Пропозиції щодо реформи Генеральної Асамблеї, Секретаріату та повноважень Генсека

Нагадаємо, що Генеральна Асамблея - демократичний орган. Кожен її член, незалежно від розміру території, кількості населення, економічної та військової потуги, має один голос. Рішення з важливих питань приймаються більшістю у 2\3 присутніх. У роботі Генеральної Асамблеї можуть брати участь держави - не члени ООН, які мають статус спостерігачів при ООН (наприклад, Ватикан).

Одна із пропозицій зводиться до перегляду принципу «одна країна - один голос». Нині голос таких потужних країн як США, Японії і Німеччини важить стільки ж, скільки Гани, Бірми, Науру тощо.

Розвинені країни прагнуть, щоб члени ГА мали різну кількість голосів, відповідно до кількості населення, економічної могутності і внеску до бюджету.

Країни «третього світу» (70% нинішнього складу ООН) виступають за надання резолюціям ГА обов'язкової сили; ліквідація права вето в Раді Безпеки; прийняття рішення Генеральною Асамблеєю шляхом консенсусу. Перебудова Секретаріату (Штат Секретаріату 25 тис. із 150 держав):

1) Пропозиції спрямовані на зменшення витрат і підвищення ефективності його роботи. Чимало підтримують ідею створення незалежної аудиторської служби, яка б провела незалежну ревізію і виявила б дублюючі посади І цілі підрозділи.

2) Критикується і система постійних контрактів, через які неможливо звільнити недбайливого працівника.

3) Покласти край географічному принципові розподілу посад в Секретаріаті (існує система і тимчасових контрактів).

Генеральний секретар ООН: пропозиції щодо його повноважень та компетенції: (1946-1953 рр. - Трюгве Лі (Норвегія); 1953-1961 рр. - Даг Хаммаршельд (Швеція); 1961-1971 рр. - У Тан (Бірма); 1971-1981 рр - Курт Вальдхайм (Австрія); 1981-1992 рр. - Хав'єр Перес де Куельяр (Перу); 1992-1997 рр. - Бутрос Галі (Єгипет); 1998-2007 рр. - Кофі Аннан (Гана); з 2007 р. - Пан Гі Мун (Південна Корея).

Генеральний секретар призначається на свою посаду Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки за одностайної згоди її постійних членів на 5-річний термін. Отже, Генеральним секретарем не може бути обрана кандидатура, яка не влаштовує того чи іншого постійного члена РБ.

Генсек докладає зусиль щодо врегулювання конфліктів між державами і має право доводити до відома РБ відомості стосовно суперечок, які, на його думку, загрожують миру та міжнародній безпеці. Також він подає директивні настанови департаментам, управлінням та іншим організаційним структурам Секретаріату ООН та координує діяльність всієї системи ООН. Як головна посадова особа Генсек бере участь у всіх засіданнях Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, а також виконує інші функції, покладені на нього цими органами.

Одна із пропозицій стосується обмеження ролі Генсека і його повноважень винятково адміністративними справами. Відомо, що відповідно до статей 97, 98, 99 Статуту ООН, Генсек не тільки і не стільки вищий адміністративний службовець Організації, як політичний гравець, який володіє реальним правом на ініціативу.

Стаття 98 забезпечує йому присутність на засіданнях ГА, РБ, Економічної і Соціальної Ради (ЕКОСОР) і Ради з опіки, брати участь у роботі інших органів, впливати на порядок денний, вносити будь-які питання, які він вважає за необхідне. Стаття 99 дає Генсеку право дипломатичної ініціативи і право виносити (на свій власний розсуд) чи не виносити те чи інше питання на розгляд РБ ООН.

За історію ООН Генсеки тричі вносили самостійно питання на розгляд РБ ООН: під час кризи в Конго в липні 1960 року Дагом Хаммаршельдом, під час ситуації з американськими заручниками в Тегерані (листопад 1979 року) Куртом Вальдхаймом, і у зв'язку з ситуацією в Лівані в 1989 році Хав'єром Пересом де Куельєром.

Стаття 99 дає Генсеку можливість проводити превентивні і попереджувальні акції. Недавня криза у відносинах між Іраком і США показала, що Генсек може скласти «третю силу» і стати успішним посередником та арбітром.

Роль і функції і Генсека повинні характеризуватися наступним: він повинен передбачати, попереджувати. Від нього очікують, що він повинен виступати проти недотримання прав людини у будь-якій країні (незважаючи на те, який опір викличуть його дії чи заява), попереджуватиме про негативні наслідки того чи іншого курсу країни. Коротше, Генсек ООН повинен бути „совістю" всього людства, моральним авторитетом для всіх країн. В такій іпостасі він зможе впливати на поведінку держав, заставляючи їх поважати власні зобов'язання щодо дотримання принципів та Статуту ООН.

