Провідні чинники й фактори необхідності реформування ООН

Спроби запровадити єдині правила міжнародного життя та створити механізми регулювання міжнародного порядку відносяться до ХУІІ століття, по завершенні Тридцятилітньої війни. Саме тоді тогочасні міжнародні відносини набули системного характеру і була проголошена Вестфальська система міжнародних відносин. Загалом за всю історію змінилося п'ять систем міжнародних відносин. Останньою була Ялтинсько-Потсдамська система світопорядку, яка мирно зруйнувалася у 1990 році у зв'язку з розпадом СРСР. Саме за цієї системи було створено універсальний, легітимний та офіційний механізм регулювання міжнародного порядку -оонівський. Хоча повоєнна Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин перестала функціонувати, проте ООН продовжує діяти. Але постає закономірне питання: чи є діяльність ООН ефективною, чи змогла вона і чи зможе попередити чи полагодити локальні й регіональні конфлікти, характерною рисою яких є їхня множинність (етнічні, конфесійні тощо). Миротворчі місії ООН у Сомалі, на території колишньої Югославії, у Судані виявилися неефективними.

Нині традиційні поняття військової, політичної і економічної скли виявилися застарілими, архаїчними. Наприклад, чи допомогли високі технології НАТО, треновані вояки врятувати США, Великобританію та Іспанію від руйнівних терористичних актів екстремістів. Ці ж високотехнологічні країни продовжують з великими труднощами поборювати і більш традиційні види агресії - протистояння талібів в Афганістані і Пакистані.

Інший приклад. Важливим інструментом забезпечення міжнародної стабільності став Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), підписаний у 1968 році і спрямований на закріплення статус-кво у ядерній сфері. Його проект запропонував Радянський Союз ще у 1965 році на XX сесії Генеральної Асамблеї ООН. Після доопрацювання його остаточний варіант був схвалений XXII сесією ГА ООН з червні 1968 року і відкритий для підписання зі липня цього ж року. В цей же день Договір підписали одночасно у Москві, Вашингтоні і Лондоні керівники трьох провідних ядерних держав. Термін дії Договору передбачався на 25 років з можливою пролонгацією (у 1993 році - він був продовжений безстроково). З числа ядерних держав Договір не підписали КНР і Франція, а з числа інших - Індія, Пакистан, Куба, Бразилія, Ізраїль, низка арабських країн, ПАР та інші країни.

Умови Договору передбачали: заборону передачі ядерної зброї та ядерних компонентів іншим державам та надання допомоги державам у придбанні ядерної зброї; неядерні держави зобов’язувалися не набувати ядерну зброю і довіритися «гарантіям» з боку МАГАТЕ.

На початку 1990-х років ще близько 40 країн приєдналися до ДНЯЗ, а 6 країн: ПАР, Бразилія, Аргентина, Україна, Білорусь і Казахстан - відмовились від ядерних програм і навіть від раніше отриманої ядерної зброї. Але ці правила ігнорують Північна Корея та Іран.

Або ж ще один приклад. Світовий банк, МВФ і СОТ були створені для врегулювання відносин між розвиненими країнами та тими, які розвиваються. Але чи змогли вони попередити кризу 2008 року, яка розпочалася у центрі світового лібералізму - США і поширилась на весь світ. Доходить до комічного. Світова спільнота разом з ООН не може справитись з таким лихом як піратство в Сомалі, Нігерії і Екваторіальній Гвінеї.

У цих умовах за останні 10-12 років поряд з оонівським офіційним механізмом регулювання світопорядку з'явилися напівзакритий (не всі допущені до нього) і неформальний (за типом прийняття рішень) механізми, ядром якого є так звана «сімка», реформована декілька років тому у «вісімку» (інституційно-груповий механізм: «сімка» плюс НАТО). Нагадаю «сімка» виникла у 1975 році і перетворилася у впливовий орган управління міжнародних відносин. Наради «сімки» відбуваються щорічно. До кінця 1970-х років порядок денний сімки включав переважно економічні питання. Згодом її діяльність набрала глобального характеру. Засідання сімки закриті, рішення приймаються шляхом консенсусу і формально не є обов'язковими. На початок XXI сторіччя напівформальна «сімка» разом з блоком НАТО за рівнем впливу на світову політику зрівнялася з ООН. Між ними розгорнулася справжня конкуренція. Неформальне регулювання є більш ефективним, аніж ООН. Серед причин: по-перше, вузьке коло учасників та їхня однорідність в політико-ідеологічному і економічно-соціальному плані держави. Тому їм легше узгодити інтереси, ніж різнотипним державам-членам ООН; по-друге, замкнутість «сімки» на військову організацію НАТО. «Сімка» швидко мобілізує в разі потреби свої військові ресурси, координацію та керівництво (розкол в НАТО, який відбувся весною 2003 року у зв'язку з підготовкою агресії проти Іраку, єдиний випадок, хоча і багатозначний). ООН, лк відомо, не має власних збройних сил, тому рішення Ради Безпеки ООН про силові санкції переростає у масштабне узгодження між її членами. Щоправда, західноєвропейські країни НАТО і Японія все ж віддають перевагу мандату ООН у силових акціях проти інших держав, але, як показує досвід початку XXI століття, мандат ООН не є «категоричним імперативом», якщо йдеться про інтереси США чи групи країн НАТО.

Нарешті у перші роки третього століття сформувався ще один новітній механізм, який отримав назву «індивідуально-групового» («коаліція за бажанням» чи «коаліція аd hос»). Це США і вибірково відповідно до ситуації інші країни. Наприклад, США плюс Великобританія та плюс Росія діяли спільно під час другої афганської війни 2001-2002 років і СІЛА плюс Великобританія проти Іраку у 2003 році. Перемога республіканців з Бушем - молодшим у 2000 році призвела до того, що США почали відходити від політики «багатостороннього узгодження» будь-якого питання із своїми головними союзниками. Вони схиляються до прийняття рішень

одноособово, а союзників скоріше інформують, аніж з ними радяться. У найгостріших ситуаціях американська адміністрація домагається лише формальної підтримки союзників, кооперуючись з деякими з них.

