Механізм врівноваження заощаджень з інвестиціями

ЗМІСТ ЛЕКЦІЇ

 

Сутність національного доходу, його розподілу і перерозподілу. Споживання та заощадження. Споживання, доход, заощадження. Функції споживання та заощадження. Гранична схильність до споживання. Гранична схильність до заощадження.

Поняття інвестицій. Сукупний попит та ступна пропозиція. Макроекономічна рівновага.

 

ПЛАН:

 

1 Сутність національного доходу.

2 Споживання.

3 Заощадження та інвестиції

4 Сукупний попит

5 Сукупна пропозиція

6. Модель AD—AS як базова модель економічної рівноваги

 

 

Література:

1. Основна:

1.1 Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник. – К.: Вища шк., 1995. – 471 с. (стр.289-312)

1.2 Основы экономической теории: Учебник./ Под общ. ред. С.В. Мочерного. – К.: О-во «Знання», КОО, 2000. – 607 с. (стр.325-346)

1.3 Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. Кн. 2: Підприємництво, маркетинг, менеджмент. Відтворення в національному та світовому господарстві. / За ред. Ю.В. Ніколенка. - 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1998. – 272 с. та 1994 р. видання. (стр.168-171)

2. Додаткова:

2.1 Е.М. Воробьев, А.А.Гриценко, М.Н.Ким. Экономическая теория.-“Фортуна-пресс”, 2000.- 411 с. (стр.356-364)

2.2 О.Ю. Мамедов. Современная экономика.- Ростов н/Д.: “Феникс”, 1998.-672 с. (стр.225-258)

2.3 Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко, Л.О. Каніщенко та ін. Основи економічної теорії.- К.: Вища шк., 1994.- 559 с. (стр.87-96)

Запитання та завдання для перевірки якості засвоєння знань

 

1. У чому полягає сутність національного доходу?

2. Розкрийте сутність споживання та заощадження.

3. Розкрийте сутність сукупного попиту та сукупної пропозиції.

4. Модель AD—AS як базова модель економічної рівноваги

 

Питання для самостійної роботи.

 

1. Споживання та заощадження. Інвестиції [46] с. 267271.

2. Сукупний попит та сукупна пропозиція, макроекономічна равноовага. [46] с. 265-281, [45] с. 411-414

 

1 Сутність національного доходу.

 

З точки зору власників ресурсів, НД є вимірником їх доходів від участі у виробництві за поточний період.

НД виступає як сукупний дохід власників усіх факторів виробництва: заробітної пла­ти, прибутку, ренти, процента, і засвідчує ступінь участі кожної категорії власників у національному виробництві, їхню частку. За обсягом НД дуже близький до ЧНП і становить величину, зменшену на розмір непрямих податків, які сплачують підпри-
ємці (податок на додану вартість, акцизи, ліцензійні платежі,
мито та ін.).

Національний дохід — важливий показник результативності суспільного відтворення. Виробництво національного доходу на душу населення найбільш реально визначає рівень його добробуту. До останнього часу у вітчизняній економічній літературі вважалося, що НД — це новостворена вартість, яка має місце тільки у сфері матеріального виробництва, а також частково на транспорті, у торгівлі, громадському харчуванні та сфері зв’язку. Але такий підхід до розуміння змісту національного доходу досить обмежений, оскільки не враховує внеску працівників сфери нематеріального виробництва*.

Нині вже загальновизнано, що частину національного доходу створюють працівники сфери послуг. В економічно розвинутих країнах понад половини працівників зайнята у сфері послуг, тобто велика частина доходів надходить саме від їх надання. У нашій країні вирішальна роль у виробництві національного доходу залишається за матеріальним виробництвом, головним напрямом розвитку якого є перехід від екстенсивного до інтенсивного типу виробництва.

Для розуміння суті національного доходу велике значення має знання процесів його формування, розподілу, перерозподілу, кінцевого споживання.

Створення національного доходу відбувається у галузях матеріального виробництва і в сфері послуг. Його розміри зростають за рахунок збільшення чисельності зайнятих і підвищення продуктивності праці. Фактори зростання національного доходу поділяють на два види: екстенсивні (за рахунок збільшення ресурсів) та інтенсивні (за рахунок якісного використання існуючих факторів).

Розподіл національного доходу полягає у визначенні частки всіх учасників його виробництва, тобто заробітної плати, прибутку, процента, ренти, дивідендів та ін.

Перерозподіл національного доходу здійснюється через механізм ціноутворення, державний бюджет, податкову систему, внески до різноманітних фондів та ін. На підставі перерозподілу НД формуються вторинні доходи. Основними формами таких доходів є виплата пенсій, стипендій, допомога багатодітним сім’ям тощо. Перерозподіл національного доходу здійснюється за офіційними та неофіційними каналами. Легітимний, або офіційний, перерозподіл НД фіксується в офіційній статистиці. Масштабний неофіційний перерозподіл НД спричинений існуванням тіньової економіки.

Використання національного доходу відбувається з подвійною метою: споживання і нагромадження. Нагромадження є необхідним для розширення масштабів національного виробництва в майбутньому. В господарській практиці розрізняють створений і використаний НД. Національний дохід, що йде на споживання та нагромадження, не збігається з величиною створеного національного доходу. Останній зменшується на суму збитків від стихійних лих та інших втрат. Крім того, використаний національний дохід може відрізнятися від створеного на величину саль-
до зовнішньоторговельного балансу. Якщо країна імпортує більше товарів і послуг, ніж експортує, то використаний національний дохід перевищуватиме створений, і навпаки. Але це не означає, що країні вигідно більше ввозити товарів та послуг, ніж ви­возити.

Велике значення для збільшення величини національного доходу та розширеного відтворення має оптимальне співвідношення між споживанням і нагромадженням. Дане співвідношення залежить від конкретних умов і завдань економічного розвитку країни.

На основі НД формуються особисті доходи (ОД). Якщо від суми національного доходу відняти внески (податки) на соціальне страхування, податки на доходи підприємств, а також прибуток, що використовується для розширення виробництва (нерозподілений прибуток підприємств) і додати трансфертні платежі, які включають виплати соціального страхування по старості, від нещасних випадків, допомогу й виплати по безробіттю, різноманітні виплати малозабезпеченим і непрацездатним тощо, то отри­маємо суму так званого особистого доходу. Правомірно зауважити, що особистий дохід — це одержаний дохід, а національний дохід — це зароблений дохід.

Нарешті, якщо від суми всього особистого доходу відняти всі індивідуальні податки, то одержимо так званий дохід в особистому розпорядженні домогосподарств — кінцевий показник системи національного рахівництва. Він використовується на споживання та заощадження в домашніх господарствах.

Слід зазначити, що для конкретнішої об’єктивної оцінки соціальної та економічної ситуації в країні, визначення добробуту її населення необхідно розраховувати розглянуті показники СНР не лише в сукупності, але й на душу населення. Ці показники реально характеризують ступінь розвитку країни, рівень добробуту її громадян.

 

2 Споживання.

Споживання домогосподарств – це їх витрати на споживчі товари та послуги, які залежать від їх доходів. Тому виникає питання як формуються доходи домогосподарств і зокрема та їх частина, яка спрямовується на споживання.

