Держава як суб’єкт ринкового господарства. Цілі, функції та механізми впливу держави на ринкову економіку.

Тема 7. Підприємство і підприємництво

1. Підприємства (фірми) як виробники основної маси товарів і послуг, що задовольняють потреби людини та як суб’єкти ринку. Цілі та функції підприємства. Організаційні та правові форми підприємства та їх класифікація. Господарські товариства. Посередники на ринку.

2. Держава як суб’єкт ринкового господарства. Цілі, функції та механізми впливу держави на ринкову економіку.

3. Закон попиту і пропозиції. Попит і пропозиція як елементи ринку. Взаємодія попиту і пропозиції з ціною. Еластичність попиту і пропозиції.

4. Сутність капіталу, його матеріально-речовий зміст та соціально-економічна форма. Теорії капіталу та їх сучасне трактування.

5. Капітал і витрати виробництва. Концепції витрат виробництва. Види витрат виробництва та особливості їх динаміки. Прибуток (дохід) на капітал і фактори, що його визначають. Маса і норма прибутку.

6. Промисловий капітал та його кругообіг. Стадії кругообігу і функціональні форми промислового капіталу.

7. Оборот капіталу, його сутність. Співвідношення категорій кругообіг і оборот капіталу. Швидкість обороту капіталу. Основний і оборотний капітал. Час обороту капіталу та його складові частини.

8. Амортизація та відтворення основного капіталу. Фізичний та моральний знос основного капіталу.

 

Підприємства (фірми) як виробники основної маси товарів і послуг, що задовольняють потреби людини та як суб’єкти 0ринку. Цілі та функції підприємства. Організаційні та правові форми підприємства та їх класифікація. Господарські товариства. Посередники на ринку

Для забезпечення нормального рівня життєдіяльності суспільство здійснює безліч видів конкретної праці. Об’єднуючись у трудові колективи, люди створюють окремі організації, що виконують певну діяльність і досягають певної мети, їх дії відбуваються за визначеними правилами.

Мета і характер роботи організацій різноманітні. Одні виробляють предмети споживання (харчі, одяг, взуття), інші створюють інвестиційні товари, які використовуються в процесі виробництва (трактори, автомобілі, комбайни, верстати і под.) або сировину для переробної промисловості (руда, шкіра, зерно, цукрові буряки, льон тощо). Є організації, з допомогою котрих транспортними засобами доставляють сировину і готову продукцію до місця споживання. Існують також організації, які надають виробничі послуги.

В умовах ринкової економіки ці організації мають економічну свободу, автономність, розвиваються і діють згідно зі Статутом. Називаються вони підприємствами.

Підприємство – це самостійний суб’єкт господарювання, створений підприємцем або групою підприємців, має права юридичної особи і здійснює діяльність, спрямовану на виробництво продукції, виконання робіт або надання послуг з метою задоволення суспільних потреб та одержання прибутку.

Підприємство є виробничою одиницею з виробничо-технічною цілісністю, власною організаційно-адміністративною структурою і господарською самостійністю. Кожне підприємство має історично сформовану назву – завод, фабрика, шахта, майстерня, ательє, кооператив, агрофірма, товариство, асоціація, фермерське господарство тощо. Вони можуть охоплювати кілька виробничих одиниць, у тому числі «дочірні» або відокремлені інші виробничі й комерційні структури. Але кожне з них є юридичною особою, має замкнуту систему обліку та звітності, самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку з власною назвою, товарний знак і володіє певним майном.

Якщо не брати до уваги різновид виробленої продукції кожним конкретним підприємством, то можна виділити загальні ознаки, притаманні їм усім.

Насамперед, підприємство – це сукупність засобів виробництва (рис. 1). Засоби виробництва для кожного підприємства, що виробляє певний вид продукції, мають особливості, відповідають специфіці технології та способу виготовлення продукції. Наприклад, технологія виробництва продукції тваринництва істотно відрізняється від технології виробництва продукції птахівництва і за способом отримання генетичного матеріалу, і за годівлею, одержанням продукції.

Рис. 1. Складові підприємства і результат їх взаємодії

Суттєвою ознакоювсіх підприємств є сукупність працівників, об’єднаних загальним процесом праці. Між ними виникають різноманітні відносини, що називаються виробничими. Вони охоплюють:

- організаційні відносини, зумовлені особливостями технології виробництва і поділом праці в межах підприємства (послідовність виконання робіт, взаємодія окремих підрозділів і ланок);

- зв’язки, зумовлені власністю на засоби виробництва (розподіл, управління та ін.);

- зв’язки з іншими підприємствами як суб’єктами господарювання.