Звідси одна з найактуальніших і найневідкладніших проблем сучасної світової політики полягає у реформування Організації Об'єднаних Націй. З часу утворення цієї всесвітньої організації у нинішньому 2012 році минає 7 років. Впродовж такого тривалого часу ООН, її концепція, структура, методика фінансування, застарілі положення Статуту не переглядалися, хоча питання про зміни піднімалося одразу після її створення.

Припинення холодної війни та біполярної системи міжнародних відносин, формування нових центрів впливу, зміцнення позицій і посилення ролі у світі низки держав, особливо ФРН та Японії, зростання значення країн, що розвиваються, у міждержавних відносинах (група країн БРІКС) - усе це зумовлює потребу перебудови цієї головної міжнародної організації з метою її адаптації до сучасних реалій.

Щоб діяти адекватно до нової розстановки сил, ООН потребує комплексного реформування, що включає головні її органи, особливо Раду Безпеки і Секретаріат, перегляду низки принципово важливих положень теорії та практичної діяльності, зокрема питань щодо врегулювання внутрідержавних конфліктів, міжнародного втручання, застосування сили для врегулювання конфліктів, а також проблеми гуманітарних інтервенцій тощо. Нагадаємо, що коли після Другої світової війни велися пошуки моделі нової всесвітньої організації безпеки, передбачалось врахувати недоліки діяльності Ліги Націй, як її попередниці: І.Ліга Націй могла вживати санкції проти порушника Статуту (економічні, торгівельні, військові), але її Статут дозволяв кожній країні-члену Ліги Націй самостійно вирішувати питання про участь у спільних діях організації (фактично проголошені санкції мали рекомендаційний, а не обов'язковий характер); 2. Рішення і Асамблеї, і Ради Ліги Націй приймалися за принципом одноголосності, тобто будь-яка мала країна могла заблокувати розв'язання важливого для світового

співтовариства питання. Лише голосування з процедурних питань і прийняття у члени Ліги Націй вимагало 2/3 голосів, тобто кваліфікованої більшості; 3. У Статуті Ліги Націй було відсутнє визначення, яке б дозволяло кваліфікувати за певних обставин ту чи іншу країну агресором; 4. Недоліком було те, що за Статутом Ліги обов'язкову силу мали лише рішення Асамблеї та Ради Ліги Націй з адміністративних питань, тобто з тих питань, що стосувалися Ліги Націй; 5. Ліга Націй не була універсальною організацією, хоча перед Другою світовою війною її членами було 60 держав (наприклад, США ніколи не були членом Ліги Націй; СРСР вступив до неї у вересні 1934 року і був виключений 1939 року за напад на Фінляндію; у 1933 році з Ліги Націй вийшли Японія та Німеччина, згодом Лігу залишила Італія).

Отже, фундатори ООН прагнули максимально врахувати гіркий досвід функціонування Ліги Націй, який не дозволив їй виконати свою місію, і створити таку нову організацію,постанови якої, вироблені наднаціональними органами, будуть обов'язковими для її членів і стануть віссю повоєнної системи міжнародних відносин. Проте вже на першій сесії Генеральної Асамблеї 1946 року Куба запропонувала змінити §3 ст.27 Статуту, щоб виключити тезу про право «вето», на другій сесії ГА 1947 року Аргентина і Австралія виступили також з пропозицією переглянути Статут ООН.

Лише 17 грудня 1963 року ГА ООН прийняла поправки до ряду статей Статуту, за якими Рада Безпеки збільшувалась з 11 членів до 15 (за рахунок збільшення непостійних членів) і також було внесено корективи у порядок голосування: для прийняття рішень Ради Безпеки з процедурних питань тепер вимагалось 9 голосів (раніше 7), а для скликання Генеральної Асамблеї з метою перегляду Статуту ООН - 2/3 голосів членів ГА і 9 членів РБ (раніше 7), в тому числі всіх постійних членів. Це рішення було спричинене, по-перше, збільшенням кількості країн-членів ООН з 51 у 1945 році до 112 у 1963 році, а по-друге, необхідністю забезпечити країнам третього світу можливість участі у роботі Ради Безпеки. Річ у тім, що до цього часу непостійні члени РБ вибиралися не від регіонів: Азії, Африки, Латинської Америки, Східної і Західної Європи та інших країн, як це робиться зараз, а відповідно до «джентльменської угоди» п’яти постійних членів РБ 1946 року від Західної і Східної Європи, Латинської Америки, арабських країн і Британської співдружності націй. При цьому ці групи мали неформальний характер і держави могли за необхідності «перетікати» із однієї в іншу групу.

Це, власне, єдині зміни за всю історію організації, і до початку 1990-х років ООН підійшла, зберігши свою головну «святиню» Статут, маючи при цьому серйозний досвід боротьби за виживання під час «холодної війни».

І якраз на початку 1990-х років ідея реформування отримала серйозний імпульс, головно щодо відмови або обмеження права вето і розширення складу РБ, реформування ГА, Секретаріату, бюджету тощо.

В ООН є структури, які втратили своє попереднє значення. Наприклад, Рада з опіки (займається колоніальними питаннями). Залишається в тіні Воєнно-Штабний Комітет Ради Безпеки, який статтею 47 Статуту уповноважений «давати поради і допомогу РБ з питань, які стосуються підтримки миру і безпеки...».

