцензуру, принципи політкоректності, медіакритику тощо). Саме таким чином сьогод-

ні забезпечується баланс між свободою слова та суспільною відповідальністю ЗМІ. Окрім вну-

трішньодержавних механізмів регулювання, існують і зовнішні, зокрема Міжнародний список

професійних етичних кодексів журналістів, у якому Україна досі не представлена. Остання вер-

сія «Кодексу професійної етики українського журналіста», прийнята у квітні 2002 р. на Х з’їзді

Національної спілки журналістів України, є цілком абстрактною і не відповідає вимогам часу.

Фундаментальною й досі невирішеною проблемою є дефіцит якісного конкурентоспро-

можного українського медійного продукту, виробництво якого для вітчизняних ТРО й про-

дюсерських компаній є здебільшого менш вигідним, аніж закупівля чужих форматів чи готових

програм. До того ж сьогодні вітчизняні медіа орієнтовані передусім на поширення легкої розва-

жальної продукції, орієнтованої на невибагливий смак і масову аудиторію. Водночас мізерними

є виробництво та транслювання науково-популярних, просвітницьких, культурно-історичних,

дитячих програм. У зародковому стані перебуває український телевізійний серіал, документаль-

не кіно. Відносно малопродуктивним залишається вітчизняний кінематограф. З іншого боку,

досі недостатньо розвиненою є національна система глобального збору та поширення ін-

формації (кореспондентські мережі, представництва інформаційних агенцій тощо). Названі

чинники обумовлюють дві фундаментальні вади української системи ЗМІ: 1) високий ступінь

інформаційної залежності вітчизняних ЗМІ від інших держав і медіа-структур, що не відповідає

національним інтересам і є прямою загрозою інформаційній безпеці держави та суспільства;

2) недиверсифікованість національного медіа-середовища, тобто неспроможність ЗМІ адекватно

задовольнити інформаційні потреби всіх соціальних груп незалежно від віку, статі, статусу, рів-

ня освіти, релігійних, етнокультурних уподобань та інших особливостей.

Недосконалою є система державного управління та регулювання інформаційної сфери.

Вона складається з надмірної кількості профільних установ, діяльність яких не скоординована

належним чином. На практиці це породжує низку хронічних системних проблем. Ось лише

деякі з них: а) регулярні порушення правового порядку формування персонального складу

(Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі, Національна комі-

сія з питань регулювання зв’язку); б) невідповідність покладених обов’язків та наданих повно-

важень (Міністерство юстиції), або назви та сфери регулювання (Державний комітет телеба-

чення і радіомовлення); в) дублювання повноважень (Державна адміністрація зв’язку України

та Національна комісія з питань регулювання зв’язку, Національна експертна комісія України

з питань захисту суспільної моралі та Національна рада з питань телебачення і радіомовлення,__Національна рада з питань телебачення і радіомовлення та Національна комісія з питань регу-

лювання зв’язку, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення та центральний орган

виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів тощо); г) невиконання або неякісне виконання

титульного завдання (Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, Національна ко-

місія з питань регулювання зв’язку, Державний комітет телебачення і радіомовлення).

Упорядкування та вдосконалення потребує також національне інформаційне законодав-

ство. Сьогодні у цій сфері нагромадження правових норм, визначених у законах і підзаконних

актах, досягло вже критичної маси: за підрахунками фахівців, кількість лише законів України, в

яких регулюються суспільні інформаційні відносини, перевищує 260. При цьому в багатьох ви-

падках має місце концептуальна неузгодженість юридичних норм, їх розпорошеність по суміж-

них сферах законодавства, а також використання в нормативних актах термінів, що недостатньо

коректні, застарілі та/або не мають чіткого визначення свого змісту. Українське законодавство

у низці ділянок «відстає» від динаміки змін, що виникають у процесі розвитку інформаційних

відносин в Україні та світі. Через це в багатьох своїх аспектах вони відбуваються поза право-

вим полем, не регулюються нормативними актами, що зрештою перешкоджає їх повноцінному

та безпечному розвитку. Досі відсутня значна частина підзаконних нормативно-правових актів,

розроблення та затвердження яких передбачено чинним законодавством.

Ефективність державної влади безпосередньо залежить від суспільної підтримки, що є не-

можливою без поінформованості населення. Тому необхідно перевести комунікацію влади з гро-

мадськістю з площини декларативної політики у площину реальної. В Україні для цього існують

необхідні нормативні підстави: ст. 10 Закону України «Про інформацію» та ст. 6 Закону України

«Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади» регламентовано створення у дер-

жавних органах влади та органах місцевого самоврядування відповідних інформаційних служб

або систем. Проте практика свідчить, що роз’єднані підрозділи, що навіть на рівні закону не

мають чіткого визначення, неспроможні впроваджувати цілісну комунікативну політику, оскіль-

ки покладені на них функції суттєво відрізняються в різних установах. Тому лише інституційне

впорядкування та належне координування уможливить адекватне та несуперечливе представ-

лення дій влади населенню і забезпечить налагодження систематичного зворотного зв’язку.

Пасивне отримання громадянами інформації, що його забезпечують органи державної влади

через інформування, обов’язково доповнюється активним правом доступу. В основі і першого,

і другого – правовий режим інформації, що визначає умови її функціонування. Відтак, закрі-

плення правового режиму інформації утворює каркас інформаційних відносин та обумовлює

реальність інформаційних прав громадян. Вирішуючи питання правового режиму інформації,

слід ураховувати об’єктивні характеристики українського суспільства: там, де в країнах Заходу

достатньо традицій, нам потрібні формальні процедури та механізми. Тому важливо не просто

унормувати доступ до інформації, під яким розуміють загальний порядок одержання, ви-

користання, поширення і зберігання інформації, а й чітко визначити процедури, терміни,