Енциклопедична традиція, що склалась в епоху еллінізму й особливо розквітла в Римі, набула особливої значущості в західноєвропейській культурі. У системі освіти пануючим стає семичастний канон, що включав вільні мистецтва. Вони у короткому викладі охоплювали практично весь склад знання.
Семичастний канон поділявся на два ступені: нижчий - граматика, діалектика, риторика - тривіум (звідси слово "тривіальний" - відомий всім) і вищий - арифметика, геометрія, музика й астрономія - квадривіум.
У Західній Європі піднесення інтелектуального життя розпочинається з епохи Каролінгського відродження. Варто наголосити на творчості Алкуїна Йоркського, який був радником короля Карла Великого з питань культури й освіти та директором придворної школи. У його роботі "Риторика" ("Діалог мудрішого короля Карла й Альбіна, вчителя, про риторику й чесноти") можна побачити зокрема, що антична риторика була засвоєна Середньовіччям майже в повному обсязі стосовно розподілу та основних понять цієї дисципліни. Алкуїн підкреслює, що мистецтво риторики складається з п'яти розділів: винахід матеріалу, розташування його, виклад, запам'ятовування, виголошення; має справу з красномовством трьох родів: урочистим, політичним, судовим; промова оратора повинна складатись із шести частин: вступ, оповідання, розчленування запитання (тобто демонстрація того, в чому ми згодні з противником, а що заперечуємо), доведення, спростування, завершення та ін. На початку бесіди Карл відмічає, що звернувся до вчителя із запитанням про риторику, виходячи з практичного характеру цієї дисципліни:
"...сила цього мистецтва найповніше виявляється в питаннях державних. А як ти добре знаєш, з огляду на царські заняття та двірські турботи ми постійно обертаємося навколо питань такого роду й безглуздо було б не знати правил мистецтва, в яке мимоволі затягують нас справи повсякденні".
В епоху пізнього Середньовіччя остаточно формуються нові освітні заклади, аналогів яких ще не було. Починаючи з ХІІІ ст. мова йде про університети. Середньовічний університет мав двоступеневу систему освіти: факультет "вільних мистецтв" і факультет права, медицини, теології. Факультет "вільних мистецтв" був підготовчим, тільки після закінчення його студент міг вчитися далі на інших факультетах.
Формами викладання в середньовічних університетах були лекції і семінари. Лекція стала особливою формою публічного викладу навчального матеріалу й особливим видом ораторського мистецтва.
У Паризькому університеті, наприклад, був прийнятий спеціальний "Статут про методи читання лекцій" (1355 р.), де зокрема читаємо:
"Були використані два методи читання книг (лекцій) з вільних мистецтв.
За першого методу магістри філософії швидко говорять зі своїх кафедр, так що розум слухачів може сприйняти ці промови, але рука не може записати їх. За другого методу магістри говорять повільно. На основі ретельної перевірки й взаємного порівняння цих двох способів перший з них був визнаний найкращим. Тому ми всі, як один, магістри мистецтва, як ті, що читають лекції, так і ті, що не читають, спеціально були викликані для цього і прийняли таку постанову:
Всі лектори повинні користуватись першим методом читання з метою найбільш повного розвитку їх (студентів) здібностей, тобто викладати вказаним способом, хоча б ніхто не міг записати за нами. Відповідно до цього методу повинні відбуватись всі бесіди й обговорення в університеті"2.
Покарання за відступ від цієї методичної постанови було досить суворим: тільки за одне невиконання її викладач позбавлявся права лекторства строком на цілий рік, а разом з тим і всіх посад.
Семінар (диспут) полягав у тому, що будь-яка тема пропонувалась у вигляді запитання для обговорення, відповіді пропонувались спочатку студентами, а потім - викладачем. Тобто відбувався перехід від лекції до запитання, а від запитання - до диспуту. В диспуті еволюція полягала в тому, що на противагу аргументуванню посиланням на авторитет все більшого значення набувала практика логічного обґрунтування аргументу. За диспутом слідував висновок, який робив магістр.
Взагалі в середньовічних університетах існувало два види диспутів - ординарні й публічні. Особливістю публічних диспутів, на відміну від ординарних, було те, що тут обговорювались будь-які завгодно питання. Такі диспути відвідувало багато людей, кожний міг поставити запитання і подати обґрунтування тієї чи іншої думки. Мета публічних диспутів полягала не в осягненні істини, а в культивуванні здатності до суперечки1. Участь у публічних диспутах, поряд з вимогами щодо відповідного віку студента і строку навчання, була обов'язковою, щоб отримати вчене звання. Наприклад, у Паризькому університеті щоб отримати вчене звання бакалавра мистецтв, потрібно було два роки відвідувати публічні диспути і, принаймні, один раз самому захищати софізм. А вже саме випробування відбувалось у комісії, що складалась з трьох магістрів, і завершувалось публічним диспутом.
Якщо оцінювати диспути, то слід відмітити їх позитивну роль у середньовічній культурі. Однак:
- по-перше, диспут виходив з того, що існує все-таки одна-єдина істина, а суперечка викликана лише неадекватністю сприйняття людиною авторитетних текстів;
- по-друге, диспут - це надто ритуалізована і регламентована комунікація не лише за формою, але й за змістом;
- по-третє, диспут поступово вироджується, адже в ньому інколи обговорювались проблеми, які не було сенсу обговорювати, і диспути проводились заради самої суперечки.
Ці недоліки диспуту зумовили те, що врешті-решт він був відкинутий наукою, що зароджувалась.
Отже, в епоху Середньовіччя риторика була однією з основних загальноосвітніх дисциплін і входила до складу тривіуму. Хоча якщо граматика, наприклад, зміцнила свої позиції в культурі, то риторика, навпаки, свої втратила. Головна причина цього полягала в тому, що латинська мова була чужою для середньовічної публіки. Нею володіли лише духовні особи. Багато з них і були спроможні виголосити урочисту промову на честь короля чи князя, проте ні король, ні князь з їх німецькою чи французькою мовами її б все одно не зрозуміли. Красномовство позбавилось публіки.
Тому риторика йде на службу до інших наук. З одного боку, це була діалектика (логіка). Зокрема, ще Арістотель писав, що риторика відповідає діалектиці. Проте в античності в цій відповідності провідну роль займала риторика, а в Середньовіччі - логіка. З іншого боку, це було право. Оскільки потрібно було виробити формулювання для нескінченної кількості ділових ситуацій, пишномовний стиль тут був ні до чого, а точність була необхідною, і тому знадобився досвід риторики. З третього боку, це була вже вищезгадана граматика, яка тепер мусила засвоїти новий предмет - мистецтво складання віршів. І тут риторика поділилась всім запасом правил, що існували в ній з приводу створення промов1.
В епоху Середньовіччя остаточно складається новий тип риторичних промов - церковний, проповідь насамперед. Пізніше в університетах відбувається становлення лекції - на сьогодні одного з різновидів академічного красномовства. Цікавим з риторичної точки зору є також університетський диспут, для перемоги в якому потрібно було вміння вести суперечку, пропонувати свої положення, захищати їх і спростовувати положення опонентів.
