Х століття. Князь Святослав.

Прориваючись крізь багаторазово переважаючі лави супротивників — візантійців, звернувся до дружини: «Не піддамо ганьбі славу предків наших... Мертві сорому не ймуть... Краще покласти голову в чесному бою, аніж спаплюжити честь землі своєї...»

 

 

Державницькі здобутки Ярослава Мудрого за майже 40 років правління наочно засвідчують: то була доба найвищого розквіту нашої Української Імперії, коли Київська Русь мала повне право говорити як рівна з рівними (а інколи й переважала їх — політично, культурно, у військовому сенсі) з наймогутнішими монархіями Заходу і Сходу: з візантійськими та німецькими імператорами, французькими, угорськими й норвезькими королями. І не лише з ними. Це є законним предметом нашої національної гордості — адже ніколи потім Українська держава не сягала такої вражаючої сили. Звісно, гордості без пихатості, без засліплення, без ідеалізації «свого» лише тому, що воно «своє».

Тут є чимало прецікавих аспектів. І Ярослав — культурний діяч, без перебільшення, світового масштабу (Софія Київська... Вражаючі книгозбірні... Літописання...), він також — талановитий дипломат, гнучкий, прагматичний й водночас доволі жорсткий, він же — впевнений у собі володар (завжди знав собі ціну, проте з владою, якою був наділений, поводився дуже обережно, «точково», до репресій вдавався лише в крайньому разі, хіба що 1024 року, придушуючи повстання язичників — то все-таки було ХІ століття!), зрештою, Ярослав — людина, яка не зламалася під тягарем страшної відповідальності й спромоглася гідно виконати державотворчу місію.

Валерій СТЕПАНКОВ, доктор історичних наук, професор Кам’янця-Подільського національного університету імені Івана Огієнка:

— Я схвалюю те, що 2015-й газета «День» оголосила Роком Ярослава Мудрого. У цей час була Українська держава. Українська імперія. І Ярослав Мудрий є одним із найяскравіших представників середньовічної української еліти. Якраз елементу цієї мудрості нам не вистачає всі майже 24 роки нашої незалежності.

Аякже: наймогутніший володар Давньої Руси-України, чильник Київської Держави (по суті — імперії), за якого вона сягнула висот своєї потужності (не бачених ані до, ані після Ярослава), творець Святої Софії Київської, видатний зодчий та будівничий (перше, про що згадують, звісно, Золоті Ворота), далекоглядний і водночас твердий, жорсткий правитель... Ідеал політика ХІ століття, та й годі... Загальновизнано, проте нецікаво.

• Єдиний шлях, щоби зробити цю дивовижну особистість ближчою до нас — це відчути Ярослава як людину. І тоді просто дивуєшся: скільки спільного, зрозумілого, близького до нас є в його житті (до нас з усіма нашими клопотами). Адже людська природа таємна: зовні геть, невпізнанно змінюється, зовні нібито усе інше (і жорстокості було незрівнянно більше, проте так само незрівнянно більшою була й «вага» честі князя, взагалі володаря, що й спонукало — не завжди! — можновладців діяти відповідно), а ось «внутрішня суть» цієї людської природи — зберігається: усе ті ж самі проблеми життя і смерті, бідності й багатства, зради і вірності, влади й безсилля... Лише два керманичі Давньої Руси цілком уміли «зазирати за горизонт», вміли ставити і розв’язувати доленосні завдання, масштаби й часові межі яких виходили далеко за межі їхнього особистого життя (а це й значить бути мудрим державним діячем). Це Ярослав Мудрий та його внук Володимир Мономах. Якоюсь мірою до цього списку можна долучити і батька Ярослава — Володимира Святого, Хрестителя Руси.

Розповідати про біографію Ярослава непросто через те, що в розпорядженні історика (і будь-кого, хто пише про Великого Князя) так мало справді достовірних джерел, а ці джерела є настільки суперечливими, плутаними й неповними, що створити на їх основі бодай мінімальну цілісну, правдиву картину його життя — то справа винятково складна. Навіть зовнішня, загальна канва життєвого шляху князя може бути окреслена лише гіпотетично. Невідома точна дата його народження (розрив «плюс-мінус» шість років). Узагалі, до 1014 року (а Ярославу на той час було вже 30 років, а то й 35, він уже князював у Новгороді) літописи — ані київська «Повість времєнних літ», ані новгородські: Перший, Четвертий, — так само, як і ісландські «королівські саги» (теж незамінне джерело з історії Східної Європи взагалі, Київської держави зокрема; Ярослав Мудрий постійно згадується в них як «конунг Ярицлейв») — усі ці історичні писемні пам’ятки практично не згадують про жоден значимий вчинок (або дію) нашого героя! Та й пізніше відомості безперечно потребують (хоч вони і є значно ширшими) критичного ставлення до себе, ретельного аналізу (мало не дедуктивного). На віру брати не можна нічого, навіть того, що «усіма визнане». Зіставлення, звіряння та перевірка джерел (давньоруських, візантійських, арабських, скандинавських, польських, німецьких тощо)... І все ж нам відомо про дещо.

 

• Ярослав, схоже, провів дитячі роки у «ближньому сільці» його матері, княгині Рогнеди, Предславині, на березі річки Либідь під Києвом. (До речі, зауважимо, що цю Рогнеду батько нашого героя, князь Володимир Хреститель, силою взяв собі за дружину, перемігши у битві її батька, полоцького князя Рогволода. Бо Володимир був страшенно розлючений відмовою Рогнеди від шлюбу з ним, мовляв: «Не піду за сина раба!» Почалася війна, Володимир здолав Рогволода, на його очах і на очах матері Рогнеди зґвалтував дівчину, потім убив обох батьків, а дівчину зробив своєю дружиною. Принаймні якщо вірити літописцю). Княгиня Рогнеда народила Володимиру таких синів: Ізяслава, Мстислава, Ярослава (наш герой) і Всеволода (послідовність імен у літопису не обов’язково відповідає послідовності їхнього реального народження). 989 року Ярослав прийняв хрещення у Києві; йому було дано християнське ім’я Георгій (Юрій — так визначився небесний патрон. Після 989 року батько, Володимир Хреститель, вирішив долучати хлопчика до державних справ і відрядив його на князювання до Ростова (північно-східна «окраїна» Київської держави).