Якщо особистий дохід пов’язувати з джерелами формування, то його величину можно визначити за такою формулою:

(14.1)

Особистий дохід = заробітна плата найманих працівників + змішаний дохід + дохід від активів+ соціальні трансферти

Перші два елементи особистого доходу називаються доходами від трудової діяльності або трудових доходів. Доходи від активів це доход від власності. До таких доходів можна віднести дивіденди, проценти, ренту. Соціальні трансферти охоплюють незароблені доходи, а отримані внаслідок перерозподілу сукупного доходу. До них входять пенсії, стипендії, виплати по безробіттю, субсидії тощо. В переважній більшості вони надаються державою, а також рештою світу, що виходить за межі нашої спрощеної економіки.

Діяльність домогосподарств спрямована на задоволення особистих потреб. Тому свої доходи вони спрямовують переважно на купівлю споживчих товарів та послуг. У нижній частині рис.7.1 показано ринок продуктів, на якому підприємства продають споживчі товари і послуги, а домогосподарства купують їх за рахунок своїх доходів. Сума витрат домогосподарств на цьому ринку визначає величину їх споживання, яке можно назвати приватним спожиавнням.

В загальному контексті наявний дохід – це та частина сукупного доходу, яка залишається у розпорядженні суб’єктів приватної економіки після сплати податків і може бути використана на приватне споживання і заощадження. Об’єктом нашого аналізу наразі є приватна закрита економіка, в якій немає держави і відсутні податки. За цих умов весь дохід приватної економіки залишається у її розпорядженні. Таким доходом є ВВП. Це означає, що наявний дохід приватної закритої економіки дорівнює ВВП.

Левову частку ВВП приватної закритої економіки складає особистий наявний дохід, який у безподатковій економіці дорівнює особистому доходу. Іншою частиною ВВП є наявний дохід підприємств. Він складається з амортизації та нерозподіленого прибутку, тобто з тієї частини прибутку, що залишаеться у розпорядженні підприємств після виплати податків державі та дивідендів акціонерам. Звідси особистий наявним дохід можна визначити як різницю між наявним доходом приватної економіки і наявним доходом підприємств:

Особистий = ВВП – амортизація – нерозподілений прибуток. (14.2)

наявний дохід

Особистий наявний дохід є безпосереднім джерелом споживання домогосподарств. Але в кожному поточному періоді не весь свій наявний дохід домогосподарства спрямовують на споживання. Це пояснюється бажанням людей заощаджувати певну частку свого наявного доходу. Оскільки споживання є пріоритетним напрямом використання особистого наявного доходу, то заощадження є тієї частиною цього доходу, яка не витрачається на споживання. Іншими словами, особистий наявний дохід розподіляється на дві частини: споживання та заощадження домогосподарств.

Здійснення домогосподарствами заощаджень не є самоціллю. У кінцевому підсумку заощадження використовуються домогосподарствами для переміщення доходів з одного періоду в інший з метою регулювання в часі своїх витрат на споживання. При цьому вони враховують, що з часом вартість заощаджувальних грошей зростає. Тому слід розрізняти теперішню і майбутню вартість грошей.

Теперішня вартість грошей – це наявна сума грошей в поточному періоді. Майбутня вартість даної суми грошей визначається за допомогою нарахування складного процента на теперішню вартість цих грошей. Це означає, що майбутня вартість більше теперішньої вартості на величину процентів, нарахованих за кожний рік використання заощадженої суми грошей у майбутньому періоді. Така майбутня вартість складається із основної суми і процентів, що нараховані за попередні роки. Майбутню вартість грошей, обчислену на основі нарахування складного проценту, можна визначити за такою формулою

FV = PV(1+r)ⁿ (14.3)

де FV - майбутня вартість,

PV - теперішня вартість,

r - ставка дисконту, тобто така ставка проценту, яка використовується для приведення грошових потоків до їх вартості в періоді, який приймається за базу розрахунків,

n - кількість років майбутнього періоду.

Наприклад, ми положили в банк 1000 грн. на три роки при річній процентній ставкі 10%. Виходячи з цього на протязі трьох років майбутня вартість нашого вкладу буде зростати таким чином:

1-й рік: 1000 (1+0,1) = 1000 ·1,1 = 1100 грн.

2-й рік: 1000(1+0,1)² = 1000 · 1,21 = 1210 грн.

3-й рік: 1000(1+0,1)³ = 1000 · 1,331 = 1331 грн.

 

Отже, теперішній дохід у сумі 1000 грн. через механізм заощадження перетворюється за три роки в дохід сумою 1331 грн. Це означає, що зменшення споживання у поточному році на 1000 грн. створило передумову для збільшення споживання через три роки на 1331 грн.

Відмінність майбутньої вартості від теперішньої залежить не лише від часу, протягом якого заощаджуються гроші, а й від ставки дисконту. Зазвичай в економічних розрахунках ставку дисконта визначають як максимально можливий рівень доходу, котрий можна отримати по альтернативним варіантам вкладання коштів. Наприклад, якщо є дві альтернативи вкладання коштів: в облігації внутрішньої державної позики під 10% річних або на строковий депозит під 15% річних. За цих умов ставкою дисконт буде 15%. Але при цьому враховуються і ризики, які можуть викликати необхідність підвищення ставки дисконту.

Тепер припустімо іншу ситуацію. Нам потрібно визначити, який має бути початковий внесок в банк, щоб через три роки він склав 1331 грн. з урахуванням того, що процентна ставка дорівнює 10% річних. Ця пошукова сума початкового вкладу є теперішньою вартістю майбутньої вартості. Її часто називають дисконтованою вартістю, оскільки вона визначається за допомогою дисконутування, яке являє собою процес обернений нарахуванню складного проценту:

PV = (14.4)

Якщо в нашому прикладі майбутня вартість дорівнює 1331 грн., то її теперішня, тобто дисконтова на вартість складе 1000 грн: 1331/(1+10)³. Отже, щоб через три роки мати 1331 грн., потрібно під 10% річних сьогодні покасти в банк 1000 грн.

Рішення домогосподарств про необхідність заощаджувати частину свого наявного доходу обумовлюється в першу чергу бажанням захистити себе від непередбачуваних обставин (хвороби, нещасного випадку, безробіття тощо) або для фінансування запланованих майбутніх витрат, які вимагають значних коштів. Крім того, окремі домогосподарства мають бажання спрямовувати частину свого поточного доходу на здійснення інвестиційних операцій (купівля акцій, облігацій тощо).

Але схильність домогосподарств до заощаджень залежить не лише від їх бажання, а й від їх можливостей, які визначаються рівнем їхнього доходу. Якщо особистий дохід невеликий, то схильність до заощаджень є невисокою і тому весь або майже весь наявний дохід спрямовується на споживання. При високому рівні доходу схильність до заощаджень зростає. Це означає, що на макрорівні та частка наявного доходу домогосподарств, яка спрямовується на споживання, залежить від рівня диференціації особистих доходів.

Для аналіза рівня диференціації доходів домогосподарств застосовуються різні методи та показники. Серед них найчастіше використовується крива Лоренца (рис.14.2).

На рисунку 14.2 на горизонтальній осі графіка вся кількість сімей (домогосподарств) поділена на п’ять рівних груп, тобто по 20% кожна, а на вертикальній осі відкладено п’ять рівних часток (по 20%) у складі сукупної величини особистих доходів.

