Суть та структура світового господарства

ЗМІСТ ЛЕКЦІЇ

Світове господарство: його суть та структура. Країни з розвинутою ринковою економікою. Країни, що розвиваються. Країни з перехідною економікою.

Міжнародний поділ праці та спеціалізація. Міжнародні економічні відносини. Інтернаціоналізація господарських відносин і продуктивних сил. Транснаціональні корпорації та їхня роль. Міжнародна економічна інтеграція. Головні інтеграційні угруповання світу. Європейське економічне співробітництво і його місце у світовій економіці.

Світогосподарські зв’язки та їхні форми. Міжнародна торгівля та її економічні основи. Міжнародні товарні ринки. Протекціонізм і вільна торгівля. Митні та не митні засоби регулювання зовнішньої торгівлі. Сутність і форми міжнародного руху капіталів, його масштаби, динаміка та географія. Прямі й портфельні інвестиції. Міжнародні кредити. Міжнародні валютно-фінансові відносини. Міжнародна валютна система, валютні ринки й валютний курс. Конвертованість валюти. Платіжний баланс та його регулювання. Міжнародні валютно-фінансові організації. Міжнародна міграція робочої сили. Інші форми міжнародних економічних відносин.

 

ПЛАН:

 

Суть та структура світового господарства

2 Міжнародний поділ праці

3. Міжнародна економічна інтеграція

4 Світогосподарські зв’язки: сутність і форми

5 Міжнародна валютно-фінансова система та її інфраструктура

 

 

Література:

 

1. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 328 с. (стр.281-327)

2. А.Г.Савченко. Макроекономіка.- К: КНЕУ, 2005.- 441 с. (стр.366-405)

3 Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. Кн. 2: Підприємництво, маркетинг, менеджмент. Відтворення в національному та світовому господарстві. / За ред. Ю.В. Ніколенка. - 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1998. – 272 с. та 1994 р. видання. (стр. 264-270)

 

Запитання та завдання для перевірки якості засвоєння знань

 

1. У чому полягає сутність світового господарства?

3. Розкрийте сутність міжнародної економічної інтеграції.

3. Назвіть економічні аспекти глобальних проблем

 

Питання для самостійної роботи.

 

1. Всесвітній ринок товарів і послуг [45] с. 567-573

2. Торговельний і платіжний баланси країни [45] с. 573-578

3. Світова валютна система[45] с. 578-581

4. Міжнародна міграція робочої сили[45] с. 581-583

5. Глобалізація економіки. [7] с. 571-586 [45] с. 586-626

 

При вивченні даної теми важливо засвоїти: по-пер­ше, зміст і закономірності розвитку світового господарства; по-друге, сутність, форми прояву міжнародного поділу праці як матеріальної основи світового
господарства; по-третє, принципи абсолютних та порівняльних переваг для країн-учасниць у міжнародному поділі праці; по-четверте, зміст, структурні рівні та тенденції розвитку міжнародної економічної інтеграції.

 

Суть та структура світового господарства

 

Світове господарство — результат тривалого історичного розвитку. Як відповідна система воно оформилось на рубежі ХІХ і ХХ ст. на основі діяльності міжнародних корпорацій і виникнення колоніальних імперій. Ця система включала різнорідні складові, які істотно різнилися за соціально-економічним рівнем розвитку і структурою народного господарства. Разом з тим розвиток цих різноманітних складових перебував під впливом загальносвітових процесів: розгортання промислової революції та кардинальні зміни у продуктивних силах.

Три останні десятиріччя XX ст. ознаменували собою початок нового періоду в розвитку сучасного світового господарства. Воно дедалі більше набувало ознак цілісності, оскільки економічна взаємодія країн у світовому масштабі активізувалась й охоплює ширший спектр економічних відносин.

Об’єктивною основою формування світового господарства є суспільний поділ праці, який «перетнув» рамки національних господарств і перетворив економіки біль­шості країн в ланцюги єдиного світового відтворювального процесу. Економічна взаємодія на світовому рівні здійснюється і в сфері обігу, і в сфері безпосереднього виробництва як у формі обміну товарами і послугами, так і у вигляді виробничої кооперації на основі руху капіталів. Це свідчення того, що відбувалась і продовжується нині інтернаціоналізація господарського життя.

Світове господарство становить собою сукупність національних економік окремих країн, які беруть участь у міжнародному поділі праці та економічних зв’язках між ними. Інакше кажучи, світове господарство — це система національних госпо­дарств окремих країн, об’єднаних міжнародним поділом праці, торгово-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв’яз­ками. Таким чином, у загальному вигляді дане господарство включає дві складові: національні господарства та міжнародні економічні зв’язки між країнами-партнерами. Міжнародні економічні відносини (зв’язки) є похідними від національних відносин, але їх розвиток генерує зростання національних економік.

Розвиток міжнародних економічних зв’язків зазнає на собі вплив цілого ряду специфічних факторів. По-перше, в світовому господарстві економічні зв’язки складаються між суверенними державами і тому вони, як правило, значно більшою мірою піддаються державному контролю. При цьому в кожній країні формується своя особлива система економічного регулювання. По-друге, ресурси на міжнародному рівні менш мобільні, ніж усе­редині країни, що істотно змінює механізми конкуренції, принципи ціноутворення тощо. По-третє, в рамках світового господарства не існує єдиної грошової системи і в міжнародних економічних зв’язках використовуються валюти різних країн.

При детальнішому аналізі виокремлюють такі елементи струк­тури світового господарства: світовий ринок товарів і послуг; світовий ринок капіталів; світовий ринок робочої сили; міжнарод­ну валютну систему; міжнародну кредитно-фінансову систему.

Крім того, процеси інтернаціоналізації інтенсивно розвиваються в сферах науки, культури, інформації. Це сприяє, особливо останнім часом, становленню і розвитку відповідних міжнародних ринків.

Основними суб’єктами світового господарства є:

· держави з їх народногосподарськими комплексами;

· транснаціональні корпорації (ТНК);

· міжнародні організації та інститути.

Все це свідчить, що сучасний світ, зважаючи на глибокі суперечності та відмінності між державами, взаємозв’язаний, взаємозалежний і становить собою відповідну структурну цілісність, яка зумовлена рядом факторів.

По-перше, загальністю НТР, освоєння досягнень якої потребує спільних дій багатьох країн. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення науки і техніки. Тому держави повинні об’єднувати свої зусилля.

По-друге, поширенням і поглибленням інтернаціоналізації виробництва та обігу на основі міжнародного поділу праці та міжнародної інтеграції господарської діяльності.

По-третє, динамічним розвитком світової інфраструктури («кровоносної системи» світового господарства»): світової транс­портної системи та мережі комерційної і комунікаційної інформації; єдиної системи науково-технічної інформації; формування уніфікованої статистичної звітності тощо.

По-четверте, посиленням ролі держави і міжнародних економічних організацій стосовно світогосподарських зв’язків, що надає їм ознак функціональної і структурної впорядкованості.

Насамкінець, по-п’яте, необхідністю об’єднання на міждержав­ному рівні зусиль для вирішення глобальних проблем людства (екологічних, продовольчих, освоєння космосу і Світового океану). Зростає і потреба у взаємодії світового товариства за екстремальних ситуацій (землетруси, повені, ядерні аварії і т. п.).

Пряма взаємодія національних економік піддається впливу й опосередкованими факторами, в т. ч. політичними. Цей вплив може сприяти подальшому зближенню господарського життя окре­мих країн, тобто зумовлювати інтеграційні тенденції у світовому господарстві. Разом з тим можливі і відцентрові тенденції, за яких національні економічні інтереси превалюють над інтернаціональними, тобто відбувається відособлення економіки тієї чи іншої країни.

