емоційні переживання у дорослому житті.

Лекція 4

Психосоматичні захворювання:

поняття, фундаментальні принципи психосоматичного підходу,

Механізми виникнення психогенних порушень

1. Поняття психосоматики як науки. Коротка історія виникнення й розвитку психосоматичних теорій.

2. Психологічні причини деяких соматичних захворювань з точки зору психодинамічної концепції.

3. Психофізіологічна модель розвитку психосоматичного захворювання. Принцип „замкнутого кола”.

4. Взаємозв'язок психіки й імунної системи.

5. Поняття психосоматичного порушення

6. Диференційно-діагностичні критерії психосоматичних порушень.

 

1-3

Однією з важливих проблем психології здоров’я є проблема реагування людини на психологічний стрес.

Під стресом у психологічному ракурсі В.Д.Менделевич розуміє вплив на людину, її організм і особистість фруструючих, психотравмуючих подій з формуванням розладів як на рівні психічного, так і на рівні соматичного реагування.

Вважається, що в умовах впливу психотрамуючих ситуацій перед людиною постає альтернатива: або завдяки стресостійкості і застосуванню методів психологічного захисту людина зберігає високий рівень здоров’я, або у неї розвивається невроз чи психосоматичне захворювання.

Психосоматика – це вчення про тісний взаємозв’язок психічних і соматичних процесів у організмі. Одне з найважливіших її завдань – дослідження ролі психологічних факторів у етіопатогенезі тілесних захворювань. Ще Платон, Гален та Гіпократ відзначали, що сильні емоційні переживання можуть призводити до розладів функцій тіла.

Психосоматика ровивалася в руслі гіпотези психофізіологічної взаємодії.

 

Перші теорії психосоматики пов’язані із психодинамічним напрямком, насамперед з моделлю істеричної конверсії, обґрунтованою Freud. Під конверсією Freud розумів „ стрибок з психіки у соматичну інервацію ”: „При істерії відбувається знешкодження нестерпного для хворого переживання шляхом переводу зростаючого збудження у соматичні процеси.” Конверсію здійснює Я, завдяки чому звільняється від протиріч і конфліктів із підсвідомим. При цьому органічний симптом є частиною змісту психічних уявлень, котрі самі є результатом психічної діяльності, тоді як конверсія є певною психічною дією – специфічною формою витіснення. Органічні симтоми символічно відображають зміст витіснених переживань.

Теорія конверсії критикувалася за абсолютизацію ролі символізму; крім того, у критичних зауваженнях вказувалося, що виконувати експресивні символічні функції можуть лише ті системи організму, які контролюються довільною нервовою системою, і передусім – органи чуттів.

З „легкої руки” Freud вчені і клініцисти почали досліджувати зв’язок між конкретними соматичними симптомами і внутрішніми психічними конфліктами, намагаючись знайти для кожного соматичного порушення відповідний специфічний конфлікт.

Логічним продовженням концепції Freud стала теорія „специфічності інтрапсихічного конфлікту” Alexander. Ця теорія мала чи не найбільший вплив на психосоматику. Alexander виділив групу психогенних розладів у вегетативних системах організму, які є нормальним фізіологічним супроводом хроніфікованих емоційних станів. Він побудував лінійну модель психосоматичного захворювання, першою ланкою в якій є безсвідомий інтрапсихічний конфлікт. До чинників, які мають значення в етіопатогенезі психосоматичних хвороб Alexander відносив:

спадковість,

родові травми,

захворювання дитинства,

фізичні травми у дитинстві і доролому віці,

емоційний клімат в сім’ї і особистісні риси батьків,

емоційні переживання у дорослому житті.