Теоретичну можливість існування абсолютної рівності в розподілі доходів між окремими групами сімей демонструє бісектриса. Вона показує, що кожний процент сімей одержує адекватний процент доходу. Це означає, що 20,40,60,80,100% сімей отримують відповідно 20,40,60,80, 100% всієї величини особистих доходів. Насправді будь-якому проценту сімей відповідає інший процент сукупного доходу. Цю фактичну ситуацію відображає крива Лоренца, яка має вигляд опуклої кривої, що відхиляється від бісектриси. Згідно з наведеним рисунком перші 20% сімей отримують менше 10% сукупного доходу, 40% сімей – біля 15%,60% - приблизно 30%, 80% сімей – менше 60%. За таких умов решта 20% сімей отримують більше 40% сукупного доходу. Площа між бісектрисою і кривою Лоренца відображує ступінь нерівності в доходах. Чим більша ця площа, тим більший рівень диференціації доходів. Якщо б фактичний розподіл доходу між групами сімей був абсолютно рівним, то крива Лоренца співпала б з бісектрисою.

Крім кривої Лоренца для визначення рівня диференціації особистих доходів використовують такі показники як децільний коефіцієнт і коефіцієнт Джині. Децільний коефіцієнт відображає співвідношення між середніми доходами 10% найбільш багатої частини населення і доходами 10% найбіднішої частини населення. Коефіцієнт Джині показує рівень концентрації доходів населення.

На базі кривої Лоренца коефіцієнт Джині розраховують діленням площі, що знаходиться між бісектрисою і кривою Лоренца, на площу трикутника сторонами якого є бісектриса, горизонтальна вісь і права вертикальна вісь. Коефіцієнт Джині може коливатися від 0 (абсолютна рівність) до 100 (абсолютна нерівність). Отже, чим вище коефіцієнт Джині, тим більше нерівність у розподілі доходу, тим більше крива Лоренца відхиляється від бісектриси. Згідно з міжнародною класифікацією коефіцієнт Джині в інтервалі 33-35 характеризує високий рівень нерівності в розподілі доходу, а 24-26 – низький.

 

 

Рис. 14.2 Крива Лоренца

 

 

Щоб глибше розкрити кейнсіанську функцію споживання, звернемося до графічних моделей (рис. 14.3 і 14.4).

 

 

 

Рис. 14.3. Функція споживання

 

 

 

 

 

₂

₁

₃

 

У1

Y

0

Рис.14.4. Вплив недоходних чинників на функцію споживання

На рис. 14.3 бісектриса являє собою таку криву, в кожній точці якої споживання дорівнює доходу. Але фактично споживчі витрати, зазвичай, менші, а інколи навіть, більші за доход в поточному періоді. Це відображає крива С, нахил якої залежить від граничної схильності до споживання. На кривій С розміщені три точки. Лише в точці С_о весь дохід спрямовується на споживання, а заощадження відсутні. В точці С₁ споживання менше доходу. Тому виникають додатні заощадження. В точці С₂ споживання перевищує дохід, внаслідок чого виникають від’ємні заощадження. Останні свідчать про те, що певна частка споживання здійснюється за рахунок попередніх заощаджень або позик.

Споживання, яке фінансується поточним доходом, називається індуційованим споживанням, тобто залежним від поточного доходу. Поряд з цим формула (14.7) свідчить, що крім індуційованого споживання існує також автономне споживання () його існування Кейнс пов’язував зі зменьшенням доходів домогосподарств, викликаним падінням рівня зайнятості. На його думку,якщо внаслідок падіння рівня зайнятості скорочення доходу є суттєвим, то це може негативно вплинути на рівень поточного споживання. У таких випадках для підтримання звичного рівня споживання люди можуть використовувати фінансові резерви, що були створені за рахунок доходів, зароблених у минулих періодах. Протилежним джерелом фінансування споживання у таких випадках є позика, яка може бути повернена за рахунок майбутніх доходів. Тому та частина споживання, яка фінансується не за рахунок поточного доходу, є автономним споживанням, а чинники, що впливають на його величину можна назвати чинниками автономного споживання.

Чинники автономного споживання не пов’язані з поточним доходом. Але в тенденції, за тривалий період споживання є лише функцією від доходу, оскільки у кінцевому підсумку лише дохід є джерелом витрат на споживання. Тому до чинників автономного споживання відносяться ти чинники, які впливають на споживання поточного періоду через доходи, що заощаджуються домогосподарствами у попередніх періодах або мали б заощаджуватися у майбутніх. На цій підставі до чинників автономного споживання можна віднести багатство та запозичення.

Недоходні чинники слід відрізняти від тих чинників, які впливають на індуційоване споживання через зміну поточного доходу або граничної схильності до споживання. Наприклад, податки та інші обов’язкові відрахування з особистого доходу до державного бюджету впливають на індуційоване споживання через зміну наявного доходу домогосподарств. Інший чинник – очікування домогосподарств. Цей чинник може впливати на індуційоване споживання через зміну граничної схильності до споживання. Що стосується цін, то слід зазначити, що кейнсіанська функція споживання спирається на стабільні ціни.

Чинники, які впливають на автономне споживання, мають зовсім іншу природу. Ці чинники є недоходними в тому розумінні, що вони пов’язані з поточним доходом. Але в кінцевому підсумку споживання є лише функцією від доходу. Це означає, що недоходні чинники – це такі чинники, які впливають на споживання поточного періоду через доходи, що заощаджуються домогосподарствами у попередніх та майбутніх періодах. На цій підставі до недоходних чинників можна віднести такі: багатство і запозичення.

3 Заощадження та інвестиції

 

До цього часу ми виходили з того, що на інвестиційний попит впливають чинники, від яких залежить прибутковість інвестиційних проектів. Але крім зазначених чинників попит на інвестиції перебуває в певній залежності і від фінансово-інвестиційних ресурсів підприємств. Якщо, наприклад, вартість прибуткового інвестиційного проекту, що приваблює підприємство, дорівнює 1 млн грн, а його фінансово-інвестиційні ресурси (власні плюс мобілізовані через фінансову систему) складають меншу величину, то його інвестиційний попит не може бути реалізований. Отже, крім чинників, які визначають прибутковість інвестиційних проектів, інвестиційний попит залежить також і від фінансово-інвестиційних ресурсів, які обмежують інвестиційний попит. Якщо з фінансово-інвестиційними обмеженнями стикаються окремі підприємства, то це означає, що і економіка в цілому має фінансово-інвестиційні обмеження.