Сучасна людська цивілізація є дуже різноманітною і бага-
тогранною. Нині налічується близько 200 суверенних держав, в яких проживає понад 6 млрд людей. Кожна з країн — це самостійний економічний суб’єкт, який здатний відповідною мірою впливати на функціонування тих чи інших елементів світової економіки.

Усі держави мають свою історико-географічну, національну, релігійну і соціально-політичну специфіку, яка в різноманітних формах відбивається в соціально-економічних особливостях розвитку відповідної країни. Нині світ поділений на різні соціально-економічні системи, міжнародні угруповання, які відрізняються між собою цілями, механізмом функціонування, ефективністю дії цих механізмів тощо.

Класифікація країн світового товариства здійснюється на підставі різних критеріїв*. Так, за економічними ознаками (специфікою господарських систем) виокремлюють три групи країн: з розвинутою економікою; з перехідною економікою; з неринковою економікою (або ті, що розвиваються). За ступенем економіч­ного розвитку країни поділяють також на три групи: високо-, середньо- та слаборозвинуті. Окрім цього, можна говорити про різні регіональні союзи та різні інтеграційні утворення.

2 Міжнародний поділ праці

Історично вихідною основою функціонування та розвитку світового господарства є міжнародний поділ праці. Всебічне поглиблення останнього — це той економічний фундамент, на якому ґрунтується вся система світогосподарських зв’язків.

Усі країни тією чи іншою мірою включені до міжнародного поділу праці. Його поглиблення відповідно до розвитку продуктивних сил є об’єктивним процесом, який інтенсифікує міжнародні зв’язки між країнами незалежно від рівня їх розвитку і соціальної орієнтації.

Міжнародний поділ праці (МПП) — спеціалізація країн (їх господарюючих су­б’єктів) на виробництві певних продуктів і послуг з метою їх збуту за межами національного ринку, тобто в інших країнах. Це, як уже зазначалося, вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, що виходить за національні рамки окремих держав.

МПП — складна, багаторівнева система міжнародної спеціалізації, що постійно розвивається і наповнюється новим змістом на кожному етапі суспільного розвитку. Зворотною стороною цієї спеціалізації є міжнародне кооперування. Поглиблення цих процесів зрештою призводить до зростання суспільної продуктивності праці та економії робочого часу.

До машинної стадії розвитку національних економік МПП базувалось на своїй природній основі — відмінностях у природно-кліматичних умовах країни, її географічному положенні, ресурсах та енергетичних джерелах тощо. Починаючи з машинної стадії залежність спеціалізації і кооперування від природної основи значно зменшується. Для індустріальної стадії розвитку характер­на залежність спеціалізації від наявного власне технологічного фактора. Практично з цієї стадії розвитку для значної кількості країн починається процес поступового переміщення центра ваги світогосподарських зв’язків зі сфери обігу (торгівлі) у сферу виробництва, що, в свою чергу, зумовлює інтенсифікацію та зростання обсягів торговельних зв’язків.

Нині майже неможливо знайти велику галузь національного виробництва, яка б не залежала від міжнародних умов виробництва. Сфера МПП безпосередньо охоплює всі структурні складові суспільного поділу праці: міжгалузевий — промисловість, сільське господарство, будівництво; частковий — між виробництвами цих галузей; одиничний — предметна, подетальна, технологіч­на міжнародна спеціалізація та кооперування. Поділ праці на міжнаціональному рівні поглиблюється і знаходить більшу перспективність, ніж усередині окремої країни. Територіально і функ­ціонально така спеціалізація проявляється на рівні окремих країн, їх груп або регіонів світу, що свідчить в цілому про подальший процес глобалізації системи виробництв, а відповідно і економічних міжнародних зв’язків.

Якісні глибокі зміни у розвитку МПП сталися за останні два десятиріччя. Вони зумовлені новим етапом НТР. Їх загальний зміст можна звести до таких нових процесів у МПП:

· пріоритетного значення набули спеціалізація і кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивні технології, нові види виробничих (облагороджених) матеріалів. Наприклад, у США на початку 90-х років до 40 % виробів усієї обробної промисловості виготовлялось у сфері наукомістких галузей;

· фундаментальні зміни відбулися в МПП у результаті всебіч­ного розвитку процесу спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації — поява автоматизованих систем її обробки, зберігання і передачі, що зумовлено розвитком мікропроцесорних, електронних, комп’ютерних технологій (згідно з міжнародними експертними оцінками, місткість світового ринку інформаційних технологій і послуг до 2012 р. зросте до 8 трлн дол.,
в 1998 р. ця цифра становила 800 млрд дол.);

· істотну роль у поглибленні МПП відіграє і процес інтернаціоналізації сфери послуг та світової інфраструктури, прогресивні зміни як в її традиційних елементах (наприклад, різних видах транспорту), так і у мережах сучасних інформаційних комунікацій.

Зрозуміло, що всі ці процеси відбуваються за умов жорсткої кон­курентної боротьби між усіма суб’єктами світового господарства.

Принципи абсолютних і порівняльних переваг

Теоретичним обґрунтуванням вигод МПП є теорія порівняльних переваг. Її основи були закладені ще А. Смітом і Д. Рікардо. Так, А. Сміт під час полеміки з меркантилістами для оцінки ефективності МПП сформулював принцип абсолютних витрат. Він визначив цей принцип надзвичайно просто: основне правило кожного розсудливого господарюючого суб’єкта — ніколи не роби спробу самому виготовити те, що дешевше купити.

А. Сміт показав, що країни заінтересовані у вільному розвитку міжнародної торгівлі, оскільки вони можуть виграти незалежно від того, виступають вони експортерами чи імпортерами. Будь-яка країна володіє абсолютними перевагами, коли є такий товар, якого на одиницю затрат вона може виробляти більше, ніж інші країни. Наприклад, умовно візьмемо дві країни («X» і «Y»), які виготовляють два товари — зерно і цукор. Нехай країна «X» на одиницю затрат виробляє 4 т зерна або 2 т цукру, чи будь-яку іншу комбінацію обсягів продуктів у зазначених межах. Країна ж «Y» за аналогічних витрат виробляє 2 т зерна або 4 т цукру, чи іншу комбінацію згідно з визначеними параметрами. У нашому прикладі країна «X» володіє абсолютними перевагами по зерну, а країна «Y» — по цукру. Ці переваги можуть бути зумовлені як природними факторами (кліматичними умовами, наявністю відповідних корисних копалин тощо), так і набутими (обумовленими роз­витком технології, підвищенням кваліфікації працівників і т. п.).

В умовах, коли зовнішня торгівля відсутня, кожна країна може споживати лише ті товари і стільки, скільки вона виготовляє. Відносні ціни цих товарів на внутрішньому ринку визначаються відносними витратами на їх виробництво. У нашому прикладі вони становитимуть: 1 т зерна = 0,5 т цукру для країни «X» і 1 т зерна = 2 т цукру в країні «Y». Таким чином, виробник зерна в першій країні («X») за його реалізації на внутрішньому ринку
в обмін отримає 0,5 т цукру, а в другій країні зерно коштуватиме в 4 рази дорожче (2 т цукру). При встановленні торговельних відносин між ними напрями потоків відповідних товарів визначатимуться різницею у співвідношенні витрат виробництва. Так, першій країні буде вигідно експортувати зерно та імпортувати цукор, а другій — експортувати цукор та імпортувати зерно.

Щоб торгівля була взаємовигідною, ціна якого-небудь товару на зовнішньому ринку повинна бути вищою, ніж внутрішня ціна рівноваги на той самий товар у країні-експортері, і нижчою, ніж у країні-імпортері.

