Після здобуття незалежності Україна пройшла крізь дуже важку соціально-економічну кризу, протягом якої критично зменшився рівень життя людей і погіршилися всі без винятку економічні показники. Проте з 1999 р., за офіційними даними, почалося економічне зростання, що має призвести до підвищення життєвого рівня більшості українців. Використовуючи систему показників ПРООН, прослідкуємо, як змінювалися основні показники людського розвитку за 1992—2002 pp.
Інтегральними узагальненими показниками, що відображають порівняльні можливості людей у різних країнах світу є індекси людського розвитку. Рейтинг країн у загальносвітовому порівнянні визначається за зменшенням цих зведених показників. В табл. 18.1 наведено значення основних показників людського розвитку для України за 1992—2002 pp. Як бачимо, показники людського розвитку в Україні різко погіршилися протягом середини 90-х pp., ІЛР з 0,773 у 1992 р. зменшився до 0,730 у 1997 p., тобто на 5,6 %, але з 1998 р. ІЛР почав покращуватися. В Звіті за 2004 р. (у ньому наведені дані за 2002 р.) Україна займала 70-те місце, і ІЛР становив 0,777 (порівняно з 1998 р. збільшився на 6,3 %). Для порівняння: у 2002 р. ІЛР у Норвегії, яка вже кілька років поспіль займає перше місце, становив 0,956 (на 23 %) більше, ніж в Україні), а загальносвітовий рівень становив 0,729 (на 6,2 % менше, ніж в Україні)1.
Зрозуміло, що різке погіршення умов людського розвитку і, відповідно, різкий спад його показників були викликані в Україні перехідними процесами, передусім глибокою соціально-економічною кризою. Однак перехід до ринкової економіки здійснюють і інші країни — наші сусіди, з якими маємо спільне минуле і приблизно однакові стартові умови, але втрати у рівні людського розвитку вони мають набагато менші. Наприклад, Росія мала у 2002 р. ІЛР 0,795 і посідала 57 місце у рейтингу, Білорусія — 0,790 і 62 місце, Естонія — 0,853 і 36 місце. Польща, яка на початку свого перехідного періоду була, з погляду ІЛР, позаду України, змогла покращити ситуацію протягом минулого десятиріччя і обігнати Україну (ІЛР у Польщі за 2002 p. становив 0,850 (рейтинг - 37)1. Щоб проаналізувати причини такого різкого падіння ІЛР, розглянемо динаміку його складових - очікуваної тривалості життя, освіченості та рівня доходів населення (див. табл. 18.1).
В Україні середня очікувана тривалість життя знизилась за період 1992—1995 pp. з 69,1 до 66,9 років (на 3,2 %). Це скорочення було зумовлене різними причинами. Економічний і психологічний тягар перехідного періоду істотно підвищили рівень стресогенних чинників для українських громадян і сприяли розвитку таких негативних явищ, як збільшення рівня захворюваності, отруєння алкоголем, зловживання наркотиків, збільшення нещасних випадків, самогубств тощо.
Починаючи з 1996 р. середня очікувана тривалість життя почала збільшуватися, що стало індикатором закінчення шокового періоду кризи. У 2002 р. середня очікувана тривалість життя становила 69,5, тобто зросла на 3,8 % порівняно з 1995 р. і навіть перевищила показники 1992 р.
На базі показника очікуваної тривалості життя ПРООН розраховує індекс очікуваної тривалості життя (ЮТЖ). Його динаміка наведена в табл. 18.1. Свого найнижчого значення ЮТЖ набуває в 1995 р. (0,698), що логічно пояснюється найменшою очікуваною тривалістю життя в цей рік. Порівняно з 1992 р. ЮТЖ знизився на 5,2 %. Починаючи з 1996 р. він зростає і досягає значення 0,74 у 2002 p., що на 5,7 % вище ніж в 1995 р. Світовим лідером за цим показником є Японія, де очікувана тривалість життя в 2002 р. становила 81,5 року, а ЮТЖ — 0,940 (на 27 % більший, ніж в Україні); загальносвітовий показник становить 0,70, що на 5,4 % менше, ніж в Україні.