Значна кількість сучасних психосоматичних досліджень базується на теорії „особистісного профілю ” Dunbar. Автор зробила висновки, що люди. Які страждають одними й тими ж захворюваннями, схожі за особистісними особливостями. Саме ці особливості і є „відповідальними” за виникнення захворювання. Важливість цієї теорії полягає в тому, що в ній вказується на значення спільного впливу різних аспектів життєжєдіяльності людини на схильність до хвороби. Ця концепція мала великий вплив на подальший розвиток психосоматики, але вона дещо розчарувала вечних, оскільки не описувала механізмів впливу особистісних рис на розвиток хвороби.

Shur запропонував теорію „десоматизації та ресоматизації ”, яка пояснює виникнення психосоматичних симптомів внаслідок порушення без свідомого реагування через „ресоматизацію ”.

Великий прорив у вивченні психосоматичних хвороб виявився можливим завдяки залученню нових понять психології розвитку, неофрейдизму, використанню більш суворих експериментальних методів і опорі на системні уявлення.

Неофрейдисти пов’язували причини психосоматичних захворювань з провалами в діяльності ЕГО і регресією на більш низький рівень психосоматичного функціонування.

Ідеї впливу регресії чи дефекту розвитку на психосоматоз лежать в основі сучасних конфепцій алекситимії (греч. a - отрицание, lexis - слово, thyme - чувство) („нестача слів для вираження почуттів”), яка, за переконанням Sifneos, є відповідальною за розвиток психосоматичного захворювання. Йдеться про порушення в когнітивно-афективній сфері, що знижують здатність вербалізації афекту і сприяють надлишковій фізіологічній відповіді на негативні впливи зовнішнього середовища.

Ознаки алекситимії – бідність фантазії, конкретна технократична манера мислити, тенденція раціонально інтерпретувати події, сплощений афект: " "Що Ви почуваєте зараз?" "Все нормально, лікарю!" "

Психосоматичні пацієнти значно відрізняються від невротиків, котрі готові „виговоритися” про свої проблеми. Тобто, вербальна поведінка невротиків відрізняється від поведінки психосоматичних хворих, яким властиве збідніння словникового запасу і нездатність вербалізувати конфлікти.

Дослідження Keltihangas (1985р.) показали позитивний зв’язок між важкістю соматичного захворювання й рівнем алекситимічних порушень.

У науковий дослідженнях також йдеться про диференціацію "первинної" і "вторинної" алекситимії. "Первинна" алекситимія – як преморбідна якість особистості психосоматичного хворого. "Вторинна" алекситимія – як наслідок зміни взаємостосунків людини з середовищем під впливом захворювання у хворих із психопатологічною симптоматикою.

 

Н.Пезешкіан, засновник позитивної психотерапії, намагається знайти позитивне значення психосоматичних симптомів і трактує їх як „здатність говорити мовою органів про те, що на даний момент немає немає інших засобів для того, щоб подолати конфлікт”.

 

У 50-х роках ХХ ст. було встановлено зв’язок між початком хвороби і певними подіями в житті людини, які сприймаються нею як загрозливі. Так, Engel, вивчаючи дорослих і дітей з важкими соматичними захворюваннями, показав, що ці захворювання часто розвиваються після втрати „ключової фігури”, яка відгравала значну роль в житті людини, і яку хворий використовував як життєво необхідний засіб успішної адаптації. Ця теорія ввела нове поняття у психосоматику – поняття „об’єктної втрати”.. Чутливість до стресу „втрати об’єкту”, на думку багатьох вчених, пов’язана зі специфічними дефектами в структурі Я: різні складові Я формуюються протягом раннього дитинства як результат взаємодії з батьками, при чому батьки переживаються як частини себе – „Я-об’єкти” – надійні, стабільні, всемогутні. Патологія об’єктних стосунків, дефект розвитку призводять до формування розколеної Я-структури, необхідною частиною якої є інша людина, яка регулювала і стабілізувала нестійкі почуття психічної рівноваги. Об’єктна втрата призводить до порушення психічного гомеостазу, провокує почуття безпорадності і збільшує схильність до хвороби.