Усі ці й інші зв’язки не існують окремо один від одного, а характеризуються сукупністю та єдністю і в такий спосіб надають визначеності й цілісності підприємству як особливій окремій ланці господарської системи.

Результатом взаємодії між виробниками, засобами виробництва і природою є продукція (робота або послуги).

Елемент внутрішнього середовища й основа підприємства – люди, працівники, котрим притаманний певний фаховий склад, кваліфікація та інтереси. До них належать керівники, спеціалісти і рядові працівники. їхній досвід, уміння, намагання та зусилля визначають результати роботи підприємства. Важливою функцією цього елементу є забезпечення стабільності кадрового складу, визначення й утримування оптимальної кількості трудових ресурсів, здатної забезпечити стабільну роботу та конкурентоспроможність діяльності підприємства. Вагоме значення мають такі процеси, як підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів, розв’язання внутрішніх соціальних і трудових конфліктів, створення здорового мікроклімату в трудовому колективі.

Важлива роль засобів виробництва, з допомогою яких виробляється продукція, їх досконалість і відповідність технологіям, надійність і комплектність визначають рівень і масштабність виробництва.

Особливе місце посідає інноваційна діяльність підприємства з метою запровадження технологій, нової техніки й обладнання, нової організації виробництва, а також ноу-хау.

Для придбання сировини, матеріалів, добрив, машин і обладнання, енергоносіїв, виплати заробітної плати працюючим і здійснення інших комерційних операцій підприємству потрібні гроші. Вони можуть бути на розрахункових рахунках у банку та касі підприємства. За їх відсутності, але у випадку нагальної потреби, підприємства використовують кредити. Дуже важливо правильно оцінити прогноз грошових надходжень і розподіл їх за напрямами діяльності: на процес виробництва, інноваційну діяльність і матеріальне стимулювання кадрового потенціалу.

Винятково важливе значення для успішного функціонування підприємства має інформація, яку можна поділити на комерційну, технічну й оперативну.

Комерційна інформація орієнтує підприємство на те, яку продукцію і скільки необхідно виробляти, за яку ціну і кому ЇЇ реалізовувати, які витрати несе підприємство на виготовлення та реалізацію продукції, і які отримає доходи.

Технічна інформація характеризує якість і кількість продукції, повідомляє про технологію виробництва, наявність і потребу в сировині та матеріалах, про стан і забезпеченість матеріально-технічними засобами, необхідними для здійснення виробництва, про послідовність виконання операцій та ін.

Оперативну інформацію використовують для визначення завдань працюючим, здійснення контролю обліку і регулювання виробничого процесу, коригування управлінських і комерційних операцій.

Економічну основу ринкової економіки становлять відокремлені господарські суб’єкти як власники. Унаслідок цього кожен власник вільний і в змозі вирішувати, як і для чого використовувати ресурси, що належать йому, виробляти саме ті чи інші товари, необхідні суспільству, або об’єднуватися з іншими власниками для цієї мети.

Отже, головним елементом економічної основи ринкової економіки є приватна власність на чинники виробництва, що породжує приватний характер його результатів.

Можуть виникати (коли це вигідно) і групові форми приватної власності, але привласнення засобів виробництва повинно відповідати стану і рівню розвитку об’єктів привласнення.

Досвід розвинутих країн, де матеріально-технічна база характерна різноманітністю засобів виробництва і забезпечує різні види діяльності, засвідчує обов’язкове існування різних способів присвоєння: індивідуально-приватного, групового, асоціативного і у формі державного.

Отже, умова ефективного функціонування ринкової економіки – наявність різних форм власності на чинники виробництва.

Проте, кожне підприємство, незалежно від форми власності, має діяти і вести господарську діяльність у межах чинного законодавства.

Основним юридичним актом, що регламентує роботу підприємства, є Господарський кодекс України.

Статут підприємства – головний установчий документ, а колективний договір регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.

Законодавство України визначає види й форми підприємств, правила їх організації та ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності, створює однакові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності, визначає їх права і форми відповідальності у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими суб’єктами господарювання та державою.

Згідно з положеннями Господарського кодексу України, кожне підприємство може бути створене відповідно до рішення власника чи власників майна. Підставою для створення підприємства може бути примусовий поділ іншого підприємства відповідно до чинного антимонопольного законодавства або через відокремлення зі складу діючого підприємства окремих структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів і за згодою власника майна.

Створене підприємство підлягає реєстрації за місцем розташування, на підставі заяви, рішення засновника про створення, Статуту й інших документів, визначених Кабінетом Міністрів України. Реєстрація здійснюється за оплату. Підприємству присвоюється ідентифікаційний цифровий код, на підставі чого воно заноситься до державного реєстру України.