Джерелом фінансово-інвестиційних ресурсів є заощадження. Це означає, що у підсумку роль фінансових обмежень інвестицій відіграють заощадження. В будь-якій економіці заощадження дорівнюють тій частині наявного доходу, яка залишається після здійснення витрат на споживання. Таке визначення відноситься і до заощаджень приватної закритої економіки, яку наразі ми розглядаємо. Особливість цієї економіки полягає лише в тому, що її наявний дохід дорівнює ВВП-доходу, тобто , а споживання — споживанню домашніх господарств. За цих умов приватні заощадження можна визначаються за формулою:

. (14.21)

Врахуємо, що в приватній закритій економіці . Якщо це значення С підставити у формулу (8.21), то отримаємо: . Оскільки , то звідси випливає формула, яка показує залежність приватних заощаджень від ВВП–доходу:

. (14.22)

Механізм врівноваження заощаджень з інвестиціями

Рівняння (14.22) дозволяє звернути увагу на зв’язок між доходом (ВВП) та інвестиціями. По-перше, оскільки заощадження, як джерело інвестицій, є функцією від доходу, то зростання доходу збільшує фінансово-інвестиційні ресурси, а його зменшення – скорочує ці ресурси. Це означає, що інвестиції опосередковано залежать від доходу. По-друге, динаміка доходу є індикатором ділової активності в країні. Якщо дохід зростає, то це свідчить про зростання сукупного попиту, для задоволення якого потрібно нарощувати основний капітал і збільшувати чисті інвестиції. Залежність інвестицій від доходу реалізується через принцип акселератора, найпростіша форма якого подається формулою (8.20). Тому невипадково, що при побудові довгострокових інвестиційних функцій їх автори досить часто використовують принцип акселератора.

Аксіомою є положення про те, що заощадження слугують єдиним джерелом фінансування інвестицій. Тому аксіоматичним слід визнати і те, що між заощадженнями та інвестиціями має спостерігатися рівновага, тобто S=I. Але для правильного розуміння цього положення потрібно враховувати, що заощадження є не чинником інвестиційного попиту, а лише його фінансовим обмеженням. За таких умов, в кожному окремому поточному періоді жорсткої залежності між заощадженнями та інвестиціями не може бути. Вона проявляється лише за тривалий період. Іншими словами, рівновага між заощадженнями та інвестиціями є не абсолютним законом, а законом – тенденцією. Ця обставина враховується в моделях економічного зростання, які розглядаються в розділі 10.

Якщо рівновага між заощадженнями та інвестиціями об’єктивно обумовлена, то виникає питання, який механізм її забезпечує. В макроекономічній науці не існує єдиної відповіді на дане питання. Найбільше рельєфно на цю тему конкурують між собою класична та кейнсіанська теорії.

Згідно з класичною теорією рівновага між заощадженнями та інвестиціями досягається на фінансову ринку завдяки коливанню процентної ставки під впливом попиту на позичкові кошти (інвестиції) та їх пропозиції (заощадження). Для ілюстрації класичного механізму урівноваження заощаджень з інвестиціями звернемося до рисунку 14.5.

 

r I₁

T1

I₂ S

10%

8% T₂

 

35 40 I, S

Рис. 14.5 Класичний механізм урівноваження заощаджень з інвестиціями.

За класичною теорією заощадження та інвестиції є високо еластичними до процентної ставки. При цьому заощадження знаходяться в прямій залежності від процентної ставки: чим нижчою є процентна ставка, тим меншими є заощадження. Тому на рис. 14.5 крива заощаджень має додатний нахил. Що стосується інвестицій, то вони знаходяться в оберненій залежності від процентної ставки. У зв’язку з цим їх крива має від’ємний нахил.

Припустімо, в стані повної зайнятості заощадження та інвестиції в економіці дорівнюють 40 млрд.грн.. За цих умов перетин кривої S з кривою І₁ в точці Т₁ фіксує, що рівноважна процентна ставка дорівнює 10%. Тепер припустімо, що внаслідок закінчення буму в будівництві житла обсяг інвестицій скоротився до 35 млрд.грн. Цю ситуацію відображає переміщення кривої інвестицій від положення І₁ в положення І₂ і зниження процентної ставки до 8%.

Згідно з класичною теорією таке зниження процентної ставки викличе скорочення заощаджень на 5 млрд.грн.., що забезпечить нову рівновагу на фінансовому ринку в точці Т₂. Оскільки С = Y–S, то це означає, що на 5 млрд.грн.. збільшується споживання. У підсумку виходить, що зменшення заощаджень та інвестицій на 5 млрд.грн.. компенсується збільшенням споживання на 5 млрд.грн.. Внаслідок цього обсяг виробництва не зменшується, а зниження параметрів рівноваги між заощадженнями та інвестиціями досягається в умовах повної зайнятості.

Кейнсіанський механізм урівноваження заощаджень з інвестиціями знаходить своє відображення на рисунку 14.6. На цьому рисунку інвестиції є менш еластичними відносно процентної ставки, ніж в класичному варіанті.

Тому їх крива має невеликий кут нахилу. Але головною відмінністю кейнсіанського механізму урівноваження заощаджень з інвестиціями є нееластичність заощаджень до процентної ставки. У зв’язку з цим на рис. 8.7. крива заощаджень приймає вигляд вертикальної лінії.

r I₂ S₂ I₁ S ₁

 

T1

10%

8% T₂

 

35 40 I, З

Рис.14.6. Кейнсіанський механізм урівноваження заощаджень з інвестиціями.

Припустімо, що початково економіка знаходиться в умовах повної зайнятості, а заощадження та інвестиції складають 40 млрд.грн. На рис. 14.6 цю ситуацію відображає перетин кривої S₁ і кривої І₁ в точці Т₁, якій відповідає рівноважна процентна ставка на рівні 10%. Тепер змінимо умови і припустімо, що песімизм підприємців змусив їх скоротити обсяг інвестицій на 5 млрд.грн. Внаслідок цього крива інвестицій переміститься вліво в положення І₂, а ставка процента впаде до 8%. Оскільки заощадження у кейнсіансів є нееластичними до процентної ставки, то це не вплине на їх обсяг, який як і раніше складає 40 млрд.грн.

Кейнс не вірив у те, що зміна процентної ставки здатна суттєво впливати на бажання людей змінювати обсяг заощаджень. На його думку вирішальний вплив на заощадження справляє доход в тій частині, в якій він в процесі розподілу формує наявний дохід. Проте не лише Кейнс, а й сучасні макроекономісти піддають сумніву позицію класиків щодо існування високої еластичності процентної ставки до заощаджень або заощаджень до процентної ставки.

Виникає питання – про що свідчать факти? Багато сучасних науковців, аналізуючи факти, намагаються відповісти на це питання. Але небагато з них дійшли висновку, що процентна ставка справляє суттєвий вплив на заощадження. Переважна більшість досліджень засвідчила, що вплив процентної ставки на заощадження є настільки незначний, що його дуже важко виявити.

Якщо заощадження нееластичні до процентної ставки, то очевидно, що існує інший спосіб досягнення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Згідно з кейнсіанською теорією цей спосіб спирається на пряму залежність заощаджень від доходу, а доходу від інвестицій. Оскільки інвестиції є компонентом сукупного попиту, то в нашому прикладі їх зменшення означає падіння сукупного попиту порівняно з потенційним ВВП і відповідно скорочення обсягів фактичного ВВП– доходу.

Знову повернемося до рис. 8.7. В міру скорочення інвестицій і доходу будуть зменшуватися заощадження як функція доходу: . Врахуємо, що зменшення доходу є екзогенним чинником нашої графічної моделі. Тому на рис. 8.7 вплив доходу на заощадження відображається через переміщення кривої заощаджень в положення S₂. Внаслідок цього обсяг заощаджень зменшиться до обсягу інвестицій, тобто 35 млрд.грн. Це означає, що рівновага між заощадженнями та інвестиціями буде досягнута в точці Т₂, в якій процентна ставка дорівнює 8%. Проте на відміну від класиків, у кейнсіанців така рівновага досягається не завдяки зниженню процентної ставки, а внаслідок зменшення доходу.