• Справа тут є незвичайною не лише через малий тоді вік хлопчика Ярослава. Річ у тім, що ця дитина змалку, мало не від народження, страждала від уродженого підвивиху в правому тазостегновому суглобі (дані анатомічного дослідження кістяка Великого Князя виявлено у мармуровій гробниці в Софії Київській; здійснене 1939 року). Це означало, що навіть ходити для хлопчика Ярослава було вже істинною перемогою. Перемогою у битві із собою, з власним болем, власним безсиллям. Але хлопчик встав-таки на ноги, хоч і із суттєвим запізненням (якщо вірити літопису, лише у 10-річному віці). Це — не тільки свідчення непересічної сили волі малого княжича; була подолана ще одна небезпека: такого роду хвороба могла не лише ускладнити Ярославу життя, а й зробити його взагалі непридатним до ролі правителя — бо ця роль насамперед вимагала бути воїном! І Ярослав із часом став-таки воїном, сів на коня, навчився водити за собою військо «на рать», воював зі змінним успіхом (перемагав далеко не завжди, не в цьому його велич; недарма більшість істориків віддають перевагу не Ярославу — полководцю, а Ярославу — державному й культурному діячеві, великому реформатору Руси). А коли не воював, то читав — пристрасть на все життя! Близько 1017 року, б’ючись з печенігами на підступах до Києва, Ярослав отримав важке поранення у ногу. Читачу зрозуміло, що це означає. Важка хвороба суглобів ніг (перед деякими битвами вороги дражнили князя «кульгавим») плюс наслідки тяжкого поранення неминуче давалися взнаки. Годі й говорити про фізичні муки.

 

Причому ці страждання лише збільшувалися з віком, в міру того, як князь старів. Судячи з усього, на схилі років Ярослав міг ходити, лише спираючись на палицю, а кожен крок у буквальному сенсі слова давався йому з великими зусиллями, з великим болем. Із болем не лише, коли він ходив, а й за будь-якого фізичного навантаження, болем і в нозі, і в правиці, і в хребті. Можливо, його мучив і головний біль — бувало, ледве міг ворухнути головою. Але вражає те, що саме після 50 (60) років, попри все це, Ярослав Володимирович здійснює основні свої державотворчі та культуротворчі справи: будує храми на світовому рівні («Свята Софія» Київська — творче змагання з Візантією), долає ворогів (не обов’язково військовим шляхом, а й політично), консолідує державу (через реформаторське законодавство «Руської Правди», яке він змушував, між іншим, виконувати), зав’язує дипломатичні стосунки з усіма державами Європи, через систему шлюбів стає там «своїм» і шанованим, і навіть втручається у внутрішні справи Польщі, Норвегії, Угорщини... В чому річ? А немає ніякої загадки: ця немолода людина (Ярослава в зеніті могутності йменували не лише Великим Князем, а й «королем Руси» і навіть «Великим і Благовірним Каганом» — титул мало не імператорський!) просто звикла за багато прожитих років перемагати себе. Перетворювати поразку на перемогу.

Але ми відволіклись від хронологічного порядку оповіді. Отже, впродовж приблизно 20 років (990 — 1010) юний, потім молодий Ярослав княжить у Ростові, вчиться керувати людьми (чи не відтоді сформувалось у його характері мудре терпіння, вміння чекати, не форсувати події, обирати «синицю в руках», а не «журавля в небі» — і в той же час здатність із залізною волею домагатися свого). Приблизно з 1010 року він княжить у Новгороді (другий за значенням давньоруський «стіл» того часу, як правило, його посідав спадкоємець Великого Князя; сам Володимир Хреститель, перед тим, як взяти владу в Києві, теж був князем у Новгороді); саме тут, ймовірно, у серпні або вересні 1015 року, його застає звістка про смерть Володимира, батька.

• Починається кривава міжусобна боротьба за київський престол (1015 — 1019 рр.). Київ захоплює племінник Володимира, всиновлений ним, Святополк (прозваний Окаянним), вбиває синів померлого володаря — Бориса і Гліба, перших святих нашої Православної Церкви (зараз деякі історики заперечують причетність Святополка до цього злочину, але без належних документальних доказів) й проголошує себе Великим Князем Київським. Ярослав — рідний син Володимира! — приймає виклик, прагне відновити законність у Києві та помститися за невинно убієнних братів, збирає військо з новгородців та варягів (варязьке військо відіграватиме в усіх походах нашого героя доволі суттєву роль, аж до 1043 року) та йде до столиці на Дніпрі. У битві при Любечі (кінець 1015 — початок 1016 року) Святополк зазнає цілковитої поразки, біжить до свого родича князя Болеслава у Польщу (Ярослав вступає в Київ), щоби повернутись 1018 року на Русь зі «змішаним» польсько-руським-німецько-печенізьким військом, яке очолює Болеслав (Хоробрий, як його іменують у Польщі). У липні 1018-го в битві над Бугом Болеслав завдає поразки Ярославу; останній втікає до Новгорода і доволі швидко (хоч літописець пише про плани князя перебратися за море, у Швеції, проте новгородський посадник Костянтин не дав: просто порубав на друзки Ярославові човни та «лодії». Він був свідком розгубленості Ярослава і гірко поплатився за це, ув’язненням та смертю, за кілька років), доволі енергійно зібрав нове військо, вступив до Києва. Столиця на той час була вже вщент пограбована Болеславом та його маріонеткою Святополком; поляки та «свої» палили, забирали майно, ґвалтували, вивозили все, що могли, за межі Руси. Це викликало ненависть і спротив киян; Болеслав мусив мерщій повертатися до Гнізда — тодішньої столиці Польщі — а Святополк рушив назустріч війську Ярослава (із союзниками — печенігами). У вирішальній битві на річці Альта (липень-серпень 1019 року) Святополк зазнає остаточної поразки, біжить до Польщі, де й вмирає; Ярослав — переможець вступає в Київ, де йому судилося посідати великокнязівський стіл 35 років (!), аж до смерті у лютому 1054 року, і стати на один рівень з коронованими володарями найбільших країн Європи. І хоч довелося ще вести збройну боротьбу з далеким родичем, полоцьким князем Брячиславом (характерно: Ярослав спочатку розгромив його, а потім пішов на «компроміс з позиції сили»: віддав тому два привабливі міста, зокрема, Вітебськ, в обмін на обіцянку більше ніколи не воювати), а потім — з рідним братом, супервойовничим тмутараканським князем Мстиславом (війна тривала кілька місяців, Мстислав переміг у битві при Ліствені, а потім брати — тимчасово, до смерті когось із них — поділили державу, Мстиславу дістався Чернігів і землі на лівому березі Дніпра, Ярославу — Київ, Новгород і все правобережжя). Лише по смерті Мстислава, 1036 року, немолодий уже Ярослав офіційно й остаточно став «самовладцем» (так його і називали) усієї Київської Держави — від Білого до Чорного моря. І залишався ним до самої смерті.

