Київська Русь як середньовічна імперія

Відповідно до універсальних законів етнотворення середньовічної Європи український етнокультурний комплекс зародився в ранньому середньовіччі й бурхливо формувався за часів Київської Русі.

Немає сумніву, що Київська Русь Х–ХІІІ століть була імперією, що охоплювала землі багатьох слов’янських, балтських, тюркських, фінських етносів. Внаслідок тривалого впливу метрополії на завойовані провінції відбувається синтез етнокультури (зокрема, й мови) народу-завойовника з культурами та мовами підкорених народів. Його прямим результатом є постання в тілі імперій молодих етносів, які успадкували елементи етнокультури як імперського етносу, так і автохтонів. Історичне буття цих народів починається з моменту їх звільнення від метрополії, яке найчастіше відбувається в ході неминучого розпаду імперій і боротьби новонароджених народів із метрополією за незалежність.

Зокрема, Римська імперія полишила після себе групу романських народів (італійці, французи, іспанці, португальці, румуни та ін.). Після розпаду Англійської лишилися її нащадки: американці, англомовні канадці, австралійці, новозеландці. Іспанська породила в Латинській Америці близько 30 постімперських етносів: мексиканців, чілійців, болівійців, аргентинців, кубинців, пуерториканців тощо. Дітьми Португальської імперії є бразильці, а Французької – квебекці.

 

Як латинський імперський Рим внаслідок латинізації завойованих провінцій породив групу романських етносів, так давньоукраїнський імперський Київ в результаті русифікації (від Русь, а не Росія) балтських та фінських народів лісової півночі Східної Європи породив групу похідних від нього руських етносів (білоруси, псково-новгородці, росіяни). Крім автора цих рядків подібні погляди на походження східнослов’янських народів висловлювали Михайло Грушевський, Микола Чубатий, Михайло Брайчевський, Ярослав Дашкевич.

Із цих позицій пріснопам’ятна спільна давньоруська «колиска братніх східнослов’янських народів» набуває принципово нового наповнення. У ній лежали щойно народжені білоруси, псково-новгородці та росіяни, а колисав її їхній батько – колоніст-праукраїнець із княжого Києва. Адже українці родом із раннього середньовіччя, а білоруси, псково-новгородці та росіяни народилися вже в тілі давньоукраїнської імперії Русь. Класик російської історіографії Васілій Ключевскій писав: «Великорос вышел на арену истории только с князем Андреем Боголюбским», тобто у другій половині ХІІ століття. Отже, Київська Русь ніяк не може бути першим етапом російської державності, бо постала вона задовго до народження самих росіян. Вона є продуктом державотворення давньоукраїнців на середньовічному етапі їхнього розвитку.

 

Після розпаду імперії колишні імперські етноси продовжують історичне буття у своїх етнічних державах (англійці, іспанці, французи, португальці тощо), а породжені ними етноси пишуть власну історію. Найчастіше вона починається із національно-визвольної війни з імперським центром. Згадаймо війну американців за незалежність від імперського Лондона, численні збройні конфлікти іспанських колоній у Латинській Америці ХІХ століття проти військ метрополії. Розпад Римської імперії відбувався в полум’ї безкінечних війн римських провінцій за незалежність. Є думка, що так звана доба феодальної роздробленості на Русі ХІІ століття, по суті, була серією національно визвольних війн молодих прабілоруського, псково-новгородського та російського етносів за незалежність від праукраїнського імперського Києва. Внаслідок цих національно-визвольних змагань імперія Русь розпалася, а монголи лише довершили справу.

 

Міжусобиці ХІІ століття та монгольська навала настільки ослабили Південну Русь, що вона стала легкою здобиччю Польщі, Литви, а пізніше Росії. Так прямі пращури сучасних українців втратили не тільки імперію, а й власну державність.

 

Знать та етноніми

 

Деякі радянські дослідники заперечували можливість творення Київської Русі праукраїнцями посиланням на відомий історичний факт, що першими київськими князями були скандинави-варяги. Не викликає сумніву важлива роль скандинавського військово-аристократичного та торгового елемента в кристалізації держави Русь у ІХ–Х століттях. Про це переконливо свідчать як середньовічні писемні джерела, так і археологічні знахідки у Подніпров’ї: типові прикраси вікінгів, характерний поховальний обряд, рунічні написи тощо.