Освітній компонент ІЛР складається з двох частин: індексу грамотності дорослого населення (віком від 15 років) та індексу сукупної частки учнів (ІСЧУ). В табл. 18.1 наведено динаміку зміни показників грамотності дорослого населення і ІСЧУ. Як бачимо, індекс грамотності дорослого населення для України є традиційно високим, останні три роки він знаходиться на рівні 99,6 %, що цілком узгоджується із середнім рівнем цього показника в країнах Східної Європи і СНД, і є наслідком тривалої уваги до освіти в нашій країні (передусім, за часів Радянського Союзу). Разом з тим, Всеукраїнський перепис населення 2001 р. виявив в Україні 235 639 осіб неписьменних (0,49 % населення), включаючи 14 961 осіб віком від 10 до 19 років. Важливим для України резервом підвищення рівня людського розвитку є рівень охоплення навчанням населення відповідного віку, що відображається індексом сукупної частки учнів. З 1992 по 1994 р. цей показник дещо знизився, з 73,7 % у 1992 р. до 72,4 % у 1994 р. (тобто на 1,8 %). Це падіння можна пояснити глибокою економічною кризою, внаслідок якої молоді люди замість того, щоб навчатися, змушені були шукати заробіток. Але починаючи з 1995 р. цей показник впевнено зростає і в 2002 р. досяг рівня 84 %, що відповідає середньому рівню розвинених країн, хоча й містить значні резерви (наприклад, у Швеції, Австралії, Великобританії, Фінляндії цей показник значно перевищує 100 %, що свідчить про те, що в цих країнах охоплені навчанням не лише молоді люди, а й громадяни старшого віку, а також про те, що ці країни стали "навчальними закладами" для громадян інших країн). Якщо порівнювати з 1994 р., то ІСЧУ зріс в Україні на 16 %. Загальносвітовий ІСЧУ у 2002 р, становив 64 % (на 24 % менше, ніж в Україні).
Акумулюючи показники грамотності дорослого населення і сукупної частки учнів, індекс рівня освіченості дає більш повну уяву про рівень освіти в цій країні. В Україні цей показник на початку розбудови незалежної держави трохи зменшився, у 1992 р. він становив 0,902, у 1993 р. — 0,898, у 1994 р. — 0,899, у 1995 р. — 0,900. Але починаючи з 1996 р. індекс рівня освіченості починає зростати, досягши у 2002 р. рівня 0,944, що на 4,6 % більше, ніж у 1992 p., і на 4,8 % більше, ніж у 1995 р. Для порівняння: загальносвітовий індекс рівня освіченості у 2002 р. становив 0,76, що на 19,5 % менше, ніж в Україні.
З трьох основних компонентів ІЛР Україна найбільше відстає за показником виробництва валового внутрішнього продукту на душу населення. Як наглядно демонструють дані табл. 18.1, ВВП стрімко падав до 1998 р. включно, і зростає з 1999 р. і дотепер. Аналіз зміни показника ВВП на душу населення дає можливість виділити в історії незалежної України два різні етапи: велика депресія, яка тривала включно до 1998 p.; і українське економічне відродження, що розпочалося з 1999 р. і триває донині.
Таким чином, з проведеного аналізу можна зробити такі висновки: перше десятиліття демократії принесло українським громадянам нові можливості й свободи і, разом з тим, — зменшення середніх доходів у розрахунку на душу населення. За період 1992—1998 pp. цей показник зменшився на 46,1 % — безпрецедентне падіння за такий короткий період. З цим економічним спадом також пов'язане зменшення тривалості життя. Однак зменшення середнього ВВП на душу населення не відображає всіх реалій життя у сьогоднішній Україні. Чимала частка українців живуть сьогодні значно краще, ніж жили найзаможніші люди за радянських часів. Разом з тим, поширеною реальністю стали злидні, жебрацтво, неможливість отримати потрібну медичну допомогу і багато інших негативів, що обумовлені бідністю і зменшують загальний рівень людського розвитку. На фоні економічного зростання необхідно забезпечити подолання набутих в період кризи важких соціально-економічних проблем. В цьому аспекті актуальним для України є зменшення соціальної диференціації, подолання бідності, попередження неграмотності серед молоді, приборкання темпів розповсюдження тяжких хвороб (в тому числі соціальних), покращання екологічної ситуації.
Суспільні рухи
Суспільні рухи — це об'єднання великої кількості людей, мобілізованих для підтримки або опору культурним або соціальним змінам. Вони становлять наймасовішу і найорганізова-нішу форму поведінки великих груп.