До цього слід додати ще одну відмінність кейнсіанської теорії. Вона полягає в тому, що згідно з цією теорією рівновага між заощадженнями та інвестиціями може забезпечуватися в економіці, яка знаходиться в умовах неповної зайнятості. І дійсно, у кейнсіанців лише за рахунок скорочення фактичного ВВП порівняно з ВВП повної зайнятості обсяг заощаджень може зменшуватися до обсягу інвестицій.

Структура заощаджень та їх трансформація в інвестиції

До цього часу ми розглядали заощадження приватної закритої економіки як єдине ціле. В дійсності приватні заощадження — це структуризована система, яка складається з двох сегментів: заощадження домашніх господарств і заощадження підприємств.

Заощадження домашніх господарств визначаються згідно із загальним правилом – це та частина їх наявного доходу, яка залишається після здійснення витрат на споживання:

Заощадження домогосподарств = особистий наявний дохід – споживання (14.23)

В умовах приватної закритої економіки наявний дохід домогосподарств дорівнює особистому доходу. За цих умов заощадження домогосподарств визначається як різниця між їхнім доходом і споживанням. Найбільш розповсюдженими формами заощаджень домогосподарств є депозитні вклади в комерційних банках, придбання акцій та облігацій.

Стосовно підприємств слід розрізняти чисті та валові заощадження. В їх основі лежить відмінність між прибутком, чистим прибутком та валовим прибутком підприємств. Прибуток відображає перевищення виручки від реалізації продукції над витратами, пов’язаними з її виробництвом. Прибуток мінус податок на прибуток – це чистий прибуток. За своєю суттю чистий прибуток є наявним доходом підприємств. Певна його частина у формі дивідендів спрямовується на приватне споживання. Звідси випливає формула чистих заощаджень підприємство у спрощеній економіці:

Чисті заощадження підприємств = чистий прибуток – дивіденди (14.24)

Валовий прибуток – це прибуток плюс амортизація, тобто споживання основного капіталу. Це дає підстави визначити валові заощадження підприємств за такою формулою:

Валові заощадження = валовий прибуток –податок на прибуток - дивіденди (14.25)

Підприємств

або

Валові заощадження = чисті заощадження +амортизація (14.26)

Підприємств

Отже, заощаджують як домогосподарства так і підприємства. Проте майже всі інвестиції здійснюють підприємства. При цьому їх потреби в інвестиційних коштах, як правило, перевищують їх заощадження. За цих умов виникає певний дисбаланс: з одного боку, заощадження домогосподарств перевищують їх потреби в інвестиційних ресурсах; з іншого — заощадження підприємств є недостатніми для фінансового забезпечення інвестицій. Це обумовлює як можливість так і доцільність переміщення тимчасово вільних коштів домогосподарств у тимчасове розпорядження підприємств. Таке переміщення здійснюється за допомогою фінансової системи (див. рис. 14.7).

 

Рис. 14.7. Переміщення заощаджень від домогосподарств до підприємств

 

Як видно з рис. 14.7, фінансова система, за допомогою якої здійснюється переміщення заощаджених коштів від домогосподарств до підприємств складається із двох інститутів: фінансові ринки і фінансові посередники. Фінансові ринки — це ринки, головним чином, облігацій та акцій. До фінансових посередників відносяться банки, страхові компанії та пенсійні фонди, а також інвестиційні посередники.

Залучення підприємствами інвестицій, коштів через фінансові ринки — це пряме фінансування інвестицій яке здійснюється за рахунок емісії цінних паперів. До головних інструментів прямого фінансування інвестицій відносяться облігації і акції. Облігація — це борговий інструмент, який зобов’язує підприємство-позичальника оплачувати власнику цього боргового інструмента фіксовану суму грошей через регулярні проміжки часу (сплата процентів) до дати її погашення, коли відбувається остання сплата процента. Особливість облігації полягає в тому, що її власник має право на одержання свого фіксованого доходу незалежно від того, чи має підприємство-позичальник прибутки чи ні.

Іншим способом прямого фінансування інвестицій є емісія акцій. До основних видів акцій відноситься звичайна акція. Вона являє собою вимогу акціонера на частку акціонерного капіталу підприємства і на відповідну частку в його прибутках у формі дивідендів. Наприклад, якщо акціонер володіє однією звичайною акцією підприємства, яке випустило один мільйон таких акцій, то він має право на одну мільйонну частку активів цього підприємства та одну мільйонну частку його прибутку. Тому при збільшенні прибутковості підприємства, доходи акціонерів (дивіденди) збільшуються. Але основний недолік звичайної акції порівняно з облігаціями полягає в тому, що акціонери є останнім позивачем, тобто мають право на отримання дивідендів лише після власників облігацій та привілейованих акцій, емітованих даним підприємством.

На величину інвестиційних коштів, які може залучити підприємство від емісії акцій, великий вплив справляє ціна (курс) акцій. Коли попит на ринку акцій високий, підприємство, продаючи порівняно небагато акцій, може мобілізувати на фінансовому ринку багато коштів. І навпаки, якщо ціни на акції підприємства низькі, воно змушено продати більше акцій для залучення такої ж суми.

Мобілізація підприємствами інвестиційних коштів через фінансових посередників — це непряме фінансування інвестицій. Роль фінансових посередників полягає в тому, щоб акумулювати в себе заощадження домогосподарств і за їх рахунок надавати кошти підприємствам, які мають дефіцит фінансово-інвестиційних ресурсів. Банки акумулюють вільні кошти домогосподарств за допомогою їх прийняття на депозит; страхові компанії і пенсійні фонди — через отримання коштів на договірній основі; інвестиційні посередники — переважно шляхом продажу цінних паперів.

 

4. Сукупний попит

Сукупний попит (AD) — це сукупність вітчизняних товарів
і послуг, які мають бажання купити резиденти і нерезиденти з метою задоволення своїх платоспроможних потреб. Суб’єктами сукупного попиту є домогосподарства, підприємства, уряд та іноземці. У зв’язку із цим сукупний попит можна визначити як суму попиту домашніх господарств на споживчі товари і послуги, підприємств на інвестиції, урядового попиту на державні закупівлі та попиту іноземців, який дорівнює чистому експорту:

Y^AD = C + I + G + NX. (14.4.1)

Сукупний попит як функція від ціни

На сукупний попит впливає багато чинників. Але за базову екзо-
генну змінну функції сукупного попиту приймається лише ціна. Це пояснюється тим, що сукупний попит є категорією ринку, на якому ціна відіграє головну регулювальну роль — пов’язує між собою сукупний попит і сукупну пропозицію. Інші чинники сукупного попиту враховуються в його функції як зовнішні екзогенні змінні.

Сукупний попит знаходиться в оберненій залежності від ціни. При цьому під ціною розуміється загальний рівень цін в економіці, тобто ціна ВВП. Виразимо залежність між сукупним попитом і ціною за допомогою графіка (рис. 14.4.1). На горизонтальній осі відкладемо обсяг реального ВВП, який відображує сукупну кількість товарів і послуг (Y), а на вертикальній — загальний рівень цін на товари та послуги (Р).