 

 

Це — короткий нарис політико-військової біографії Мудрого Князя. Повернімося до Ярослава-людини. Він міг перемагати себе не лише фізично. Міг привселюдно визнати свої помилки, каятися в них (читач може сам судити, чи легко це було для гордого та владолюбного князя, яким, поза сумнівом, був Ярослав!) Ось 1015 рік; у Новгороді, де князював тоді Ярослав, виник конфлікт між місцевим волелюбним населенням (згадаймо про вічові традиції) та особистою варязькою дружиною Ярослава, яка відрізнялася «шаленством», за свідченням сучасників. Варяги зазіхали «на честь і майно» новгородців; кілька скандинавів було вбито; за це Ярослав наказав знищити певну кількість «чильних мужів» новгородських. У місті назрівав страшний вибух (а до князя вже, схоже, дійшли відомості про смерть батька, і він передбачав, що попереду — кривава війна). І що робить Ярослав? Він виходить до людей, до новгородців (не лише до «нарочитого», тобто знатного, прошарку, а до всіх), і каже таке: «О, улюблена моя дружино, яку учора порізав! А нині потрібна виявилась!» (тут «дружина» — не загін князя, а «други» його, новгородці, «други» «улюблені», «чесні», тобто гідні нагород та пошани. — І.С.). І далі Ярослав пояснює: повбивав учора багатьох з вас «у божевіллі своєму». Немає слів, він, князь, винен, визнає себе таким — проте, розум же дається людині згори, від Бога, і людина безсила, якщо Творець позбавляє когось розсудку. Проте нині розум повернувся до Ярослава — і, отже, перед новгородцями вже зовсім інший князь. Він визнає свою провину і поспішає спокутати заподіяне ним зло. Літописець продовжує: «І обтер сльозу свою, і так сказав їм на віче: «Батько мій помер, а Святополк сидить у Києві, вбиваючи братів своїх. Хочу на нього піти. Йдіть за мною!» І відповіли новгородці: «Хоча й порубані брати наші — можемо, княже, за тебе боротися!» Військо було створене!

• Хтозна, може, саме цей драматичний момент спонукав князя замислитися над тим, що треба здійснити правове оформлення Давньоруської держави, що вже виникла, унормувати відносини князівської влади та громадян чітким законом, а не на засадах «звичаєвого права», як це було дотепер (між іншим, чи не схоже завдання стоїть перед нашими реформаторами і зараз: «унормувати відносини» законом, причому дійовим, ефективним, і зламати норми «звичаєвого права», дуже часто жахливо корупційного? Спадщина Ярослава є набагато актуальнішою, ніж здається). Це був жорсткий виклик часу. Ярослав відповів на нього «Руською Правдою». В цьому його величезна історична заслуга; якби він не зробив більше нічого, — все одно заслужив би вічну пам’ять нащадків.

Цей звод законів пережив Київську державу і на деяких наших землях був чинний аж до ХVI століття. Коли великий московський князь Іван ІІІ 1478 року переміг Новгород, знищив там усі вольності, то він негайно наказав знищити, спалити тамтешню святиню — старовинний список з текстом оригіналу «Руської Правди» Ярослава. Це було виконано, проте новгородці, на щастя, встигли зробити копію. Коли історики кажуть про нашого героя: «Політик завжди брав у ньому гору над людиною та воїном» — то цю оцінку слід передовсім віднести до його великого творіння, «Руської Правди». «Ярослав Правосуд» — ось оцінка, відтворена деякими нашими пізнішими літописами, дана князеві як законотворцю, і це — найвища нагорода. Якщо раніше князівські настанови стосувалися насамперед його дружини, майже не зачіпаючи населення в цілому, то тепер норми, що були вироблені у князівському та дружинному середовищі, починають діяти на систему звичаїв, розкладаючи та пристосовуючи її до соціальних відносин, що змінювались у суспільстві.

«Руська Правда» — звісно, в реаліях ХІІ століття! — зробила дуже важливий крок у справі захисту прав особи на безпеку і життя та невід’ємності власності. Зокрема, дуже важливим було те, що Ярослав (а потім і його сини) зробив визначальний крок до різкого обмеження сфери застосування кровної помсти у тогочасному давньоруському суспільстві (а ця помста була невід’ємною складовою звичаєвого права тієї доби) і заміною її, за певних умов, грошовим штрафом.

• Сучасники високо оцінювали державну мудрість Ярослава (митрополит Іларіон, перший слов’янин на цій кафедрі, навіть прямо порівнював його з наймудрішим з усіх біблійних царів — Соломоном!) Проте особливу увагу зосереджували вони на справах князя в царині духовного та культурного будівництва (скажемо стисло: за Ярослава і столиця Київ, і вся держава перетворились на, можливо, найкультурнішу територію Європи, свідченням чому — якщо не поголовна, то переважна писемність населення, причому не лише «еліти», а й «звичайних» людей. Ярослав, чиєю пристрастю завжди було читання, свідомо прагнув цього: заснував струнку систему шкіл по всій державі, створив найпотужніший на той час центр перекладу та переписування книжок при Софії Київській. Узагалі, добу Ярослава цілком можна вважати часом «інформаційного вибуху», навіть «інформаційної революції» Давньої України — Руси). І ось що пише про це давній літописець («У Сказанні Проложному про освячення церкви Святої Софії»): «Бе Ярослав любя церкви, и книгамъ прилежа, и почиташе часто в нощи и въ день, и собра писцы многы, и прекладаше от грецьскыхъ книгъ на словенское письмя, и списа книгы многы, ими же поучающеся вернии людие, наслаждающиеся божества. Яко се разореть некто землю, другыи ж насееть ю, инии же пожинають, ядять пищу неоскудную. Отець бо сего Володимиръ землю разоравъ и омякчи, рекше крещениемъ просвети, сей же (Ярослав. — І.С.) насея книжными словесы серце верныхъ людии, а мы пожинаемъ, учение приемлюще книжное. Велика бо полза бываетъ от учения книжнаго, книгами бо кажеми и учими есмы пути покаяния, и радость духовную обретаемъ, и въздержаниемь словесъ неполезных. Се бо (книги. — І.С.) суть рекы, напаяющи всю вселеную, се суть исходящая мудрости». Ось так!