Ще один красномовний приклад.У співпраці ФРН та Японії з ООН існує проблемний аспект. Як відомо, Статут ООН розроблявся у 1945 році, коли Німеччина та її союзники зазнали цілковитої поразки у війні, тому у статтях 53-й та 107-й Статуту щодо країн, які програли війну, є вислів «колишні ворожі держави». Німеччина за час свого членства в ООН (18 вересня 1973 року ФРН і НДР були прийняті в якості 133-ї і 134-ї держави-члена ООН) неодноразово піднімала питання про вилучення з Статуту цих статей. До того ж Німеччина володіє в ООН всім повним набором прав, як і будь-яка інша держава. Через складність процедури зміни Статуту більшість членів ООН пропонують відкласти вилучення обумовок щодо ФРН і Японії до завершення реформування всієї системи ООН.

До інших змін, що сталися у світі можна віднести і такі процеси як: глобалізація і регіоналізація; зростаюча економічна нерівність між Північчю і Півднем; поява неврегульованих релігійних, етнічних та культурних проблем; нові за своєю природою конфлікти; нівелювання принципу державного суверенітету, переважання силової логіки у розв'язанні проблем, переворот у використанні електронної техніки тощо.

Слід також врахувати, що РБ ООН створювалася з метою наділення її колективними функціями і головним завданням було саме «умиротворення агресора» (це чітко прописується Статутом), то нині постала проблема пошуку діалогу між цивілізаціями.

Крім того, за роки свого існування ООН не зупинила жодної війни і не організувала жодного миру, хоча і втратила у миротворчих операціях 2575 осіб.

Підсумуємо причини необхідності реформування ООН, які є очевидними:

1. Політична - припинення «холодної війни», руйнація Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, а нова модель сучасного міжнародного порядку ще не створена. Біполярна система міжнародних відносин відійшла к минуле, а разом з нею і ідеологічне протистояння двох соціально-економічних і політичних систем. Можливо, зменшилася і загроза ядерної війни, хоча це твердження дуже відносне. Але припустимо, що загроза глобальної війни зникла чи зменшилася. Натомість ми отримали низку локальних (громадянських) війн на етнічно національній, релігійній та регіональній основі. Перед ООН постала у цьому контексті нова проблема - забезпечення миру, але уже в інших військових конфліктах. У Статуті ООН не передбачено конфліктів всередині держави, чи конфліктів більш низького рівня. Таким чином, ефективність ООН у сучасних конфліктах виявилась невисокою;

2. Так само у Статуті ООН нема таких визначень, як «міграція», «голод», «навколишнє середовище», не кажучи про такі, як «глобалізація», «регіоналізація» тощо;

3. Об'єктивна причина: кількість членів ООН становила на другу половину 1990-х років 190, у XXI сторіччі - 198. Отже, необхідно забезпечити більш-менш регулярний доступ суверенних держав до участі у роботі головних органів ООН, передовсім у Раді Безпеки;

4. Політико-економічна причина: низка держав, які, за звичай, кваліфікувалися такими, що розвиваються, здійснили могутній стрибок, вийшли на новий рівень розвиту і при цьому не тільки за ВВП, але і в наукоємних сферах економіки. Це - Індія, Пакистан, Бразилія, Таїланд, Сінгапур. Змінився також економічний статус Німеччини і Японії. Візьмемо головний показник розвитку країни ВВП на початок XXI сторіччя: перше місце належить США – 14-15 трлн. дол., друге місце КНР – 8-9 трлн.. дол., третє - Японія 4-5 трлн. дол., четверте - Німеччина -4,5 трлн. дол.). Виходячи з цих показників, Японія і Німеччина законно вимагають підвищення свого статусу в ООН (2005 рік: військові бюджети провідних країн: 1 місце - США (426 млрд. дол.; у 2006 році - вже 573 млрд. дол.); 2 місце - Японія (47 млрд. дол.); З місце - Великобританія (34,5 млрд. дол.); 4. місце - Росія (29 млрд. дол.; на 2009 рік планується військовий бюджет у 50 млрд. дол., тобто 3,5% ВВП замість 3%); 5. місце - Німеччина (23 млрд. дол.); 6. місце - Індія (16 млрд. дол.); 7. місце - Китай (14, 5 млрд. дол.) (у 2007 році - вже 81 млрд. дол.). (Армії: Китай - 2, 5 млн. осіб; США - 1 млн. 360 тис. осіб; Індія - 1 млн. 300 тис. осіб; Росія -- 1 млн. осіб; Північна Корея - 1 млн. осіб).

Отже, реформування ООН це нині одна із найсерйозніших проблем сучасної світової політики. Критикують ООН за різне. Одні - за неефективність в критичних для світу ситуаціях. Другі - за недемократичність. Треті - за брак уваги до країн, що розвиваються. Четверті - за бюрократизацію, роздуті штати, надмірний бюджет. І так далі. Важливо те, що в кожному критичному зауваженні є частка істини. Загалом всіх зацікавлених так чи інакше в цьому питанні можна поділити на «ООН -оптимістів» і «ООН - скептиків».

Звідси, є очевидною необхідність приведення структур і механізмів ООН у відповідність з міжнародними реаліями. Будь-який складний організм, тим більше такий всеохоплюючий, як ООН, періодично потребує певної профілактики, підзарядки тощо.

Щоправда, виникає і інше питання: чи потребує ООН докорінної перебудови, яка зачепить перегляд головних і принципових постулатів, закладених в конструкцією ООН. Чи дійсно ООН так відстала від сучасного життя, що не в змозі, як передбачалося статтею 1 Статуту, «підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вчиняти ефективні колективні заходи для попередження і усунення загрози мирові...». Можливо, і не ООН винна в тому, що іноді вона не може ефективно діяти у міжнародних справах. І вину треба перекласти на ті держави, які є творцями і гарантами існуючого нині світопорядку і вдалися до антисистемних дій - щонайбільше - це США, Великобританія.