Характеризуючи принцип абсолютних переваг, слід зауважити, що він — лише частковий випадок із загального правила. На це вказав ще Д. Рікардо, обґрунтувавши принцип порівняльних переваг. Рікардо довів, що країни повинні виробляти й експортувати товари, які обходяться їм відносно з меншими витратами, та імпортувати ті, виробництво яких за кордоном є порівняно дешевшим (з точки зору витрат), ніж усередині країни.

У навчальній літературі логіку дії цього принципу часто ілюструють такою реальною сучасною ситуацією: США забезпечує близько 2/3 світового виробництва кукурудзи, а це — основний вид хлібних продуктів для населення латиноамериканських країн. У більшості останніх — досить сприятливі умови для тваринництва і вирощування кавових дерев (кави). Тож, США експортують у Латинську Америку кукурудзу та імпортують звідти м’ясо і каву. Оскільки витрати на виробництво кукурудзи в США найнижчі в світі, як і в латиноамериканських країнах витрати на м’ясо (Аргентина, Уругвай) та каву (Бразилія, Нікарагуа та ін.), то обидві сторони знижують загальні витрати на ці продукти (кукурудза, м’ясо, кава) при задоволенні своїх суспільних потреб. Виграш від такого поділу праці та спеціалізації в даному разі очевидний. Він дорівнює різниці між національними витратами (які в результаті спеціалізації значно нижчі від середньосвітових) на виробництво конкретної продукції і світовими цінами. Абстрактно принцип порівняльних переваг «говорить»: сукупний обсяг випуску продукції буде найбільшим тоді, коли кожний товар виготовлятиметься там (у тих країнах), де нижчі витрати на його виробництво. Потрібно чітко зрозуміти, що спеціалізація, яка базується на таких порівняльних перевагах, міцніше будь-яких лан­цюгів (навіть «кайданів» Гіменея — бога сім’ї) «сковує» світову економіку в єдине структурне ціле.

Базуючись на принципі порівняльних витрат, світова економіка досягла (і може ще досягти) ефективнішого розміщення та використання виробничих ресурсів, вищого рівня матеріального благополуччя, на що вказують в своїх працях, наприклад, К. Мак­коннелл і С. Брю. Разом з тим, вважають вони, це стимулює конкуренцію і обмежує монополії. Теоретично все ніби так, а у реальній практиці часто, як кажуть, все навпаки.

Наприклад, хіба можуть стати на «прю»* у взаємних економіч­них відносинах згідно з принципом порівняльних переваг більшість країн Африки, Азії і постсоціалістичних країн з перехідною економікою водночас із США або іншими розвинутими державами світу? Міжнародна практика свідчить: ні, не можуть, хоча про переваги цього принципу ми читаємо у С. Брю та К. Макконнелла. А що дала вільна торгівля (відкрита економіка) українській автомобільній промисловості чи сільськогосподарській галузі, де потенційно (особливо в останній) наша країна могла б використати відповідні переваги? Відповідь очевидна — економічне їх придушення або повний розвал.

Справа в тому, що принцип порівняльних переваг економічно доцільний, якщо країни близькі за рівнем економічного розвитку та структурою економіки. Тому досить сумнівно, щоб сучасні країни-монополісти дали «зелену вулицю» для розвитку нашої автомобільної, сільськогосподарської чи іншої галузі. Образно про цю ситуацію говорив ще К. Маркс: «Кожний скляр мріє про щоденний град».

Одночасно наголосимо, що теорія порівняльних переваг і нині зберігає свою актуальність і, як зазначив П. Самуельсон, у своїй осно­ві вона «неприступна для критики». Це вірно, але критиці може бути підданий конкретний механізм зовнішньоекономічних зв’язків.

Кожна країна, виходячи з принципа порівняльних переваг, намагається вивозити ті товари, витрати на виробництво яких у неї нижчі, ніж інтернаціональні, а завозити ті, виробництво яких у себе в країні обходиться дорожче, ніж в інших державах. На цьому принципі формується торговельна політика будь-якої країни. Безсумнівно, країна купує і ту продукцію, яку вона взагалі не виготовляє.

Таким чином, МПП забезпечує державам певні переваги. Завдяки участі в ньому вони можуть підвищити ефективність націо­нальної економіки та добробут свого населення. Це зумовлено такими можливостями МПП:

· участь у МПП дає змогу повніше користуватися перевагами спеціалізації на рівні країни, раціональніше використовувати свої ресурси, збільшувати загальний обсяг виробництва;

· виробництво товарів може бути ефективним лише за умов масового виробництва і відповідно витрат, що постійно зменшуються. Місткість же внутрішнього ринку часто є недостатньою для використання переваг великомасштабного виробництва повною мірою. Особливо це стосується невеликих країн;

· МПП сприяє повнішому задоволенню потреб населення країни. Інакше багато країн залишились би без товарів, до яких звикло його населення, але власних можливостей для їх виробництва немає або воно нераціональне;

· участь у МПП призводить до посилення конкуренції та підвищення якості вітчизняних товарів;

· поглиблення МПП є своєрідним фундаментом для політики мирного співіснування та успішного політичного співробітництва країн (наприклад, Європейський Союз).

 

3. Міжнародна економічна інтеграція

Однією з важливих рис повоєнного розвитку світового господарства стало широке утворення тих або інших регіональних союзів держав, націлених на розвиток і стимулювання економічного співробітництва між країнами-учасницями в сфері виробництва, торгівлі, валютних відносин тощо. Економічні процеси, які відбуваються на цій основі і зв’язують, об’єднують господарства відповідних країн, в літературі дістали назву економіч­ної інтеграції (від лат. integer — цілий). Процес економічної інтеграції має в основі об’єктивні фактори:

· зростаючу інтернаціоналізацію господарського життя (діяль­ності);

· поглиблення міжнародного поділу праці;

· загальносвітовий характер НТР;

· підвищення ступеня (межі) відкритості національних економік.

 

Економічна інтеграція — це комплексний процес добровільної взаємодії, зближення і переплетіння національних економік суверенних країн. Інакше кажучи, така інтеграція є широким міждержавним об’єднанням, яке функціонує згідно зі спеціальними угодами і має певну організаційну структуру. У рамках такого об’єднання на території країн-учасниць розгортаються визначені види господарської діяльності на особливих пільгових умовах порівняно з іншими країнами.

Розвиток міжнародних інтеграційних процесів відбувається як на мікро-, так і макрорівні.

На мікрорівні цей процес здійснюється на основі поглиблення приватнокапіталістичних міждержавних інтеграційних тенденцій. Такі тенденції знаходять своє відоб­раження у динамічному розвитку міжнаціональних виробничих комплексів — транснаціональних корпорацій (ТНК). Цей процес відбувається завдяки взаємодії і взаємопереплетінню капіталів окремих великих підприємств (корпорацій) через створення своїх філій за кордоном на основі системи різних економічних угод між партнерами. На цьому рівні розрізняють горизонтальну та вертикальну інтеграцію. Горизонтальна інтеграція супроводжується злиттям фірм, які виробляють такі самі або однорідні товари з метою отримання додаткового прибутку від їх реалізації, перш за все в країні базування філії. Вертикальна інтеграція передбачає об’єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах (наприклад, приєднання заводу-виробника сировини до компанії, яка веде кінцеве виробництво). ТНК нині стали основними носіями часткового та одиничного поділу праці. В результаті у міжнародній торгівлі зросла частка внутрішньофірмового обміну. Так, у США у 90-х роках ця частка становила близько 40 %, а у країнах Західної Європи — майже третину всього обсягу зовнішньоторговельних угод.