Ознаки суспільних рухів.
Головними ознаками суспільних рухів є те, що їм усім властива певна ідеологія, організація і тактика.
Ідеологія. Усі суспільні рухи мають ідеологію — систему філософських поглядів та ідей, які відображають ставлення їх членів до дійсності, один до одного, способи засвоєння цієї дійсності і ц перетворення відповідно до ідеалів певного суспільного руху. Ідеологія стійка, спадкоємна і виконує соціальну функцію, виробляючи певному суспільному рухові тип мислення, поведінки і програми соціальної дії. Наприклад, основи комуністичної ідеології викладені у "Маніфесті комуністичної партії", написаному Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом у 1848 р.
Свого часу Наполеон Бонапарт зневажливо обізвав ідеологами своїх ворогів, маючи на увазі, що вони намагаються приховати за прекрасними образами та ідеями свої приватні інтереси. Романтична філософія (вперше — письменник, філософ і економіст Дестут де Трасі) прийняла цей термін, знявши з нього його негативне значення і почала розуміти під ідеологією вчення про ідеї, які дають змогу встановити тверді основи для політики (Ортега-і-Гассет X. "Не бути членом партії").
Організація. Суспільні рухи є значно краще організованими, ніж інші форми масової поведінки. Зазвичай, вони складаються з невеликої групи керівництва і більшої групи активних членів. Крім того існує доволі значна кількість симпатиків суспільного руху, яка надає йому моральну та матеріальну підтримку, бере участь у масових акціях. Суспільні рухи, які мають успіх, можуть перетворитися на організації (наприклад, екологічний рух "зелених" у багатьох країнах — Німеччина, Нідерланди, Данія — на сьогодні уже конституювався як політична партія, увійшов у законодавчі, виконавчі та місцеві органи влади). У межах деяких масових суспільних рухів діють багато організацій, так, наприклад, у межах екологічного руху діють "Greenpeace", "Friend of the Earth" та ін. Питання організації масового руху тоді стає ще важливішим, задля успішного координування діяльність як окремих членів руху, так і формальних груп, які до нього входять.
Тактика. Всі суспільні рухи виробляють свою тактику, тобто специфічні методи діяльності, які мають привести до досягнення поставленої мети. Різні суспільні рухи застосовують різну тактику. Революційні рухи часто вдаються до насильства. Така тактика популярна там, де заблоковано інші способи впливу на політичні структури. У політично структурованому суспільстві добре організовані суспільні рухи рідше вдаються до масових акцій (демонстрації, страйки, пікети, голодування), а частіше здійснюють організований тиск на політичні структури (лобізм, вибори).
Розрізняють суспільні рухи, які націлені на зміну поведінки кожного зокрема індивіда, і ті, які мають на меті зміну цілого суспільства.
Рухи, націлені на індивіда:
Альтернативні рухи — заохочують індивіда до зміни поведінки. Намагаються схилити його до розриву зі звичною життєвою позицією чи формою поведінки і замінити їх альтернативними (наприклад, вегетаріанці або абстиненти).
Рухи "спасіння" — прагнуть до радикальної, комплексної зміни особистості. Рухи цього типу намагаються створити "нову людину". До рухів спасіння можна віднести такі як рух кришнаїдів, "Біле братство" та ін.
Рухи, націлені на суспільство:
Реформістські рухи — виступають за поступову і прогресивну зміну існуючої системи. Серед них є і політичні — ліберальні рухи ("Народні фронти" в Прибалтиці та "Народний рух України за перебудову" наприкінці 80-х рр.), сюди ж можна віднести і феміністичний рух, екологічний рух, рух проти ядерної енергетики, проти забруднення навколишнього середовища та інші рухи.
Регресивні рухи — виступають за припинення суспільних змін і повернення до старих порядків. У політичному житті України це ті сили, які виступають за реставрацію СРСР в тій або іншій його формі, повернення до "реального соціалізму". Дуже часто регресивні рухи мають релігійне забарвлення. Наприклад, ісламські фундаменталісти.
Революційні рухи — прагнуть докорінно змінити існуючий суспільний лад, його цінності і суспільні інститути (Українська революція 1917—1921 рр., революція на Кубі, в Китаї, Франції та ін.).