І винятково в теоретичному плані можна говорити про три варіанти майбутнього реформування і розвитку ООН: 1. Поступове реформування ООН щось на кшталт сумнозвісної Ліги Націй, чи у якийсь всесвітній аналог ОБОЄ (спочатку обмеження, а потім і мінімізація права вето, розбухання штату РБ до таких меж, що стала би неможливою хоч більш-менш ефективна її діяльність і звідси і передача повноважень РБ на користь Генеральної Асамблеї. ООН перетвориться таким чином у всесвітню «говорильню» і буде абсолютно недієздатною у кризових ситуаціях. За цього сценарію великі держави, які значною мірою визначають світовий розвиток, втратили б інтерес до такої ООН і центр ваги прийняття головних рішень буде перенесено на рівень регіональних чи глобальних організацій (наприклад, НАТО, ЄС); 2. ООН шикується на США і їхніх найвірніших союзників і перетворюється в організацію, яка штампуватиме лобійовані Вашингтоном рішення. За таких умов США могли б у легітимному режимі реалізувати свої месіанські устремління і ощасливити світ, нав'язавши йому свої стандарти життя, поведінки, моралі. Сумнівно, чи влаштує така модель ООН Росію та інші важливі країни Заходу та Азії (Китай, Індія). Отже, у перспективі - криза ООН. У всякому разі «однополярна» ООН нікому не потрібна; 3. Прихильники еволюційного розвитку ООН, на думку яких всі оонівські проблеми у наступному - у відсутності ефективного керівництва, надмірній бюрократизації, розтринькуванні коштів, корупції, відсутності належного контролю за діяльністю фондів тощо. Отже, завдання полягає у тому, щоб усунути ці вади, але не змінювати базові принципи, закладені у Статуті ООН. Найголовніше, зберегти право вето в РБ, оскільки саме це право, тобто принцип консенсусу постійних членів РБ ООН, є підставою для пошуку загальноприйнятого рішення у кризових ситуаціях. Пропонують також постійним членам РБ ООН укласти п'ятисторонню угоду і взяти на себе обов'язок строго дотримуватись Статуту ООН і не діяти всупереч принципам одноголосності. Тобто мовиться про своєрідний кодекс честі постійних членів РБ ООН.

Найбільшими прихильникам даного варіанту є Франція і Великобританія, тобто еволюційного розвитку ООН.

Ці перераховані явища об'єктивні і вкладаються в логіку сучасних міжнародних відносин: якісь структури віджили, інші повинні з'являтися відповідно до вимог реальної ситуації.

Отже, проблема адаптації ООН до сучасних реалій існує, як і проблема відповідного її реформування відповідно до викликів й запитів сучасності. 2.США та ООН: особливості взаємовідносин у XXI сторіччі

Розпочнемо з того, що США є одним із фундаторів і творців ООН у 1945 році. Вони могли опертись на велику спадщину В.Вільсона, який був провідним натхненником створення Ліги Націй. Звідси, здавалось би, США повинні виступити рушієм, провідним промоутером реформування ООН. До того ж у таких важливих документах США як Стратегія національної безпеки від 2002 року і 2006 року мовиться, що «жодна держава не може побудувати більш безпечний і досконалий світ наодинці. Сполучені Штати прихильні таким міцним інститутам як ООН, СОТ, ОАД, НАТО тощо. Далі у Стратегії національної безпеки від 2006 року йдеться: «США підтримують реформу ООН з метою підвищення ефективності здійснюваних нею миротворчих операцій, а також зміцнення підзвітності, внутрішнього нагляду і більшої орієнтації менеджменту на результат».

Загалом взаємини Сполучених Штатів з ООН визначаються трьома принципами: 1) США хочуть, щоб ООН відповідала замислам її засновників, які зобов'язують всі держави-члени вносити свою частку у досягнення міжнародного миру та безпеки; 2) прагнуть забезпечити ефективний багатосторонній підхід у подоланні ризиків; 3) Америка домагається раціонального управління ресурсами ООН. Не забудемо й те, що особлива позиція США у їхньому ставленні до ООН визначається ще й тим, що їхній щорічний внесок до бюджету ООН становить 25%, тобто 5 млрд. дол.

Проте політика Вашингтона стосовно ООН в останні десятиріччя не сприяла зростанню легітимності і ефективності цієї організації. Загалом у ставленні американських адміністрацій до ООН можна виділити два процеси: по-перше, перехід до самостійних превентивних заходів при виникненні, на думку Вашингтона, загроз міжнародній безпеці; по-друге, дистанціювання Штатів від ООН і одностороннє застосування сили без санкції ООН. До того ж невдачі оонівських зусиль у низці регіонів (Югославія, Сомалі, Руанда тощо) спричинили навіть зневажливе ставлення адміністрації Дж.Буша-молодшого до ООН. За роки другого президентства Б.Клінтона і правління Дж. Буша відносини між ООН та її головним ідеологом та донором дуже погіршилися. Конфлікт набрав відкритої форми, коли американський конгрес упродовж декількох років відмовлявся схвалити внески до бюджету ООН. Нині США є найбільшим боржником ООН, сума боргу якого становить 1 млрд. дол.

Разом з тим США, підтримуючи чимало ініціатив Генсека ООН щодо реформування Організації, активно працюють над реалізацією своєї власної програми реформ, намагаються заручитись підтримкою інших країн. Сполучені Штати прагнуть бути лідером у цьому процесі, що, на їхню думку, є необхідною умовою успіху і високого результату у справі оновлення Організації. Щоправда, з іншого боку, США також вважають, що модернізація ООН має відбутись лише шляхом колективних зусиль і що це тривалий і затратний процес.

Багато надій покладалось на роботу Всесвітнього саміту держав-членів ООН в Нью-Йорку у 2005 році, присвяченому 60-річчю створення цієї організації. Його навіть називали «другим Сан-Франциско». Тодішній Генсек ООН Кофі Аннан створив так звану «групу мудреців» (офіційна назва Група високого рівня), яка складалась з представників 16 країн і яка мала підготувати свій варіант реформування. Опираючись на проект, розроблений «групою мудреців», Кофі Аннан представив на розгляд держав-членів ООН свої рекомендації щодо загального реформування ООН та її органів.