За даними ЮНКТАД*, у 90-х роках у світі діяло 39 тис. ТНК та 270 тис. їх філій із загальною сумою активів 2,7 трлн дол. Щорічний обсяг продажу, який вони здійснюють, перевищує 6 трлн дол. Понад третина наймогутніших ТНК припадає на частку США. Як зазначають експерти ЮНКТАД, за останні роки стрімкими темпами відбуваються злиття компаній, особливо в Західній Європі. Це характерно насамперед для таких секторів економіки, як промисловість, фармацевтика та фінансові послуги.

Транснаціональні відтворювальні структури багато в чому сприяли і сприяють створенню міждержавної економічної інтеграції, тобто формуванню її на макрорівні. Для такої форми інтеграції характерна тісна взаємодія національних економік не лише за географічною ознакою (спільність кордонів), а й на основі глибоких відтворювальних зв’язків на міжнародному рівні.

 

Які ж основні цілі та переваги економіч­ної інтеграції?

По-перше, це використання країнами-учас­ницями переваг масштабності, що поля-
гають у збільшенні розмірів ринку, скороченні витрат і т. п.

По-друге, формування сприятливого зовнішньополітичного середовища, оскільки мета більшості інтеграційних об’єднань — зміцнення співробітництва і взаємопорозуміння між державами-учасницями в політичній, військовій, соціальній, культурній та інших сферах суспільного життя.

По-третє, інтеграційне економічне співробітництво відкриває національним виробникам широкий доступ до різного роду ресурсів: матеріальних, трудових, фінансових і новітніх технологій у масштабах усього інтеграційного об’єднання, що уможливлює значне збільшення випуску продукції з розрахунком на місткіший ринок.

По-четверте, інтеграційна взаємодія країн у регіональних межах створює привілейовані умови для фірм і країн, що входять до даного угруповання, захищаючи їх певною мірою від конкуренції з боку третіх суб’єктів господарювання.

По-п’яте, економічне зближення країн дає змогу їм спільно вирішувати гострі соціальні проблеми щодо стабілізації ситуації на ринку праці та різних форм соціального забезпечення населення.

4 Світогосподарські зв’язки: сутність і форми

Взаємодія національних економік відбувається через міжнародні економічні відносини (МЕВ). Міжнародні економічні відносини — це система економічних зв’язків між країнами з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів (послуг), що вийшли за межі відповідних національних господарств. До основних форм МЕВ належать: міжнародна торгівля товарами і послугами; міжнародний рух ка­піталів і закордонних інвестицій; міжнародна міграція робочої сили; міжнародна кооперація виробництва та обмін у галузі науки і техніки; валютно-кредитні відносини.

 

Міжнародна торгівля

Історично найпершою економічною формою зв’язків між країнами була торгівля, яка зародилась у глибоку давнину. Першими об’єктами обміну були надлишки тих благ, що утворювались у сусідніх племенах, окремих сім’ях чи осіб. Поступово процес обміну ставав регуляр­ним і починав охоплювати території спочатку цілих держав, а з часом виходити за їх межі, тобто набувати форми міжнародного обміну.

У ХІХ ст. він дістає ознак світового ринку, в якому беруть участь майже всі цивілізовані (розвинуті) держави.

Світовий ринок — це система відносин між суб’єктами світового господарства з приводу пропозиції та попиту, купівлі та продажу товарів і послуг. Як закономірність і елемент світового господарства він з’являється у період формування колоніальних систем. На сучасному етапі характеризується новими відносинами між країнами і додержанням принципів економічної незалежності та суверенітету, добровільності та еквівалентної вигідності.

Необхідно розрізняти національні ринки окремих країн і світовий ринок. Останній має ряд специфічних особливостей. Якщо на національному ринку рух товарів зумовлений економічними факторами (виробничі зв’язки, транспорт, місцезнаходження сировини та трудових ресурсів тощо), то на світовий ринок торгівлі та якісно-кількісні характеристики його об’єктів істотний вплив справляє зовнішньоекономічна політика відповідних держав.

Характерною рисою світового ринку є існування особливої системи — світових цін. Відносини тут базуються на основі закону вартості. В обміні беруть участь економічні блага, які виробляються в країнах з різним рівнем розвитку продуктивних сил та різними формами суспільної організації відтворювальних процесів. Закон вартості «нейтральний» щодо цих обставин. Обмін за вартістю в міжнародній торгівлі означає, що товаровиробники повинні орієнтуватись на суспільно необхідні затрати праці в міжнародному масштабі. Це стимулює участь в інтернаціональному обміні країни до зниження затрат суспільної праці. Коли товари реалізуються на світовому ринку, то національна праця на рівні окремих країн отримує суспільне визнання як частка сукупної праці в світовому господарстві. В результаті національні суспільно необхідні витрати виступають стосовно середньосвітових так само, як індивідуальні витрати до суспільно необхідних у межах окремої країни. Зрозуміло, що ці рівні не можуть бути однаковими (про це зазначалось у попередній темі при характеристиці абсолютних і відносних переваг країн за участю їх у МПП).

Використання відповідних відмінностей витрат і результатів праці в тих чи інших країнах створює економічну вигідність вступати у МПП і міжнародний обмін. Обмінюючи товар, національна вартість якого менша за інтернаціональну, країна (чи інший її господарюючий суб’єкт) отримує ще і додатковий прибуток при ввезенні (імпорті) відповідних (а не будь-яких) товарів. Так, Японія володіє порівняльними перевагами у виробництві радіоелектроніки, США — кукурудзи, пшениці та капіталомістких товарів, Бразилія — кави, країни ОПЕК і Росія — нафти, Італія — медичних препаратів і т. п. Активно торгуючи одна з одною, кожна з них виграє. Конкретна величина виграшу залежить від попиту і пропозиції даних товарів на світовому ринку.

Ринкова вартість (з урахуванням попиту-пропозиції) і сформований на її основі стандарт якості товару визначають його світову ринкову ціну. Світова ціна — грошовий вираз інтернаціональної вартості товарів (послуг), що реалізуються на зовнішньо­му ринку.

Таким чином, за рахунок спеціалізації країни виграють на виробах, в яких вони створюються з найбільшою відносною ефективністю та які вони обмінюють на товари, ефективність виробництва котрих вища в іншій країні.

Об’єкт міжнародного обміну — це не вся продукція окремих країн, а, як правило, найбільш конкурентоспроможна, з низькими витратами виробництва та кращими споживчими властивостями. Для її виготовлення використовуються передові техніко-техноло­гічні процеси або враховуються специфічні природні, географічні умови.

Вигідність міжнародної спеціалізації і торгівлі, напрями товар­них потоків (експорт—імпорт) визначаються не лише можливостями виробництва певних товарів (пропозицією), а й різницею в потребах споживачів (попитом). Країна може мати достатній потенціал для виробництва певного блага (ресурси) і все ж неповністю задовольняти свою потребу в ньому (наприклад, щодо зернових у колишньому СРСР). Разом з тим внутрішній попит
на відповідне благо не завжди обов’язково дорівнює його виробництву, зокрема США, Німеччина, Франція є чистими імпортерами нафти. Водночас Арабським Еміратам, навпаки, не потрібна вся нафта, яка видобувається в цій країні. Тому, коли б не було зовнішньої торгівлі, більша частка її запасів не розроблялася б зовсім.

