Поняття та сутність договорів міжнародних перевезень

Тема 6: Міжнародні перевезення

 

Поняття та ознаки міжнародних перевезень

Класифікація міжнародних перевезень

Учасники договірних відносин у галузі міжнародних перевезень

Джерела правового регулювання міжнародних перевезень

Поняття та сутність договорів міжнародних перевезень

1. Міжнародне перевезення - це перевезення вантажів, пасажирів та їхнього багажу між двома й більше державами, що здійснюється за умовами, установленими міжнародними угодами.

Міжнародні угоди в галузі перевезень містять вимоги до документації, визначають порядок прийому вантажу для перевезення і видачі його в пункті призначення, умови відповідальності сторін, процедуру подання позовів тощо.

Дійсним вважається перевезення, стосовно якого уклали договір міжнародного перевезення з видачею необхідного транспортного документа.

Сторони договору міжнародного перевезення:

- перевізник - зобов'язується доставити вантаж відправника до пункту призначення та передати його особі (одержувачу), уповноваженій отримати вантаж;

- відправник - зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Транспортні документи, видані перевізником відправникові вантажу, є, по-перше, доказом прийому вантажу, а по-друге - обіговим документом. Вони дають змогу відправникові вантажу отримати від банку платню за проданий товар.

Ознаки міжнародних перевезень:

- переміщення вантажів, пасажирів та їхнього багажу територіями різних держав;

- регламентація таких перевезень міжнародними угодами. Перевезення не є міжнародними, якщо вони не регламентовані

належними міжнародними угодами. У цьому випадку процес

переміщення здійснюють окремими етапами з укладанням двох відповідних договорів перевезення:

1) до прикордонної станції - за внутрішніми правилами держави відправлення;

2) після перетину кордону - за правилами внутрішнього законодавства тієї чи іншої іноземної держави.

Всі ці договори містять матеріально-правові норми загального характеру відповідних держав. Якщо питання про міжнародні перевезення не врегульовані матеріальними нормами конвенцій, то в цих конвенціях містяться уніфіковані колізійні норми з посиланням на законодавство відповідної держави, де ці питання врегульовані, тому очевидність перевезення, а також його міжнародний характер можуть бути встановлені в такий спосіб.

Колізійні прив'язки, які застосовують під час міжнародних перевезень - це закон місця відправлення пасажирів (вантажу), закон місця реєстрації транспортного засобу, закон країни призначення, транзиту, а також закон країни-перевізника.

 

2. Класифікація міжнародних перевезень залежить від багатьох різних критеріїв, з-поміж яких доцільно виокремити:

1. За видами транспорту - повітряні, автомобільні, залізничні, морські, річкові, переміщення трубопровідним транспортом.

2. Залежно від кількості використовуваного транспорту - прості (використовують лише один вид транспорту), змішані (застосовують декілька видів транспорту).

3. Залежно від об'єкта - перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу, пошти.

4. Залежно від використання транспортних компаній - перевезення однією або кількома транспортними організаціями прямого сполучення (дають один документ, навіть якщо в перевезенні беруть участь декілька компаній), кількома послідовними перевізниками (замовник укладає з кожним співперевізником окремий договір зі застосуванням транспортної документації кожного співпере візи ика), непрямого сполучення (кожний із спів перевізників укладає свій договір перевезення, застосовуючи власну транспортну документацію й умови).

5. Залежно від маршруту - міжнародні перевезення в суміжному сполученні (між двома країнами" що мають спільний кордон), в транзитному сполученні (з перетинанням території іноземної держави), наскрізного сполучення (коли для перевезення вантажу до пункту призначення, який розміщений у тій самій країні, що й пункт відправлення, необхідно перетнути територію іншої держави).

6. Залежно від кількості пересадок - пересадочні, безпересадочні.

3.У сучасних умовах питання про суб'єктний склад договору перевезення необхідно розглядати з урахуванням значного розширення сфери дії договору перевезення, який зараз не можна зводити до моделі реального договору перевезення конкретного вантажу. Він повинен охоплювати всі договори, що опосередковують відносини, пов'язані з перевезеннями вантажів, пасажирів і багажу.

На підставі цього застереження учасниками відносин перевезення є перевізник, відправник, вантажоотримувач, пасажири, інші транспортні організації, котрі беруть участь у процесі перевезення.

Про особливості статусу перевізника зауважимо, що внаслідок переходу окремих країн до ринкових умов розвитку істотно змінилися вимоги, встановлені законодавством до транспортних організацій, які постають перевізниками вантажів, пасажирів і багажу.

По-перше, державне майно, закріплене за транспортними організаціями, було приватизоване, а самі транспортні організації комерціалізовані й акціоновані. По-друге, запроваджена система ліцензування діяльності, пов'язаної зі здійсненням перевезень вантажів, пасажирів і багажу.

Наприклад, згідно зі Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р. до господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, належать різні види підприємницької діяльності, пов'язані з перевезенням вантажів і пасажирів, у тому числі надання послуг з перевезення пасажирів та вантажів повітряним, річковим, морським, залізничним транспортом, а також автомобільним транспортом загального користування.

Характерна вимога до організацій, котрі постають перевізниками, - наявність у них на законній підставі транспортних перевізних засобів, придатних для перевезень пасажирів, вантажів або багажу. Перевізником на морському транспорті зазвичай є так званий "судновласник" - особа, яка експлуатує судно від свого імені, незалежно від того, чи вона власник судна, чи використовує його на іншій законній підставі. У цьому сенсі судновласником визнають і фрахтувальника, що експлуатує судно на основі договорів тайм-чартеру або бербоут-чартеру, котрий від свого імені як перевізник укладає договори морського перевезення з відправниками вантажів.