***

Перед нами — скульптурний портрет Ярослава, відтворений Михайлом Герасимовим у 1939 — 1940 рр. Стара людина, висока, кульгава, яка із зусиллям пересувалася за допомогою палиці, уникала різких рухів, бо відчувала сильний біль при будь-якому фізичному навантаженні. Обличчя звичайне, слов’янського типу. Лоб середньої висоти, ніс, що помітно виступає наперед. Великі очі, дещо «зрізаної» форми. Різко окреслене підборіддя, чітко визначений, зовсім не старечий, рот. Ярослав до кінця життя (йому було понад 70 років — більш ніж солідний вік на той час) зберіг неушкодженими майже усі зуби.

Але водночас перед нами — слава і гордість Київської Русі, її наймогутніший володар, який на рівних спілкувався з монархами Візантії, Франції, Німеччини, Польщі, Угорщини, Чехії, Швеції, Норвегії, часто впливав на те, хто саме посяде той чи інший трон. А головне — людина, що перемогла у найважчій битві. Із самим собою.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Повернутись до витоків — це глибинна духовна потреба. Потреба людини і цілого народу. Це спрага, яку конче необхідно втамувати: дізнатися, звідки постав мій рід, моє місто, зрештою, моя нація. Адже, якщо, як писав поет, «зірки світили людям і до нас», і не від нас, грішних і улюблених, встановився порядок речей на Землі, а за десятки, сотні поколінь до нас — то, хай би як стрімко текла Ріка Часу, все одно нам нічого не збагнути в цьому світі, якщо ми не відшукаємо витоків цієї Ріки. Бо це також і наші витоки, розуміємо ми це чи ні. До того ж, хтозна, може, якраз знання історії (вкупі з осягненням високої літератури та філософії) допоможе нам знайти вихід із сьогоденного лабіринту нерозв’язних проблем. Адже, трапляється, для того, щоб знайти вихід — треба усвідомити, де саме колись був вхід!

Наші витоки — у духовному Всесвіті Київської Русі. Ця думка, здається, вже мало в кого викликає заперечення. А ось інша теза, котра тісно пов’язана із щойно наведеною, а саме: культуру й політику Давньої Руси-України дуже важко зрозуміти без знання історії, інтелектуального життя, моралі та реальної політичної практики (без міфів) потужної південної сусідки Руси, світової, без перебільшення, держави — Візантійської імперії — ця теза зовсім не є загальновизнаною. А тим часом це справді так. Славетним керманичам Русі — й Ользі, й Святославу, і Володимиру Великому, і Ярославу Мудрому (на ньому ми зупинимося окремо й докладно, але трохи згодом), і Володимиру Мономаху — доводилось діяти, перебуваючи у потужному «силовому полі» Візантії. Ця імперія, котра йменувала себе Другим Римом (і мала на це певні підстави), котра вважала «варварами» усі сусідні народи й одверто зневажала їх (слов’ян у тому числі), — суттєво впливала на життя нашої Вітчизни 1200, 1100, 1000, 900 років тому.

Імперія втрачала з плином століть свою військову міць, її територія з кожним віком скорочувалась, ніби бальзаківська «шагренева шкіра» (аж поки у 1453 році колишня «столиця світу», Константинополь-Царгород, не була завойована турками, які стрімко створювали свою імперію). Проте слід в історії Давньої України (так само, як і в історії Московії — очевидно, ще значно більшою мірою!) Візантія, її культура, традиції, її фантастичний блиск та її чорна злиденність, її духовність, водночас і справді гуманістична, й підступна, антилюдяна, залишила дуже й дуже помітний. І той величезний за значенням факт, що саме звідти, з Візантії (очевидно, через посередництво болгарської православної культури того давнього часу, і це дуже суттєво), до нас на Русь прийшло «християнство східного обряду» — це тільки «верхівка» айсберга. Отже, нам, читачу, бодай необхідно поговорити про Візантію. Якщо завгодно, «повернутись до Царгорода». Щоб зрозуміти не чиюсь чужу — власну, рідну історію і культуру.

Справді, наш давньоукраїнський князь воістину доклав титанічних зусиль, аби його столиця хай навіть і не зрівнялась із Царгородом — столицею великої православної імперії — то, в усякому разу, цілком уподібнилася йому. Обриси «града царів» були повторені в образі Києва у конкретному й буквальному сенсі, доступному людині Середньовіччя. Кафедральний собор Святої Софії та Золоті Ворота, церкви Святого Георгія та Святої Ірини, храм Пресвятої Богородиці (Десятинна церква), що він був оновлений за часів правління Ярослава, — всі ці архітектурні шедеври носили імена, що були аналогічними уславленим візантійським спорудам. Про що це свідчило? На думку Ярослава, — про перенесення на береги Дніпра тієї святості, яка впродовж попередніх століть була притаманною «Царственному граду» імператора Константина Великого.