Інтенсивність міжнародних товарних потоків значно різниться за країнами та регіонами. Близько 40 % світового експорту та імпорту припадає на Західну Європу, приблизно 20 % — на Північну Америку, приблизно стільки ж — на Азію, решта — на інші країни світу. Зрозуміло, що переважна частина світової торгівлі припадає на промислово розвинуті країни. Так, за 90-ті роки експорт останніх зріс майже у 2 рази, а країн, що розвиваються, — менш ніж у 1,5 раза.

Дуже важливою частиною світової торгівлі є регіональна торгівля. Лідирує в цьому напрямі Європейський Союз, частка якого у світовій торгівлі досягає майже 2/5. При цьому внутрішньорегіональні потоки Європейського Союзу становлять близько 1/4 обсягу міжнародної торгівлі.

При аналізі міжнародної торгівлі в цілому важливо мати на увазі два аспекти: 1) загальне збільшення товарообороту і 2) змі­ни структури товарних ресурсів у загальному товарообороті.

Про загальну динаміку міжнародної торговельної діяльності свідчать, наприклад, такі дані: товарооборот з 1990 р. по 1998 р. збільшився з 7656 до 11 037 млрд дол.; експорт та імпорт товарів за цей період відповідно зросли з 3089 до 5422 млрд дол. і з 3847 до 5615 млрд дол.

Стосовно товарної структури слід зазначити, що протягом останніх кількох десятиріч випереджаючими темпами розвивалась торгівля готовими промисловими виробами, а всередині цієї групи — обмін машинами та устаткуванням, засобами зв’язку, електронною технікою, комп’ютерами, ще швидше — торгівля комплектуючими вузлами до агрегатів, які постачаються в рамках виробничої кооперації, за каналами ТНК. Крім того, у цей період відбувалося прискорене зростання міжнародної торгівлі завдяки наданню послуг, частка яких у загальній вартості світового експорту становить близько 1/5.

Згідно з експертними оцінками, за останні чотири десятиліття відбулося скорочення у світовому експорті питомої ваги сільськогосподарських товарів — з 40 до 12 %, продукції добувної промисловості — з 23 до 13 %. І, навпаки, суттєво зросла у світовому експорті частка готових виробів — з 40 до понад 60 %.

 

Торговельний і платіжний баланси

Нині міжнародна торгівля — це широкий «проспект» з двостороннім рухом зустрічних потоків товарів: експорту та імпорту. Експорт — вивезення (продаж) товарів, послуг (а також капіталів) за кордон для реалізації на зовнішніх ринках. Імпорт — придбання (купівля) в іноземного контрагента товару, платних послуг, кредитів, інвестицій та ввезення їх з-за кордону. Загальна сума експорту та імпорту товарів (послуг) складає зовнішньоторговельний оборот *.

Різниця між вартісними обсягами експорту та імпорту складає торговельне сальдо (від іт. sаldo — розрахунок, залишок). Воно буває позитивне і від’ємне. Так, коли вартість вивезених товарів перевищує вартість ввезених, сальдо буде позитивним (або активним), за зворотного співвідношення — від’ємним (пасивним). Пасивне сальдо негативно позначається на економічному стані країни та її зовнішньоекономічних позиціях. Для його покриття країна має виплатити країнам-контрагентам відповідні грошові кошти готівкою (золотом або конвертованою валютою) чи отримати кредит від країн-постачальників або від інших банківських установ.

Для зовнішньої торгівлі важливе значення має конкуренто­спроможність товарів, які продаються на світовому ринку. Цей показник визначається шляхом зіставлення сукупної характеристики товарів із характеристиками товарів-конкурентів за рівнем задоволення конкретних потреб і цін на них. Світові ціни, відображаючи інтернаціональну (міжнародну) вартість товару, визначаються головними продавцями і покупцями певних видів продукції. Вони (ціни) формуються під час проведення масових і результативних операцій з товаром у вільно конвертованій валюті на світовому ринку. Наприклад, нині світові ціни на машини й устаткування — це ціни переважно американських, європейських та японських фірм; на вугілля — ціни в західноєвропейських портах; на нафту — ціни країн — основних добувачів нафти, що входять до організації ОПЕК (на початку 2000 р. вони давали 40 % світового добутку нафти). Зовнішня торгівля відбувається за світовими цінами, хоча на однаковий товар у межах світового ринку вони можуть бути різними. На їх рівень впливають: характер поставок, умови розрахунку, валютний курс та багато інших економічних і неекономічних факторів, навіть те, якою є угода оплати — довгострокова чи разова.

За об’єктами міжнародна торгівля поділяється на торгівлю товарами і торгівлю послугами. У свою чергу, торгівля товарами класифікується як торгівля сировиною (продуктами добувної промисловості), торгівля промисловими товарами, торгівля сільськогосподарськими продуктами і т. п. В цілому товарна структура міжнародної торгівлі групується відповідно до Стандартної міжнародної товарної класифікації ООН.

Основними формами міжнародної торгівлі є: біржова, аукціон­на, міжнародні торги. При цьому розрізняють такі основні її види. Перший, традиційна торгівля — це торгівля між суб’єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар — гроші (залежно від попиту та пропозиції). Другий вид — торгівля продукцією у рамках кооперації як спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної виробничої кооперації, котра здійснюється в основному за трансфертними цінами у пільговому режимі. Третій вид — зустрічна торгівля, тобто сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотним постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

Дійсну картину, яка свідчить про реальну результативність (чи втрату від зовнішньої торгівлі), характеризує платіжний баланс країни. Він відображає співвідношення всієї сукупності надходжень з-за кордону та платежів за кордон за певний відрізок часу (рік, квартал, місяць). Якщо надходження платежів перевищує видатки, то платіжний баланс вважається активним (має позитивне сальдо); у протилежному випадку — пасивним (має від’ємне сальдо).

Платіжний баланс складається з двох колонок — надходжень і платежів, тобто включає дві групи показників: надходження від суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності з інших країн (нерезидентів) і зовнішні видатки (платежі) суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності даної країни (резидентів).

Фундаментом платіжного балансу є зовнішньоторговельний баланс, який розраховується на основі даних статистики митних служб (враховуючи обсяги реально перетинаючих кордони товарів), тоді як платіжний баланс — за результатами експортних та імпортних надходжень. Часто виникають складнощі при розрахунку платіжного балансу, оскільки платежі та надходження до нього можуть у часі не збігатися з рухом товарів (послуг), а також у зв’язку зі здійсненням розрахунків у різних валютах за різними курсовими співвідношеннями.

Слід зазначити, що внутрішня структура як торговельного, так особливо платіжного балансу, динамічна і мінлива. На їх стан впливає багато зовнішніх і внутрішніх факторів: циклічність економічного розвитку, динаміка світових цін (особливо на сировину), зміна курсів валют, зростання або зниження внутрішнього попиту на споживчі та інвестиційні товари, зовнішньоекономічна політика держави, що спрямована на зростання чи стримування експорту та імпорту.

Зовнішню торгівлю практично всіх країн світу відзначає незбалансованість платіжного бюджету, але її характер досить різний: якщо для розвинутих країн типовим є позитивне сальдо, то для країн, що розвиваються, навпаки хронічним є негативне (пасивне) сальдо. Негативне сальдо характерне і для пострадянських країн протягом усіх 90-х років. Велика боргова криза для двох останніх груп країн створює надзвичайні складнощі, що природно, зачіпає й інтереси країн-кредиторів. Так, на кінець 90-х років зовнішній борг Росії перевищував 120 млрд дол., а України — 12 млрд дол. Це значною мірою пояснюється теоретико-практичною необґрунтованістю ринкової трансформації економік згаданих країн. При цьому для України дефіцит платіжного балансу у тогочасний період був зумовлений її торговельними відносинами з державами так званого близького зару-
біжжя, зокрема з Росією і Туркменією. Водночас торговельний баланс України з державами так званого далекого зарубіжжя характеризувався у 90-х роках позитивними тенденціями (на жаль, тут переважало вивезення сировини).