Судновласником, що експлуатує судно, може бути безпосередньо й власник судна. Він має право вчиняти стосовно судна всі дії, які не суперечать закону, актам законодавства та не порушують права й інтереси осіб, котрі охоронені законом. Наприклад, власник може відчужувати судно у власність іншим особам, передавати їм, залишаючись власником, права володіння, користування та розпоряджання судном, установлювати іпотеку судна й обтяжувати його певним способом тощо. Однак у тих випадках, коли власник пере-дає своє судно у володіння та користування іншій особі, він втрачає статус судновласника і вилучає себе із правовідносин перевезення.

За договором повітряного перевезення перевізником визнається кожна юридична чи фізична особа, яка виконує повітряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки. Експлуатант - це особа, організація або підприємство, що експлуатує повітряні судна чи пропонує власні послуги у цій галузі.

Перевізником за договорами перевезення вантажів і пасажирів залізничним транспортом є залізниця - статутне територіально-галузеве об'єднання, до складу якого належать підприємства, установи й організації залізничного транспорту і яке за централізованого управління здійснює перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі.

Поряд з перевізниками, учасниками договірних відносин перевезення вантажу є відправники вантажу та вантажоотримувачі.

Вантажовідправником за договором перевезення вантажу може бути кожна правоздатна та дієздатна фізична або юридична особа. Найчастіше ними є комерційні організації, що здійснюють відправлення вантажів (переважно вироблених ними товарів) для виконання своїх зобов'язань стосовно продажу, постачання товарів і виконання інших договорів. Зазвичай відправник вантажу - це власник вантажів, котрі відправляють вантажовласник або особа, яку власник уповноважив відправити вантаж. Відправник вантажу безпосередньо укладає договір перевезення з перевізником і є його стороною.

На відміну від відправника вантажу вантажоодержувач не за-діяний в укладанні договору перевезення, а отже, його не можна вважати стороною цього договору. Водночас, згідно зі законодавством, вантажоодержувач має певні права, а також низку обов'язків, пов'язані з перевезенням вантажу. Така обставина засвідчує, що одержувача визнають третьою особою, на користь якої укладається договір перевезення - це договір, де боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи.

Перевізник зобов'язаний видати прийнятий до перевезення і доставлений у пункт призначення вантаж саме вантажоодержувачеві. Отже, лише вантажоодержувач може вимагати від перевізника виконання цього обов'язку.

Поширюються на договір перевезення вантажів і норми, котрі регулюють договір на користь третьої особи. Коли третя особа відмовилася від права, наданого їй за договором, кредитор може скористатися таким правом, якщо це не суперечить закону, іншим правовим актам і договору. На підтвердження цієї тези можна використовувати норми, зазначені в усіх транспортних статутах і кодексах. Відповідно до них право на розпоряджання незатребува-ними одержувачами вантажами надається відправникові вантажу.

Договір перевезення вантажу не покладає на одержувача тих чи інших обов'язків. Проте особа, котра має намір прийняти вантаж, повинна взяти на себе певні обов'язки, передбачені законодавством, і це не суперечить конструкції договору перевезення як договору на користь третьої особи. Отже, правове становище вантажоодержувача характерне тим, що йому належить роль третьої особи, на користь якої відправник вантажу та перевізник укладають договір перевезення вантажу.

Зауважимо також на існуванні низки транспортних організацій, котрі не беруть участі в укладанні договору перевезення вантажів або пасажирів, але по суті є учасниками процесу їхнього транспортування. Такі організації також вступають у певні правовідносини з вантажоодержувачами й одержувачами багажу під час отримання вантажів і багажу в пункті призначення. Подібні ситуації виникають тоді, коли вантажі перевозять у прямому й прямому змішаному сполученні.

У сучасній юридичній літературі простежуються різні позиції, що пояснюють правове положення таких транспортних організацій у системі правовідносин, пов'язаних з перевезеннями пасажирів і вантажів. Найприйнятніша позиція, коли правове становище транспортних організацій, задіяних у перевезенні вантажів і пасажирів прямим або прямим змішаним сполученням, характерне тим, що вони є третіми особами, на котрих боржник (перевізник) покладає виконання зобов'язань, які випливають із договору перевезення.

Пасажир - учасник міжнародного перевезення - це фізична особа, котру перевозять у вагоні, на судні, в автомобілі, літаку і котра не входить до складу службового персоналу (екіпажу) транспортного засобу та має проїзний квиток. Згідно з договором перевезення транспортна організація зобов'язана перевезти пасажира в пункт призначення, а пасажир - внести установлену за проїзд плату.

Коли однією зі сторін у зобов'язанні є громадянин, який використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для особистих побутових потреб, він користується правами сторони в зобов'язанні. Ця обставина слугує підставою для покладання на перевізника (за договором перевезення пасажира) додаткових обов'язків, у тому числі й публічно-правового характеру.

Договір перевезення укладають з дієздатною особою, і хворобливий стан тієї або іншої особи сам собою не перешкоджає цьому. Однак, прийнявши до перевезення хворого, відповідальний за транспорт зобов'язаний безпечно доставити такого пасажира до пункту призначення. Якщо ж хворобливий стан особи може загрожувати здоров'ю інших пасажирів, хворого з метою загальної безпеки треба ізолювати на шляху прямування; за нестачі особливого приміщення для проїзду, такому хворому відмовляють в укладанні договору перевезення. Якщо технічно можливо забезпечити перевезення душевнохворого, то договір перевезення в інтересах хворого має укладати особа, котра її супроводжує.