Загалом, більшість політиків та аналітиків схильні вважати, що ООН є і

залишиться найкращим інститутом багатосторонньої дипломатії і важливим

показником «глобального управління».

Теоретичні основи та еволюція форм і методів діяльності ООН щодо врегулювання міжнародних конфліктів: А). ООН і концепція колективної безпеки; Б) Провідні напрями сучасної миротворчої діяльності ООН (превентивна дипломатія, миробудівництво, гуманітарна інтервенція тощо); В). Правові аспекти перебування українського контингенту в Іраку.

Події довкола Іраку поставили досить великі юридичні проблеми, які потребують прискіпливого аналізу з метою недопущення помилок при прийнятті принципових зовнішньополітичних рішень.

1.Чи було правомірним застосування США та Великобританією військової сили в Іраку в 2003 році?

Нагадаємо, що відповідно до статуту ООН одним із фундаментальних принципів сучасного міжнародного права є принцип незастосування сили в МВ (ст.. 2, пункт 4). Це є наріжний камінь міжнародного порядку та системи міжнародної безпеки.

Разом з тим, Статутом ООН передбачено лише два винятки щодо цього принципу:

а) перший передбачає можливість застосування сили з метою підтримання або відновлення міжнародного миру або безпеки, але на основі резолюції РБ ООН (ст.. 42 Статуту ООН);

б) виняток пов'язаний з правом держави-члена ООН на індивідуальну чи колективну самооборону, «якщо станеться збройний напад» на цю державу (ст.. 51 Статуту ООН). Інакше кажучи, застосування сили США і Великобританії проти Іраку можна було б вважати правомірним лише тоді, якщо б РБ ООН прийняла спеціальну резолюцію, в якій чітко і ясно дозволялося б застосування сили проти Іраку, або якщо б збройні сили Іраку здійснили напад на території США чи Великобританії.

Але насправді жодного з цих винятків не існувало.

США і Великобританія разом з тим, коли їхні спроби заручитися відповідною резолюцією РБ ООН виявилися марними, вони все-таки здійснили збройне втручання на територію Іраку.

При цьому США та Великобританія посилалися на те, що нібито можливість застосування сили проти Іраку випливала з раніше прийнятих резолюцій РБ ООН щодо Іраку (резолюція № 678, 1990 року; № 687, 1991 року та резолюція № 1441, 2002 року).

Крім того, США, посилаючись на статтю 51 Статуту ООН, заявили, що вони діяли на основі свого права на самооборону.

Насправді, жодна з резолюцій РБ ООН не давала права США і Великобританії на застосування сили проти Іраку в 2003 році.

Так, резолюція № 678 1990 року дозволяє застосувати сили проти Іраку, але тільки з метою визволення території Кувейту від Іракської окупації. (До 2003 року ця резолюція не мала жодного стосунку). В резолюції № 687 1991 року взагалі не йдеться про застосування сили, а в резолюції № 1441 2002 року йдеться про можливість «серйозних наслідків», якщо Ірак не виконуватиме свої обов'язки зі співпраці. До речі, такі постійні члени РБ, як Росія, Франція та Китай, при прийнятті резолюції № 1441 спеціально заявили, що вона не дозволяє автоматичного застосування сили.

Щодо аргументу про самооборону, то він також не є переконливим, оскільки право на самооборону (ст. 51 статуту ООН) вимагає наявності «збройного нападу» на США з боку саме Іраку як держави, чого не було. Тому з погляду міжнародного права і резолюцію ГА ООН 1974 року, дії США і Великобританії потрібно вважати агресією, яка є міжнародним злочином проти миру.

2) Друга проблема: Чи було (стовідсотково) легітимним прийняття вищим керівництвом України рішення щодо відправлення українського військового контингенту в Ірак?

26 травня 2003 року РНБО України прийняла рішення «про направлення миротворчого контингенту для участі України у міжнародній миротворчій операції в республіці Ірак».

2 червня 2003 року Президент України направив відповідний указ разом із законопроектом про схвалення вказаного рішення до Верховної Ради України, як це передбачено чинним законодавством, зокрема статтею 93 Конституції України.

Верховна Рада України прийняла 5 червня 2003 року відповідний закон і відповідно до Іраку відряджено український миротворчий контингент загальною чисельністю до 1800 вояків Збройних Сил України.