Однак скандинавські імена перших руських князів та їхніх дружинників – Аскольд, Олаф (Олег), Інгвар (Ігор), Хельга (Ольга) – з утвердженням Руської держави у другій половині Х століття змінюються слов’янськими: Святослав, Володимир, Ярослав, Ярополк тощо. Цей нібито формальний показник відображає глибинний процес асиміляції русичами-праукраїнцями прий­шлої іноземної знаті. Він був типовим явищем для ранньосередньовічних держав Європи. Більшість європейських середньовічних етносів VІІІ–Х століть, дозрівши до творення власних держав, консолідувалися навколо саме іноземної знаті, нерідко тих самих норманів.

Так, державотворчою елітою Франції за часів Карла Великого стала військова аристократія германського племені франків. Як і на Русі, в Англії найдавнішими королями й аристократами Х–ХІ століть були вікінги Данії та Нормандії. Перші польські королі Х століття з династії Пястів активно залучали скандинавських вікінгів для консолідації земель навколо тодішньої польської столиці Гнєзно, як це у той самий час робили київські князі. Разом із тим Англійське королівство цього часу вважається першою державою англосаксів, тобто англійців на ранньосередньовічному етапі етноісторичного розвитку. За аналогією маємо всі підстави вважати, що Київська Русь виникла як держава південних русичів – праукраїнців.

Супротивники давньоукраїнського статусу мешканців княжого Києва з часів Міхаіла Погодіна стверджували про перерву етноісторичного розвитку в Середньому Подніпров’ї у зв’язку з приходом татар. Однак ще в радянські часи археологи та історики довели, що, попри тотальне нищення монголами мешканців Києва, Переяслава, Чернігова, зміни населення в Подніпров’ї, на Волині та Галичині не сталося. Отже, з раннього середньовіччя до наших часів тут розвивався один етнокультурний організм, відомий у княжі часи під етнонімом «руси», а протягом останніх сторіч під іменем українців.

 

Прибічники народження українців у пізньому середньовіччі наголошують, що в княжі часи на півдні Русі мешкали руси, а етнонім «українці» поширився значно пізніше, що нібито фіксує момент формування українського етносу. Інакше як маніпуляцією такий підхід до визначення часу народження українців не назвеш. Зміна етноніма в ході національної історії – звичайне явище для європейських етносів. Поляки в пізньому середньовіччі звалися ляхами, а ще раніше складалися з окремих племен із власними етнонімами (лендзяни, вісляни, мазовшани, кашуби, слензяни). У середні віки румуни були відомі під етнонімом «волохи», а росіян звали московитами. Очевидно, що ляхи-поляки, волохи-румуни, московити-росіяни – це ті самі етноси під різними назвами на різних фазах історичного розвитку. То чому ж це правило не стосується русинів-українців?

 

Відповідно до універсальних законів розвитку європейських народів український етнокультурний організм за 1500 років свого існування змінив кілька етнонімів.

У І тис. н. е. він, як і інші молоді етноси Європи (французи, англійці, поляки, чехи тощо), складався з окремих споріднених праукраїнських племен із власними етнонімами (дулібів, антів, склавинів, волинян, деревлян, полян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів). Консолідація цих племен у створеній ними давньоукраїнській державі Русь призвела до затвердження єдиного етноніма «руський», «русин», який із пізнього середньовіччя аж до нашого часу поступово замінювався етнонімом «українець». Релікти попереднього етноніма зберігаються в Карпатах донині (русини), на чому безпідставно спекулюють деякі політики. Мова Богдана Хмельницького мало відрізнялася від сучасної української, а його звали князем руським. Польське населення Львова ще в міжвоєнний період називало місцеву людність Галичини руськими, а їхню мову відповідно руською, однак ніхто не сумнівається в українстві останніх.

 

Отже, спроба встановити вік українців за часом затвердження цього етноніма не видається переконливою. Етноси міняють назву протягом свого існування, як це було з поляками, румунами, росіянами та українцями, без зміни своєї етнічної сутності.