Було запропоновано два проекти: А і Б. Розглянемо ставлення США до роботи «трупи мудреців» та вироблених нею проектів. Насамперед, не було призначено постійного представника США в ООН. Кандидатуру Дж.Болтона довго обговорювали в комісіях Конгресу. Все ж за місяць до саміту Дж. Буш призначив нарешті Дж.Болтона представником США в ООН, якого через його скандальні висловлювання прозвали «нічним жахом». Йому належать такі вислови: «В ідеалі ми нічого не повинні платити ООН» чи «якщо в установи ООН в Нью-Йорку знести десять поверхів, не буде жодної різниці».

Цей же Дж.Болтон вніс понад 100 поправок до Підсумкового документа Всесвітнього саміту, що врешті - решт призвело до усунення рішень щодо всіх ключових та спірних питань. Власне, цією діяльністю США продемонстрували, що їх не стільки хвилює внутрішнє реформування ООН, як те, щоб ООН більше прислухалася і сприймала позицію США. Власне, Вашингтон отримав ідеологічну перемогу, оскільки саміт став лише відправною точкою змін, а не кульмінацією всього процесу реформування.

Щоправда, після саміту 2005 року було внесено зміни у структурі ООН: утворено Комісію з миробудівництва, Фонд демократії, Раду з прав людини. США активно працювали лише у Фонді демократії, а з інших новостворених органах практично не працювали. Так само продовжували зберігати заборгованість ООН.

Більше того серед групи американських політиків, які підтримують «теорію демократичного світу», суть якої полягає у тому, що демократичні держави не воюють одна з одною і розв'язують всі проблеми мирним шляхом, поширились ідея створення замість ООН, в які більшість країн є диктаторськими, «клуб демократичних держав», які б перебрали на себе відповідальність за розв'язання світових криз, навіть військовим шляхом. Нагадаємо, що суперник Б.Обами на президентських виборах 2008 року республіканець Дж.Маккейн висунув ідею створення Ліги демократичних держав, яка б могла діяти без санкцій ООН.

Іншим американським політикам належить ще одна нова ідея, суть якої полягає у тому, що основою «клубу демократичних держав» може стати розширена НАТО. Щоправда, їй необхідно розширити також зону відповідальності за межами Північної Атлантики, тобто залучити до НАТО Японію, Австралію, Бразилію, ПАР. Чи буде така організація НАТО легітимною для Вашингтона неважливо. Адже тут не представлені країни, що розвиваються на чолі із своїм лідером - КНР.

Ще один альтернативний варіант реформування ООН, який зводиться до розширення «вісімки» до «двадцятки», яка буде вирішувати не тільки економічні проблеми, але й всі інші: політичні, військові тощо. Як відомо, нині «двадцятка» не інституйована, тобто відсутній статут, апарат, її голова обирається за принципом щорічної ротації з іншої регіональної групи. У 2008 році це була Бразилія, у 2009 - Великобританія, у 2010 - Південна Корея. Така «двадцятка», як вважають прихильники цієї ідеї, буде більш легітимною, оскільки її членами є всі країни, які претендують на місце постійного члена Ради Безпеки - Аргентина, Мексика, Бразилія, Німеччина, Італія, Індія, Індонезія. Нагадаю, що на «двадцятку» припадає 67% населення світу, 90% світового ВВП, 80% світової торгівлі. Щоправда, у березні 2009 року газета «Financial Times» опублікувала матеріал про дискримінацію всередині «двадцятки», учасники якої розділені МЗС Великобританії на два ешелони: «високого пріоритету» (13 країн): США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія. Китай, Індія, Бразилія, ПАР, Південна Корея, Саудівська Аравія, а також Євросоюз; і «низького пріоритету» (7 країн): Росія, Канада, Австралія, Індонезія, Мексика, Аргентина і Туреччина. Водночас до цієї групи не входять країни, які мають ядерну зброю, наприклад, Пакистан, Північна Корея, Ізраїль.

Водночас у Китаї нині не говорять про «двадцятку», а про «двійку»: КНР і США. Лише від цих двох країн, на думку Пекіна, залежить розв'язання глобальних економічних проблем. Зрозуміло, що Китай приречений на співпрацю із США. Адже його золотовалютні резерви (2 трлн. дол.) на дві третіх номіновані в американській валюті. Таким чином Китай є найбільшим кредитором США.

Конкретні пропозиції США - активно виступати за реформи, зрозуміло, собі на користь: ще в 70-х роках XX століття США висунули ідею «квік-фікс» (швидкого залагодження) - включення до РБ Німеччини і Японії і таким чином збільшити число своїх союзників і знизити розмір своїх внесків до бюджету ООН; в 90-ті роки Вашингтон змінив «квік-фікс» на формулу «2+3», тобто прийняття до РБ, крім Японії та Німеччини, по одній країні від кожного регіону світу, що розвивається; в квітні 2000 року адміністрація Клінтона, доповнивши попередню ідею - збільшення чисельності непостійних членів РБ (умовно така формула «2+3+?»).

Але квінтесенція всіх пропозицій США щодо реформування ООН зводиться, на мою думку, до єдиного: реформована ООН повинна шикуватись на США.

3. Особливості структурно-фінансової реформи Організації Об'єднаних Націй

Ще в 1945 році було запропоновано критерій величини фінансових внесків до ООН: частка ВВП на одну людину. Так, внесок США становив 25 % загального бюджету ООН, а спільно на СРСР, УРСР та Білорусію - припадало 7,4%. Але в 1945 році - 51 країна, а зараз 198. Отже, постала проблема змінити співвідношення внесків окремих держав і скорочення бюджету ООН. Частка внеску США до оонівського бюджету зберігається -25%, друге місце належить Японії - 15,6%, Європейський Союз (до розширення) сплачував 35% загального бюджету ООН. Це з одного боку. З іншого - мінімальна ставка внеску становить 0,01% від бюджету ООН і такий відсоток сплачує 96 держав-членів ООН.