Підприємство може припинити діяльність у випадку прийняття відповідного рішення власником майна, порушення регламентованих законодавством норм господарювання або визнання його банкрутом. Ліквідацію підприємства здійснює створена власником майна комісія, а у випадку банкрутства – суд або арбітраж. Про ліквідацію підприємства повідомляють через пресу і впродовж установленого терміну приймають претензії. Ліквідаційна комісія оцінює майно, розраховується з кредиторами і складає ліквідаційний баланс, який передає власникові. Підприємство визнане ліквідованим від часу вилучення його з державного реєстру України.

Нормативною базою визначено загальні принципи управління підприємством, яке здійснюється відповідно до його Статуту. Передбачено поєднання прав власника і принципів самоврядування трудового колективу. Власник майна може сам безпосередньо або через уповноважених здійснювати управління підприємством. Управлінські права можуть бути делеговані правлінню. У такому випадку вищим органом підприємства є загальні збори власників майна, а виконавчі функції належать правлінню.

Підприємство визначає структуру управління, встановлює штати, самостійно здійснює поділ його на підрозділи. Власник майна може наймати або призначати на посаду керівника підприємства, з яким укладає угоду, де визначає термін найму, права, коло обов’язків, відповідальність та умови матеріального забезпечення. Керівникові надається право приймати на роботу і звільняти у випадку потреби заступників, спеціалістів і керівників окремих структурних підрозділів підприємства.

Трудовий колектив має конкретні повноваження стосовно участі в управлінні й розв’язанні широкого кола питань з господарської та соціальної діяльності підприємства. Залежно від права власності на засоби виробництва, ці повноваження можуть мати різні особливості. Наприклад, трудовий колектив з правом найму працівників може брати участь у розробленні проекту колективного договору, наданні соціальних пільг певним категоріям персоналу, розглядати і вносити зміни та доповнення до Статуту підприємства, брати участь в обговоренні питань про його вступ до певного добровільного об’єднання або вихід з нього, про створення нових підрозділів підприємства та ін.

До майна підприємства, джерелами формування якого є грошові та матеріальні внески засновників, належать матеріальні активи й обігові кошти, інші цінності, вартість котрих відображена в балансі й котрі належать підприємству на правах власності або господарського використання. Збільшення обсягів майна відбувається за рахунок доходів від реалізації продукції, надання послуг, від цінних паперів, кредитів банку та інвесторів, дотацій із державного й місцевого бюджетів, доброчинних внесків підприємств, організацій і окремих громадян, надходження від роздержавлення та приватизації власності.

Підприємство може продавати майно, здавати в оренду, обмінювати, передавати в користування іншим підприємствам або громадянам засоби виробництва й інші матеріальні цінності.

Воно може володіти землею, іншими природними ресурсами, але при цьому повинно вживати природоохоронних заходів.

Використання чинників виробництва і ведення господарської діяльності відбувається на засадах самоокупності. Підприємство самостійно планує діяльність і визначає оперативні цілі, передбачає перспективи розвитку відповідно до попиту на його продукцію. Воно реалізує продукцію споживачам за угодою або через мережу бірж і власних торговельних підприємств за цінами, що встановлює самостійно, чи за цінами, регульованими державою або ринком.

Основним узагальнюючим показником результатів господарської діяльності є прибуток. Його використання визначає власник підприємства. Підприємство сплачує податки згідно з податковим законодавством, і встановлює фонд оплати праці, мінімальний розмір якої не повинен бути нижчим від прожиткового мінімуму, встановленого державою.

Виробничо-економічні відносини з державними й іншими підприємствами, організаціями, окремими громадянами ґрунтуються на основі договорів. Держава охороняє інтереси та гарантує права підприємства. Підприємству дозволено здійснювати будь-яку діяльність і приймати будь-які рішення, що не суперечать чинному законодавству України. Втручання державних і громадських органів, політичних партій і рухів у діяльність підприємства не дозволяється. Заподіяні від такого втручання збитки відшкодовуються за рахунок винних.

Держава створює для всіх підприємств однакові економічні й правові умови господарювання. Вона сприяє розвитку ринку, регулюючи відносини за допомогою економічних методів і антимонопольного законодавства, стимулює впровадження прогресивних технологій і створення нових робочих місць, надає пільги за оподаткування та державне кредитування.

Окремі види діяльності підприємства контролює податкова інспекція й державні органи з нагляду за безпекою виробництва й праці в межах їх компетенції, передбаченої законами України.

Основу діяльності кожного підприємства становить Статут. Статут повинен відповідати вимогам і положенням Господарського кодексу України.