Малолітня особа може бути пасажиром за умови укладання договору перевезення його батьками, усиновлювачами або іншими законними представниками. Неповнолітня особа має право укласти договір перевезення та придбати проїзний квиток з відома одного з батьків (усиновлювачів). У кожній державі по-різному визначають вік малолітніх і неповнолітніх осіб.

 

4. Джерела правового регулювання міжнародних перевезень - це зовнішня форма вираження норм, що регулюють відносини в галузі міжнародних перевезень.

Види джерел правового регулювання міжнародних перевезень - це акти національного законодавства, звичаї, міжнародні договори, судова практика, договори суб'єктів транспортних відносин.

Характеризуючи акти національного законодавства, варто розрізняти і основу всього законодавства окремих держав (конституції), і акти транспортного законодавства. Наприклад, Конституція України 1996 р. хоча і не є актом транспортного законодавства у прямому значенні, але становить основу всього законодавства

України, містить норми різного характеру, але водночас окремі її положення - це норми цивільного права, які суди можуть безпосередньо використовувати для захисту прав та інтересів осіб (постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя"). Так, Конституція України містить низку норм, що визначають принципові положення регулювання відносин власності (статті 13,14,41) та ін.

Згідно зі ст. 8 Конституції України всі інші закони України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади повинні прийматися на основі Конституції України, її положень.

Акти законодавства про договірні перевезення розподіляють на: 1) головний акт - Цивільний кодекс України (далі - ЦК); 2) інші закони України, які видаються відповідно до Конституції України та ЦК України. Значення такого поділу полягає в тому, що інші акти законодавства не можуть суперечити ЦК України, а під час змін і доповнень мають узгоджуватися з ним.

Транспортні відносини можуть регулюватися й актами Президента України, постановами Кабінету Міністрів, що мають загально-нормативний характер і регулюють відповідні відносини. Інші органи державної влади також можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють транспортні відносини, але лише у випадках і в межах, установлених законом.

На основі ЦК України приймають спеціальні закони. Вони зазвичай регулюють окремі питання, відіграють службову роль, термін їхньої чинності менш тривалий.

Оскільки новий ЦК України за сутністю та призначенням є кодексом приватного права, тобто провідним актом у системі законодавства, що регулює відносини у приватній сфері, його положення потрібно застосовувати не лише до транспортних "цивільних" відносин, ай до взаємин суб'єктів споріднених відносин. Так, до регулювання сімейних відносин, під час послуговування найманою працею, у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля норми ЦК України застосовують субсидіарно, тобто у випадках, якщо ці відносини не врегульовані іншими (спеціальними) актами законодавства.

У сферу регулювання ЦК України потрапляють також відносини у сфері підприємництва.

Частина 2 статті 9 ЦК України чітко встановлює: закон може передбачати особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Отже, підприємницькі відносини, прямо не врегульовані ЦК України, регулюються іншими актами законодавства, наприклад, Господарським кодексом (далі - ГК) України 2003 р. На думку окремих юристів ГК як спеціальний законодавчий акт має перевагу над ЦК України в сфері регулювання господарських відносин. Така теза ґрунтується на загальному принципі переважання спеціального закону над загальним.

Однак відповідно до згаданого правила ст. 9 ЦК України провідними є положення ЦК, а норми ГК та інших актів, прийнятих на його основі, - це спеціальне законодавство. Його застосовують у тих випадках, коли підприємницькі відносини не врегульовані взагалі або недостатньо повно врегульовані ЦК України, тобто йдеться не про співвідношення загального і спеціального законів, а про співвідношення головного (ЦК) і звичайного (ГК) актів цивільного законодавства.

У зв'язку з цим можна вважати, що найвагоміші положення перевезень установлюють ЦК України (глава 64) та ГК України (глава 32). Однак наголосимо: ЦК України регулює договірні відносини перевезень узагалі, а ГК України як акт спеціальної спрямованості - лише перевезення вантажів.

Окрім цього, відносини у сфері перевезень регулюються спеціальними нормативними актами, що відображають специфіку різних видів транспорту. Загальні умови перевезення визначаються транспортними статутами й кодексами, іншими законами та виданими відповідно до них правилами. Деякі спеціальні акти були прийняті ще в умовах системи планово-адміністративного регулювання економіки і на сучасному етапі значно застаріли. Тому згадані нормативні акти застосовують остільки, оскільки вони не суперечать положенням ЦК України.

До основних нормативних актів, що регулюють транспортні договори, належать:

- Статут автомобільного транспорту УРСР 1969 р.;

- Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р.;

- Закон України "Про транспорт" від 10 листопада 1994 р.;

- Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня

1995 р.;

- Закон України "Про залізничний транспорт" від 4 липня

1996 р.;

- Статут залізниць України від 6 квітня 1998 р.

- Закон України "Про автомобільний транспорт" від 5 квітня 2001 р.

Істотне значення для регулювання відносин перевезення мають нормативні акти Уряду України й Міністерства транспорту, видані на виконання прямого доручення, які міститься в транспортних уставах і кодексах:

- Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджені Наказом Міністерства транспорту України 14 жовтня 1997 р.;

- Правила перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затверджені Наказом Міністерства транспорту України від 28 липня 1998 р.;

- Правила перевезень вантажів залізничним транспортом, затверджені Наказом Міністерства транспорту України від 21 листопада 2000 р.;

- Правила виконання чартерних рейсів, затверджені Міністерством транспорту України від 18 травня 2001 р.;

- Правила перевезення вантажів у прямому змішаному залізнично-водному сполученні, затверджені Наказом Міністерства транспорту від 28 травня 2002 р.;

- Правила повітряних перевезень пасажирів і багажу, затверджені Наказом Міністерства транспорту від 25 липня 2003 р.;

- Правила повітряних перевезень вантажів, затверджені Наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 2003 р.