Є. Марчук (голова РНБО) відправив до Верховної ради України інформацію - обґрунтування. В цій інформації міститься посилання на резолюцію РБ ООН №1483 від 23 травня 2003 року. В цій резолюції словом не згадується про так звані «багатонаціональні сили зі створення умов стабільності на безпеки» як і про «миротворчі сили». Навпаки, у цій резолюції визнавалися конкретні повноваження, обов'язки та зобов'язання США та Великобританії, відповідно до норм міжнародного права в рамках об'єднаного командування. Тобто, РБ не узаконювала агресію з боку США та Великобританії, вона на підставі норм міжнародного права визнала США і Великобританію окупуючими державами з відповідними обов'язками і зобов'язаннями (відповідно до розділу 3 Гаазької конвенції «Про закони і звичаї сухопутної війни»: "територія визнається окупаційною, якщо вона знаходиться під владою ворожої армії". Але констатація окупації не є виправданням агресії. В цьому випадку «окупація» є терміном юридичним, а не політичним.

Формальною нормативною підставою для прийняття рішення про відправлення українського військового контингенту в Ірак був прийнятий З квітня 1999 року закон «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях». До речі, під такими операціями мається на увазі міжнародні дії, або заходи, які здійснюються за рішенням РБ ООН, відповідно до Статуту ООН, інших регіональних організацій, які несуть відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки, згідно з положенням глави VIII Статуту ООН, а так само які дії і заходи багатонаціональних сил, які створюються за згодою РБ ООН і здійснюються під її керівництвом.

Проте окупація арміями США і Великобританії не ґрунтувалися на положеннях глави VIII Статуту ООН. У цій главі, нагадуємо, йдеться про регіональні міжнародні системи міжнародної безпеки. Відповідно, армії окупуючих держав не мали юридичного статусу багатонаціональних держав, що створюються під контролем реальних інститутів міжнародної безпеки.

Зацікавлені особи стверджували, що наступні резолюції РБ ООН фактично легалізували окупацію Іраку на підставі Статуту ООН, але операції під егідою ООН, мають здійснюватись винятково після прийняття РБ відповідного рішення, а не до прийняття. Це стосується і порядку прийняття формування сил, призначення командування, фінансування їх діяльності. Стаття43 Статуту ООН дослівно вимагає наступного:

Всі члени Організації для того щоб внести свій вклад у спробу підтримання міжнародного миру і безпеки, зобов'язуються надати в розпорядження РБ і на його вимогу і у відповідності з особливою угодою необхідні для підтримання миру військові сили, допомогу і відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходу. Така угода, або угоди визначають кількість і вид військ, ступінь їх готовності та загальне розташування і характер наданих засобів обслуговування та допомоги. Переговори про укладення угоди або угод здійснюються в можливо найкоротший строк за ініціативою РБ, Вони укладаються між РБ і членами Організації або між РБ і групою членів Організації і підлягають ратифікації державами, що їх підписали, відповідно до визначеної процедури.

Слід також врахувати, що з погляду міжнародного права для міжнародної операції характерні наступні моменти:

1. міжнародні операції, або операції з підтримання миру - це тимчасові заходи, що застосовуються відповідно до Статуту ООН (на основі розділу 6 Статуту ООН) і їхньою метою є запобігання поновленню бойових дій у разі внутрішніх потрясінь.

2. Ці операції можуть здійснюватись тільки за згодою всіх зацікавлених сторін, у тому числі за згодою держави, на території якої планується розміщення миротворчих сил.

3. Миротворчі війська прагнуть не до зміни, а до підтримки статусу-кво, і мають право використовувати зброю тільки з метою самооборони.

Така невизначеність правової позиції призвела до численних сумнівів та протиріч, під час прийняття вищим керівництвом України щодо відправлення військового контингенту до Іраку.

Зверніть увагу: РБ ООН називає США і Великобританію окупуючими державами (а не означає, що їхні війська на території Іраку є окупаційними). Говориться про участь України у складі багатонаціональних сил зі створення умов стабільності та безпеки в Республіці Ірак, що діють в рамках Об'єднаного командування на виконання резолюції РБ ООН №1483 (2003) від 22 травня 2003 року Як бачимо, в резолюції РБ ООН про жодні «багатонаціональні сили зі створення умов стабільності та безпеки» не йдеться. По-друге, з деяким урахуванням тексту оонівської резолюції, але вони (багатонаціональні сили) діяли й до прийняття цієї резолюції на зовсім інших засадах.

Отже, український закон вимагає, щоб було попереднє рішення РБ ООН про створення миротворчих сил для відправки в Ірак. Цього не було.