Важливий документ, що регулює виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, – колективний договір. Він укладається між профспілкою та власником підприємства. Колективний договір передбачає зобов’язання адміністрації стосовно поліпшення умов праці, заходи з охорони праці та зростання її продуктивності й оплати, підвищення кваліфікації кадрів і соціального захисту працівників підприємства.

Колективний договір укладається щорічно; впродовж року на раді трудового колективу заслуховується взаємозвіт про його виконання.

Істотним для ефективної діяльності підприємства є чітке визначення його цілі. Основну його діяльність у світовій економіці прийнято називати місією, що визначає причину існування підприємства. Такою місією підприємств вважають виробництво продукції (надання послуг) для задоволення потреб ринку й отримання максимально можливого прибутку.

Щоб досягнути основної мети, підприємство має визначити множинні цілі, які повинні бути (рис 2):

- конкретними і підлягати вимірюванню;

- орієнтованими в часі;

- досяжними;

- взаємоузгодженими і не перешкоджати реалізації одні одним.

 

Рис. 2. Чинники, що визначають і формують підприємство

Щоб досягнути необхідні цілі, підприємство має розв’язати важливі завдання, які постають перед кожним із них. До таких завдань належать:

- отримання доходу власником підприємства;

- забезпечення споживачів продукцією підприємства згідно з договорами;

-- матеріальне стимулювання персоналу підприємства, створення належних умов праці та можливостей фахового зростання працівників;

- постійне створення нових робочих місць для населення тієї чи іншої місцевості;

- охорона навколишнього середовища;

- безперебійна робота підприємства і виробництво продукції високої якості.

В основу можливості виконання цих завдань покладено:

- інтереси власника;

- розмір капіталу;

- ситуація на підприємстві;

- зовнішнє середовище.

Завдання перед підприємством висуває власник незалежно від форми власності. Власник дбає про свої інтереси, але при цьому бере до уваги доцільність завдання з погляду інтересу та профілю, потужності підприємства, наявності грошових і матеріальних ресурсів, кваліфікації кадрів, відсутності обмеження на той чи інший вид діяльності.

Метою власника в усіх випадках є одержання доходу внаслідок реалізації споживачам виробленої продукції. Підприємство в ринковій економіці працює на умовах комерційного розрахунку, самоокупності й самофінансування. Воно самостійно укладає договори з постачальниками необхідних виробничих ресурсів, наймає робочу силу, здійснює різні грошові розрахунки. Підприємство несе відповідальність за своєчасну сплату податків та інші видатки, покриває із власного доходу всі збитки і втрати.

До основних функцій підприємства належать:

- виробництво продукції визначеної кількості та високої якості;

- реалізація продукції споживачу;

- матеріально-технічне забезпечення підприємства;

- управління персоналом і організація праці;

- зниження витрат і здешевлення продукції;

- сплата податків та інші платежі.

Адміністрація і персонал повинні турбуватись, щоб продукція підприємства була високої якості й дешевою. Це вимоги, які висуває перед підприємством ринок. Щоб не втратити споживачів, адміністрація і спеціалісти повинні вивчати ринок, упроваджувати нові технології, досягнення науково-технічного прогресу, поліпшувати якість продукції та знижувати її собівартість.

Ступінь розвитку промислових підприємств, їх економічна міць визначають стан і темпи розвитку економіки країни загалом.

Кожне підприємство, прагнучи досягнути високого економічного розвитку, займається різнобічною діяльністю, об’єднаною за певними напрямами (рис. 3).

Рис. 3. Напрями діяльності підприємств

Маркетингова діяльність охоплює дослідження ринку продукції, її ціни, рівня конкурентоспроможності, попиту і запитів споживачів, наявність конкурентів, місце підприємства у зовнішньому середовищі та внутрішньої ситуації.

Результати маркетингових досліджень слугують джерелом інформації для розгортання виробничої діяльності. Це найскладніша за обсягом і організацією діяльність. Підприємство має вжити низку заходів, спрямованих на організацію і оперативне регулювання процесу виробництва, забезпечуючи виконання окремих операцій у просторі та часі відповідно до вимог технології.

Найважливішими складовими такої діяльності є:

- обґрунтування обсягу виробництва продукції певного асортименту відповідно до потреб ринку;

- оптимізація виробничих можливостей підприємства, зауважуючи наявність потужностей і забезпеченість матеріально-технічними ресурсами;

- розроблення та дотримання узгодженості в часі виконання окремих операцій, графіків робіт, одержання та реалізації продукції.