Цей перелік невичерпний, тому в процесі регулювання відносин перевезення можна застосовувати й інші акти законодавства.

Практичне значення має встановлення межі дії актів транспортного законодавства у часі, просторі, за колом осіб. Дію актів цивільного законодавства у часі визначають відповідно до загальних правил. Так, акти цивільного законодавства регулюють відносини, що виникли з дня набуття чинності цими актами. Транспортне законодавство в межах території своєї дії поширюється на всіх фізичних осіб і на всі організації.

Однак інколи виникає проблема вибору норм законодавства тієї або іншої країни через появу у правовідносинах так званого іноземного елементу, який може мати місце:

- стосовно суб'єктного складу відносин (один з учасників - іноземець);

- в об'єкті відносин (транспортний засіб - за кордоном);

- у визначенні місця виникнення (зміни, припинення) правовідносин (укладання або припинення договору за кордоном).

Для регулювання відносин за участю іноземного елементу застосовують колізійні, а також спеціальні матеріально-правові норми. Колізійні, безумовно, не вирішують питання по суті, а скеровують до тих або інших норм внутрішнього законодавства.

Звичай як джерело правового регулювання міжнародних перевезень визнається у більшості правових систем. Зважаючи на характер правового звичаю, можна виокремити декілька його видів: міжнародні; внутрішньодержавні; судові; ділового обігу (обороту);

звичаї, ґрунтовані на звичаєвому праві та ін. Окремі звичаї зафіксовані у відповідному документі (приміром, звичаї розподілу загальної аварії кодифіковані у Йорк-Антверпенських правилах, а також закріплені у Кодексі торговельного мореплавства; деякі судові звичаї зафіксовані у постановах Пленуму Верховного Суду України тощо). Але інші в документах не закріплені, вони мають характер правових аксіом, які зазвичай беруть до уваги учасники цивільних відносин.

Звичаї можуть мати характер конкретного правила (скажімо, судно розвантажують упродовж терміну, передбаченого звичаями того чи іншого порту). Однак вони можуть також бути окреслені загально. Наприклад, у частині 4 статті 13 ЦК України передбачено: здійснюючи цивільні права, особа повинна дотримуватися "моральних засад суспільства". Очевидно, що "моральні засади суспільства" є категорією звичаєвого права, якій надана обов'язкова чинність нормою ЦК України. Водночас ця категорія потребує додаткового тлумачення, отже, необхідне з'ясування сукупності конкретних звичаїв, які визначають моральні засади суспільства (гуманітарні цінності, прийняті у суспільстві, та ін.).

Частина 2 статті 7 ЦК України визначає місце звичаїв у системі норм цивільного права, передбачаючи, що звичай, який суперечить актам цивільного законодавства або договору, не застосовується. Однак це положення варто тлумачити ширше, оскільки не може також застосовуватися і звичай, що суперечить моральності суспільства, публічному інтересу і под.

Міжнародний договір - це угода двох або кількох держав, яка містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у відносинах між ними. Його можна називати по-різному: договір, угода, пакт, конвенція, протокол та ін. Залежно від ріввя укладання міжнародного договору він може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а якщо є декілька сторін - двостороннім або багатостороннім. Порядок набуття ними чинності встановлено статтею 20 Закону України "Про міжнародні договори України*¹. До міжнародних договорів, положення котрих застосовують в Україні, належать:

- договори, ратифіковані Верховною Радою України;

- договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснене на основі рішень Верховної Ради України або Президента України;

- договори, що набули чинності з моменту підписання їх Президентом України.

Вони підлягають опублікуванню у "Відомостях Верховної Ради України", газеті Верховної Ради України "Голос України", а також в "Зібранні чинних міжнародних договорів України".

Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним законодавством. Таке правило відображає загальну тенденцію до гармонізації міжнародних угод і національного законодавства з формуванням у перспективі уніфікованих норм у галузі цивільного права. Питання про час дії міжнародного договору й акта національного законодавства, котрі містять колізійні норми, розв'язують так: якщо міжнародний договір укладений раніше, то акт цивільного законодавства не набуває чинності взагалі; якщо ж акт цивільного законодавства виданий раніше, ніж був укладений міжнародний договір, то цей акт втрачає силу з моменту набуття чинності міжнародним договором. Водночас необхідно застосовувати правила про дію закону в часі, встановлені статтею 5 ЦК України.

Специфіка міжнародного договору як форми законодавства полягає в тому, що це - угода суб'єктів цивільного права (стаття б ЦК України): вона після надання міжнародному договору в Україні в порядку, викладеному вище, чинності стає частиною національного законодавства, а відтак переходить у категорію "акти цивільного законодавства".

Зауважимо, однак: не існує правових перешкод для того, щоби суб'єкти цивільних відносин, котрі виникають у державі, укладаючи угоду, обрали за зразок положення міжнародного договору, який не набув чинності в Україні. Тоді цей міжнародний договір фактично стає формою цивільного законодавства, але вже не як акт цивільного законодавства, а як договір суб'єктів цивільного права.

Поняття "судова практика" має декілька аспектів.