Дуже цікавим тут є думки визначного українського філософа Сергія Борисовича Кримського, що їх зафіксував він 2008 року, в дні, коли відзначалась 1020-та річниця Хрещення Руси. Ось що підкреслював Сергій Борисович: «Уже Іларіон, перший слов’янський митрополит України — Руси й найближчий сподвижник Ярослава Мудрого, у своєму «Слові про Закон та Благодать» розцінював хрещення Руси як «народження нового народу», покликаного завершити християнізацію Східної Європи, розкрити соціально-політичний статус християнства, відкрити духовні джерела відродження нації. І далі професор Сергій Кримський, відзначивши, що «навряд чи варто доводити, наскільки унікальною була (і залишається) роль нашої столиці, Києва, у вітчизняній та світовій історії, додав, що необхідно зрозуміти: «Ми живемо на землі не просто «матері городів руських», а в зоні великої християнської православної культури. Бо, поза сумнівом, Київ належить до тих унікальних міст, які формувались під знаком апостольського пророцтва». Адже, розвиває свою думку Сергій Борисович Кримський, «вже Андрій Первозванний пророчо проголосив, що на київських пагорбах засяє «Благодать Божа». І Київ освячений останками, мощами безпосереднього учня апостола Петра — Клімента Александрійського — й численними святими Лаври. Більше того, саме в Києві вивищився один із найвеличніших християнських храмів світу — храм Софії, — ідейно-художня програма якого проголосила концепцію софійності, тобто розгляд світу як тексту божественних смислів. Таким предметно втіленим текстом високих смислів і став Київ» — наголошує Сергій Борисович Кримський.

Філософ переконаний у тому, що «не випадково Київ уже в «Житії Володимира Святого» було названо «Другим Єрусалимом», а сам Володимир, батько Ярослава Мудрого, схарактеризований як «другий Мойсей». Про це свідчить і топографія історичних пагорбів, що на них зародився Київ. Їхні назви (Щекавиця, Хоревиця, Кияниця» позначені біблійними метафорами. Справа в тому, що Золоті Ворота є не лише в Києві, але й в Єрусалимі. Це — ті ворота, через які у Вічне Місто в’їхав Христос. Вони були зруйновані іновірцями, котрі прагнули не допустити другого приїзду Месії в їхнє місто. Але якщо в Єрусалимі зачиняють вхід для Месії, то Київські Золоті Ворота, навпаки, ніби «за дугою вічності» відкривають вхід Божественій Благодаті в наше місто».

І далі Сергій Кримський розмірковує так: «Можна, звичайно, сказати, що Київські Золоті Ворота — це конкуруючий варіант Константинопольських Золотих Воріт. Але над Київськими воротами вивищується Церква Благовіщення (явлення Христа у світі), вони є ніби пам’ятником самого Благовіщення. Тим часом як церква Марії біля Золотих Воріт у Константинополі — це не знак Божественного Благовіщення, а символізація Діви Марії як захисниці міста від ворогів». Оскільки всі культурні шедеври Києва, згадані видатним українським ученим, належать до епохи Ярослава Мудрого, то чіткішим й прозорішим стає зміст духостверджуючої діяльності (по суті, то був справжній подвиг) Великого Князя Київського. Особливо в контексті багатовікових претензій візантійських ієрархів (і світських, і церковних) на «єдино вірну» (до того ж нетерпиму!), «східну», «православну» істину в християнстві. Церква Київської Держави не була настільки «амбітною»!

Можна впевнено стверджувати, що для досягнення таких масштабних світоглядних цілей знадобилось величезне напруження сил усієї Давньокиївської держави. Водночас роль столиці-осередка політичного, соціального, духовного, зрештою, цивілізаційного прогресу — так само, як і роль Ярослава, керівника держави — неможливо переоцінити. Окрім інших аспектів, корисно згадати й про те, що якраз на зламі Х та ХІ століть у Західній Європі (загалом кажучи, можна припустити, що і в Давньокиївській державі теж) дуже пожвавились есхатологічні настрої: настрої очікування Кінця Світу, Страшного Суду, Другого Пришестя Христа на Землю. І зрозуміло, що Ярослав, як глибоко й щиро віруючий християнин, знав, що в час Страшного Суду (а «День Господній прийде, як злодій вночі» — так стверджував апостол Павло!) йому, як і кожному з підвладних йому людей, треба буде відповісти за всі діяння, вчинені впродовж земного життя — як добрі, так і ті, що їх хотілося б швидко забути. Хтозна, чи не готувався Ярослав Мудрий постати перед грізним Божим Судом таким, як він, Ярослав, був утілений на парадній фресці Софіївського храму (на величезний жаль, ця фреска не дійшла до нас, а збереглася лише на малюнках голландського художника ван Вестерфельда, який відтворив її 1651 року) — а саме в образі володаря, який підносить Спасителю збудований ним храм, більше того, не лише храм, а й символ, образ християнського Києва, прикрашеного й звеличеного ним.

Ми вже згадували знаменитого Іларіона — першого митрополита — «русина» (поставленого, до речі, особисто Ярославом Мудрим без узгодження з Константинополем!), автор уславленого «Слова про Закон і Благодать». Ось що писав Іларіон про програму церковно-будівельної діяльності князя Ярослава, торкаючись, передовсім, спорудження церкви Благовіщення біля Золотих Воріт Києва: «І славетний град Київ він величчю, ніби вінцем, підніс над усіма, і народ... і град святий віддав під захист миттєвої рятівниці християн, Пресвятій і Преславній Матері Божій, що їй на Великих Вратах і церкву спорудив в ім’я першого свята Господнього — святого Благовіщення, щоби вітання, виголошене архангелом Діві, стосувалося і града цього. І якщо тій архангели звістили: «Радій, благодатная! Господь із тобою!», то граду: «Радій, граде православний! Господь із тобою». Ось такою була культурно-будівнича концепція Ярослава та Іларіона. Судячи з усього, вони обидва розуміли, що відповідь візантійським церковним та світським вищим ієрархом (з їхніми претензіями на вселенську роль «східного християнства», з їхнім прагненням до політичної гегемонії та зневагою до «варварських» народів, східних слов’ян зокрема) — ця відповідь необхідна і має бути доволі чіткою.

Говорити про «Київ Ярослава» і не сказати бодай декілька слів про Київську Святу Софію — неможливо. Зразком для неї, безперечно, слугувала Константинопольська Софія, збудована у VI столітті за часів імператора Юстиніана — головний храм Візантійської імперії й одна з головних святинь християнського світу. Київський храм вражав не тільки своїми розмірами — все ж таки він поступався щодо цього своєму царгородському «першоджерелу» — скільки зовнішньою оздобою, і, особливо, красою внутрішнього впорядкування. Іларіон Київський у «Слові про Закон і Благодать» так озвався про красу головного київського храма: на його думку, князь Ярослав «створив дім Божий, великий та святий, церкву Премудрості Його — на святість та освячення граду твоєму (тобто Києву. — І. С.), прикрасивши її великою красою: і золотом, і сріблом, і коштовним камінням, і вишуканими сосудами. І церква ця породжує здивування та захоплення в усіх навколишніх народів, бо немає нічого подібного їй від Сходу до Заходу («яко же іна не обрящется во всемъ полунощии земнеемъ ото въстока до запада»).