 

Зовнішньо-економічна політика держави

Враховуючи виняткове значення зовнішньої торгівлі, кожна країна проводить власну торговельну політику, яка спрямована на зміцнення своїх позицій у світовій торгівлі та підвищення її ефективності (корисності) для своєї країни. Тому держави законодавчо встановлюють певні правила (закони) та умови зовнішньоторговельних відносин.

Історично сформувалися два протилежні види такої політики: протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм (від лат. protectіo — прикриття, захист) — це політика держави, спрямована на захист внутрішнього ринку від зовнішніх конкурентів (обмеження імпорту), а часто навіть і на завоювання зовнішніх ринків. Вона проводиться з метою захисту національної економіки від іноземної «інтервенції» товарів і стимулювання розвитку вітчизняного виробництва, яке здатне замінити імпортні товари. Ця політика значною мірою поповнює державну казну додатковими грошовими надходженнями від мита та інших зборів.

Загалом інструменти політики протекціонізму поділяються на тарифні і нетарифні. Тарифні заходи зовнішньоекономічноїполітики держави безпосередньо пов’язані з митними зборами. Мито — це кошти, що виконують функцію податку, котрий стягується за перетин товаром митного кордону і котрий при цьому підвищує ціну імпортованих (чи експортованих) товарів, впливаючи таким чином на обсяг і структуру зовнішньоторговельного обороту.

Нетарифні заходи регулюваннязовнішньоїторгівлі безпосередньо спрямовані на коригування експортно-імпортної діяльності з метою захисту від зовнішніх конкурентів певних галузей (видів діяльності, товарів) національного виробництва. Згідно з прийнятою в ООН класифікацією нетарифні заходи поділяються на три категорії: перша — зовнішньоторговельні заходи, які націлені на пряме обмеження імпорту з метою захисту від конкурентів національного виробника; друга — заходи адміністративного характеру: митні формальності, технічні стандарти і норми, санітарні та ветеринарні вимоги та вимоги до упаковки, маркировки продукції тощо; до третьої категорії прямих заходів щодо регулювання експортно-імпортних потоків належать ліцензування та квотування. Ліцензування передбачає, що держава через спеціально уповноважені відомства видає дозвіл на зовнішню торгівлю відповідними товарами, які включені в списки ліцензованих при експорті та імпорті. Квотування — це обмеження за вартістю чи кількістю експорту або імпорту певних товарів на відповідний термін.

На противагу цьому політика вільної торгівлі має своєю метою відкрити внутрішній ринок, тому не обмежується жодними протекціоністськими бар’єрами. За такої політики країна практич­но не стягує мита, не встановлює будь-яких кількісних або інших обмежень на зовнішньоторговельний оборот. Політику вільної торгівлі проводять країни з високою ефективністю національного господарства, що дає можливість національним підприємцям витримувати іноземну конкуренцію.

 

Міжнародний рух капіталів

Міжнародна міграція капіталу почала активно розвиватись ще в період становлення світового господарства і поступово перетворилась на вирішальну ознаку сучас­них міжнародних економічних відносин. За своєю сутністю між­народний рух капіталу — це переміщення капіталу у різних
його формах (товарній, грошовій) з однієї країни в іншу, що приносить дохід його власнику у формі дивіденда чи процента. Серед причин, які зумовлюють рух капіталу за межі національних господарств, провідною є відносний надлишок у даній країні, котра стає «донором» для країн-споживачів.

За джерелами і формами капіталовкладення за кордоном можуть бути різними. Так, за джерелами походження вони поділяються на державні й приватні. Державні капіталовкладення — це кошти з держбюджету, які спрямовуються за кордон (або отримуються звідти) відповідно до ухвал урядів чи міжурядових організацій. За формою — це державні позики, позички, гранти, допомоги, а також кредити (наприклад, кредити Міжнародного валютного фонду, Світового банку). Приватний капітал — це кошти недержавних джерел, які вивозяться за кордон (отриму-
ються з-за кордону) приватними фізичними та юридичними особами (інвестиції, торговельні або міжбанківські кредити).

За терміном розміщення закордонні капіталовкладення поділяються на коротко-, середньо- і довгострокові.

За характером використання капітал, який вивозиться за кордон або ввозиться в країну, буває позичковим і підприємницьким (див. рис. 6).

 

 

Позичковий капітал — це надання коштів у борг заради отримання прибутку у формі процента. Підприємницький капітал поділяється на прямі та портфельні інвестиції. Прямі інвестиції забезпечують реалізацію довгострокових інтересів за рахунок отри­мання інвестором права бути власником підприємства або мати вирішальний голос в управлінні ним. Як правило, прямі інвестиції є приватним підприємницьким капіталом.

Портфельні інвестиції, оскільки це вклади коштів в акції, облігації та інші цінні папери довгострокового характеру, не забезпечують контролю за об’єктом вкладення, а дають лише право на дохід.

Вагомий вплив на всю світову економіку справляють прямі інвестиції, які мають тенденцію до стрімкого зростання. Так, якщо на початку 80-х років їх загальний обсяг у світі становив
450 млрд дол., то вже наприкінці 90-х років — понад 3 трлн дол. Активну роль у нарощуванні прямого зарубіжного інвестування відіграють ТНК, котрим належить основна його частина.

На сучасному етапі практично всі країни є як експортерами, так і імпортерами прямих інвестицій, хоча їх розподіл на терені світового господарства досить нерівномірний. Основними експор­терами й імпортерами капіталу є США, Великобританія, Японія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Канада та ін. Нині у світі сформувалась триполюсна структура прямих іноземних інвестицій: США, Європейський Союз, Японія. На цю тріаду припадає 4/5 загального обсягу міжнародних інвестицій.

Для країн, що розвиваються та з перехідною економікою, найбільшим регіоном розміщення іноземного капіталу є Південно-Східна Азія, в тому числі й Китай, який домінує в азіатському інвестиційному бумі.

Серед нових тенденцій у 90-ті роки намітилась активізація іноземних інвесторів у країнах Центральної і Східної Європи, що пояснюється не лише процесами ринкової трансформації їх економік, а й наявністю економічного зростання в деяких країнах (зокрема, в таких, як Польща, Чехія, Угорщина).

Щодо України, то обсяг прямих іноземних інвестицій в її економіку дуже малий і становив на кінець 90-х років близько 3 млрд дол. При цьому за останні роки відбулись зміни в розподілі прямих інвестицій між галузями української економіки, де акценти поступово переміщуються зі сфери обігу у виробничу сферу. Нині іноземні інвестори найбільший інтерес виявляють до підприємств харчової промисловості, машинобудування та металообробки, транспорту і зв’язку, хімічної та нафтохімічної промисловості, а також внутрішньої торгівлі.

Таким чином, стійка тенденція зростання вивезення капіталу, поглиблюючи МПП, відтворює об’єктивні потреби розвитку продуктивних сил за умов НТР. Рамки внутрішніх ринків стають завузькими для ефективного функціонування виробництва. Особливо це стосується технологічно складної наукомісткої продукції продуктивних галузей, динамічний розвиток яких часто неможливий без міжнародної кооперації. Так, стрімкий прогрес у сфері виробництва комп’ютерної техніки призвів до того, що вироби морально старіють протягом 2—3 років.