По-перше, під цим терміном розуміють керівні роз'яснення вищих судів щодо застосування цивільного законодавства. Такі роз'яснення містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, а також у роз'ясненнях Вищого господарського суду України. їх застосовують на основі аналізу й узагальнення судової практики, надають в порядку судового тлумачення, і вони обов'язкові під час вирішення цивільних спорів у справах відповідної категорії.

По-друге_у цей термін використовують для позначення багаторазового, уніфікованого розв'язання судами однієї і тієї самої категорії справ.

Судова практика, якщо трактувати її сукупністю судових рішень, не становить джерело цивільного права. Кожен суддя, вирішуючи справу, де діє сформована судова практика, водночас не зв'язаний висновками, зробленими іншими судами, з подібної категорії справ. Він виносить рішення, обґрунтоване на внутрішньому переконанні, яке склалося внаслідок правової оцінки встановлених судом обставин справи.

Судова практика, сформована у такий спосіб, відображає тенденції тлумачення та застосування законодавства і може спричинити непрямий вплив на рішення в кожному окремому випадку. Тому вивчення й аналіз практики судів різних рівнів, безумовно, корисні для юриста, зокрема для практикуючого.

Велике значення для регулювання відносин з перевезень мають міжнародні угоди України, в тому числі й ті, учасником котрих був Радянський Союз. Наприклад:

- Конвенція для уніфікації деяких правил про коносамент (Брюссельська конвенція) від 25 серпня 1924 р. та ін.

- Конвенція ООН щодо морського перевезення вантажів від 31 березня 1978 р.;

- Конвенція ООН про міжнародні перевезення вантажів (Гамбурзькі правила) 1978 р.;

- Конвенція про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) від 9 травня 1980 р.;

- Конвенція ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів від 24 травня 1980 р.

Оскільки договори перевезення є цивільно-правовими угодами (правочинами), то їхні основні положення потрібно визначати з урахуванням засад цивільного законодавства різних держав. Так, у ЦК України розрізняють укладання договорів: 1) узагалі не передбачених актами цивільного законодавства; 2) договорів, передбачених такими актами. Стосовно перших, то тут важливо, що допускається укладання всякого договору, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Не суттєво, чи згадується взагалі такий договір у законодавстві, чи ні: важливо, аби його положення відповідали засадам цивільного законодавства, зокрема названим у статті З ЦК України. Наприклад, у галузі перевезень таким є крюїнговий договір.

Отже, якщо договір не згадується в актах цивільного законодавства взагалі, то особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд. У таких випадках відбувається подолання прогалин у законодавстві, й договір стає джерелом (формою) цивільного права. Так, окремі норми права можуть бути встановлені корпоративним договором, за яким визначають правила поведінки учасників юридичної особи, що займається перевезеннями, а також осіб, котрі вступають з цією корпорацією у цивільні відносини.

Якщо договір згадується в актах законодавства, але регламентований ними недостатньо детально, то сторони можуть врегулювати свої відносини, не врегульовані цими актами. Фактично тут також простежується подолання прогалин у законодавстві.

Частина 3 статті 6 ЦК України визначає співвідношення між актами законодавства! договором. Допустимість конкуренції між ними випливає з того, що норма передбачає ситуацію, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів законодавства і врегулювати відносини на свій розсуд. Отже, особам надається право вибору: використати вже існуючі норми законодавства або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд, хоча це заборонено, якщо:

- відступ від положення акта цивільного законодавства прямо не дозволено таким актом;

- обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту;

- обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає зі самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі перевезення вантажу не можна передбачити безоплатне перевезення, оскільки такий договір за сутністю є оплатним - стаття 909 ЦК України).

 

5. У цивільно-правовій доктрині України та й інших колишніх союзних республік укорінилося поняття "транспортні договори", під якими насправді розуміють цивільно-правові договори переважно за участю транспортних організацій. Це поняття охоплює різні типи договірних зобов'язань: перевезення, транспортну експедицію, буксирування, оренду (фрахтування на час) транспортних засобів і под. Ядром, центральною ланкою системи всіх так званих транспортних договорів прийнято вважати договір перевезення: це традиційно договір перевезення конкретного вантажу, сконструйований за моделлю реального договору, тобто такий договір, згідно з яким перевізник зобов'язується доставити вантаж, довірений йому відправником, у пункт призначення й видати його уповноваженій на отримання вантажу особі (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Іншим транспортним договорам зазвичай належить допоміжна роль, а їхнє значення полягає в забезпеченні й обслуговуванні центрального договору перевезення вантажу, пасажира чи багажу. Такий підхід, однак, має певні недоліки:

1. Єдина об'єднувальна ознака всіх транспортних договорів - участь у зазначених договорах транспортних організацій - у жодному випадку не може бути критерієм для вирізнення відповідної класифікаційної групи договорів, оскільки вони репрезентують різні типи договірних зобов'язань.

2. Навчання про систему транспортних договорів, де основне, панівне місце посідають договори перевезення пасажира або конкретної партії вантажів (тобто договори, що опосередковують відносини за безпосередньою їхньою доставкою з пункту відправлення у пункт призначення, а всі інші договірні зобов'язання стосовно цих договорів відіграють допоміжну, підпорядковану роль), ґрунтоване лише на повсякденних уявленнях про зміст діяльності транспорту (доставка пасажирів і вантажів) і не має нічого спільного з юридичним співвідношенням різних договорів, котрі застосовують у сфері транспортної діяльності, в тому числі опосередковуючих перевезення пасажирів і вантажів. Наприклад, коли конкретну партію вантажів перевозять у межах укладеного між відправником вантажу та перевізником договору про організування перевезень, за яким перевізник зобов'язується у встановлений термін приймати, а відправник вантажу - пред'являти вантажі в обумовленому обсязі, договір перевезення зазначеної конкретної партії вантажів уже не є основним для сторін. Це радше звичні дії, спрямовані на виконання зобов'язань.