В ООН існує фінансова криза. У 1998 році сукупний борг країн-членів ООН сягнув 2,2 млрд. дол., з яких частка США становить 1,4 млрд. дол., України - 248 млн. дол., Російської Федерації - 140 млн. дол..

З 1995 року бюджет ООН регулярно скорочується. При цьому не зайве нагадати, що реформування також потребує спеціального фінансування. На 55 сесії ГА ООН у 2000 році США висловили своє бачення величини власного внеску: скорочення внеску на заходи з підтримання миру з 31 до 25%о, а внеску до загального бюджету з 25 до 22 % (і навіть до 20 %>).

Існує хронічна несплата внесків до бюджету ООН. Бюджет ООН: 1,3 млрд. $ - загальний бюджет; 3 млрд. $ - бюджет доходів з підтримки миру, (у 2005 році військовий бюджет США - 426 млрд. $, отже, бюджет ООН на підтримку миру складає щось трохи більше 1% бюджету США. Штати витрачали 3 млрд. $ за 2 дні операції «Буря в пустелі» 1991 року). Загальний бюджет ООН дорівнює 4 відсоткам щорічного бюджету такого міста, як Нью-Йорк. Нині вклад США в загальний бюджет ООН обходиться кожному американцю в 1,2 дол. в рік, а бюджет для підтримки миру - приблизно в 7 дол.

Витрати на миротворчу діяльність покриваються, як за рахунок регулярного бюджету, так і за спеціальними внесками держав, які визначаються за чотиригранною шкалою.

Держави групи «А», яка включає 5 постійних членів РБ ООН, сплачують спеціальні внески, які на 26%> більші від їх внесків до регулярного бюджету ООН. Інші розвинуті країни, що входять до групи «В», сплачують до бюджету на операції з підтримання миру такі ж внески, як і до регулярного бюджету. Багатші країни, що розвиваються (група «С»), платять на миротворчі операції 1/5 частину своїх внесків до регулярного бюджету. Найбідніші країни (група «Д») сплачують відповідно лише 1/10 своїх внесків до регулярного бюджету, тобто 0,001%.

За існуючими правилами 150 членів ООН разом забезпечують лише 6% регулярного бюджету і 2% на проведення операцій з підтримання миру. 98% усіх витрат покривають 5 постійних членів РБ і приблизно 20 інших розвинутих держав. Невелике зауваження щодо Росії, яка є спадкоємницею СРСР і є постійним членом Ради безпеки ООН з правом вето. її внесок до регулярного бюджету ООН складає всього 1,1% його загальної суми.

Така система сплачення внесків викликає критику тих держав, які не вважають її цілком справедливою.

Що ж до сплати внесків Україною, то Зленко А. М., екс-міністр закордонних справ України, в даному контексті пише про те, як на 49 сесії ГА ООН 1994 року вдалось зменшити невиправдано високий її розмір до бюджету ООН, успадкований Україною з радянських часів: 1,87% від загальної бюджетної суми. Перебуваючи в так званій групі „В", Україна сплачувала до бюджету ООН за тією ж шкалою, що і розвинуті індустріальні країни, такі як Німеччина, Японія, Італія. Україна сплачувала більше, ніж Китай, Індія та ряд інших немаленьких країн, разом взятих. З ідеологічної точки зору, яка домінувала в часи «холодної війни», це був рівень обов'язковий для однієї з передових радянських республік. Але з суто практичної точки зору для незалежної України, яка долала найважчу у своїй історії економічну кризу, це було не під силу.

Зусиллями дипломатів, особливо Г.И. Удовенка, екс-міністр закордонних справ України, який був головою 52-ї сесії ГА ООН 1997 у році, ця несправедливість поступово долалась: рівень наших внесків знижувався і на 1997 рік він складав 1, 09%). Таким чином, до своїх здобутків можна віднести економію у 26 млн. дол., заощаджених українськими дипломатами протягом трьох років. Не в останню чергу це сталося тому, що Україні вдалося перейти з фінансово невигідної групи „В" до більш адекватної для наших можливостей групи „С". Зважаючи на громіздкість оонівської машини, досягнути цього, здавалося б очевидного, рішення було аж ніяк непросто. Україна повинна була знайти країну групи „С", яка погодилася б помінятись з нами місцями. Цією країною стала Греція. Таким чином, ми пішли таким же шляхом, який ще в 1989 році обрала Польща (вона помінялась місцями з Іспанією). У 1992 році аналогічний крок зробила ЧССР, а потім і - Білорусь. Завдяки досягнутому компромісу наші внески і в подальшому зменшувались, поки не досягнули в 2001 році 0,053%.

Важливий урок історії полягає в тому, що в результаті систематичних порушень графіка сплачування внесків ООН переживає хронічні фінансові кризи, що створюють труднощі у забезпеченні нормальних умов для реалізації рішень РБ.

До цього часу не вдалося досягти згоди з конкретних пропозицій чіткого графіку сплати внесків. Але якщо і навіть якісь пропозиції і виправдані, самі по собі вони не можуть створити комплексний проект на майбутнє. Другорядні чи організаційні реформи ніколи не змінять собою реформи по суті, необхідної для відновлення довіри до дій ООН

3. Рада Безпеки ООН: основні підходи до її реформування у контексті нових світових реалій

Головна відповідальність за збереження міжнародного миру та безпеки лежить на Раді безпеки ООН. Саме вона має право санкціонувати будь-які дії, спрямовані на збереження миру, відвернення і попередження конфліктів.