Розвиток і вдосконалення інноваційної та інвестиційної діяльності дасть змогу посилити й поліпшити виробничу діяльність. Основне її спрямування – науково-технічні розроблення, технологічна підготовка виробництва, запровадження технічних, технологічних, організаційних нововведень і досягнень науки і техніки. Підприємство, відповідно до своїх фінансових можливостей та інноваційних пропозицій, визначає обсяги необхідних інвестицій. Процес інвестування може здійснюватись за двома напрямами: силами самого підприємства і залученням інвесторів.

На ефективність і рівень розвитку підприємства значною мірою впливає його комерційна діяльність, значущість якої в умовах ринкової економіки істотно зростає. Наскільки вигідно в часі та в ціні реалізує продукцію підприємство, настільки успішною буде його фінансова діяльність (найповніше її характеризує прибуток). Згідно з цим, на підприємстві повинна діяти безпосередня організація збуту продукції, а діяльність спрямовуватись на міцні відносини та зв’язки з вигідними споживачами, належне стимулювання покупців, розгортання ділової реклами.

Інтегрувальну роль між окремими видами виконує економічна діяльність. Вона передбачає поточне та перспективне планування розвитку підприємства, облік і звітність, контроль за розвитком процесів, операцій і загалом технологій, встановлення цін на продукцію та послуги, систему матеріального стимулювання, забезпечення підприємства матеріальними і технічними ресурсами, фінансову діяльність.

Важливе значення в розвитку підприємства і трудового колективу має соціальна діяльність. Спрямування коштів на підвищення фахової майстерності працівників, створення належних умов праці й відпочинку, сприяння в створенні належних умов життя визначить результативність виробництва.

Підприємства різняться між собою великою кількістю ознак:

- галузевою спеціалізацією;

- потужністю виробництва;

- структурою виробництва.

Найголовнішою вважають галузеву ознаку, яка обумовлює вид виробленої продукції, спосіб виробництва, призначення продукту та його споживання. Саме конкретний вид продукції та її призначення закладається в основу при створенні нового підприємства.

За галузевою ознакою підприємства поділяються на:

- підприємства промисловості, які виготовляють здебільшого машини, обладнання, інструменти, метал, хімічні засоби і под.;

- сільськогосподарські підприємства, що виробляють продукцію рослинництва, тваринництва та ін.;

- підприємства транспорту;

- підприємства будівництва;

- підприємства виробничої та соціальної інфраструктури.

З огляду на вимоги людини, найважливішими підприємствами є ті, які виробляють продукти споживання. До них належать передусім підприємства сільського господарства, харчової і легкої промисловості. Однак провідну роль у розвитку та зміцненні економіки країни відведено підприємствам машинобудування, хімічної, деревообробної промисловості. Не менше значення в економічному житті країни мають підприємства, що виробляють товари масового вжитку, будівельного і комунального господарства. Велика група підприємств надає спеціалізовані послуги матеріальному виробництву та населенню, в тому числі транспорт усіх видів, зв’язок, матеріально-технічне забезпечення, торгівля і под.

Крупні галузі народного господарства, такі як промисловість і сільське господарство, поділяються на дрібніші. Зокрема, сільське господарство – на рослинництво і тваринництво, які,в свою чергу, поділяються на зернове виробництво, буряківництво, льонарство, овочівництво, кормовиробництво, тваринництво, свинарство, вівчарство, птахівництво та інші галузі.

Такий великий діапазон галузевого поділу зумовлює необхідність характеризувати підприємства за адміністративно-організаційною та продуктивною ознаками.

Використовуючи адміністративно-організаційні ознаки, беруть до уваги основний вид діяльності та відомче підпорядкування. Це достатньо поширено в галузях промисловості. Наприклад, машинобудівні заводи, що випускають вугледобувні комбайни, належать до вугільної промисловості, а заводи, котрі випускають трактори, – до сільськогосподарського машинобудування.

У такому випадку чітко простежується, що машинобудівні підприємства відносяться до машинобудування, будівельні – до будівельної галузі, сільськогосподарські – до сільського господарства. Хоча на практиці все менше підприємств, що мають ознаки галузевого призначення, а здебільшого – міжгалузеву структуру.

Відповідно до продуктивної ознаки, підприємства класифікують за структурою й обсягом виробництва. У зв’язку з цим, за структурою виробництва підприємства поділяють на вузькоспеціалізовані, багатопрофільні та комбіновані.

До вузькоспеціалізованих належать ті підприємства, які масово виготовляють певний вид продукції. Наприклад, у промисловості виробляють стальний прокат або труби, у сільському господарстві - зерно, молоко або продукцію птахівництва.

До багатопрофільних належать підприємства, котрі випускають продукцію широкого асортименту і різного призначення. Більшість таких підприємств є і в промисловості, й у сільському господарстві. У промисловості вони можуть виробляти трактори і холодильники, а в сільському господарстві спеціалізуються на виробництві зерна та молока або цукрових буряків і м’яса.