3. Розгляд договорів перевезення пасажира, договір перевезення конкретного вантажу як на головну ланку певної системи транспортних договорів, значення котрих зводиться до обслуговування цих договорів, найчастіше ускладнює юридичну кваліфікацію різноманітних правовідносин, що опосередковують процес перевезення.

Так, зі сфери договірного регулювання вилучають норми, які укладають між відправником вантажу і перевізником стосовно надання транспортних засобів під навантаження та пред'явлення вантажу до перевезення. Відносини сторін із надання й узгодження заявки на перевезення вантажів, що є джерелом зобов'язань з надання транспортних засобів і пред'явлення вантажу до перевезення, нерідко іменують плановими підставами, організаційними передумовами укладання договору перевезення (того самого, основного) і навіть "зав'язкою процесу перевезення вантажу".

Це відбувається ось чому. Для багатьох осіб власне перевезення вантажу (у правовому змісті) починається лише з укладання договору перевезення, що, як реальний договір, не охоплює дії сторін з надання транспортних засобів і пред'явлення вантажів до перевезення. Насправді джерелом зазначених обов'язків перевізника та відправника вантажу є їхня угода, укладена через подання заявки на перевезення вантажів та її прийняття перевізником, що має не менше значення, ніж власне договір перевезення конкретного вантажу.

Договори про перевезення, транспортну експедицію, буксирування та про інші послуги у сфері транспорту належать до категорії цивільно-правових договорів про надання послуг і можуть бути кваліфіковані з погляду характеристики й оцінки того чи іншого цивільно-правового договору.

Аналізуючи норми про договір перевезення, вміщені у главі 64 ЦК України, можна дійти висновку, що саме поняття "договір перевезення" має абстрактний характер і виявляє себе в низці договорів, покликаних регулювати різні відносини, пов'язані з перевезеннями вантажів, пасажирів і багажу.

Крім традиційних договорів перевезення вантажу (стаття 909) і пасажира (стаття 910), у цій главі ЦК України згадуються й інші договори, які опосередковують перевезення: договір чартеру (фрахтування) (стаття 912); угоди між організаціями різних видів транспорту, що регламентують взаємини транспортних організацій під час перевезення вантажів, пасажирів і багажу в прямому змішаному сполученні (стаття 913); договір перевезення транспортом загального користування (стаття 915); довгостроковий договір про організування перевезень (стаття 914). Усі названі в ЦК України договори вирізняються за певними властивостями - правовим значенням, суб'єктним складом, предметом зобов'язань та ін. Водночас їх об'єднує те, що всі вони у кінцевому підсумку призначені регулювати відносини, котрі виникають у процесі перевезення вантажів, пасажирів і багажу. Тому в сучасних умовах уже некоректно брати до уваги лише договір перевезення, сформований за взірцем реального договору, відповідно до якого перевізник зобов'язується доставити довірений йому вантаж у пункт призначення і видати його одержувачеві або іншій уповноваженій особі, а відправник вантажу - розрахуватись за провезений. Точнішим видається розглядати питання про систему договорів, що опосередковують перевезення вантажів, пасажирів і багажу. До цієї системи належать такі договори.

Договір перевезення вантажу. Згідно з ним перевізник зобов'язується доставити вантаж, довірений йому відправником, у пункт призначення і видати його уповноваженій на отримання вантажу особі (одержувачеві), а відправник зобов'язується розрахуватись за перевезення вантажу. Укладання такого договору підтверджується складанням і видачею відправникові вантажу транспортної накладної, коносаменту або іншого документа на вантаж, передбаченого відповідним транспортним законодавством або кодексом. Цей договір може бути кваліфікований як реальний (за винятком договору перевезення вантажів автомобільним транспортом, що є консенсуальним), оскільки зобов'язання перевізника виникають лише стосовно вантажу, зданого відправником і прийнятим перевізником для його доставки в пункт призначення (довірений перевізникові вантаж).

Укладання такого договору передбачає також, що він належить до двосторонніх, оскільки обов'язки стосуються і перевізника, і відправника вантажу (послуги перевізника з доставки вантажу підлягають оплаті відправником). У договірних відносинах з перевезення вантажу, крім перевізника й відправника, бере участь також одержувач. Він, як уже згадувалось, має не лише права, а й певні обов'язки.

Договір перевезення пасажира. Відповідно до нього перевізник зобов'язується перевезти пасажира в пункт призначення, а якщо пасажир здав багаж, доставити і багаж у пункт призначення та видати особі, уповноваженій на його отримання; пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд (а під час здавання багажу - також сплатити за провезення багажу). Укладання такого договору засвідчується квитком, а здавання пасажиром багажу - багажною квитанцією. Форма квитка та багажної квитанції встановлені згідно з транспортними статутами й кодексами. Цей договір двосторонній, оплатний. Не викликає сумнівів і його кон-сенсуальний характер: обов'язок перевізника подати рухомий склад відповідно до розкладу руху поїздів, автобусів, повітряних та водних суден, забезпечити пасажирові місце у відповідному транспортному засобові й прийняти від нього багаж виникає з моменту придбання пасажиром провізного квитка.