Український закон також вимагає, щоб була згода РБ ООН про створення багатонаціональних сил. Цього не було. В резолюції № 1483 про це не йшлося.

Чи проводилися дії і заходи в Іраку під контролем РБ ООН?

З усього вище мовленого робимо висновок, що український контингент не може розглядатися як справжній миротворчий контингент.

Український закон прийнятий без найменшого правового аналізу. Не було сказано, що дії Великобританії та США не відповідали Статутові ООН, то ці країни фактично вторгнулися на територію суверенної держави і збройні сили цих країн окупували територію Іраку, всупереч Статутові ООН. Коли Марчук доповідав з приводу прийняття закону про схвалення указу президента про відправку українських військ, він заявив, що об'єднані, багатонаціональні, коаліційні сили стабілізації, так звані КООС - Ірак отримали відповідний мандат.

Що було неправдою. В обговоренні указу президента брали участь 67 депутатів, і лише один з них звернув увагу на неправові колізії цього указу. Комітет у закордонних справах за підписом Ста шевського завізував документ.

Головне науково-експертне управління апарату Верховної Ради заспокоїло депутатів відносно того, що Україна «безпосередньо не буде визнаватися окупаційною державою», що участь України в стабілізаційних силах «можна оцінювати як участь у миротворчих операціях».

На жаль, науково-експертне управління не роз'яснило, коли і на підставі яких міжнародно-правових або національних нормативних документах американські та англійські окупаційні війська перетворилися на окупаційні сили, також, які існують правові підстави дій українського миротворчого контингенту у складі окупаційних військ інших держав? І якщо ми не є окупанти, то чому діємо в складі окупаційних військ?

До речі, у постанові Верховної Ради «Про воєнну доктрину України» є дослівно: „У країна... виступає проти розміщення іноземних військ на території інших держав без їхньої на те згоди". Чи була згода Іраку.

3) Третє принципове питання: правові аспекти перебування іноземних військ в Іраку, або так само виведення їх звідти.

Найкращий вихід, якби США, Великобританія, інші держави коаліції домагалися лобіювати відповідне рішення РБ ООН, яка б недвозначно встановила б статус військової коаліції в Іраку, як миротворчий.

Щодо виходу з Іраку, то потрібно проаналізувати міжнародно-правовий статус домовленостей, перш за все, із США, Великобританією, Польщею. Чи є якісь угоди з цими державами про взаємні зобов'язання щодо перебування нашого контингенту?

Якщо ці угоди є, то чи вони укладені відповідно до норм міжнародного права. І, звичайно, можливий вихід нашого військового контингенту з Іраку потрібно погодити з РБ ООН, якщо було погоджено ввід. РНБО України прийняла рішення про виведення українського військового контингенту з Іраку. Виведення військ відбувалося в три етапи -з 15 березня по 15 жовтня 2005 року.

Основні факти: 2 червня 2003 року президент Леонід Кучма підписав указ про відправлення військового контингенту в Ірак. 5 червня це рішення схвалила Верховна Рада.

11 серпня 2003 року близько 1600 вояків прибули в Ірак, Українці взяли під контроль провінцію Васіт в центрально-східній частині країни.

30 вересня 2003 загинув перший українець - командир БРДМ-2 Юрій Койдан.

7 квітня 2004 року під час штурму повстанцями м. Ель-Кут (столиця провінції Васіт) українці були змушені залишити місто. Через 5 днів вони знову зайняли місто Ель-Кут.

9 січня 2005 року, внаслідок несподіваного вибуху складу боєприпасів загинуло 8 бойовиків. Пізніше слідство підтвердило, що це був спланований теракт іракських повстанців.

25 лютого 2005 року поблизу міста Ес-Сувейра місцеві жителі встановили пам'ятник загиблим українським миротворцям.

600-1200 доларів США отримують українські військові за місяць перебування в Іраку, 105 000 доларів США становить компенсація у випадку загибелі вояка.

18 військовослужбовців втратила Україна за час ми миротворчої місії в Іраку.

48 країн взяли участь в антиіракській коаліції. На 15 березня 2005 року свої війська вивели 8 країн: Таїланд, Іспанія, Гондурас, Домініканська республіка, Нікарагуа, Філіппіни, Нова Зеландія і Португалія.

Втрати антиіракської коаліції 1672 вояки (з них США 1499). Втрати серед іракців 16-18 тисяч.

Причини загибелі українців:

Терористичний акт - 8;

Потрапили в засідку - 2;

Загинули в бою - 2; Загинули в ДТП - 2;

Самогубство - 2;

Необережне поводження зі зброєю - 1;

Серцевий напад - 1.