В умовах ринкової конкуренції, підприємства, щоб вижити, крім основного виду діяльності, намагаються опанувати виробництво іншої продукції. Вони можуть швидко розширювати асортимент продукції та послуг, захоплюючи нові ринки збуту, перетворюючись у такий спосіб із вузькоспеціалізованого підприємства на багатопрофільне, й одночасно трансформуються в нову категорію – фірму, об’єднання, асоціацію, де об’єднують різні види підприємницької, виробничої та комерційної діяльності. У такому випадку групування підприємств за галузевою ознакою втрачає будь-який сенс.

Третій тип підприємств – комбіновані. Вони є в хімічній, текстильній, металургійній галузях і в сільському господарстві. Наприклад, у текстильній промисловості практикують на одному і тому самому підприємстві виробництво ниток, а з них – пряжі й полотна. У металургії можуть виплавляти з руди чавун або сталь, а з них - прокат і різні вироби; у сільському господарстві – виробляти молоко, а якщо є молокопереробний цех – також сметану, масло, сир і т.і. Вирощуючи зернові й маючи млин, пекарню та інші цехи, доцільно випікати хліб, виготовляти кондитерські та макаронні вироби.

Отже, з однієї й тієї ж вихідної сировини можна виробляти різну за характеристикою, призначенням і технологією виготовлення продукцію. Тому найпоширенішим стало групування підприємств за виробничою потужністю. За цією ознакою всі підприємства поділяються на малі, середні й крупні.

Розподіляючи підприємства до тієї чи іншої групи, використовують переважно такі показники:

- кількість працюючих;

- обсяг виробленої продукції;

- вартість основних виробничих фондів.

Як малі, так і крупні підприємства мають позитивні й негативні риси. За планової економіки крупними підприємствами управляти легше, і виробництво в них ефективніше та стабільніше. Тривалість окупності фондів значно нижча, ніж на дрібних. На крупних підприємствах внаслідок кооперації, запровадження нової техніки і технології підвищується якість продукції і знижується її собівартість. На виробництво продукції у великих обсягах застосовується обладнання і технологія зазвичай із вищими економічними та технологічними показниками, ніж на виробництво дрібних партій. Високопродуктивна нова техніка для малих підприємств невигідна та й недоступна.

Водночас малі підприємства легко реагують на запити ринку і здатні виробляти продукт, за якістю не гірший від виробленого на крупному підприємстві, але зроблений швидше. їх виробництво мобільніше і більше наражається на ризик. Малі підприємства можуть бути не лише конкурентами, а й партнерами. Крупні підприємства, наприклад, забезпечуватимуть малі підприємства технологією і технічною документацією для виробництва певного виду продукції.

За сферою діяльності існують такі підприємства:

- матеріального виробництва (це здебільшого промислові й сільськогосподарські, будівельні підприємства та ін.);

- нематеріального виробництва, які надають послуги – від ремонту побутової техніки до послуг охорони здоров’я, освіти, культури;

- посередницькі, завдання яких – налагодити взаємовигідні контакти між виробниками і споживачами, продавцями та покупцями; посередництво скорочує сукупні витрати, зменшує затрати споживачів на пошук необхідних товарів і створює замкнутий цикл відносин між виробником і споживачем;

- сфери обслуговування, стан якої, обсяг наданих і спожитих нею послуг належить до важливих характеристик рівня та якості життя населення; у розвинутих країнах у цій сфері суспільного виробництва зайнято більшість економічно активного населення.

Господарські товариства є найбільш поширеною і універсальною організаційно-правовою формою юридичної особи і разом з виробничими кооперативами становлять групу підприємницьких товариств. В основі інституту господарського товариства лежить відомий ще римському приватному праву договір товариства (societas). Господарське товариство є засобом концентрації коштів з метою отримання прибутку. Інтереси контрагентів, на відміну від інших договорів, не протилежні, а спільні.

Господарське товариство — це родове поняття, що визначає юридичну особу, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства створюються з метою одержання прибутку від підприємницької діяльності та подальшого його розподілу між учасниками.

Статутний капітал існує у товариствах з обмеженою відповідальністю, додатковою відповідальністю та в акціонерному товаристві, а складений — у повному товаристві та в командитному товаристві.

Найменування господарського товариства повинно містити найменування товариства, а також назву виду товариства («акціонерне товариство», «повне товариство» та ін.).

Установчими документами повного і командитного товариства є засновницький договір, а інших видів господарських товариств — статут.

Існують:

Повне товариство – товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить.

Командитне товариство (а в деяких країнах — товариством на вірі) – товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товариства (тобто є повними учасниками) є один або кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Товариство з обмеженою відповідальністю – товариство, засноване однією або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом.