 

Подана версія етногенезу українців побудована на універсальних принципах етнічного розвитку середньовічної Європи. Вона дає підстави відповісти на ключове запитання історії Східної Європи про етнічну належність мешканців княжого Києва та Південної Русі-України Х-ХІІІ століть. Вони були тією ж мірою українцями, як тогочасні мешканці Гнєзна, Парижа та Лондона були відповідно поляками, французами й англійцями. Усі ці народи мовою, культурою, свідомістю суттєво відрізнялися від їхніх сучасних відповідників, але очевидно, що вони були українцями, поляками, французами та англійцями на середньовічному етапі історичного розвитку цих народів.

 

Науковий підхід до проблеми україногенезу вимагає визнання етнологічного принципу, який може здатися комусь непатріотичним. Мізинська, трипільська, кіммерійська, скіфська, грецька чи гунська сторінки минулого території України – не етапи національної історії українців, а стародавня історія земель, які півтора тисячоліття тому стали домівкою цього народу.

Кожен із етносів, що мешкав на території України до появи тут нинішнього, мав власну історію. Попередників українців на заселених ними землях можна вважати їхніми пращурами, культурний та генний спадок яких частково отримав новіший етнос, але не українцями на трипільському чи скіфському етапах етнічного розвитку.

Сучасна наука етнологія, яка вивчає народи, стверджує, що гени не визначають етнічності.

Народ – це людська спільнота, що склалася історично й відрізняється від подіб­них п’ятьма головними ознаками: 1) батьківщиною; 2) мовою; 3) етнокультурою; 4) темпераментом (ментальністю); 5) національною самосвідомістю.

Причому остання ознака головна, адже без неї народ дезінтегрується, а без чотирьох попередніх може обійтися.

Національна свідомість, стрижнем якої є спільна історія, відмінна від історії сусідів та етносів-попередників – це обов’язкова умова етнічної єдності. Коли народ забуває власну історію, зникає самоусвідомлення окремішності від сусідів і етнічна спільнота дез­інтегрується, її асимілюють сильніші сусіди й вона сходить з арени історії. Тому з античних часів відомо: щоб завоювати народ, мало захопити його землі – треба написати його історію. Згадаймо, як уперто Москва та Петербург насаджували й насаджують власний варіант історії завойованим народам, зокрема й українцям.

 

Існує три головні версії україногенезу: пізньосередньовічна, ранньосередньовічна й трипільська.

Перша з них є породженням офіційної радянської історіографії середини ХХ століття. Вона стверджує, що українці (як і росіяни та білоруси) сформувалися лише після монголо-татарської навали, в ХІV–ХVІ століттях. Нібито існувала окрема давньоруська народність, яку зруйнували ординці, а з її уламків у пізньому середньовіччі постали три братні народи – росіяни, українці, білоруси. Видавалося, що ці етноси виникли зі злої волі сусідів і від моменту народження мріяли знову злитися. Таким чином, об’єднання східних слов’ян під егідою Москви в єдиній Російській державі подавали як поновлення історичної справедливості. Прозора імперська спрямованість і непереконлива аргументація на користь існування окремого давньоруського народу та специфічної давньоруської мови, а також розпад СРСР зумовили відхід дослідників від радянської версії походження східних слов’ян із пізнього середньовіччя.

Ще менш аргументованою бачиться трипільська версія україногенезу. Балкано-дунай­ський неоліт, північно-східним форпостом якого було Трипілля, генетично пов’язаний із народами Близького Сходу, зокрема з хато-хуритами півдня Малої Азії. Останні навіть не належали до індоєвропейців. Тобто генетично пов’язані з ними трипільці не могли бути етномовними родичами українців, бо входили до іншої сім’ї народів.

Археологи простежували перерву етноісторичного розвитку в лісостепах Правобережної України в ІІІ тис. до н. е., тобто після дезінтеграції трипільської культури. 5 тис. років тому на її землях сталася радикальна зміна населення. Волинь, Полісся і Прикарпаття зайняли племена шнурової кераміки (пращури балтів та слов’ян), а надчорноморські степи та лісостепи колонізували скотарі ямної культури (пращури іранців). Так урвався етнокультурний зв’язок трипільців із наступними поколіннями мешканців України, що виключає можливість прямого походження українців від трипільців.