 

 

Психофізіологічна модель формування психосоматичних розладів ґрунтується на вченні І.П.Павлова про умовні та безумовні рефлекси. В експериментах на тваринах Павлов показав можливість формування т.зв. „експериментального неврозу” в результаті закріплення умовно-рефлекторних зв’язків.

У психофізіологічній моделі основна увага приділяєть висвітленню взаємозв’язку міє емоціями і фізіологічними процесами. Так, Є.К. Краснушкін стверджував, що внутрішня мова емоцій – це функція органів; кожне психічне збудження отримує те чи інше відображення і тілесних відчуттях і процесах як в нормі, так і в патології. При цьому вирішальну роль відіграють частіше всього не стільки важкі потрясіння, скільки те, що А.А.Крон називає „ стресопланктоном ” – це „мікросвіт крихітних, але багато чисельних чудовиськ, де слабкі, але отруйні укуси непомітно підточують дерево життя”.

Фізіологічними корелятами негативних емоцій стають підвищення системного АТ чи частоти дихання, зміна тонусу сечового міхура чи секреторної і моторної активності кишково-шлункового тракту, напруження скелетної мускулатури і збільшення зсідності крові тощо.

Надалі психофізіологічна модель була доповнена дослідженнями Cannon i Selye. Cannon виявив, що екстремальні ситуації готовлять організм людини до „боротьби чи втечі”. Людина знаходиться в стані готовності до переживання, що дозволяє їй впізнавати певні події як екстремальні. Ця готовність до переживання перетворюється в готовність до фізичних дій. Якщо фізичні дій стають за певних умов неможливими, вони трансформуються у певні фізіологічні процеси, які виявляються неефективними для організму, тобто патологічними.

Selye описав патогенез стресу, ввівши поняття адаптаційного синдрому – неспецифічної реакції організму, в котрій розрізняють три фази: тривои, спротиву і виснаження, які призводять до соматичних змін.

Опираючись на досягнення психосоматики, в сучасній психології активно розвивається нова галузь, в полі зору якої знаходяться сомато-психічні взаємозв’язки – тілесно-орієнтована психотерапія. Одним з її напрямків є біосинтез, який з початку 70-их років ХХ ст. розвивають Д.Боаделла і його послідовники.

Біосинтез опирається на досвід 1)ембріології; 2)райхіанської терапії; 3)теорії об’єктивних стосунків.

Термін „ біосинтез ” означає „ інтеграція життя ”. Мова йде про інтеграцію трьох життєвих енергетичних потоків, які диференціюються у перший тиждень життя ембріона, інтегративне існування яких є суттєвим для соматичного та психічного здоров’я і які „злипаються” у невротиків. Ці енергетичні потоки пов’язані із трьома зародковими листками: ендодермою, мезодермою, ектодермою.

З самого початку зародкові листки і відповідні до них три потоки енергії інтегровані і вільно обмінюються між собою інформацією. Але в результаті внутрішньоутробного чи пологового стресу, травми дитячого віку чи пізнішого вікового періоду ця первинна інтеграція порушується. В результаті чого або дії відокремлюються від почуттів, або емоції - від рухів і сприйняття, або розуміння - від емоцій і рухів.

Послідовники біосинтезу вважають, що в тілі людини порушення взаємодії думок, почуттів і дій найбільше сфокусовані:

- між головою і хребтом – задня частина шиї (блок між думками і діями) – цей блок людина набуває у внутрішньоутробному житті, в пологах і у перші тижні життя;

- між головою і тулубом – у горлі (блок між думками і емоціями) – формується, коли „оральні проблеми стискають горло”;

- між хребтом і внутрішніми органами – довкола діафрагми (блок між почуттями і діями, між діями і диханням) – відповідає генітальному і анальному пригніченню.

Біосинтез використовує і розвиває ідею В.Райха про „захисний м’язевий панцир”, прослідковуючи її зв’язок з ембріологією. Д.Боадела описує три панцирі: м’язевий (гіпотонус чи гіпертонус) і тканинний (ефективність роботи судин і розподіл рідини) – мезодермальний, вісцеральний (порушення перистальтики і дихання) – ендодермальний, церебральний (розлади взаємодії кори, підкоркових зон і вегетативної нервової системи) – ектодермальний.