Товариство з додатковою відповідальністю – товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом і учасники якого несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, однаково кратному вартості внесеного кожним учасником вкладу.

Акціонерне товариство – товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. Учасники акціонерного товариства (акціонери) не відповідають за зобов’язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов’язаних з його діяльністю, в межах вартості набутих ними акцій.

Кооператив – об’єднання громадян з метою спільного виробництва та збуту продукції, закупівлі та споживання товарів і послуг, будівництва, споживання житла тощо.

Виробничий кооператив – є добровільне об’єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об’єднанні його членами майнових пайових внесків. Виробничий кооператив є юридичною особою приватного права.

Картель – угода (гласна або негласна) між незалежними підприємствами щодо проведення єдиної цінової політики, розподілу ринків збуту, узгодження умов обміну патентами, ліцензіями тощо. Виробнича діяльність картельною угодою не регламентується.

Синдикат – форма об’єднання підприємств, які виробляють однорідну продукцію, що передбачає збереження виробничої самостійності при втраті права на самостійний збут продукції. Створена спільна структура займається реалізацією товарів, а доходи розподіляються за часткою кожного підприємства у реалізованій продукції.

Трест – форма об’єднання, яка передбачає втрату юридичної та економічної самостійності як у виробництві, так і в реалізації. Трест несе повну відповідальність усім своїм майном за результати господарської діяльності всіх підприємств, що входять до його складу. Частка кожного підприємства визначається пакетом акцій, пропорційно цій частці розподіляються і доходи.

Концерн – об’єднання багатьох промислових, фінансових, торговельних підприємств, які формально зберігають свою самостійність, але фактично підпорядковані фінансовому контролю та керівництву головної фірми, котра несе відповідальність за господарську діяльність об’єднаних підприємств у межах пакетів акцій кожного з них.

Конгломерат – багатогалузеве об’єднання, яке виникає на основі інтенсивної експансії головної фірми у чисельні, мало пов’язані між собою галузі економіки шляхом скуповування пакетів акцій інших підприємств.

Диверсифікати – багатогалузеві корпорації, об’єднані системою участі, виробничою кооперацією, патентно-ліцензійними угодами, спільними виробничими та науково-дослідними програмами, єдиною системою фінансування.

Фінансово-промислові групи (ФПГ) – організаційна форма об’єднання великих промислових фірм із банківськими структурами, в якій кожний член-учасник самостійно вирішує власні завдання, але не нехтує при цьому інтересами групи. Координаційну діяльність може здійснювати банк або промислове підприємство.

Державне підприємство – підприємство, основні засоби якого є державною власністю, а керівники призначаються державними органами або працюють за контрактом.

Комунальні підприємства є власністю влади адміністративно-територіальних утворень.

 

Держава як суб’єкт ринкового господарства. Цілі, функції та механізми впливу держави на ринкову економіку.

Державне регулювання ринкової економіки – це вплив держави на відтворювальні процеси в економіці за допомогою прямого інвестування, правових та економічних важелів з метою орієнтації господарських суб’єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної соціально-економічної політики. Держава може виконувати свої функції впливу на економіку прямо (через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення), або непрямо (через систему правових та економічних регуляторів), надаючи їм можливість орієнтувати діяльність господарських суб’єктів в потрібному напрямку.

Роль і сутність характеристики системи координування економіки визначають функції держави. Cукупність функцій державних органів можна умовно подати двома групами.

Перша група охоплює функції, що забезпечують функціонування ринкової системи в державі. Сюди варто віднести створені й підтримані правовою базою функції (захист прав і власності, законодавче регулювання взаємовідносин між споживачами, виробниками, найманими працівниками, підтримка громадського порядку, захист конкуренції тощо).

Друга група функцій державних органів пов’язана з розвитком і перспективним станом економічної системи. Вона охоплює заходи, спрямовані на стабілізацію економічних процесів і забезпечення економічного зростання, соціальної справедливості,інфляційних процесів, інфраструктури тощо.

З усієї сукупності функцій держави виділимо найважливіші.

Цільова функція – передбачає постановку конкретних цілей у галузі економічного й соціального розвитку держави й визначення терміну їх реалізації. Цільова функція містить у собі низку цілей, поєднаних у єдину систему, що має певну ієрархічну структуру. Формування цільової функції є складним процесом, що пов’язаний із виробленням стратегічних напрямів соціально-економічного розвитку, прийняттям відповідних рішень і виробленням механізму їх реалізації. Накреслюючи цільові функції, держава бере на себе не тільки те, що непідвладне ринковій системі. Найважливішим напрямом реалізації цільової функції є визначення пріоритетів економічного розвитку, підтримка конкурентного середовища тощо.