Експорт капіталу сприяє появі таких нових форм міжнародних зв’язків, як довгострокова оренда обладнання (лізинг), субпідрядні контракти на надання інженерно-будівельних робіт, а також технологічних, фінансових та інших послуг (інжиніринг). Нові форми відповідною мірою віддзеркалюють еволюцію у способах використання іноземних капіталів на території тих чи інших держав: від володіння (повного або часткового) об’єктом власності до контрактних угод, які пов’язані з передачею технологій, інформаційних послуг і т. п.

 

Міжнародна міграція робочої сили

Масова міграція населення є однією з характерних рис життя світової спільноти дру­гої половини XX — початку ХХІ ст., хоча міждержавні міграції відомі ще за стародавніх часів. Сучасний міжнародний ринок робочої сили включає різноцільові потоки трудових ресурсів, що перетинають національні кордони. Він об’єднує національні ринки робочої сили і виявляється у формі трудової міграції.

Міжнародна міграція трудових ресурсів зумовлюється економічними, політичними, оборонними (захисними), релігійними, національно-етичними та іншими причинами, але серед них нині домінують економічні.

Метою трудової міграції стали пошуки роботи, нових сфер прикладання праці, що свідчить або про відсутність можливостей працевлаштування, або про недостатню ефективність праці у себе на батьківщині. Існують суттєві національні відмінності в рівнях безробіття, оплаті праці, вартості життя тощо. Прискорює міг­раційні процеси також бурхливий розвиток засобів зв’язку і транспорту. Офіційна міжнародна статистика у 90-х роках нараховувала близько 40 млн осіб трудівників-мігрантів, а якщо враховувати і членів їх сімей, то дана цифра перевищувала 100 млн осіб.

На сучасному етапі розвитку міждержавної трудової міграції можна виокремити такі її напрями: міграція зі слаборозвинутих країн в індустріально розвинуті — основний потік мігрантів; обмін трудовими ресурсами між розвинутими країнами; міграція робочої сили між країнами, що розвиваються; міграція з колишніх соціалістичних країн (особливо пострадянських) у промислово розвинуті держави, а також близьке зарубіжжя.

Емігранти з економічно відсталих країн працюють у розвинутих державах у тих галузях промисловості та інфраструктурних службах, без яких неможливий нормальний виробничий процес та де спостерігається дефіцит робочої сили. Це, як правило, такі види діяльності, котрі не користуються популярністю у місцевого населення, є малопрестижними і низькооплачуваними. Наприклад, у Франції емігранти становлять 1/4 зайнятих у будівництві і 1/3 в автомобілебудуванні; у Бельгії — половину всіх шахтарів. Останнім часом активізувався виїзд робочої сили із країн Східної Європи та колишнього СРСР.

В цілому інтенсивне використання іноземної робочої сили значною мірою зумовлено дією таких факторів:

· бажанням знизити витрати виробництва за рахунок використання дешевшої порівняно з національною іноземної робочої сили;

· «гонитвою за головами», тобто залученням кваліфікованих працівників, у т. ч. й науково-дослідницьких кадрів, що стало безпосередньою причиною такого явища, як «відтік умів»;

· діяльністю ТНК, що не лише підвищує географічну мобільність робочої сили, а й вирівнює умови її використання у світовому масштабі;

· інформатизацією виробництва і суспільного життя, інтенсивністю взаємодії науки і культури різних країн, що веде до уніфікації критеріїв освіти і кваліфікації працівників.

Слід відзначити, що міждержавна міграція робочої сили має як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних слід віднести: зниження рівня безробіття у країнах — експортерах трудових ресурсів; отримання ними додаткових валютних надходжень; заміщення вакансій у виробництві та сфері послуг у високорозвинутих країнах за рахунок іммігрантів; економія на соціальних вит­ратах з боку роботодавців.

Серед негативних наслідків трудової міграції можна виокремити такі: втрата слаборозвинутими країнами працездатної частини робочої сили та значної частки кваліфікованих кадрів; формування тенденції до зростання обсягів споживання зароблених за кордоном коштів; виникнення соціальної напруги в країнах-імпортерах через масову присутність іноземних громадян; зниження кваліфікації мігрантів та ін.

На сучасному етапі і країни-експортери, і країни-імпортери робочої сили, а також міжнародні організації з питань міграції вдосконалюють законодавство, що регулює ці процеси і потоки, керуючись при цьому принципами свободи, демократії та з урахуванням національних інтересів. Особлива роль належить міжнародній організації праці, однією з основних функцій якої є опрацювання і схвалення рекомендацій, котрі встановлюють між­народні трудові стандарти щодо визначення рівня зарплати, тривалості робочого дня, страхування, відпусток, охорони праці тощо. За роки існування МОП ухвалила з цих питань понад 300 конвенцій та рекомендацій.

5 Міжнародна валютно-фінансова система та її інфраструктура

Динамізм руху товарів (послуг), робочої сили, фінансових коштів (капіталів) через національні кордони прискорює розвиток і вдосконалення міжнародних зв’язків, істотною ланкою яких є фінансові та валютні відносини.

 

Міжнародні валют­но-фінансові від- носини: сутність, тенденції розвитку

На підставі різноманітних форм міжнародних економічних відносин у світовій системі господарства складаються і розвиваються фінансово-валютні відносини. Вони обслуговують світові ринки товарів (послуг), капіталів і робочої сили, науково-технічних розробок і технологій. Еволюція валютних відносин пов’язана зі зростанням міжнародного поділу праці, обсягів світового виробництва та обміну, а також зі змінами у внутрішніх фінансово-грошових системах провідних країн світового господарства.

Світова валютно-фінансова система — це історично сформований на базі розвитку товарного виробництва, грошового обігу і міжнародних економічних відносин порядок розрахунків між учасниками платіжного обороту з притаманною йому системою валютно-фінансових міжнародних установ (інституцій).

Валютні відносини — це сукупність економічних відносин, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств. Вони пов’язані з функціонуванням грошей у міжнародному обороті.

Кожна країна має свою грошову одиницю (валюту). У міжнародних розрахунках у розрізі світогосподарського товарообороту і кредиту, прямих зарубіжних інвестицій та інших міжнародних зв’язків постає необхідність в обміні грошей однієї країни на гроші іншої країни. На цьому підґрунті і виникають валютні відносини.

Як відомо, валюта — це не тільки конкретні грошові знаки,
а також кредити і платіжні документи (векселі, чеки, банкноти
та ін.), котрі виражені в іноземних грошових одиницях і використовуються в міжнародних розрахунках.

Основною формою валютних відносин є міжнародні розрахунки, які здійснюються під час міжнародних операцій і відображаються в загальному вигляді в платіжних балансах усіх країн світу. Характерними рисами міжнародних валютних розрахунків є те, що їх об’єктом стає грошовий (валютний) еквівалент вартості тих товарів, послуг, робіт, капіталів, платіжних засобів, які здійснюють обіг між державами. Суб’єктами міжнародних розрахунків виступають держави (уряди), підприємства, фізичні особи, банківські рахунки яких перебувають на території різних країн.

Державно-правова форма організації валютних відносин називається валютною системою. Розрізняють національну і світо-
ву валютні системи. Перша — це форма організації валютних відносин країни, яка визначається національним законодавством.
В основі національної валютної системи лежить грошова одиниця країни.

Друга — це світова валютна система, що включає сукупність способів, інструментів та установ, за допомогою яких здійс­нюються грошові розрахунки в межах світового господарства.

 

Світова валютна система

Складовими елементами світової валютної системи є: форми міжнародних засобів пла­тежу (світові гроші); уніфікований режим валютних курсів; умови взаємної конвертованості валют; валютні ринки; міжнародне регулювання валютних обмежень; міжнародні валютно-фінансові організації.