Усі революційні рухи розвиваються поступово в атмосфері загального соціального невдоволення. Американські дослідники Л. Едвардс і К. Бринтон зуміли виділити найбільш типові стадії успішного розвитку революційних рухів:
наростання глибокого соціального напруження і невдоволення протягом кількох років;
нездатність інтелектуалів успішно критикувати існуючі порядки так, щоб основна маса населення розуміла їх;
поява спонук до активних дій, до повстання, а також — соціального міфу або системи вірувань, які виправдовують ці спонуки;
революційний вибух, викликаний непослідовною політикою і слабкістю правлячої верхівки;
період правління поміркованих, яке поступово зводиться до спроб контролю за різними групами революціонерів або до вчинків, які мають на меті ліквідацію вибухів народного невдоволення;
вихід на активні позиції екстремістів і радикалів, які захоплюють владу і знищують опозицію;
період режиму терору;
повернення до спокійного стану, стійкої влади і до певних взірців колишнього дореволюційного життя.
За такою схемою загалом відбувалися французька, китайська, російська та інші революції.
Різновидом революційного руху є тероризм. Поняття "терору" (у перекладі з лат. — жах, страх) ввів Аристотель для позначення особливого типу страху, що опановував глядачів трагедії у грецькому театрі. Це був жах перед небуттям, представленим у формі болю, хаосу, руйнування.
Відповідно до типового в американській політології поняття, тероризмом є "загроза використання насильства в політичних цілях окремими особами чи групами, що можуть діяти як проти існуючого уряду, так і на його боці, і при цьому такі дії спрямовані на те, щоб вплинути на більше число людей, ніж ті, які стають безпосередніми жертвами". Таким чином, тероризм — це засіб психологічного впливу. Його головний об'єкт — не ті, хто став жертвою, а ті, хто залишився живий. Його ціль — не вбивство, а залякування і деморалізація живих. Цим тероризм відрізняється від диверсійних дій.
Існує страх розумний, коли людина правильно визначає джерело та величину небезпеки і вживає заходів, які її зменшують, а є страх неадекватний (невротичний), коли людина впадає в апатію, або вдається до дій, шкідливих чи навіть згубних для неї. Ціль терористів — створення саме невротичного страху. Деморалізовані та залякані люди роблять усе самі, вимагаючи від влади або хоча б схвалюючи дії, які цим людям зовсім не вигідні. Іноді ці дії вигідні терористам, частіше — замовникам, наймачам терористів. А іноді найбільший виграш отримують політики, які безкоштовно користаються "чужим" терористичним актом.
Для розвитку широкомасштабного тероризму, такого, який можемо сьогодні спостерігати, наприклад, в Росії, Ірландії, Палестині, Перу та деяких інших країнах, необхідні певні передумови.
По-перше, потрібно багато надійних і вмілих людей. Для того, щоб залучити у ряди терористів сотню — тисячі повинні визріти для цієї ідеї. Такі умови виникають, коли відбувається масове і несправедливе збідніння раніше благополучних і досить освічених людей. Коли для багатьох молодих людей руйнується звичний світ, а вони виявляються "витісненими з життя" цим суспільством.
По друге, зрушення в культурі. Тероризм обов'язково вимагає виправдання, легітимізації серед досить великої частини суспільства. Інакше ні за які гроші молодь не піде вряди бойовиків. Наймані убивці — зовсім інший тип. А терористи вбивають і вмирають за ідеал, а щоб його створити, треба спочатку зруйнувати домінуючу систему цінностей, переконати, що стосовно їхньої групи (соціальної, релігійної, етнічної та ін.) вчинено нестерпну несправедливість, яка може бути змита тільки кров'ю. Тоді людиною керує почуття помсти, яке немов би знищує несправедливість і відновлює рівновагу у світі.
Утопічні рухи — слово "утопія" означає місце, якого немає. Так називають нереальні плани, які неможливо впровадити в життя. Англійський підприємець і теоретик так званого утопічного соціалізму Роберт Оуен на початку XIX ст. заснував у США комуністичну колонію "Нова гармонія". Там не було приватної власності й експлуатації. Але колонія не змогла існувати довго через внутрішні чвари. Утопічними у певному сенсі можна вважати контр культурні рухи 60—70-х рр. XX ст. — хіпі та інші. Вони прагнули створити досконаліше суспільство: позбавлене насильства, прагнення наживи, яке перебуває у гармонії з природним середовищем, але не мали чіткої програми досягнення поставленої мети.