Також від Райха біосинтез успадкував трактування особистості на трьох рівнях:

1. маска – те, що ми бачимо на поверхні і що є насправді панцирем характерних відносин, який сформувався для захисту від загрози цілісності особистості в дитинстві чи раніше; маска – це фальшиве self, яке захищає self істинне, чи потреби зазнали фрустрації у дитинстві;

2. коли захисти починають слабшати, з’являється глибший рівень хворобливих почуттів – гнів, туга, тривога, відчай, страх, образа, почуття самотності;

3. ядерний рівень – ядро особистості, в якому зосереджені почуття базової довіри, благополуччя, радості і любові.

Фрустрація ядра створює рівень страждання, а пригнічення страждання і протесту створює „маску”. Таке розуміння механізму невротизації особистості визначає основне завдання психотерапевта, який працює в системі біосинтезу: спрямування клієнта до первинного ядерного рівня відчуттів, оскільки лише в контакті з почуттями радості, надії, благополуччя людина отримує енергію для реальних змін, для зцілення – фізичного і духовного.

Така націленість терапевтичної роботи вигідно вирізняє біосинтез від деяких інших систем, основним завданням яких є емоційне вивільнення. Останнє часто стає „наркотиком” для клієнта. Біосинтез бережливо ставиться до захисних механізмів людини: вони не „ламаються”, а „вивчаються”, не „руйнуються”, а „трансформуються”.

Біосинтез також вирізняється з-по-між інших психотерапевтичних систем особливим трактуванням здоров’я: тут його розуміють як широкий спектр станів і проявів, тому визнають право на невротичні реакції благополучних людей і здатність до „здорового реагування” в осіб із важкими соматичними і психічними розладами.

Переживання негативних емоцій робить людину дуже вразливою. Лімбічна система, яка спрямована на збереження життя людини, відповідає за реакції “боротьби” чи “уникнення”. Вона впливає на організм через гіпоталамус. Гіпоталамус відповідає за реакції на стрес і бере участь у керуванні імунною системою. Також він регулює діяльність гіпофіза, який керує гормональною діяльністю ендокринної системи. Емоційний стрес через лімбічну систему і гіпоталамус пригнічує імунну систему. Водночас гіпофіз впливає на ендокринну систему таким чином, що вона змінює гормональний баланс організму. Організм стає дуже чутливим до хвороботворчих впливів, в ньому легко розвиваються атипові клітини

Психосоматичні розлади – симтоми і синдроми порушень соматичної сфери (різних органів і систем), зумовлені індивідуально-психологічними особливостями людини і пов’язані зі стереотипами її поведінки, реакціями на стрес і способами переробки внутрішньо-особистісного конфлікту.

Психосоматичні захворювання – це захворювання, передумовами яких є переживання негативних емоцій. Цікаво, що вирішальну роль, на думку А.А.Крона, тут відіграють частіше не стільки тяжкі потрясіння, а “стресопланктон” – “мікросвіт крихітних, але численних чудовиськ, чиї слабкі, та отруйні укуси непомітно підтинають дерево життя”. Фізіологічними корелятами негативних емоцій стають підвищення системного артеріального тиску чи прискорення дихання, зміна тонусу сечового міхура чи секреторної та моторної активності травного тракту, напруження скелетної мускулатури і підвищення зсідання крові.

 

Психосоматична медицина розрізняє три групи психосоматичних розладів:

· Конверсійні симптоми – коли невротичний конфлікт отримує вторинну соматичну відповідь і переробку; симптом має символічний характер, а демонстрація симтомів може трактуватися як спроба вирішення конфлікту; ці симптоми розцінюються як психосоматичні, коли вони не супроводжуються іншими дисоціативними симтомами, в іншому випадку – класифікуються як невротичні.