Валютні відносини тісно пов’язані з внутрішніми грошовими відносинами. Тому еволюція світових грошей у специфічному вигляді повторює розвиток внутрішнього грошового обігу більшості країн.

Історично першими виникли системи, в яких роль міжнародних грошей виконували благородні метали — золото і срібло, а пізніше — тільки золото. Такий механізм дістав назву золотого стандарту. Він проіснував у формі золотомонетного, золотозлиткового, золотодевізного стандартів* з різною масштабністю охоплення відносин на світовому ринку до кінця 70-х років. Згодом набула юридичної сили Ямайська угода (1978 р.), в якій були кодифіковані положення нової світової валютної системи. Проте процес «витіснення» золота з міжнародного грошового обігу відбувався протягом багатьох десятиріч і завершився з остаточним утвердженням грошової системи паперового типу. Нині функцію міжнародних засобів платежу виконують так звані резервні валюти, тобто валюти найбільш економічно розвинутих країн світу. Серед них провідну роль відіграють долар США, англійський фунт стерлінгів, німецька марка, японська єна та ін.

Процес сучасної валютної інтеграції виявляється в появі колек­тивних валют і розвитку деяких з них у напрямі перетворення на світові гроші. Колективні валютні одиниці запроваджуються в 70-ті роки як рахункові гроші, що відіграють роль своєрідного «спільного знаменника» для вирівнювання курсів національних валют країн — учасниць регіональних валютних відносин.

Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, яка виражена у грошовій одиниці інших країн.

У 1970 р. Міжнародний валютний фонд увів колективну валюту під назвою Спеціальні права запозичення (Special Drawing Rigths — СДР), а наприкінці 70-х в Європі було впроваджено європейську валютну одиницю екю. СДР були створені як міжнародні резервні активи, призначені для регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів і проведення розрахунків з МВФ членів цієї організації, а також як універсальний еталон вартості національних валют. За певних умов СДР могли виконувати функцію світових грошей як засіб платежу. Але жорстке прив’язування СДР до долара, слабкий зв’язок з приватним бізнесом стали причиною того, що поза межами самого МВФ ця грошова одиниця мала досить обмежене застосування. Щодо екю, то дана валюта певний час виконувала функції світових грошей. У міру зростання валютної інтеграції в Європі її роль як колективної валютної одиниці посилювалась. З 1 січня 1999 р. екю було замінено на євро, яка має незабаром стати єдиним платіжним засобом на території країн, що входять до Європейського Союзу. Вже сьогодні завдяки визнанню євро транснаціональними банками і транснаціональними корпораціями вона перетворюється на повноправну європейську валюту в операціях на міжнародному приватному ринку позичкових капіталів.

Обмін валют відбувається на валютному ринку. Валютний ринок — це ринок, на якому визначаються попит і пропозиція іноземних валют, що оцінюються в національній валюті. Інакше кажучи, це місце здійснення валютних операцій. Нині валютний ринок функціонує через міжнародні мережі сучасних засобів зв’язку та комп’ютерних систем, які дозволяють учасникам валютних операцій знати поточні котирування курсів усіх основних валют і відповідно оперативно укладати вигідні угоди, оскільки курси валют змінюються надзвичайно швидко. Головними суб’єк­тами валютного ринку є великі транснаціональні корпорації та банки (ТНК, ТНБ). Об’єктом цього ринку є валюта.

У міжнародній валютній практиці залежно від обсягу, характеру операцій і кількості використовуваних валют розрізняють національні, регіональні та світові валютні ринки.

Світові валютні ринки концентруються у світових фінансових центрах — місцях, де зосереджені банки, спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, в яких здійснюються міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції. Найбільш відомі — це валютні ринки в Лондоні, Нью-Йорку, Парижі, Токіо, Франкфурті-на-Майні, Цюриху. У 60-ті роки з’явились нові фінансові центри Південно-Східної Азії — в Сінгапурі, Гонконгу, а у 80-ті — фінансові центри на колишній периферії світового господарства: Бахрейні, Панамі, на Багамських та Антильських островах. Тут вони функціонують на офшорних засадах, мають пільгові валютні режими, що приваблює транснаціональні банки й корпорації.

Характерно, що обсяг операцій на валютних ринках значно більший, ніж обсяг обміну (торгівлі) товарами та послугами. Так, на початку 90-х років щоденний обсяг операцій на валютних ринках сягав 1 трлн дол., причому близько 50 % операцій здійснювалось на трьох найбільших світових валютних ринках: Лондонському, Нью-Йоркському, Токійському.

Більшість операцій на валютних ринках проводиться у доларах США, а також німецьких марках, англійських фунтах стерлінгів, японських єнах, французьких та швейцарських франках.

Формально валютний паритет (співвідношення) між грошовими одиницями різних країн встановлюється офіційними установами (національними банками або іншими уповноваженими для цього фінансовими органами). Але фактично на валютних ринках обмін валют здійснюється не за їх офіційним курсом, а за курсом, який відхиляється від паритету залежно від реального попиту на певну валюту та її пропозиції. Тому застосовуються два види валютного курсу, за яким взаємно обмінюються валюти: фіксований (встановлений) і плаваючий. Фіксований валютний курс — це результат угоди заінтересованих країн про підтримку курсу своїх валют на певному рівні. Якщо курс національної валюти відхиляється від попередньо встановленої величини, центральний банк країни здійснює інтервенцію (пряме втручання) на валютному ринку. Він купує або продає національну валюту з метою відновити встановлений рівень своєї грошової одиниці. Плаваючий валютний курс — це обмінний курс, який залежить тільки від попиту та пропозиції на цьому ринку.

Результатом коливання валютного курсу є два основні наслідки: погіршення або поліпшення стану експорту або імпорту. Так, за умови, що обмінний курс національної валюти знижується (іноземна валюта дорожчає, тобто обмінюється на більшу кількість вітчизняних грошей), спричиняється подорожчання зарубіж­них товарів, вигіднішим стає експорт. За протилежної ситуації, коли обмінний курс національної валюти підвищується (іноземна валюта стає дешевшою), ціни на імпортні товари знижуються, а на експортні, навпаки, зростають.

З метою запобігання негативним наслідкам коливань обмінного курсу держави вживають певних заходів для регулювання валютного курсу, зокрема, здійснюють валютні інтервенції на внутрішньому і зовнішньому валютних ринках тощо. Валютна інтервенція — це цільові операції національних банків з купівлі-продажу іноземної валюти для обмеження динаміки курсу національної валюти, визначені межами (границями) її підвищення чи зниження.

Важливе значення у світогосподарських зв’язках має і проблема конвертованості валют. Конвертованими називають такі валюти, які вільно, без обмежень, обмінюються на інші національні грошові одиниці, товари та послуги. Тому, чим більше валютних обмежень існує в країні, тим менш конвертованою є її валюта. Відсутність таких обмежень означає повну конвертованість валюти.

Конвертованість валюти може бути повною лише тоді, коли вона охоплює всі види зовнішньоекономічних операцій і поширюється на всіх власників валюти (як юридичних, так і фізичних осіб). Якщо ж мають місце валютні обмеження, які поширюються на окремих суб’єктів, об’єкти і зони оборотності, то це — частково конвертована валюта.

Розрізняють зовнішню та внутрішню конвертованість. За зовнішньої конвертованості повна свобода обміну зароблених у країні грошей надається тільки іноземцям (нерезидентам). За внутрішньої конвертованості, навпаки, цією свободою користуються особи, які постійно проживають у даній країні (резиденти), а для нерезидентів зберігаються певні обмеження.

Нині повністю конвертовані валюти