Стратегічною довготерміновою метою державного управління економікою перехідного періоду є підвищення добробуту її населення на основі створення й розвитку в межах унітарної держави соціально орієнтованої моделі економіки ринкового типу.

Спрямовуюча і координаційна функції забезпечують вибір шляхів досягнення поставлених цілей, збалансованість найважливіших економічних пропорцій та узгодження суперечливих взаємозв'язків суспільного поділу праці.

Стимуляційна функція – пов’язана з активізацією рушійних сил розвитку суспільства. Вона реалізовується через систему різноманітних пільг (субсидій, дотацій, податків тощо), за допомогою яких державні органи забезпечують просування економіки в заданому напрямі.

Контрольна функція припускає контроль з боку державних органів за дотриманням господарськими суб’єктами економічних і правових норм у процесі їхньої господарської діяльності. Найголовнішою складовою частиною контрольної функції є контроль за дотриманням найважливіших параметрів соціально-економічного розвитку держави. Державний контроль здійснюють через відповідні контрольні органи, а також через органи управління різного рівня.

В умовах реформування економіки особливе місце варто відвести такій функції держави як захист економічного порядку. Вона є опорною будь-якої господарської системи, але особливе значення має для ринкової економіки, що за своєю суттю базується на взаємовигідних угодах рівноправних партнерів, які мають свободу вибору.

Розглядаючи функції держави в регулюванні економіки, варто виокремити важливий аспект його діяльності – функціонування державної власності, тобто державний сектор економіки, що є основою реалізації функції держави.

Існування державного сектора в економіці зумовлене існуванням комерційного (приватного сектора). Держсектор начебто займає економічний простір, що залишився від комерційного сектора, з одного боку, і регулює економічну діяльність останнього – з іншого. Державний сектор охоплює галузі, які йому залишає приватний капітал, тобто ті, де неможливо отримати навіть середньої норми прибутків, але вони необхідні для функціонування єдиного народногосподарського комплексу. Насамперед, це капіталомісткі й малоприбуткові галузі виробничої і соціальної інфраструктури: енергетика, транспорт, сфери освіти й охорони здоров’я, у яких віддача або невелика, або настає через тривалий час. Крім того, через державний сектор здійснюється діяльність держави щодо «оздоровлення» секторів економіки загалом (націоналізація збиткових підприємств або тих підприємств, прискорений розвиток яких є необхідною умовою для підвищення конкурентоздатності недержавного сектора).

Отже, сутність держави розкривається і реалізується в її взаємодії із суспільством. Що і як держава робить для впорядкування та вдосконалення суспільної, колективної та приватної життєдіяльності людей характеризується поняттям «функції держави».

Слово «функція» походить від лат. «funсtio» й означає: виконання, обов’язок, коло діяльності.

Основні функції держави. Сучасні держави світу виконують політичну, соціальну, міжнародну та економічну функції.

Необхідність політичної функції держави випливає із самої сутності держави як політичної форми організації суспільства. Політична функція держави полягає в забезпеченні цілісності й збереженні суспільства, у створенні умов для спокійного та гармонійного його розвитку. Ігнорування політичної функції здатне породжувати політичну нестабільність, соціальні конфлікти та хаос в економічній сфері.

Соціальна функція держави полягає e забезпеченні на всій території країни прав і свобод кожної людини і громадянина/ Державна влада здатна бути гарантом захисту прав і свобод. Виконання соціальної функції передбачає: створення державою умов для відтворення й розвитку людини (демографічна політика, освіта, виховання тощо); формування соціокультурного простору, сприятливого для самореалізації кожної людини; стимулювання творчого зростання людини; втілення в жити принципів соціальної справедливості тощо.

Міжнародна (зовнішня) функція держави полягає у підтримуванні свободи, суверенітету та історичного існування народів конкретної країни в рамках світового співтовариства. Якщо людина реалізується у своєму народові (нації), то народ у цілому – у взаємодії з іншими народами. Зовнішня політика має враховувати геополітичні обставини, які визначають долю народів, а також одвічні національні інтереси. Держава повинна здійснювати міжнародну функцію в стратегічних параметрах, налагоджувати нормальні відносини з іншими країнами вздовж своїх кордонів, зберігати й зміцнювати співробітництво з якомога більшою кількістю держав, сприяти розвитку міжнародних організацій.

Економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства. Усі функції держави тісно взаємопов'язані. Але, на думку економістів, економічна функція є найважливішою, оскільки брак належного економічного потенціалу або низька ефективність його використання перешкоджають реалізації інших суспільних функцій.