Звертаючись у «Слові про Закон і Благодать» до батька Ярослава, святого князя Володимира — «нового Константина», який разом з бабкою своєю, княгинею Ольгою, «віру ствердив, хрест здобувши з нового Єрусалима, града Константинова, і піднісши його по всій землі», митрополит Іларіон славить водночас і «доброго послуха» та сина Володимира, Георгія, тобто Ярослава, «котрого сотворив Господь наступником влади твоєї після тебе, таким, що не порушує засад твоїх, але стверджує їх, не руйнує, але творить. Недовершене тобою він довершив, як Соломон — вчинене Давидом». Тут треба мати на увазі, що порівнюючи будівничого Київської Софії — Ярослава — з біблійним царем Соломоном, будівничим Єрусалимського храму (а Володимира Святого, відповідно, з Давидом, батьком Соломона), Іларіон явно спирався на візантійську традицію, яка проголосила «новим Соломоном» імператора Юстиніана — будівничого Софійського собору в Царгороді, а «новим Давидом» — імператора Константина, засновника столиці Візантійської імперії. Отак Київська держава — в особі Ярослава Мудрого та Іларіона — починала вже усвідомлювати себе «новим Єрусалимом» та «новим Константинополем». Значно пізніше, аж через чотири з половиною століття, в Московії виникне концепція «Третього Риму» — але вже зовсім з іншим змістовним навантаженням та в іншому контексті...

***

Але все це, сказати б, світоглядні, духовні, культурні та релігійні аспекти києво-візантійських стосунків доби Ярослава. Були, звичайно, і проблеми військово-політичного плану. Давня Русь вела з Константинополем жваву торгівлю, регулярно надсилала туди свої посольства, Ярослав, зокрема, прагнув підтримувати з Імперією ромеїв більш-менш нормальні стосунки (проте рівноправність у взаєминах понад усе!) — і в той же час Великий Князь, звичайно, пам’ятав про походи на Царгород Аскольда, Олега, Ігоря, Святослава... За правління Ярослава, 1043 року, теж сталася києво-візантійська війна, дещо «дивна» та певною мірою таємнича. Варто сказати про неї бодай декілька слів.

Не зовсім зрозумілою (а в нашому розпорядженні є лише літописні джерела, як давньоруські, так і візантійські, наприклад, Михаїла Пселла та Іоанна Скілиці) є також і причини війни. Згаданий Іоанн Скілиця, візантійський хроніст другої половини ХІ століття, пише про те, що аж до нападу «русів» на Константинополь (влітку 1043 року) слов’яни перебували у дружніх стосунках з ромеями і, «живучи з нами в мирі, без остраху зустрічались один з одним, і купців один до одного надсилали». Проте згодом, незабаром перед конфліктом, пише візантієць, в Константинополі, на ринку, «сталася сварка з декількома скіфськими (руськими! — І. С.) купцями, потім застосували вже зброю; був убитий якийсь вельможний скіф. Тоді правитель їхнього народу, — пише Скілиця, князь Володимир (старший син Ярослава, його спадкоємець, помер раніше від батька, у 1052 році), муж гарячий, охоплений величезним гнівом через те, що трапилося», зібрав, як пише хроніст, строкате військо з норманів (варягів), слов’ян та всіляких шукачів пригод, і рушив на Константинополь.

Причини війни (зауважимо, сам Ярослав не брав у ній участі) досі, отже, вельми туманні — не вважати ж такими сварку на ринку. Деякі історики припускають, що вирішальну роль відіграло прагнення особисто Ярослава використати в своїх інтересах слабкість позицій візантійського імператора Константина ІХ (в імперії йшла громадянська війна, проти монарха виступив Георгій Маніак («Шалений»), талановитий полководець і людина неймовірної фізичної сили; втім, зрештою його вбили). Втім, хай би там як було, але похід сина Ярослава виявився невдалим: ромеї застосували так званий грецький вогонь (зброя на основі горючих сполук, які геть неможливо загасити водою) й спалили декілька суден Володимира. Нашим співвітчизникам довелося з боєм пробиватися назад, додому — пробиватися і морем, і суходолом; було багато загиблих і полонених, особливо у сухопутному війську, котре поверталось через Фракію та Болгарію — а, між іншим, на відміну від гуманних східних слов’ян, візантійці дуже часто відрубували полоненим праву руку! Але, завдяки героїзму слов’янського флоту, очолюваного самим Володимиром Ярославичем, «нашим» вдалося прорватись у Чорне море, потім у Дніпро. Назад повернулась приблизно половина війська. Але й тут яскраво далася взнаки дивовижна особливість Ярослава — політика: вміння перетворювати на перемогу навіть те, що може, на перший погляд, здаватись поразкою! Знаючи, що Імперія ромеїв все одно об’єктивно послаблена, Ярослав за декілька років не лише спромігся відновити «баланс» у стосунках з Візантією, але й суттєво змінити ситуацію на свою користь; свідченням цьому був шлюб (вигідний для Руси) сина Ярослава, Всеволода та візантійської царівни, доньки імператора Константина Мономаха (ім’я її, ймовірно, було Марія). Сталося це близько 1047 року (можливо, пізніше). Сином від цього шлюбу був Володимир Мономах...

Підсумовуючи, можна сказати, що, хай би яку вагу мали для Ярослава стосунки з Царгородом — «західний вектор» у його політиці був усе ж таки вагомішим, часом узагалі домінував. Від візантійського «євразійства» до Європи (а Русь у ту середньовічну добу, за часів Ярослава, розмовляла з Європою абсолютно на рівних) — хіба не в цьому сенс «політичних шлюбів» дітей Ярослава (особливо дочок) із західноєвропейськими монархами, володарями Франції, Угорщини, Норвегії, Польщі, інших країн? Проте після смерті Ярослава Мудрого 19 лютого 1054 року (дуже показово, що саме в тому ж році єдина християнська церква офіційно розділилась на західну, римо-католицьку, та східну, православну) для потужної, монолітної, об’єднаної мудрим Великим князем київської держави настали важкі часи...