Специфічний також порядок укладання договору перевезення пасажира. Сама пропозиція укласти договір надходить від транспортних організацій і має характер публічної оферти, оскільки це - пропозиція, яка містить усі істотні умови договору, в тому числі визначає волю особи, що робить пропозицію укласти договір на зазначених у пропозиції умовах з кожним, хто звернеться (стаття 437 ЦК України). За способом укладання договір перевезення пасажира належить до договорів приєднання: його умови визначають за стандартними формами, які розробляють транспортні міністерства й відомства на основі правових актів; умови можуть бути прийняті пасажиром лише через приєднання до запропонованого договору загалом (стаття 428 ЦК України).

За договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов'язується надати іншій (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів і багажу. Порядок укладання договору фрахтування, а також форму зазначеного договору передбачено транспортними статутами й кодексами (стаття 912 ЦК України).

Договір фрахтування - двосторонній, оплатний, консенсуальний, він відрізняється і від договору перевезення вантажу, і від договору перевезення пасажира предметом перевезення. Під час чартеру перевізник (фрахтувальник) не приймає від відправника певне число місць вантажу до перевезення і не зобов'язується надати пасажирові певне місце в транспортному засобі відповідно до придбаного останнім проїзного квитка. Предметом зобов'язання фрахтівника стають дії з надання всієї або частини місткості транспортного засобу на один або кілька рейсів. Особливості предмета зобов'язання фрахтівника визначають і специфіку змісту договору (права й обов'язки сторін).

Угоди між транспортними організаціями про організування перевезень вантажів, пасажирів і багажу є договорами, в яких визначено порядок передання та приймання вантажів, пасажирів і багажу з одного транспорту на інший, коли перевезення виконують різними видами транспорту за єдиним перевізним документом (транспортною накладною, проїзним квитком, багажною квитанцією), а також умови здійснення таких перевезень.

Ці угоди визначають переважно зв'язки, що виникають між транспортними організаціями та не можуть бути договором перевезення.

Договір про організування перевезення вантажів (довгостроковий договір) - це договір, згідно з яким перевізник зобов'язаний у встановлений термін приймати, а вантажовласник подавати до перевезення вантажі в обумовленому обсязі. У довгостроковому договорі визначають обсяги, терміни й інші умови надання транспортних засобів і пред'явлення вантажів для перевезення, порядок розрахунків, а також інші умови організування перевезення (стаття 914 ЦК України).

Такі договори є довгостроковими. їх укладають перевізник і вантажовласник, коли виникає необхідність здійснення систематичних перевезень вантажів. Очевидно, що ці договори сконструйовані як двосторонні, оплатні й нонсенсуальні. Водночас враховують досвід застосування норм, що містяться в транспортних статутах, які діяли раніше, і кодексах, на різних видах транспорту: про річний договір - на автомобільному транспорті; довгостроковому договорі перевезення вантажів - на морському транспорті; навігаційному договорі - на водному транспорті; спеціальному договорі - на повітряному транспорті.

Крім того, можна виокремити ще один вид договору, що належить до сфери правовідносин, пов'язаних із перевезенням вантажів, який не згадується ЦК України, але застосовується в практиці транспортних організацій. Це договори про організування роботи зі забезпечення перевезень вантажів (вузлові угоди, договори на централізоване завезення (вивіз) вантажів та ін.), котрі укладають організації різних видів транспорту в порядку, обумовленому транспортними статутами й кодексами, іншими законодавчими актами.

Предметом зобов'язань, що випливають із таких договорів, є дії транспортних організацій зі забезпечення приймання вантажів, доставлених у місце відправлення (залізниця, порт (пристань), аеропорт) і здаваних до перевезення не відправником вантажу, а транспортною організацією іншого виду транспорту: перевалка вантажів на шляху їхнього проходження з одного виду транспорту на інший; видавання вантажів транспортним організаціям для доставки їхнім одержувачам.

Отже, договори про організування роботи, спрямовані на забезпечення перевезень вантажів, можуть регулювати взаємини транспортних організацій, які усталюються між ними впродовж усього процесу перевезення вантажів.

Відмінність договору про організацію роботи зі забезпечення перевезень вантажів від угод, котрі укладають організації різних видів транспорту під час прямого змішаного сполучення, полягає в тому, що тут йдеться про регулювання взаємин, які виникають між транспортними організаціями різних видів транспорту в процесі перевезення вантажів, котрі не охоплені єдиним транспортним документом. За таким типом укладають, зокрема, вузлові угоди, що регламентують порядок і умови взаємодії транспортних організацій у пунктах перевалки вантажів.

Під час розроблення ЦК України було звернено увагу на те, що договірне регулювання перевезень вантажів не вичерпується реальним договором перевезення вантажу, а починається з подання транспортних засобів під навантаження і пред'явлення вантажу до перевезення. Уже на цій стадії виникають зобов'язувальні правовідносини між відправником вантажу й перевізником.

Підставою до виникнення зазначених зобов'язань під час систематичних перевезень і довгострокових відносин сторін є договори про організування перевезень, в окремих випадках - консенсуальні договори перевезення (договір фрахтування (чартер) на морському і повітряному транспорті).

Коли такі договори не укладено, джерелом зобов'язань про подання транспортних засобів та їхнє використання слугують договори, котрі укладають під час прийняття перевізником заявки (замовлення) від відправника вантажу.