Одним із ключових питань 52-ї сесії ГА ООН, головою якої був обраний, як вже згадувалось, Г. И. Удовенко, було обговорення «Питання про справедливе представництво у РБ» та розширення їх членського складу. Це питання водночас є найважливішим у всьому комплексі розбудови Організації. Рішення не прийняли. Але ще 1993 року була створена Робоча група щодо реформування РБ (в неї ввійшли представники 100 держав-членів ООН).

Прийнято загальноузгоджене рішення про шляхи розширення РБ і вдосконалення методів її роботи. Нагадаємо, що нині Рада Безпеки ООН складається відповідно до змін 1963 року з 15 членів. П'ять - постійні (Росія, США, Великобританія, Франція та Китай), а інші 10 місць розподіляються наступним чином: 3 місця - Африка; 2 - Азія; 2 - Латинська Америка; 2 - Західна Європа, Канада, Австралія, Нова Зеландія; 1 - Східна Європа).

Постійні члени не тільки володіють правом вето, що дозволяє їм відхилити будь-яке рішення, яке суперечить їхнім інтересам. Начальники штабів країн - постійних членів входять до Воєнно-штабного комітету Ради Безпеки, а поправки до Статуту ООН приймаються тільки у разі їхнього схвалення парламентами всіх постійних членів. Це означає, що внесення змін до Статуту можливе лише тоді, коли вони не суперечать інтересам постійних членів. Негативна позиція хоча б одного постійного члена є нездоланою перепоною на шляху оновлення Статуту, який, як відомо, потребує істотної доробки з метою адаптації ООН до реалій сучасності.

Насамперед розглянемо пропозиції, які стосуються розширення складу Ради Безпеки:

• а) надати статус постійних членів РБ Німеччині та Японії (є навіть пропозиція вивести Францію і Великобританію, що є малоймовірним, а зробити постійним членом Ради Безпеки Європейський Союз);

• б) щоб позбутися негативної реакції країн «третього світу», зробити постійними членами РБ Бразилію, Індію, Єгипет;

• в) розширити число непостійних членів - до 11 держав на основі принципу рівного географічного представництва (зараз кількість непостійних членів Ради Безпеки становить 10 держав і вони репрезентують континенти: Африка - 3 місця, Азія - 2, Латинська Америка - 2, Західна Європа, Канада, Нова Зеландія - 2, Східна Європа - 1);

• г) запровадити статус напівпостійного членства: це лобіюють Італія, Іспанія, Туреччина, Малайзія, деякі країни Латинської Америки (країни так званого «кавового клубу»), які будуть обиратися 1 раз в 6 років;

• д) п'ятірка нинішніх постійних членів РБ єдині у тому, щоб зберегти своє право вето;

• Бразилія, Японія, Німеччина та Індія, так звана «четвірка», запропонували свій проект: розширити РБ з нинішніх 15 до 25, зокрема, виділити місця для шести постійних членів без права вето. Особливу активність у цьому контексті виявляє Німеччина. Проте, як і очікувалось, проти цього проекту виступили інші країни. Одразу сформувався опозиційний, так званий «кавовий клуб», із регіональних суперників - Мексика і Аргентина проти Бразилії, Італія проти Німеччини, Пакистан проти Індії. Ще категоричніше проти таких намірів виступив Китай, який заявив, що накладе вето на будь-який проект резолюції про розширення Радбезу шляхом надання місця постійного члена Японії, Індії, Бразилії чи Німеччині.

Позиція Росії за президентства Б.Єльцина - включення лише Японії та Німеччини до РБ. Зараз Росія вважає, що Індія також гідна бути постійним членом РБ; число нової РБ не повинно перевищувати 20-21 країн (США погоджується на 23-24: країни, що розвиваються, на 26 і більше країн). Найостанніша позиція РФ: вона підтримає будь-який розумний варіант розширення складу Ради Безпеки ООН за максимальної кількості голосів «за» в Генеральній Асамблеї.

Позиція України полягає у тому, щоб поповнити Раду безпеки як новими постійними членами, так і додатковими непостійними членами, включаючи одне місце для країн Східної Європи. Вимога збільшити квоту для групи країн Східної Європи виглядає цілком правомірною з огляду на те, щов результаті змін, які відбулися у 1990-і роки, кількісний склад цієї групи збільшився з 10 до 21 держави, а квота залишається старою - 1 місце. Україна виступає також за «подвійне» вето (рішення Радбезпекою ООН не прийматиметься лише за умови, що вето застосують дві держави - постійні члени РБ, а не одна, як це є зараз) і транспарентність у роботі Ради Безпеки.

Африканські країни пропонують розширити членський склад РБ з 15 до 26 і надати новим найбільшим членам РБ право вето. Свою позицію африканські країни обґрунтовують тим, що Африка на сьогодні залишається єдиним континентом, який не має постійного місця в РБ. Автори цього проекту пропонують розподілити 11 додаткових місць у РБ таким чином: 2 постійних місця і 2 непостійних місця для африканських держав; 2 постійних місця і 1 непостійне для азійських держав; 1 непостійне місце для держав Східної Європи; 1 постійне місце і 1 непостійне для країн Латинської Америки і Карибського басейну; 1 постійне місце для Західної Європи і інших держав.

Таким, чином за цією схемою африканським країнам буде виділено у РБ ООН 2 постійних і 5 непостійних (нині африканський континент представлений у РБ трьома непостійними членами). Крім того, африканські країни пропонують надати новим постійним членам РБ право вето. Але африканські країни так і не вирішили, яким конкретно державам Африки надати статус постійних членів. З найбільш ймовірних претендентів називають ПАР, Нігерію, Єгипет. Інші називають Лівію, Гану, Конго, Сенегал. (Нагадаємо, що будь-який план має отримати підтримку всіх нинішніх постійних членів Ради Безпеки і 2/3 членів Генеральної Асамблеї).