 

 

Володимир РИЧКА, доктор історичних наук, професор, Інститут історії України НАНУ:

— Якщо говорити із суто наукової точки зору, то питання про існування українського народу за часів Київської Русі є некоректним. Адже тоді він таким себе не усвідомлював. Уявлення про націю приходить з часом. На моє переконання, сучасні європейські народи з’являються тоді, коли виникає їхній переклад Біблії національною мовою. Таким чином про українську націю можемо говорити лише з появою Пересопницького Євангелія (перший із відомих перекладів Святого Письма на староукраїнську літературну мову середини XVI ст.). Це відбувається приблизно у той самий час, коли з’являються й всі інші нації. Водночас саме поняття «Україна» з’явилося ще в XII столітті.

На жаль, історія Київської Русі ніколи не була належним чином актуалізована в Україні на противагу, зокрема, періоду Козаччини. На всіх етапах українського державотворення від гетьмана Сагайдачного до 1991 року історію Київської Русі пригадували неохоче. В цьому Україна програє Росії, яка привласнила нашу історію. Завдяки потужному ідеологічному пресу вона використовує її як хоче. Вкотре доводиться наголошувати на тому, що історія Київської Русі почалася в Києві — не в Новгороді і не в Ладозі. Це дає підстави говорити про те, що історія України сягає своїми витоками щонайменше Х століття. Творцями цієї держави були різні за етнічним походженням люди, зокрема й варяги — не варто цього соромитися. До речі, столиця могла постати тоді й у Переяславі чи Чернігові, але сталося так, як сталося — Київ став другим після Константинополя центром східноєвропейського світу. Потім його славу привласнили Володимир і Москва. Дати їм відсіч тоді не було кому.

Ідея перетворити Київ на новий Константинополь або Другий Єрусалим, а Русь — на справжню християнську державу припала до душі Володимиру Великому, але втілив її Ярослав Мудрий, його син. В цьому була його місія. За правління Ярослава Мудрого було збудовано Софійський собор, монастирі Святого Георгія та Святої Ірини, які повторюють архітектуру Константинополя. Москви за тих часів ще навіть не існувало — вона з’являється лише у XII столітті.

Сьогодні Росія вважає історію Київської Русі своєю спадщиною. За твердженням росіян про те, що Володимир Святий є «русским князем», стоїть багатолітня історіографічна та ідеологічна боротьба. Ще з XV століття їхні книжники-історіографи писали про те, що Русь-Росія починається у Києві, а всі московські князі є спадкоємцями київських. Особливо сильною ця течія була у XVIII столітті — тоді багато українців, які перебували на службі в імперії, радо погодилися з таким трактуванням. Наприклад, викладачі Київської Академії прийняли цю теорію одразу після поразки Мазепи. Зрештою росіяни самі себе переконали. Насправді ж тут мала місце підміна понять. Завдяки цій ідеологічній традиції сьогодні вони можуть дозволити собі стверджувати, що хоча Київ і не є російською землею, його спадщина належить саме їм. Росіяни вважають, що в них був лише один князівський двір, який переїхав з Ладоги до Новгорода, а звідти — до Києва. Потім, мовляв, все населення переїхало з Київщини на Московщину. Але ж археологія не підтверджує такого масового переміщення людей! Як і тепер, головними ідеологами цих теорій в Росії виступали церковники. Сьогодні Патріарх Кирил говорить слова, які беруть за душу росіян, але вони не мають під собою правдивого підґрунтя. На жаль, у нас просто не було кому голосно й авторитетно сформулювати тезу про те, що Київська Русь — це спадщина України. Вперше про це почали говорити лише в XIX ст., і зробив це Михайло Грушевський. Саме він запровадив до наукового вжитку поняття Україна-Русь (не випадково його фундаментальна праця має промовисту назву «Історія України-Руси»). Нині історію Київської Русі вивчають у всьому світі, навіть в Японії та Австралії. Я спілкувався з багатьма закордонними журналістами і можу сказати, що вони щиро дивуються й не можуть зрозуміти, на чому ґрунтуються слова Путіна про те, що Володимир хрестив не Київ, не Україну, а Росію. Історія Київської Русі — це наша історія. Маємо постійно всім про це нагадувати.

 

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець, історик, літературознавець, доктор мистецтвознавства, кандидат філологічних наук:

— Наприкінці XIX століття московські студенти запитали академіка Ключевського: «На каком языке говорили жители Киевской Руси?» Він подумав і сказав: «Примерно на том же языке, на котором сейчас говорят крестьяне-малороссы из-под киевских деревень». Мені здається, це і є відповідь на питання про спадщину Київської Русі. Хто в Х, ХІ, ХІІ століттях міг говорити про французький, німецький або англійський народи? Таких понять тоді просто не було. Була лише певна етнічна стихія, в якій визрівали майбутні народи та нації. Зрозуміло, що й український етнос визрівав у ту добу. Як він тоді називався? На це питання мають відповісти історики, але не ті з них, хто однією ногою стоїть в історіографії, а іншою на Луб’янці або російському Генштабі.

Кожен українець повинен сьогодні об’єктивно відтворити для себе весь київсько-руський політичний процес, починаючи з VIII—IX століть, від Аскольда та Діра. Ми маємо спокійно визначитися в основних етапах, періодах нашої історії. Якщо зробимо це, то зрозуміємо, що з тих часів і до сьогоднішнього дня тут відбувався певний, десь дискретний, десь — ні, але безперервний політичний процес.

Особливо велике значення для сьогодення має спадщина Ярослава Мудрого. Саме в часи його правління на повну розгортається міць державницького явища, яке пізніше Карл Маркс назвав «імперією Рюриковичів». На превеликий жаль, після смерті Ярослава Мудрого цей процес входить у період декадансу. Ймовірно, це було зумовлено тим, що Київ географічно опинився десь посередині між нескінченним європейським лісом та євразійським степом. Жодне місто не змогло б витримати ударів долі, пов’язаних з цією геополітичною двозначністю. Українці повинні шанувати Ярослава Мудрого. Хотілося б, зокрема, щоб якомога більше людей познайомилися з прекрасною драмою у віршах Івана Кочерги «Ярослав Мудрий». Звичайно, не варто вдаватись до фантазій щодо епітету «мудрий» в якомусь спеціальному розумінні. Тут йдеться й про «софійну» мудрість, і про певне політичне лукавство (в хорошому значенні цього слова). У цій постаті можна знайти багато чого, але передусім вона свідчить про потенційні можливості «імперії Рюриковичів», яким, на жаль, не судилося реалізуватися. Саме після того, як вона розпалася, й почалися різноманітні інволюції та аватари, серед іншого й у вигляді московської держави. Тієї самої, яка приблизно через століття після смерті Ярослава Мудрого прийшла сюди, до Києва, й натворила таке, про що не хочеться згадувати. Пізніше Євген Маланюк написав уже про 1918 рік: «Знову Суздаль прийшла»...