Наступну стадію перевізного процесу - власне транспортування вантажу - узгоджує реальний договір перевезення вантажу, виконання якого (в процесі видання вантажу одержувачеві в місцях загального користування) є підставою припинення відносин перевезення вантажу. Водночас така послідовність зобов'язань і підстав, що їх породжують, характерна лише для елементарного організування процесу перевезення. У реальному торговому обігу використовують складніші схеми правовідносин, котрі опосередковують перевезення вантажів. Так, нерідко відправник вантажу укладає з автотранспортними організаціями або з товарними (експедиційними) конторами інших видів транспорту договори централізованого перевезення вантажів на станції, у порти (на пристані), аеропорти. У подібних випадках транспортні організації укладають договори про організування роботи зі забезпечення перевезень вантажів (наприклад, договір на централізоване завезення (вивіз) вантажів на станції залізниць, у порти (на пристані), аеропорти. Під час перевезення вантажів за єдиним транспортним документом транспортні організації різних видів транспорту укладають договори про порядок організування перевезень вантажів у прямому змішаному сполученні.

Різні договори безпосередньо стосуються перевезень вантажів, оскільки всі вони повинні регулювати відносини, що виникають між учасниками процесу перевезення, - відправником вантажу, перевізником, іншими транспортними організаціями, вантажоодержувачем.

Наслідком зачислення договору перевезення вантажів до єдиної моделі реального договору перевезення конкретного вантажу є те, що, розглядаючи питання про види договору перевезення, правознавці зазвичай обмежуються виокремленням договорів перевезення вантажів залізничним, автомобільним, повітряним, морським і внутрішньоводним транспортом (за видами транспорту). До цього переважно додається теза, яка підтверджує: на морському транспорті перевезення всередині країни називають каботажем. Причому розрізняють малий (перевезення між портами одного морського басейну) і великий каботаж (перевезення між портами декількох морських басейнів).

Таким самим традиційним для вітчизняної юридичної літератури стало виокремлення перевезень у місцевому, прямому та прямому змішаному сполученні. Під місцевими перевезеннями, наприклад, розуміють перевезення в межах однієї транспортної організації (залізниці, пароплавства і под.), а прямим змішаним вважається перевезення, коли на основі одного документа вантаж перевозять декілька транспортних організацій, котрі належать до різних видів транспорту.

_в Після узгодження пропозиції, згідно з якою коло відносин, що регулюються договором перевезення, не обмежується реальним договором перевезення конкретного вантажу, а містить у собі договори, котрі опосередковують відносини, пов'язані з транспортуванням вантажів, пасажирів і багажу (це й передбачено ЦК України), можна запропонувати класифікацію договорів перевезення з використанням різних критеріїв, які визначають виокремлення відповідних класифікаційних груп, поєднуючих у собі окремі види договорів перевезення.

Під час використання укладання договору за принципом дихотомії вирізняють дві групи договорів перевезення:

1) реальний договір перевезення конкретного вантажу;

2) всі інші види договору перевезення, що за сутністю та визначенням у законодавстві мають консенсуальний характер (договір перевезення пасажира, договір про організування перевезення вантажів та ін.).

За предметом договору розрізняють договори:

- перевезення пасажира (предмет цього договору - доставка пасажира та його багажу в пункт призначення);

- перевезення вантажів, що охоплює і реальний договір перевезення, і консенсуальний договір про організування перевезень (предмет зазначеного договору - перевезення вантажів);

- фрахтування (чартер) (предмет - надання всієї або частини місткості транспортного засобу).

Залежно від суб'єктного складу відносин, пов'язаних із перевезенням, виокремлюють такі види договору:

- перевезення пасажира, учасником якого є пасажир;

- перевезення вантажів (і консенсуальний, і реальний), що укладають перевізник із відправником вантажу;

- про порядок організування роботи зі забезпечення перевезень, які укладають транспортні організації.

Залежно від мети договору перевезення всі договори можна диференціювати на три групи:

1. Договори, спрямовані на організування перевезень, що мають на меті визначити обсяг перевезених вантажів і кількості задіяних транспортних засобів, а також порядок роботи відправників вантажу й перевізників - договори про організування перевезень, договори на експлуатацію під'їзної колії та на подання і прибирання вагонів, договори, укладені внаслідок прийняття заявки або замовлення відправника.

2. Договори, спрямовані на забезпечення транспортування вантажів, пасажирів і багажу та доставки їх до пункту призначення - угоди між транспортними організаціями про порядок організування перевезень у прямому змішаному сполученні, вузлові повідомлення.

3. Договори, спрямовані на доставку вантажів, пасажирів і багажу в пункт призначення - реальний договір перевезення вантажу й договір перевезення пасажира.

За правовим статусом перевізника всі договори (за принципом дихотомії) розподіляють на:

- договори, перевезення за котрими здійснюють транспортом загального користування;

- договори, згідно з якими перевізником є інші транспортні організації.

Водночас перевезення, здійснене комерційною організацією, визнають перевезенням за допомогою транспорту загального користування, якщо зі закону, інших правових актів або виданого цій організації дозволу (ліцензії) випливає, що ця організація зобов'язана перевезти вантаж, пасажирів і багаж за зверненням будь-якого громадянина або юридичної особи. Договір перевезення транспортом загального користування визнають публічним договором (стаття 426 ЦК України).

За формою договору розрізняють:

1. Договори, які оформляють за транспортною накладною або коносаментом - реальні договори перевезення конкретного вантажу.

2. Договори, укладені внаслідок акцепту оферти, що набуває вигляду конклюдентних дій, - прийняття транспортною організацією заявки або замовлення відправника вантажу на виділення транспортних засобів для перевезення вантажів.

3. Договори перевезення пасажирів, котрі купують квитки безпосередньо в автобусі, маршрутному таксі та ін.

4. Договори, укладені в загальному порядку.