Біля витоків ранньосередньовічної концепції україногенезу стояв Михайло Грушевський, який 100 років тому назвав антів раннього середньовіччя праукраїнськими племенами. Концепція базується на універсальних законах етнотворення Європи. Зокрема, переважна більшість великих етносів середньої смуги континенту народилися саме в ранньому середньовіччі у V–VІІ століттях. Це пояснюється стабілізацією Європи після Великого переселення народів у зв’язку з падінням Римської імперії. З настанням середньовіччя розпочався безперервний розвиток регіонів середньої смуги континенту й народів, що в них мешкають аж донині. Тому саме від названого часу ведуть свій родовід іспанці, французи, англійці, німці, чехи, серби, хорвати, поляки.

 

Від V–VІІ століття після навали гунів та аварів також стабілізується ситуація на етнічній батьківщині українців між Карпатами, Прип’яттю й Київським Подніпров’ям. Безперервність етнокультурного розвитку на цих теренах упродовж останніх 1500 років дає підстави опускати коріння українського етносу, як і згаданих інших великих народів Європи, в раннє середньовіччя. На цей час головні компоненти української етнокультури – праслов’янський (зарубинецька культура), іранський (спадок скіфів, сарматів), східногерманський (готи, вандали), балтський, фракійський, кельтський – поєдналися в єдиний і неповторний український ком­плекс, який упродовж середньовіччя збагатився тюркськими елементами.

Згадані етноси середньої смуги Європи у V–ІХ століттях пройшли племінну фазу розвитку, коли вони складалися з окремих етномовно споріднених племен із власними етнонімами. Серед давньоукраїнських назвімо антів, склавинів, дулібів, нащадками яких були літописні племена VІІІ–ІХ століть: поляни, деревляни, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни. У ІХ–Х століттях згадані племена консолідуються, й виникають держави середньовічних націй: перші Англійське та Польське королівства, французькі й німецькі держави, Празьке князівство чехів, Сербська, Хорватська, Угорська держави та давньо­українська під назвою Русь. Споріднені племена об’єднува­лися під одним етнонімом у єдиній державі, яку нерідко очолювали іноземні династії, як-от нормани. Перший загальний етнонім українців «руський», «русин» упродовж ХVІІ–ХХ століть з часом поступається новому – власне «українці». Щось схоже сталося з іменами наших сусідів. Ляхи стали поляками, волохи – румунами, московити – росіянами.

Через межування з агресивним степом русини-українці, на відміну від інших народів Європи, втратили державність у ХІІІ–ХІV століттях і продов­жили буття в стані бездержавного етносу, територію якого захоплювали сусіди – поляки, литовці, угорці, румуни, росіяни. Відомі три спроби поновлення єдиної Української держави: Козацька держава ХVІІ–ХVІІІ століть, УНР (1917–1920), сучасна незалежна Україна.

Отже, синусоїда української державності, починаючи від Русі Х–ХІІІ століття, має чотири піки. Остання є державою українського етносу на середньовічному етапі його розвитку тією самою мірою, якою син­хронні їй Англійське, Французьке чи Польське королівства належали однойменним народам. Інакше кажучи, княжі Київ чи Галич були настільки само українськими, як тогочасні Лондон, Париж чи Гнезно англійським, французьким та польським відповідно. І це ще одна універсальна закономірність етноісторичного розвитку континенту, яка через екстраполяцію на Україну проливає світло на етногенез українців, чиє формування було визначене загальноєвропейськими закономірностями. Зауважимо істотний момент етногенезу: праукраїнські племена антів і склавинів V–VІІ століття, археологічними відповідниками яких є пеньківська та празька культури на території України, були також пращурами інших споріднених народів. Саме розселення антів і склавинів з України в ранньому середньовіччі породило слов’янські народи Балканського півострова, Подунав’я, Центральної Європи (рис. 4). Та частина носіїв празької та пеньківської культур, що лишилася на батьківщині, започаткувала українство.

Схему походження слов’ян­ських етносів можна зобразити у вигляді гіллястого дерева, що у­продовж останніх 1500 років розвивалося між Карпатами та Середнім По­дніпров’ям на прабатьківщині українців (рис. 3). Від його українського стовбура відгалузилися інші слов’янські народи. Якщо південні та західні з них відділилися на початку середньовіччя, то східні (білоруси, псково-новгородці, росіяни) – лише у VІІІ–ХІІ столітті. «Великоросс вышел на арену истории только с князем Андреем (Боґолюбскім. – Авт.)», – писав у 1911-му великий російський історик Васілій Ключєвскій. Але це вже тема іншої статті.