Сьогодні в Росії Володимира Святого іменують «русским князем». Він і справді — руський князь, але звичайно, що не Російська Федерація обдарувала його цим титулом. Про політичну провокативну дурість сучасної Росії, передусім її керівництва й частини гуманітарної інтелігенції, є сенс говорити лише в контексті, власне, самої структури цієї дурості. Дискусія ж про те, наскільки правильно ця дурість відтворює минуле, видається мені непродуктивною. Вистачить нам і сюжету з «Новоросією». Гітлер на початку своєї канцлерської кар’єри сказав про те, що німецькому народу слід опікуватися своїм майбутнім, бо з ним, мовляв, може трапитися те ж саме, що з персами, які колись були великим народом, а тепер «животіють у вигляді вірмен». Десь на цьому ж рівні говорить сьогодні російський президент.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, письменник, літературознавець:

— Коли росіяни говорять про те, що українців за часів Київської Русі не існувало — це навіть не курйоз. За такий дискурс можна присуджувати премію імені Геббельса. Тут навіть немає з чим дискутувати. Єдине — можемо констатувати, що нас вже не дивує те, що є в Росії і таке теж. Ми маємо справу з політичним, історичним, моральним мародерством. Якщо вони серйозно, у формі наукового, не дискусійного положення стверджують, що історія Давньої Русі — це початки Російської імперії, то після цього, звичайно, не дивно чути й про те, що нас, українців, тоді «не існувало». Я сам вивчав у школі теорію про те, як виникали український та білоруський народи. Тоді ніхто не міг собі навіть дозволити думки про те, що Україна — це пряма спадкоємиця Давньої Русі і що вона генетично, історично, етнографічно, етнічно споріднена з нею.

Проблема в тому, що «битва істориків», наукові дискусії — явище недоступне для широкого загалу. Це відбувається десь високо-високо вгорі і на пересічних людей не впливає. Тому дуже важливо хоча б точково актуалізувати ці теми для ширшої аудиторії. Те, що робить «День», зокрема книжки «Сила м’якого знака», «Дві Русі», — рух саме у цьому напрямку. Маємо пояснювати, що Ярослав Мудрий — не російський князь, а давньоруський, що Володимир — хрестив не Російську імперію, а Русь, Київ. Таких моментів безліч, і вони мають бути виписані на рівні катехізису. Як вдалий приклад тут спадає на думку праця Миколи Костомарова «Дві руські народності», видана у серії «Бронебійна публіцистика». Необхідно на конкретних прикладах показувати це мародерство. Адже у нас було вкрадено не лише назву Русь, було вкрадено всю нашу історію. Вона була вміло підверстана під історію Московії, яка згодом стала Росією.

Одна з дивовижних постатей української історії — Ярослав Мудрий. Передусім він — державний діяч. Колись хтось із наших істориків звернув увагу на символічні зображення князів. Святослава зображують з мечем, Володимира — з мечем і хрестом, а Ярослава Мудрого — з книгою. Тут і справді виникає безліч асоціацій: бібліотека, яка так і не була знайдена, «сват усієї Європи». Ярослав Мудрий — приклад державного мужа, просвіщення й духовності. Видає в ньому державного мужа і «Руська Правда» — впорядкована Ярославом Мудрим збірка законів і нормативних актів. Він не був головою парламенту, не був президентом — він був державним діячем. Це той, кого нам сьогодні так не вистачає: є політики, міністри, але немає державних діячів. Ярослав Мудрий зміцнив державу, жив державними інтересами. Його біографія, описана у багатьох романах, свідчить про те, що в ім’я держави він часто наступав на горло навіть власним інтересам й інтересам своєї родини.

Якщо радянське мародерство було якось регламентоване й залишало нам «спільну колиску», спільні пам’ятки (Дмитро Ліхачов писав, що «Повість врем’яних літ» і «Слово о полку Ігоревім» — це і давньоукраїнські, і давньоросійські пам’ятки), то тепер вони пішли значно далі. Нас позбавляють всього. Крім історії, у нас забирають ще й території — Крим, Донецьк, Луганськ. Забирають все, що можна забрати. Вони хочуть позбавити нас минулого, нашої легітимності в історії.

Голос із «ФЕЙСБУКУ»!

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:

«У Росіі покоління виховані на неправді. Історичному шахрайстві. Перед анексією наших територій вони цинічно загарбували нашу Історію. І продовжують це. Недавно Путін підписав розпорядження про створення при президентові Росії робочої групи «по подготовке мероприятий, посвященных памяти святого равноапостольного Великого князя Владимира — Крестителя Руси». Це — цікава група. Міністри, керівник Рахункової палати... Якунін, Чаплін... і з України — митрополит Бориспільський, керуючий справами УПЦ Антоній... Це — єдине, що вказує: Володимир, князь... Київський. Так у Кремлі показують — за що, власне, війна. Не лише за території, за Донбас, Крим... За те, щоб посісти Наше місце в Історії....Хоч як би боліли втрати, не випускаймо це з поля зору. До речі, й МЗС могло б відреагувати. Я сподіваюся, там є люди, які вчили Історію, читали книжки «Дня»? (...Ще до нинішніх рішень п. Квіта про необов’язковість вивчення «непрофільної» Історії...) До речі, жодне ЗМІ не прокоментувало нашу ініціативу назвати рік 2015 — Роком Ярослава Мудрого. Схоже, тільки Путін (на жаль!) розуміє, наскільки це важливо. Гадаю, до них вкрадене «не приросте», але ми за темноту, невміння жити своєю великою історією платимо тяжку ціну».