· Функціональні синдроми (органні неврози) – найтиповіші і найвідоміші практичним лікарям – набір симптомів, які торкаються різних органів і систем:

- серцево-судинної системи – „неврози серця” (функціональне порушення серцевого ритму), вегето-судинна дистонія;

- дихальної системи – гіпервентеляційний синдром (прискорення частоти дихання, пов’язане з відчуттям нестачі дихання), „невротичний кашель” (з метою подолання дискомфорту в горлі – „зняття слизу”);

- шлунково-кишкового тракту – порушення харчової поведінки (анорексія – зникнення апетиту до появи відрази до їжі; булімія – напади відчуття голоду і, як наслідок, переїдання); функціональні симптоми (аерофагія – захоплення великої кількості повітря і відчуття переповнення шлунку з поребо вивільнити його від повітря; метеоризм; запори і діарея);

- сечостатевої системи – психогенна імпотенція, аноргазмія, диспареунія, вагінізм, передчасна ейякуляція;

- больовий синдром - психогенний біль (біль в статевих органах жінки при ковтальному контакті, тоді як гінекологічні обстеження не виявляють больових відчуттів); фантомний біль (біль в ампутованих частинах тіла);

- свербіж – чухання або дотик до міся свербіжу стає самоціллю, при цьому свербіж не знімається, а лише підсилюються його прояви.

· Психосоматичні захворювання (психосоматози) – соматичні захворювання, роль психічного чинника в етіопатогенезі яких є суттєвою, а інколи – головною. Психічний чинник у випадку психосматичних захворювань виступає у вигляді особистісної передіспозиції, виборі специфічних способів переробки конфліктів і традиційних характерологічних стилів поведінки у фруструючих ситуаціях.

До класичних психосоматичних хвороб належать хвороби, роль психологічних чинників в етіопатогенезі яких доведено – „свята сімка” („holy seven”):

- ессенціальна гіпертонія,

- виразкова хвороба 12-палої кишки,

- бронхіальна астма,

- цукровий діабет,

- нейродерміти,

- ревматоїдний артрит,

- виразковий коліт.

 

Диференційно-діагностичні критерії психосоматичних порушень:

· вичерпано вже всі засоби соматичного дослідження хворого;

· афективне напруження і загальна психічна гіперестезія, відчуття якогось неблагополуччя і душевного дискомфорту; наростаюче роздратування, "нервовість", постійна стурбованість з неадекватною реакцією на будь-яку несподіванку; порушення концентрації уваги; втрата ініціативи, інтересу до близьких; труднощі міжособистісних взаємостосунків і обмеження контактів; відсутність "почуття радості", відчуття безперспективності життя; відмова від старих звичок або набуття нових (напр., потреба в тонізуючих засобах);

· лабільність настрою, добові коливання самопочуття, інтенсивності та характеру патологічних відчуттів і чіткий зв'язок виникнення і підсилення останніх з впливом сильних емоцій;

· вегетативна симптоматика: розширення зіниць, зменшення слиновиділення і сухість в роті, постійне зволоження рук, зблідніння шкіри обличчя;

· значна тривалість захворювання при відсутності відповідних структурних змін;

· емоційна неадекватність пацієнта, афективна захопленість його "ідеєю хвороби", особливе занепокоєння власним здоров'ям;

· те, як він говорить і як поводить себе на прийомі, як переживає свої відчуття і які робить з них висновки;

· спосіб висловлювання скарг: надмірна жвавість, надзвичайне красномовство - буквально з насолодою розповідає про свої страждання;

· широкий асортимент самих різноманітних діагнозів;

· фармакофагія - вживання величезної кількості різних медикаментів;

· наполегливість у пошуках спеціалізованої медичної допомоги у зв'язку з побоюванням "поганого";

· повна безуспішність повторних курсів лікуваня помилково діагностованого органічного захворювання чи навіть погіршення стану хворого в результаті різноманітних терапевтичних втручань.