Рис. 14.4.1. Крива сукупного попиту

Як видно з рис. 14.4.1, у разі зниження ціни від P ₁ до P ₂ сукупний попит збільшується від Y ₁ до Y ₂. Отже, сукупний попит є спадною функцією від ціни. Тому крива сукупного попиту має від’ємний нахил. За своєю формою вона аналогічна кривій однотоварного попиту, тобто ринкового попиту на окремі види товарів і послуг, але за своїм змістом суттєво відрізняється від останньої.

Ринковий попит знаходиться в безпосередній залежності від ціни. Чим вища ціна, тим менший попит, і навпаки. Такий характер впливу ціни на ринковий попит зумовлюється ефектом доходу та ефектом заміщення. Ефект доходу проявляється в тому, що за умов зниження ціни купівельна спроможність кожної грошової одиниці доходу збільшується. Це збільшує попит покупців на даний товар із відповідною еластичністю. Ефект заміщення полягає в тому, що зниження ціни на певний товар робить його відносно дешевим, тобто доступнішим порівняно з іншими товарами аналогічного призначення. Внаслідок цього попит на відносно дешевий товар збільшується за рахунок його зменшення на інші, відносно дорожчі, товари.

Така реакція покупців на зміни рівня цін не має відношення до сукупного попиту. Це пояснюється тим, що суб’єктом сукупного попиту, тобто покупцем ВВП, є національна економіка, яка водночас є і виробником ВВП, тобто його продавцем. Отже, покупець і продавець уособлюється в національній економіці. Національна економіка як продавець отримує доходи від продажу товарів, а як покупець несе певні витрати на їх купівлю. За цих умов втрати економікою купівельної спроможності (реальних витрат), які виникають унаслідок зростання загального рівня цін, компенсуються економіці збільшенням її купівельної спроможності, яке спричинюється зростанням її номінальних доходів. У підсумку купівельна спроможність економіки, а отже й сукупний попит залишаються незмінними.

Таким чином, між сукупним попитом і ціною немає безпосередньої залежності. Проте між ними існує опосередкована залежні­сть, яка проявляється за допомогою трьох чинників, якими є: ефект процентної ставки, ефект багатства та ефект чистого експорту.

Ефект процентної ставки полягає в тому, що у разі зростання загального рівня цін покупцям товарів і послуг потрібно більше грошей для оплати купівельних операцій. Отже, зростає попит на гроші, що за незмінної пропозиції грошей викликає підвищення їх ціни, тобто процентної ставки. Внаслідок цього сукуп­ний попит зменшується за рахунок попиту на ті товари, для купівлі яких потрібно запозичувати (купувати) гроші. Це стосується передусім інвестиційних товарів, а також високовартісних товарів споживчого призначення, до яких належать переважно товари довгострокового використання (легкові автомобілі, холодильники, телевізори тощо).

Ефект багатства пов’язаний з такою формою багатства, як фінансові активи. Зі зростанням цін в економіці реальна вартість, тобто купівельна спроможність нагромаджених домогосподарствами фінансових активів зменшується. Це стосується, зокрема, активів із фіксованою грошовою вартістю: строкових депозитів, облігацій. За таких умов власники зазначених активів стають реально біднішими, що скорочує їх попит. І навпаки, за умов зниження загального рівня цін реальна вартість фінансових активів збільшується, що збільшує платоспроможний попит їх власників.

Ефект чистого експорту відображує вплив загального рівня цін на результати зовнішньоторговельної діяльності країни. Вплив цього чинника на сукупний попит проявляється тоді, коли ціни на вітчизняні товари зростають або зменшуються порівняно з цінами на аналогічні іноземні товари, тобто коли змінюються відносні ціни. Якщо ціни на вітчизняні товари піднімуться вище за ціни на іноземні товари, вітчизняні покупці почнуть віддавати перевагу імпортним товарам. Це збільшить імпорт і зменшить сукупний попит за рахунок скорочення чистого експорту. Інозем­ці, навпаки купуватимуть менше вітчизняних товарів, що викличе скорочення експорту, чистого експорту і зменшення сукупного попиту. Отже, ефект чистого експорту також свідчить про обер­нений зв’язок між ціною ВВП і сукупним попитом.

Розглянуті вище чинники є ціновими чинниками сукупного по­питу. Їх особливість полягає в тому, що вони опосередковано реалі­зують обернену залежність сукупного попиту від ціни. На графіку вплив цінових чинників на сукупний попит відбивається за допомо-
гою переміщення точки сукупного попиту вздовж його нерухомої кривої. Так, згідно з рис. 4.1, коли ціни знижуються від Р ₁ до Р ₂, сукупний попит переміщується по його кривій з точки А в точку Б.

Нецінові чинники сукупного попиту

Крім ціни на сукупний попит впливають й інші чинники, що не пов’язані зі зміною цін. Усі такі чинники називаються неціновими чинниками сукупного попиту. Вони є зовнішніми екзогенними змінними функції сукупного попиту. Тому на графіку вплив нецінових чинників на сукупний попит викликає переміщення його кривої у відповідний бік (рис. 14.4.2).

Рис. 14.4.2. Вплив нецінових чинників на сукупний попит

Як видно з рис. 14.4.2, збільшення сукупного попиту унаочнюється переміщенням його кривої вправо — з положення AD ₁ у положення AD ₂. Таке переміщення показує, що сукупний попит збільшується за незмінних цін. Зменшення сукупного попиту зоб­ражується переміщенням його кривої вліво — з положення AD ₁ у положення AD ₃. Це означає, що економічні суб’єкти готові купувати меншу кількість товарів і послуг за незмінних цін.

Нецінові чинники є неоднорідною сукупністю. Визначаючи їх, слід враховувати, що сукупний попит складається з таких чотирьох компонентів: споживчий попит (С), тобто попит домашніх господарств на споживчі товари і послуги; інвестиційний попит (І), тобто попит підприємств на приватні інвестиції; урядовий попит (G) і попит іноземців (NX). Тому нецінові чинники сукупного попиту слід поділити на відповідні чотири групи (табл. 14.4.1).

Як видно з табл. 14.4.1, на кожний компонент сукупного попиту впливають різні нецінові чинники. Їх детальний аналіз наведено в розділах підручника, присвячених споживанню домогосподарств і приватному інвестуванню, фіскальній політиці і зовнішньоторговельній діяльності країни.

Таблиця 14.4.1 - НЕЦІНОВІ ЧИННИКИ СУКУПНОГО ПОПИТУ

Компонент сукупного попиту	Неціновий чинник
1. Споживчий попит	Особистий дохід домогосподарств Податки на доходи фізичних осіб Багатство домогосподарств Запозичення домогосподарств Очікування домогосподарств
2. Інвестиційний попит	Процентна ставка Технічний прогрес Рівень забезпеченості основним капіталом Податки на прибуток підприємців Ділові очікування
3. Урядовий попит	Державні закупівлі
4. Іноземний попит	ВВП інших країн Валютний курс Торговельна політика

 

5 Сукупна пропозиція

Сукупна пропозиція (AS) — це сукупність товарів і послуг, які виробляють національні підприємства для продажу на ринку з метою отримання прибутку. Отже, суб’єктами сукупної пропозиції є підприємства, які виробляють товари і послуги, а мотиваційним чинником, який лежить в основі прийняття ними рішень щодо зміни обсягів виробництва своєї продукції, є максимізація прибутку. Тому чинниками, що впливають на сукупну пропозицію, є такі, від яких залежить прибутковість виробництва. Всі ці чинники можна поділити на дві групи: ціна і нецінові чинники. Ціна впливає на прибутковість виробництва через обсяг виручки від продажу даного обсягу продукції, а нецінові чинники — через середні витрати на її виробництво.