В 2005 році під час Всесвітнього саміту з нагоди 60- річчя ООН була створена Група високого рівня з проблем викликів та змін, завдання якої полягала у підготовці проекту реформи РБ ООН. Ця Група підготувала доповідь «Безпечний світ - наша спільна відповідальність». її загальні засадничі положення: 1) не досягнуто згоди стосовно моделі розширення складу РБ ООН і щодо методу визначення критеріїв членства у РБ: перший проект передбачає збільшення кількості постійних членів, але без надання їм права вето; другий

- передбачає створення категорії таких членів, які б обиралися на тривалий термін до РБ ООН, але не були б її постійними членами.

2. Група дійшла висновку, що реформа РБ ООН має відповідати таким принципам: відповідати статті 23 Статуту ООН і залучити до прийняття рішень ті держави, які здійснюють найбільший фінансовий, військовий і дипломатичний внески в ООН; у результаті реформи має зрости універсальний статус організації, особливо це стосується країн, що розвиваються;

3. реформа не повинна зменшувати ефективність РБ;

4. реформа має зробити цей орган більш підзвітним і більш демократичним.

В результаті своєї роботи Група запропонувала дві моделі реформування РБ ООН - „А" і „Б'":

• Модель „А" передбачає шість нових постійних місць, але без додаткового права вето і три нових непостійних місця на дворічний період, які будуть поділені між основними регіональними зонами: Африка -2 постійні місця і 4 непостійні місця терміном на 2 роки; Азія і Тихий Океан

- 2 і 3 відповідно; Європа 1 і 2; Американський континент 1 і 4. Таким чином, загальна кількість членів РБ відповідно до плану „А" має стати 24 члени.

• Модель „Б" не передбачає жодних нових постійних місць у Раді Безпеки, але натомість пропонує створення 8 місць на чотирирічний термін з правом поновлення і 1 нове непостійне - на дворічний термін без права поновлення. Ці місця, відповідно до цього плану, мають розподілитися між основними регіональними зонами таким чином: Африка - 2 місця з правим поновлення (з чотирирічним терміном перебування) та 4 місця без права поновлення (з дворічним терміном перебування); Азія і Тихий Океан - 2 і 3 відповідно; Європа 2 і 1; Американський континент - 2 і 3. Таким чином, відповідно до моделі „Б" У РБ ООН 198 країн мають представляти 24 члени.

Попри розбіжності щодо запропонованих моделей реформування РБ ООН Група дійшла висновку, що ніякі зміни а РБ не повинні сприйматися як постійні, і як ті, що не можуть бути поставлені під сумнів у майбутньому. Тому, Група вважає, що у 2020 році має відбутися новий перегляд складу РБ ООН.

Поряд з проблемою розширення складу Ради Безпеки першорядне значення в плані її реформування має вдосконалення принципів ухвалення рішень, включаючи право вето. Це питання було і залишається центральним у дебатах про підвищення ефективності Ради Безпеки. Аналіз пропозицій, сформульованих представниками різних країн свідчить про явне усвідомлення критиками права вето нереальності вимог про його скасування на сучасному етапі. Жодна із вище запропонованих моделей не передбачає розширення права вето. Група також виступає проти повного скасування права вето. До речі, для ухвалення рішення про ліквідацію права вето необхідна згода всіх постійних членів Ради Безпеки, а практика засвідчила про відсутність у них такого бажання.

Отже, домінують пропозиції про обмеження застосування права вето. Засоби обмеження пропонуються різноманітні.

Група високого рівня вважає право вето анахронізмом у демократичну епоху і закликає, щоб постійні члени застосовували право вето тільки тоді, коли вони вважають, що питання має лише життєво важливе значення з урахуванням інтересів ООН загалом, і пропонує постійним членам РБ, щоб вони утримувались від права вето у випадках геноциду і масштабних порушеннях прав людини.

Також пропонується запровадження мораторію на застосування права вето протягом певного часу. Рекомендується розширити коло питань, що визнаються процедурними, і таким чином скоротити можливості для застосування права вето, бо за Статутом це право діє тільки при вирішенні непроцедурних питань. Роблять й конкретні пропозиції, які питання слід вважати процедурними, а саме: а), всі рішення на основі глави УІ Статуту, включаючи рішення, що містять заклики до конфліктуючих сторін використовувати мирні засоби врегулювання конфліктів; б), рішення, які стосуються посередницьких зусиль та заходів превентивної дипломатії; в), рішення, що стосуються збору інформації або направлення спостерігачів для встановлення фактів та інше.

Пропонується не застосовувати вето стосовно рекомендацій на основі статей 4, 5,6 та 97 Статуту, в яких йдеться про прийняття нових членів ООН, призупинення та відновлення прав члена організації, виключення з організації, призначення Генерального секретаря.

Багато років фігурує ідея запровадити «подвійне» право вето, яке має діяти тільки у разі одночасного застосування права вето принаймні двома постійними членами РБ ООН.

Підсумуємо, що жоден із варіантів щодо реформування Ради Безпеки ООН не може задовольнити всіх. Крім того, у разі представництва у РБ тієї чи іншої держави на постійній основі, може виникнути потреба згодом замінити одну державу (яка отримала своє місце за квотою, наприклад для країн Латинської Америки) іншою. Не зовсім зрозуміло, як буде представлений і наскільки буде ефективною робота постійного члена РБ у разі громадянської війни на його території (це стосується передовсім африканських країн). Частина латиноамериканських країн пропонує, наприклад, виведення частини міжнародних конфліктів з-під юрисдикції Ради Безпеки, поклавши головну відповідальність за їхнє урегулювання на відповідні регіональні структури.

Окрім цих проблем, виникає ще одна - як ураховуватимуться інтеграційні процеси у світі? Яким чином будуть представлені в РБ ООН такі члени ЄС як Великобританія та Франція? У цьому сенсі Німеччина, наприклад, пропонує надати місце в РБ Європейському Союзу. Таким чином, шлях до реформування Ради Безпеки необхідно шукати у досягненні зближення позицій всіх членів ООН, в узгодженні компромісних рішень.