Ціна є базовою екзогенною змінною функції сукупної пропозиції. Тому спочатку розглянемо залежність сукупної пропозиції від ціни за інших незмінних умов, тобто за умов, що зовнішні екзогенні змінні (нецінові чинники) не змінюються. Далі розглядатимуться й нецінові чинники. Але щоб визначити залежність сукупної пропозиції від ціни, попередньо слід врахувати неоднакову гнучкість цін і заробітної плати в довгостроковому та короткостроковому періодах.

У довгостроковому періоді ціни і заробітна плата є абсолютно гнучкими, тобто реагують на економічні збурення настільки, наскільки це потрібно для відновлення повної зайнятості. В короткостроковому періоді ціни і заробітна плата є негнучкими, тобто їхня реакція на збурення в економіці є недостатніми для відновлення повної зайнятості. У зв’язку з цим розрізняють сукупну пропозицію у довгостроковому і короткостроковому періодах. Насамперед розглянемо сукупну пропозицію у довгостроковому періоді, а потім звернемося до короткострокової сукупної пропозиції.

Довгострокова сукупна пропозиція і ціна

Методологічною основою довгострокової сукупної пропозиції слугує інструментарій класичної теорії. Згідно з цією теорією пов-
на зайнятість є нормою для економіки, оскільки можливі відхилення від неї швидко усуваються за допомогою абсолютно гнучких цін і заробітної плати. Отже, прихильники класичної теорії абсолютизують регулювальну роль цін і заробітної плати й тому не розрізняють довгостроковий і короткостроковий періоди. Але, на думку переважної більшості макроекономістів, інструментарій класичної теорії адекватно описує поведінку сукупної пропозиції лише в довгостроковому періоді, оскільки лише в межах цього періоду ціни і заробітна плата спроможні відновлювати в економіці повну зайнятість. Розкриємо регулювальну роль в економіці абсолютно гнучких цін і заробітної плати на такому прикладі.

Припустимо, що сукупний попит збільшується в умовах пов­ної зайнятості. Першим наслідком такого збурення сукупного попиту є зростання цін. Реагуючи на зростання попиту і цін на свою продукцію, підприємства намагатимуться найняти більшу кількість робітників. Але в умовах повної зайнятості ринок праці знаходиться в рівноважному стані. Це свідчить про відсутність незайнятої робочої сили. Тому, конкуруючи між собою за додаткову робочу силу, роботодавці змушені підвищувати номінальну заробітну плату. Оскільки вона є абсолютно гнучкою, то її збільшення відбувається в такій самій пропорції, в якій зростають ціни. Це породжує два наслідки.

З одного боку, забезпечується незмінність реальної заробітної плати, яка згідно з класичною теорією врівноважує ринок праці на умовах повної зайнятості, тобто із збереженням безробіття на природному рів­ні; з іншого — незмінним залишається і рівень прибутковості виробництва. Тому у підприємств не виникає мотивації ні до скорочення, ні до збільшення обсягів виробництва. За таких умов не змінюється і сукупна пропозиція, яка залишається на рівні потенційного ВВП.

Отже, в довгостроковому періоді зростання цін збільшує лише номінальну заробітну плату, а реальні параметри економіки залишаються незмінними: безробіття зберігається на природному рівні, а сукупна пропозиція — на рівні потенційного ВВП. Графічну інтерпретацію довгострокової сукупної пропозиції наведено на рис. 14.5.1

Рис. 14.5.1. Крива довгострокової сукупної пропозиції

На рис. 14.5.1, крива AS^L є кривою довгострокової сукупної пропозиції. Вона має вигляд вертикальної лінії, яка бере свій початок у точці потенційного ВВП, тобто в точці Y_p. За цих умов будь-яка зміна сукупного попиту не впливає на сукупну пропозицію,
а спричинює лише зміну рівня цін. Зростання сукупного попиту переміщує його криву з положення AD ₁ у положення AD ₂. Це підвищує ціни від Р ₁ до Р ₂, але обсяг виробництва не змінюється і залишається на рівні потенційного ВВП.

Таким чином, у довгостроковому періоді, в якому ціни і заробітна плата є абсолютно гнучкими, сукупна пропозиція не залежить від ціни, а визначається потенційним ВВП. Проте пряму залежність довгострокової сукупної пропозиції від потенційного ВВП не слід розуміти як кінцевий результат руху економіки на певну дату довгострокового періоду. Сутність цієї залежності полягає в іншому — вона існує у вигляді закону-тенденції, згідно з яким у довгостроковому періоді, незважаючи на можливі відхилення сукупної пропозиції від потенційного ВВП у короткостроковому періоді, динаміка сукупної пропозиції і фактичного ВВП визначається лише динамікою потенційного ВВП.

Визначеність довгострокової сукупної пропозиції потенційним ВВП означає, що на її величину впливають ті самі чинники, від яких залежить й обсяг потенційного ВВП, тобто нецінові чинники. Передусім це кількість факторів виробництва. Залежність потенційних обсягів виробництва від факторів виробництва можна подати за допомогою простої виробничої
функції:

(14.5.1)

де К — обсяг капіталу; L — кількість робочої сили.

Рівняння (14.5.1) відображує залежність потенційних обсягів виробництва від обсягів капіталу та кількості праці в умовах наявної технології. Якщо технологія поліпшується, то результатом буде збільшення обсягів виробництва за даної кількості виробничих факторів. Ураховуючи, що в довгостроковому періоді сукупна пропозиція і потенційний обсяг виробництва збігаються, функцію довгострокової сукупної пропозиції можна
записати так:

. (14.5.2)

Короткострокова сукупна пропозиція і ціна

Теорія короткострокової сукупної пропозиції є однією з найсуперечливіших елементів макроекономічної теорії. Передусім макроекономісти виділяють дві моделі короткострокової сукупної пропозиції. Одна з них називається крайнім випадком. Сутність моделі за крайнім випадком полягає в тому, що ціни і заробітна плата тимчасово є абсолютно негнучкими, тобто фіксо­ваними. Такий випадок припускав Кейнс в умовах депресії, коли в усіх або переважній більшості галузей спостерігається низький рівень використання виробничих потужностей. За такої ситуації у разі збільшення сукупного попиту робітники зацікавлені втримуватися від вимог щодо збільшення заробітної плати, а підприємці — від бажання підвищувати ціни.

На рис. 14.5.2 крива AS є кривою короткострокової сукупної пропозиції. Оскільки у крайньому випадку ціни не змінюються, то крива AS має вигляд горизонтальної лінії. Збільшення сукупного попиту переміщує його криву з положення АD ₁ у положення AD ₂. За абсолютно негнучких цін збільшення сукупного попиту втілюється в адекватне зростання обсягів виробництва — з Y ₁ до Y ₂. Це означає, що в умовах фіксованих цін короткострокова сукупна пропозиція є функцією сукупного попиту.

Рис. 14.5.2 Крива короткострокової сукупної пропозиції
(крайній випадок)

Згідно з міжнародною статистикою індекси споживчих цін
і номінальної заробітної плати, як правило, демонструють щорічне зростання. Це підтверджує й українська статистика. Отже, нормальним (типовим) явищем для економіки з ринковими відносинами є не жорсткі (фіксовані), а гнучкі, тобто змінні ціни і заробітна плата. Проте їх зміна є недостатньою для швидкого відновлення повної зайнятості. Ціни і заробітна плата, що змінюються недостатньо для швидкого врівноваження економіки на умовах повної зайнятості, називаються негнучкими. Негнучку поведінку цін і заробітної плати відображує основна модель короткострокової сукупної пропозиції.

Згідно з основною моделлю обсяг виробництва у короткостроковому періоді підприємства визначають з урахуванням їхніх очікувань щодо рівня цін. Якщо фактичні ціни перевищили очікувані, то у підприємств виникає мотивація збільшити обсяг виробництва порівняно з потенційною величною. Якщо навпаки, фактичні ціни зменшилися відносно очікуваних, то підприємства зменшуватимуть обсяг виробництва порівняно з потенційною величиною. Отже, основна модель передбачає, що сукупна пропозиція в короткостроковому періоді є зростаючою функцією від ціни, внаслідок чого її крива має додатний нахил.

Додатний нахил кривої короткострокової сукупної пропозиції визнається переважною більшістю макроекономістів. Проте й досі відсутній єдиний теоретичний інструментарій, який би пояснював негнучкість цін і заробітної плати в короткостровому періо-
ді. Натомість існує кілька гіпотез, в основі яких лежать різні припущення. Щоб не переобтяжувати розгляд теоретичного інструментарію короткострокової сукупної пропозиції, наведемо корот­кі анотації лише тих гіпотез, які є найпоширенішими.

Згідно з гіпотезою негнучкої заробітної плати номінальна заробітна плата визначається в трудових угодах наперед з урахуванням очікуваного в майбутньому рівня цін. Тому в разі зростання цін, яке перевищує очікуваний рівень, номінальна заробітна плата тимчасово змінитися не може. Але реальна заробітна плата зменшується порівняно з тією, на яку розраховували працівники та яку враховували підприємці під час укладання трудових угод. Це здешевлює працю і стимулює підприємства збільшувати обсяг виробництва.

Гіпотеза неправильних уявлень працівників передбачає, що в процесі встановлення номінальної заробітної плати працівники виходять із своїх цінових очікувань і бажаної реальної заробітної плати. Але вони можуть помилятися в своїх цінових очікуваннях. Якщо фактичні ціни виявилися вищими за очікуваний рівень, то це здешевлює працю і спонукає підприємства до збільшення обсягу виробництва.

За гіпотезою недосконалої інформації підприємства не володіють інформацією про загальний рівень цін у прогнозному періо­ді, з яким вони мають узгоджувати ціни на свої товари та послуги. Тому ухвалюючи рішення щодо обсягів виробництва, вони змушені спиратися на свої цінові очікування. Якщо загальний рівень цін перевищить їх очікуваний рівень, підприємства адекватно піднімуть ціни на свою продукцію, що стимулюватиме їх до збільшення обсягу виробництва.

Гіпотеза негнучких цін припускає, що підприємства, встанов­люючи ціни на свою продукцію на базі своїх очікувань, не відразу змінюють їх у відповідь на зміни попиту. Це зумовлюється довгостроковими угодами між виробниками і споживачами або побоюваннями підприємств відвернути від себе своїх покупців. При­пустимо, що рівень цін в економіці впав порівняно з очікуваним. Але за даною гіпотезою підприємство не знижує ціни на свою продукцію. За таких умов фактичний рівень цін виявився нижчим порівняно з їх очікуваним рівнем. Тому попит на продукцію даного підприємства та обсяг її виробництва скоротяться.

Хоча кожна з наведених гіпотез спирається на різні припущення, всі вони ведуть до однакового висновку: якщо фактичний рівень цін відхиляється від їх очікуваного рівня, то в такому самому напрямі обсяг виробництва відхиляється від потенційного рівня. При цьому очікуваний рівень цін — це рівень цін повної зайнятості, оскільки працівники і підприємці враховують його в процесі ухвалення рішень щодо обсягів виробництва та рівня номінальної заробітної плати, яка має врівноважувати ринок праці та унеможливити циклічне безробіття. Звідси випливає функція короткострокової сукупної пропозиції:

, (14.5.3)

де Y^AS — обсяг виробництва (сукупна пропозиція) у короткостроковому періоді; a — чутливість обсягів виробництва до відхилення фактичного рівня цін від очікуваного їх рівня. Показує, наскільки грошових одиниць фактичний ВВП відхиляється від потенційного ВВП у разі відхилення фактичного рівня цін від очікуваного рівня на один процентний пункт; P, P^e — відповідно фактичний та очікуваний рівень цін.

Для унаочнення рівняння (14.5.3) звернемося до рис. 14.5.3

Рис. 14.5. 3 Крива короткострокової сукупної пропозиції (основна модель)

На рис. 14.5.3 початкова рівновага в економіці знаходиться в точ­ці Т ₁. У цій точці крива AS перетинається з кривою AD ₁ на умовах, що фактичний рівень цін збігається з очікуваним рівнем, тобто Р ₁ = Р^е, безробіття дорівнює природній нормі, а фактичний обсяг виробництв знаходиться на потенційному рівні, тобто Y ₁ = Y_р. Тепер припустимо, що внаслідок збільшення сукупного попиту фактичний рівень цін зростає від Р ₁ до Р ₂, що вищий за очікуваний рівень. Внаслідок цього здешевлюється праця і у підприємців з’являється мотивація збільшити обсяг виробництва порівняно з потенційним рівнем, тобто від Y ₁ до Y ₂.

Отже, якщо фактичний рівень цін перевищує очікуваний рівень (Р > Р^е), то фактичний обсяг виробництва перевищує його потенційний рівень (Y > Y_р). Звичайно, що коли фактичний рівень цін буде менший за їх очікуваний рівень (Р < Р^е), то фактичний об-
сяг виробництва буде менший за його потенційний рівень (Y < Y_р).

Нецінові чинники короткострокової сукупної пропозиції

Нецінові чинники короткострокової сукупної пропозиції — це такі чинники, які змінюють середні витрати і прибутковість підприємств за даного рівня товарних цін, що спонукає підприємства змінювати обсяг виробництва. Графічну інтерпретацію впливу нецінових чинників на короткострокову сукупну пропозицію наведено на рис. 14.6.

Як бачимо, вплив нецінових чинників на криву короткострокової сукупної пропозиції суттєво відрізняється від впливу на неї цін. Зміна сукупної пропозиції під впливом товарних цін відображується на графіку за допомогою переміщення точки економічної рівноваги вздовж нерухомої кривої AS, що відповідно змінює обсяг виробництва (див. рис. 14.5.4 та 14.5.5). У випадку з неці­новими чинниками виникає інша графічна ситуація.

Рис. 14.5.4 Вплив нецінових чинників на короткострокову сукупну